16.03.2021 09:57
for all
49 views
    
rating 5 | 2 usr.
 © Шепітко Олександр

Перехідний прапор -3

Перехідний прапор -3

З Колькою після восьмого класу ми бачились вряди-годи. Він подався в ПТУ - втім, куди ще, скажіть, таким іти? Бо якщо тобі ліньки ворушити мізками в школі, то йди тоді працювати руками після неї - саме так раніше все й було. Це зараз колишні двієчники катаються на мерседесах, а відмінники торгують на базарах. А в мої часи… Втім, хто знав, що так воно все обернеться.

Я, наприклад, продовжила навчання - в райцентрі отримала повну середню освіту й подала документи до училища культури, на бібліотекаря. Бо дуже вже полюбляла книжки.

Колька після ПТУ, кажуть, працював у іншому селі - там була велика, відома ледь не на всю область, МТС… Чого примружився? - жіночка знов дивилась на другу полицю. - Чи ніколи не чув про таке? 

- Та чого ж, чув, - озвався молодик. - Тому й дивуюся: невже тоді вже був мобільний зв’язок?

- Е-ех, а ще кажуть, що ми - село! - засміялась жінка. - Сподіваюсь, ви то хоч зрозуміли, про що я говорила? - перепитала вона, вже дивлячись на мене.

- Звісно, зрозумів. Мова про… - почав було я, але жіночка перебила:

- Мовчіть! Нехай він, - поглядом попутниця вказала на другу полицю, - сам знайде відповідь. Зараз же інтернети, гугли - вони все знають. От нехай хлопець пошукає - так воно краще запам’ятається. Заодно й про ПТУ загугль, якщо не знаєш, що воно таке.

Ці слова, схоже, були адресовані хлопцеві, хоча жіночка продовжувала усміхатися мені.

- Про ПТУ я знаю... - спробував виправдатися молодик. 

- От і добре, - знов перебила його наша попутниця. - На чому ми зупинились?

Я не встиг навіть розтулити рота, як вона продовжила: 

- Ага, згадала. 

Поки я навчалась в училищі, Колька працював, кажуть, в МТС, потім його забрали до війська, а потім ще десь рік тинявся, навіть не знаю де. І вже коли я влаштувалась бібліотекарем, то й він з’явився в селі. Його брати пороз’їжджалися: хто женився й перебрався в місто, а хто ще куди. А мати їхня вже старенька стала, от Колька, що й досі парубкував, повернувся до неї. 

Він спочатку працював на тракторній бригаді, та невдовзі на фермі знадобився технік - обслуговувати доїльні автомати. Колька влаштувався туди, і схоже, Ганна його саме там і примітила. 

Не знаю, про що вона міркувала, наважуючись на подібне, але я після Марійчиної новини спала погано - все ніяк не могла повірити в почуте. А вранці вирішила перед роботою зайти до магазину по хліб, а там і до ферми заглянути. Бо дуже вже скортіло побачити Ганну, чи Кольку, або й обох зразу. Бо, скажу вам, хоч як не ховайся, та все одно твоя поведінка тебе викаже.

Я на ферму рідко заглядала. Ото хіба що коли організовували виїзну бібліотеку - це щоб заохочувати до читання механізаторів, доярок, жінок з польової бригади. Це так бажало начальство - хотіло, бач, підвищити рівень освіченості населення. Але всі ті заміри, скажу вам, майже ніякого результату не давали. Бо хто хотів читати, той знаходив час і приходив до мене. Бо, вважаю, як змалку не навчений, то потім ніхто тебе не змусить полюбити книжку. Хоча, все це насамперед від людини залежить, погодьтесь?

А щодо корівника, то мені навіть не треба було видумувати привід, щоб його відвідати. Дехто зі скотарів під час останньої виїзної бібліотеки набрався книг, та повертати їх не поспішав. От я могла б, окрім задоволення своєї цікавості, заодно владнати й питання з книжками. 

Та до ферми того дня мені так і не вдалося дійти. Бо в магазині продавчиня, коли подавала хліб, наче по секрету розповіла те, про що я вже знала. То вже потім прояснилося, що Марія нашептала новину на вухо не лише мені. І хтось, мабуть, не стерпів - на ранок ледь не всеньке село знало про Ганну з Колькою. 

Я може все одно б відвідала корівник, але на порозі магазину несподівано зіткнулася з Ганною. Їй зранку під хвоста солі, схоже, вже насипали, тож вона відразу почала метати блискавки:

"І не починай! - ледь не закричала. - Мені не перед вами звітувати, з ким жити, з ким спати, зрозуміла?" 

І в магазин зайшла.

А я ж лише привітатися хотіла, уявляєте? Тільки рота розкрити встигла, аж тут - на тобі! Яке, скажіть, вона мала право кричати? Так, я молодша від неї, то й що? Хіба я на школярів у бібліотеці кричу - ні, звичайно! Спочатку все спокійно поясню, а вже потім, як не дослухаються, то голос і підвищу. 

Отож, постояла я, оговтуючись, на ґанку, а потім почовгала додому. Бо яка вже там ферма після такого! Бо хоч кого отак облаяти - хіба він почуватиметься краще, га? Я ще хотіла пізніше сказати Ганні, що вона тоді задарма так зі мною - я ж не проти їхніх стосунків, ми ж всі живі люди, всі тепла хочемо, ласки. Але подумала, що доводити свою правоту - це лише визнавати себе винною. Тому й промовчала. Тим більше, що ми з нею ніколи тісно не приятелювали - добридень! до побачення! - ото й все спілкування.

Десь через тиждень майже ніхто в селі вже не шептався про приватне життя нової пари. Ганна з Колькою, хоч і не оформляли офіційно свої відносини, але вважалися тепер повноцінною сім’єю. Тітку Марію, Колькину матір, невдовзі забрав до себе хтось із його братів. А там і Колька свій нехитрий скарб перевіз до Ганчиної хати. А його землянка стояла край села пусткою, аж поки одного дня зовсім не розвалилась. 

Далі я вже не дуже слідкувала за Ганною. Бо нічого такого в їхній сім’ї не відбувалося - жили, як всі: їли, спали, працювали. А до того ж несподівано для мене в гості навідався мій колишній хлопець - яке вже там чуже, коли тут своє припікає. 

Я з Гриньком - Гриша, так мого чоловіка звали, - познайомилась в місті, на танцях. Хоч тоді й була дівчиною сором’язливою, але подружки все одно коли-не-коли витягали в парк. Отам і стрілися - він курсант, я студентка останнього курсу. 

Не скажу, що мені майбутній чоловік відразу сподобався: кирпатий, зростом трохи нижчий, ще й лисіти почав зарано. Зате настирливим був: йому кажеш, що бачити не хочу, а він все одно приходив. Сідав отак поряд, брав мене за руку, усміхався й щось белькотів. 

Ні, ми звичайно цілувалися - як же без цього, - але не більше. Бо мати мені змалку торочила про дівочу гідність, про честь. Та, мабуть, всі матері своїм дочкам таке говорять. 

Отак зустрічались, аж поки я не захистила диплом та не повернулась в село. Гринько ще мав два роки у військовому училищі навчатися - він молодший за мене був. А там його могли запроторити на край світу - на що я не погоджувалась. Бо, по правді, мені тоді здавалося, що ніяких почуттів до Гринька не мала, що ще стріну своє справжнє кохання. 

Але ж із парубками у нас в селі - я вже казала, як було. А окрім цього, де ще їх зустрінеш? Ні, начальство звичайно на семінари там всілякі посилало - в район, чи в область. Та бібліотекарями, самі знаєте, працюють переважно жінки - де там того чоловіка зустріти?

Отож і вдовольнялась я мріями, які породжувались насамперед читанням книг. Рицарі, герої, мушкетери - це зараз я вже розумію, що вправний письменник - то дуже шкідливий письменник. Бо отак почитає його твори дівиця, схожа на мене тодішню, нафантазує собі казна-чого, а потім втрапить в якусь халепу. І кого, скажіть, в цьому винуватити, га? Отож, бо! 

Гарна книга, скажу вам, як і все на світі, має свої переваги, але має й недоліки. Бо людина з нестійкою психікою повірить написаному, і, що ще гірше, почне жити, діяти так, як пропонує автор. 

Про що я розповідала?

- Наскільки я зрозумів - про Ганну, - відповів я. - Проте, вже не впевнений, бо... 

- Так, так - про Ганну, я пам’ятаю, - знов не дала договорити жіночка. - То я трохи на Гриню відвернулася, вибачайте. Воно ж своє, розумієте, болить більше, тому й згадала.

А про Ганну що казати? Я їх бачила обох десь через місяць, чи два. Концерт в клубі був, тож все село зійшлося, і вони звичайно прийшли. Ганна вся така аж посвітліла, посвіжішала. Тримала Кольку попід руку й усміхалась людям - навіть не скажеш, що зовсім недавно мегерою ходила. Та й однокласник мій теж наче іншим став: поголений, охайно вдягнений, кучері прилизані - він теж кучерявим був, як і Льоньчик. Я ще тоді, пам’ятаю, подумала - от що значить жіноча рука! Втім, цигарчина в кутику його рота наче й не догоряла ніколи - так само висіла, хоч вже й без слини. 

Всі тоді в клубі шепталися, що їм обом спільне життя пішло на користь.

Я тієї пори, до речі, теж заміж збиралась. Гринько - я не доказала - не так просто до мене приїхав. Його вже з пів року, як відрахували з училища - побився з місцевими на танцях. Додому, на Полісся, він повертатися не схотів. Каже, що там робити - працювати ніде, переважна частина дорослих їде на заробітки будь-куди, тому, вдома, каже, ловити нічого. А до війська його не взяли, бо під час бійки зламали ногу, щось там не так зрослося й він тепер шкутильгав. І мене, каже, забути не міг, тому й навідався. 

Не говоритиму, що дуже зраділа Гринькові, але сам факт - заради тебе приїхали в забите село! - багато важив. І моїм батькам він сподобався. Хоч і шкутильгав, але татові по господарству допомагав доволі вправно. Тож матір все частіше мені натякала, що кращого не знайду, що досить сидіти в дівках та вертіти носом. А воно й дійсно - я до Гринька вже наче й звикла, та й всі однолітки мої дітей вже мали, а я… 

Погодилась, загалом. І щоб довго не тягнути, через місяць зіграли весілля. 

Як не дивно, але про нього майже нічого не пам’ятаю. Гості були, болото було, шлюбна ніч, хоч і не перша вже, визнаю, була. Ой, тільки не треба мені усміхатися, - жіночка знов поглядала на другу полицю. - Бо подумаю, що ти святенник, або лицемір. Та й, окрім того, що ніч була - більше ніяких подробиць не розповідатиму. Тож усміхайся собі далі.

Що там у нас? Ага...

У Ганни, до речі, теж весілля намічалось. Ні, вони з Колькою одружуватися не збирались, я вже казала. А весілля - бо надійшов час, Ганчин син, Олексій, виріс, зустрів дівчину - тому Ганна й готувалась. 

І знов зібралося майже всеньке село, і знов столи гнулись від наїдків та напоїв. І ми з Гриньком теж там були, але я алкоголь не вживала, бо на останніх місяцях була. Мати каже, що в нас така порода - з першого разу ловити горобця. Може тому вона й торочила мені про дівочу честь, бо не хотіла, щоб я з нашим везінням робила аборт. 

Тож на весіллі я пила тільки соки та водичку.

О! Бачте, згадала, а воно й пити захотілося.

Жінка полізла до валізи:

- Бо за цими теревенями, вірите, аж в роті пересохло.

Вона витягнула пляшечку з водою, надпила, потім простягнула мені:

- Може й вам? 

Я захитав головою:

- Ні, дякую.

- А тобі? - жіночка підняла пляшку догори, пропонуючи її молодику з верхньої полиці.

Хлопець також відмовився, а жіночка натомість знов полізла до валізи й витягла звідти два червонобоких яблука:

- То хоч яблучко з’їжте. Я, бачте, забалакалася й забула про них. Не бійтеся - ніякої хімії - з власного садочка.

Попутниця поклала одне яблуко біля ноутбука, інше простягнула на другу полицю:

- Бери, не соромся! Дивись, я його навіть протру, - жінка витягла з валізи хустинку й витерла нею яблуко. - Бачиш? Чи ви в місті звикли їсти тільки миті? А воно, знаєте, може тому й хворієте частіше, бо все стерилізуєте, вимиваєте. Бо не розумієте, що через це організм ваш перестає опиратися зовнішнім загрозам і потім будь-яка бактерія здатна викликати у вас щось погане. Бери, поки даю! Дивись, тут ось навіть хробачок побував. Сказати, що це означає? - жінка продовжувала розмовляти з хлопцем, який на її слова лише хитав головою, та усміхався. - Іноземці, читала, дуже радіють, коли бачать яблука, чи груші, побиті хробаками. Бо це, на їхню думку, показник чистого фрукта - без хімії, без ГМО. Це... як його там... забула. О! - органічний продукт, екофрукт. То що, не хочеш? Ну, дивись - я тут покладу, а ти потім помиєш, якщо мені не довіряєш.

Отже, на чому я зупинилась?

- На весіллі, - водночас озвались ми з молодиком.

- Ти диви, як дружно, - усміхнулась жіночка. - Гаразд, продовжу. Отже, весілля своє я майже не пам’ятаю. Бо не до того було - в голові весь час вертілась лише одна думка: я вже заміжня! я... 

Щось не так? Знов не туди забалакалась? Дочки, знаєте, мені вже давно кажуть: сходіть, мамо, до лікарів, нехай послухають, скажуть щось. А що вони ще можуть сказати? Їм аби грошей більше з людини викачати - вони заради цього і здорового хворим зроблять. Та й не болить же в мене нічого! А те що забуваюся, так воно лише тоді, коли балакаю довго. Як оце зараз. Але вже скоро кінець моєї розповіді - за середину, так вже точно, перевалило. Тому вибачайте. 

Чи може дійсно краще помовчати, може мої балачки вам набридли? Так скажіть, не соромтеся! Що там вже їхати залишилось - посиджу тихенько, у вікно подивлюся. 

Жіночка висловила свою пропозицію настільки неочікувано, що я аж засовався на полиці й закашлявся, наче в горлі щось застрягло. Не скажу, що мені не хотілося тиші, але й дізнатися, чим же закінчиться ця історія, також бажання було. Тому я, взявши яблуко, що лежало біля ноутбука, протер його й сказав:

- Розповідайте далі, якщо не важко. Мені, наприклад, цікаво.

Я не дивився на другу полицю - бо саме кусав яблуко, яке виявилося доволі смачним. Замість мене це зробила жіночка, котра усміхнулася й продовжила:

- Так, я забалакалась, я пам’ятаю - мова ж про Олексине, сина Ганчиного, весілля була. Вибачте, і поправляйте, якщо знов забудусь.

(далі буде)>



м. Дніпро, 2021 рік

Публікації: Шепітко Олександр

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 17.03.2021 09:16  © ... => Каранда Галина 

Обурення (більш відповідного не знайшов)) 

 16.03.2021 22:20  Каранда Галина => © 

))) перекладіть цей смайлик українською)) бо я щось зависла) 

 16.03.2021 22:15  © ... => Каранда Галина 
 16.03.2021 21:57  Каранда Галина => © 

До теми лоліти якраз... ось якась мамаша полоумна рішила грошенят підзаробити. З власної дочки готову лоліту зліпила.

Поліція відкрила провадження через відверті фото 8-річної блогерки javascript:mctmp(0);та викликала її маму на допит.

Цікаво - чи читала мамаша Набокова???

 16.03.2021 14:10  © ... => Каранда Галина 

Зізнаюся, що Набоков якось повз мене пройшов... І поки що не тягне. Як говорять: твоє повз тебе не пройде. То може ще почитаю, а може й ні))
Про філософське питання - погоджусь. Бо будь-яка палка має 2 кінці)) 

 16.03.2021 13:53  Каранда Галина => © 

А щодо Набокова - чесно скажу: Лоліту читала з великою відразою. Просто для того, щоб зрозуміти, чому це аж така відома річ. І увесь час була думка, що це не просто гадость, це шкідлива гадость. Якось я не прихильниця сексуальних ігр з малолітніми... абсолютно.

Це взагалі філософське питання: шкоди і користі. Коли ми в уяві стаємо на сторону Раскольникова - це добре, чи погано?

А романтизація війни в літературі? Можна заперечити, що це виховання патріотизму. Але я однак вважаю, що це шкідлива література. Так що питання широке! Хоч починається дійсно з рафінованих "тургенівьких" дівчат))). Розумію, чому в 18 - 19 столітті почтенні батьки сімейств від дочок-баришень деякі книжки ховали!)

 16.03.2021 13:37  Каранда Галина => © 

звісно, ніщо під Місяцем не нове.
Я почала думати про шкоду хороших письменників років у 25. "незіпсованим" книжками людям значно якось простіше жити, як виявилося. Не забиті баки сумнівами в них... 

 16.03.2021 13:22  © ... => Каранда Галина 

На жаль, більшість того, що я кажу, пишу, вже хтось до мене сказав, чи написав((

А прочитав я у психолога Н Козлова в його" "Філософських казках". Читав їх ще років 20 тому, але на це уваги не звернув, а тут ось вирішив перечитати й натрапив))

Він там ще, як приклад, наводив Лоліту))

 16.03.2021 13:11  Каранда Галина => © 

серйозно? прочитали? не самі придумали? а в кого? 

 16.03.2021 12:52  © ... => Каранда Галина 

Які ж ви нетерплячі - всьому свій час))
а про письменника я лиш недавно прочитав)) 

 16.03.2021 11:17  Каранда Галина => © 

"вправний письменник - то дуже шкідливий письменник."

О! Золоті слова!) Я теж в свій час до цієї думки дійшла! Сама!)))



То кого ж там передаватимуть, як красний прапор?)))