Ре:місія
Якщо українського парубка звуть Поль, то його повне ім’я – Аполінарій. Але про це мало хто пам’ятає – навіть у нашому офісі. Зате всі в курсі, що в нього є я і що він перший запропонував мені вляпатися в ці стосунки.
- Пощастило тобі, - чи то раділа за мене, чи то заздрила мені Надя. – Не мужик, а золото.
- Шкода тільки, що не жениться, - зітхала Ася. – Хоча – чим чорт не жартує, поки Бог спить.
- Чого ти зразу – не жениться? Може, цю його Люсьєну той…ну, ти пам’ятаєш – атошник відіб’є-таки в нашого. І тоді, Руслано, гав не лови, а хапай і веди під вінець!
Я не обурювалася цим теревеням своїх колег. Як і тим, що в Поля є Люся і при цьому він раз у раз зажимає мене десь на східцях на останньому поверсі та тікає знов до офісу, на ходу зав’язуючи вузол у використаному кондомі. Мене змалечку вчили приймати з вдячністю все, що дають, і радіти мінімуму, й тоді доля напевне винагородить максимумом.
Одного разу так і сталося. Полю вчергове зателефонувала законна дружина. Зазвичай він вискакував із телефоном за двері, й весь офіс чув із коридора його приглушений голос із інтонаціями…скажімо, сантехніка, який дистанційно консультує господарів будинку, де прорвало трубу.
А цього разу застряг, не вибрався з-за столу. І, доки боровся зі стільцем та прямував до виходу, я почула всі його інструкції, адресовані другій половині. О Господи. Поль, ти вмієш матюкатися?! Упрів, побілів, руки трусилися…
Я кинулася за ним і дуже хутко наздогнала. Він викликав ліфт, але я перегородила дорогу:
- Допомога потрібна?
- Та відійди, не до тебе зараз, - відмахнувся мій колега. Але я так благально дивилася на нього, що зжалився: - Або ти знаєш лікарів, які можуть вилікувати депру раз і назавжди, однією чарівною пігулкою?
- Поль, ти що, офігів? Яка депра? В тебе? З дружиною і коханкою? З роботою, про яку мріє половина людства? З жиру бісишся!
Колега шумно видихнув:
- А я вважав тебе не такою тупою. І навіть трохи людяною. Сорі, помилявся. – І Поль таки відсунув мене та кинувся всередину ліфта…
Я повернулася до кімнати. Співробітники докірливо поглянули на мене – так, усі одразу.
- Ти що, Русю, з дуба впала? Що ти Полю вже намолола?! – накинулася на мою нещасну голову Ася.
- Звідки ти взяла, що я намолола?! І сказати нічого не встигла!
- Як це – не встигла, коли він утік? – панікувала Надя. – Тепер ось заяву напише на звільнення. А як ми без нього? Хто його замінить? Ти, чи що?
- Та я лише порадила йому, щоб не наговорював на себе! – відбивалася я від юрби Польових адвокаток. – Придумав тут – депресія, бачте, в нього. Знайшов коли депресувати – в таку гарячу пору.
Ася низесенько схилилася наді мною й прошепотіла:
- То не в нього. То в його Люськи. Ти не знала? Всі знають…
Отже, тепер і я в курсі, що в Польової жінки депресія. Причому правжня, клінічна, а не ота, що лікується морозивком, шмотками й новою позою в сексі. Вона лікується нескінченними консультаціями, таблетками й уколами та покладає на всіх близьких обов’язок завжди бути напохваті.
Мій колега чотири роки безвідмовно купував Люсі потрібні пігулки, прибігав пішки з роботи, коли дружина писала в телеграм, що вирішила обірвати своє життя й хоче з ним, Полем, попрощатися. В такі миті Поль ставав білим, як вапно, кидав на робочому столі всі гаджети, цигарки, гроші й летів дворами додому.
Я не запитувала, що та як, коли вертався. Він лише повідомляв коротко і ясно:
- Встиг.
Інколи в Люсі були панічні атаки, Поль намотував кола в лікарняному парку. Бувало, телефонував мені:
- На завтра відгул візьму. Бо чорт його зна, скільки я ще так протримаюся.
Мене загризали ревнощі.
- А познайом мене з нею, чуєш? Коли випишуть.
Поль сердився:
- І як я маю тебе відрекомендувати? Це, Люсі, та баба, яка мені дає, щоб я сам коло тебе не схибнувся?
А потім Люсьєна видужувала, закидала чоловіка полум’яними віршами власного авторства… Як це «звідки я знаю»? Вона позначала Поля в дописах на фейсбуці. Поль не одразу видаляв позначки. Може, тому, що зайнятий був, але, ймовірніше, просто йому подобалися Люсьчині дифірамби.
- Ти її любиш? – чи то щиро цікавилась, чи то тролила я.
- Авжеж.
- А мене?
- І тебе теж, – чи то щиро відповідав, чи то знущався Поль.
- Хіба ж можна… - я не встигала договорити: він затуляв мені рота пропахлою цигарками долонею:
- Якщо людина любить когось одного – це значить, що в неї обмежені запити. І, швидше за все, такий самий обмежений погляд на життя. Я волів би боятися того, хто стверджує, що раз і назавжди покохав одну-єдину людину. Він або бреше, або не до кінця себе розуміє.
Отже, Поль боявся мене. Тільки він ще про це не знав. Та й не до того було йому, коли Люсьєна приходила в норму й писала любовні вірші.
- Ремісія, - називав цей стан мій колега.
Під час дружининої ремісії я його не збуджувала. Тут би перемкнути увагу на якогось іншого симпатичного співробітника, але вони якраз не збуджували мене.
Якось Поль привіз мене до себе додому. Люся тоді була в лікарні. Ми жлуктили пиво й кохалися, заїдали сухариками й кохалися знову.
- Яка б мала бути причина, щоб ти з нею розійшовся?
- «Маленького принца» пригадуєш? Ми відповідальні за тих, кого приручили.
- А мене ти, думаєш, не приручив?
- Напевно. І я тебе. І ти мене.
Він раптом шпурнув пивну пляшку й вона з грюканням покотилася.
- Люсьці твоїй не пощастило з тобою, - не витримала я. – Цяцькаєшся з нею, соплі їй підтираєш… А їй того не потрібно. Їй би такого мужика, щоб узяв за коси та головою об стіну, тоді мізки стали б на місце.
- Я зараз за коси й об стіну тебе, - розлютився Поль, - щоб думала, що кажеш.
На диво, його слова повернули мене до стану звичної рівноваги:
- Ну звісно. Нема нічого більш мужнього, ніж вирубити жінку, в якої зріст – метр п’ятдесят, вага – сорок п’ять… за те, що вона правду говорить.
Поль зіп’явся на ноги.
- Забирайся звідси! Чуєш? Правдолюбка мамчина!
- Псих, – стенула я плечима, але хутко вдяглася й залишила помешкання. – Наступного разу, коли дуже прикортить – помастурбуй!
Я ревла так, що піді мною здригалися східці, доки бігла вниз... І рюмсала в маршрутці. І вулицею до самого дому йдучи, хлипала, як мала дитина… Дідько, і для чого людям стосунки? Нащо ото хтось колись придумав це почуття? Воно ж нищить тебе, прискорює твою руйнацію. Половина людства, якби свого часу не встрягла в якісь ідіотські шури-мури, дожила б до двохсот років як мінімум, а то повмирали у цвіті літ – хто від інфаркту, хто від раку, а хто й руки на себе наклав. Через якогось мудака…або сучку, з якою колись разом лягали в ліжко. Чи навіть не в ліжко, а так ото, як я – похапцем, в обідню перерву, в закапелку…бо ти не розглядаєш інших варіантів, бо ця людина для тебе... А, ну тебе в сраку.
А ти для нього – та, кого можна чпокнути або побити замість законної дружини. Бо ту – боже борони. Вона ж недоторканна.
Хоча… я б на його місці теж берегла її як свої очі. Я взагалі не розумію, як це – кохати людину й не жити нею. Не марити нею. Не прокидатися з її іменем на вустах. Поль, із чиїм ім’ям на вустах ти прокидаєшся? Тільки чесно… Хоча ні. Мовчи. Це ж очевидно.
Хотілося, щоб лікарі там, у тому стаціонарі, помилилися дозуванням якогось стрьомного препарату і Люсьєна двинула коні. Але тоді Полю кінець. Це я можу подумати, ніби для нього Люсина смерть – визволення. Він усе життя себе гризтиме. Бо це Поль. Він інакше не може.
Він. Інакше. Не може. А я? Що можу я?
Але потім були квіти, морозиво, стояння навколішках, валяння в ногах, сто-п’ятсот послань у телеграм, вичікування біля ліфта.
- Руслано, ти не так усе зрозуміла.
І я вже почувалася так, ніби й справді не здатна бодай щось потрактувати адекватно.
А після того Люсю виписали. Звісно ж, ненадовго.
Поль був змарнілий і мало реагував на мене. А мені саме тоді, як ніколи раніше, хотілося пристрасті, собачого злягання нашвидку, по п’яні, без резинки, щоб уранці, схаменувшись, бігти до аптеки по мініпігулки, прикупивши про всяк пожежний і тест на вагітність – а тоді вивернути все в найближчий смітник… Але що це я, їй-богу. Поль ніколи не нехтував контрацепцією. Він чекав, що дитину йому народить Люсьєна. Але тепер це занадто ризиковано, Русю, ти розумієш, як це ризиковано?..
- Ти боїшся, що вона зробить щось із собою, якщо ти підеш?
- А ти сама як гадаєш? Одного разу я вже накосячив…
І Поль розповів мені, як усе почалося.
П’ять років тому Поль захопився фотографуванням. Першою його клієнткою стала, звісно ж, Люсьєна. Він доти знимкував лише квіти й пташок, а тут – ціла дівчина, ще й в усіляких еротичних образах. Люсі сподобалася фотосесія, вона прийшла за місяць і зажадала ще.
Фотограф її бажання виконав. Потім Люся зізналася, що витратила і першого, й другого разу всю свою зарплатню й цілий місяць мусила пити саму воду, набрану в бюветі, до того ж у неї висів борг за комуналку. Поль запропонував грошей – відмовилася.
Ця горда й красива – а таки красива, я бачила її світлини і в інстаграмі, й тут, в альбомі формату А3 – дівчина не йшла парубкові з голови. Бентежило його хіба що те, що Люся то прибігала до студії без попередження й видавала йому цілу порцію жагучих віршів про кохання, то зникала на кілька тижнів і не відповідала ні на дзвінки, ні на повідомлення. Одного дня Поль вистежив її. Спершу – до кінцевої станції метро. Потім – маршруткою за місто. Люсьєна мешкала в доісторичній однокімнатній хатині. За вікном сніжило, а в хаті з новою силою спалахнув вогонь, коли господиня підкинула дров. Поль, що виріс у трикімнатній міській квартирі з усіма зручностями, не міг повірити, що такі красуні в двадцять першому сторіччі можуть існувати в хижці на курячих ніжках.
Але в Люсі була опецькувата пляшка автентичного шотландського віскаря. Поль доти не пив. Крім того, він був незайманий.
- На цій лежанці батьки зробили мене, - сповістила Люся, вказуючи на широчезний, на всю стіну, не дуже рівний паралелепіпед, закиданий такими ж гігантськими подушками. – Вони померли – мати позаторік, а батько – цьогоріч, перед Великоднем. Їм приємно буде з неба дивитися, яка їхня донька щаслива.
За місяць виявилося, що їхня донька з Полем на пару зробила їм онука. Або онуку. Поль і Люся обвінчалися в місцевій церковці, але чоловік наполіг – житимуть вони у столиці. Бо столиця – це можливості для нас і для малюка, це не те, що тут, у селі, чи в моєму рідному містечку, де всім на все начхати, Люсьєно, хіба ти не розумієш?
Але там, у київському сімейному гуртожитку, вагітну Люсю зґвалтував п’яний сусід, доки Поль був на роботі. Дитину врятувати не вдалося.
- От ти себе винуватиш. Нащо? Не ти – хтось інший би недогледів. І в селі її могли зґвалтувати. Так їй судилося, розумієш?
- У неї вже тоді були зародки, - пояснив той, - а я не звертав уваги, бо мені що в голові було? Правильно – баба запрошує її трахнути, треба погоджуватися.
Гнала від себе думку про те, що мені її зовсім не шкода. А як ти хотіла, Люсю? Отримати такий скарб, як Аполінарій, і при цьому нічого не платити? Так не буває. От я…
- Чого ти мовчиш, Русю?
Тьху, твою ж матір. Ти точно хочеш чути? Тобі воно треба?..
Але п’яна жінка і язику своєму не господиня:
- Твою Люсьєну один сусід раз зґвалтував, і вона вже розкисла. А я, Поль, щоби ти знав, на пальцях могла перелічити дні, коли мене не…
Мій голос увірвався, й повернути його мені не вдавалось. Запанувала тиша. Поль сидів непорушно. Авжеж… Це Люсьєні можна співчувати. І навіть треба. А я що? А я нічо…
- Ру-усю.
- Херусю, – крижаніли мої голосові зв’язки. Поль намагався мене обняти. Я не давалася й тільки слухала, як із шурхотом стікають сльози по моєму обличчю та вдаряються об паркет.
На мій день народження ми з Полем поїхали до мене на дачу. Мама, доки Поль ходив до вбиральні, обережно запитала мене:
- У вас із ним серйозно чи просто так?
- Інколи серйозно, інколи просто так.
Мама запалила цигарку, сперлася на стійку.
- Не можу зрозуміти, хто з вас до кого більше прив’язаний.
- А тут ніби пружинка, розумієш? Ти тиснеш на неї – вона розпрямлюється й відкидає тебе далеко-далеко. Ти віддаляєшся – вона наздоганяє тебе і боляче-боляче б’є.
- Русланко, кидай його. Він так усе життя тобою гратиметься, як кіт клубком.
- Не всім же в білому платті селфитися, а потім щодня борщі варити й чоловікові шкарпетки по всій хаті збирати.
- Ліпше збирати шкарпетки, ніж свою душу по шматочках, Русю.
Поль зайшов до кухні. Мама вислизнула майже непомітно, лишивши по собі хіба що легенький запах диму. Поль підняв мене за стан, і всадовивши на шафку, заходився звільняти ґудзика на моїх джинсах із тісної-претісної петлі.
- Ти, бачу, збираєшся робити мені те, що ненавидить Люсьєна?
- Чого ти так одразу?
- Кажи – так чи ні?
- Так – робитиму. Так – ненавидить. Тобі це звідки відомо?
- Інтуїція.
- Ти не хочеш?
- Чого ж – не хочу. Навпаки – якраз от дуже й дуже…
Але піймати кайф від того, що не подобається Польовій дружині, я не встигла: просто біля мого коліна завібрував його телефон.
- Називається – вгадайте з трьох разів, хто телефонує, - сповзла я з шафки й натягла на себе ті кляті джинси.
- Алло! – Поль за звичкою посунув до виходу, але я вхопила його за теніску. Він не опирався. – Так. Ми на корпоративі. Що? Добре, за півтори години буду. Чуєш, ти не цеє… Люсю… завари собі чайку, почитай «Теплі історії», сходи в душ… А я тобі куплю твій улюблений… який тобі взяти?
Моя рука намацала за собою ніж. Я заплющила очі й подумки всадила його Полю в живіт.
- Ей, Русю, що сталося?
Я розплющила очі.
- А-а… Н-нічого. Слухай, ти казав: я куплю твій улюблений… улюблений що?
- То не має значення.
Я знову замружилась. Руки потяглися до ножа. Ну, Поль, начувайся…
- Руслано, ти чого підвисаєш? Наче в тебе не йменини, а дев’ять днів!
Мої пальці таки вп’ялися в дерев’яну ручку. Холодне лезо торкнулося моєї долоні.
- А ти хотів би знати, що є улюблене в мене? І щоб я така подзвонила тобі й сказала, що хочу вбити себе, а ти б помчав у магазин, і купив би, і в мене б одразу все минулося?..
Поль побагровів:
- Ти не забагато собі дозволяєш, принцесо?! Часом не маєш бажання погуглити, чим панічна атака відрізняється від просто привернення до себе уваги?!
Я покинула ніж.
- Ну й вали звідси. Коли вона справжня, а я ні, то тобі нема чого тут робити.
Поль застиг. Наступної миті вже кинувся до мене:
- Вибач. Я не те мав на увазі.
- Якщо не те, значить, обмовився за Фройдом. Тому вибачення не буде.
- Русю, я ж тебе люблю і я весь твій, але ж ти знаєш.
Я сіла на підлогу й закрилася руками. Сили полишали мене – на біса мені оце зараз слухати його виправдання.
- Знаю, Поль, усе я знаю. І жінка в тебе хвора. І сам ти святий. Тільки я нікчема, яка користується твоєю безпорадністю й дає тобі, щоб ти не схибнувся… але не заради тебе, а заради себе, бо як я взагалі можу думати про інших?..
Поль опустився поряд і обняв мене.
- Ну Русю, ну припини істерику.
- Я, між іншим, навіть не плачу, Поль. Ти бачиш – жодної сльозинки. І зараз ти поїдеш, а я житиму. Не різатиму вен, ні. І пігулок не питиму. Просто слухатиму, як – волоконце за волоконцем, м’яз за м’язом – рветься серце. Але ти про це нічогісінько не знатимеш. Та й не цікаво тобі. Бо бути золотим чоловіком для Люсі – набагато вигідніше, ніж інколи запитувати в Руслани: а що вона взагалі відчуває? А чи не вигоріло в неї всередині все, що в таких випадках вигоряє?...
Але він поїхав. І я нічого більше не казала. Бо який сенс? Я програла Люсьєні першого ж дня, коли Поль, викинувши недопалок в урну, раптом штовхнув мене на стіну й почав цілувати. А потім заявив – не без радості: «Ну, цілуватися ти майстриня. Отже, було кому тебе вчити... І я з усіма мав честь заочно познайомитись».
І це була правда.
У неділю в мене розривався телефон. Я слухавки не брала. Доки не набрав мою маму – виявляється, в нього зберігся її номер, із якого я колись йому телефонувала.
- Ні, Руслана – не я. Руслану зараз покличу, - сказала мама і, хоч як я робила їй різні знаки руками, ногами й головою, та все ж простягла мені телефон. – Русю, це, по-моєму, Поль.
- Алло! – знесилено озвалася я.
- Руслано, нам треба зустрітися й поговорити.
- Мені нема про що говорити. Nuff said[1], як кажуть. Шукай собі іншу співрозмовницю, яка краще вміє співчувати.
- Послухай, ти ж знаєш, у якому стані я вчора був. Я тоді міг зірватися, наговорити якоїсь нісенітниці.
- Полю, я в курсі. Це ж не вперше. Річ не в тому. Просто я вже виросла з тієї ролі, яку ти мені призначив. А тієї, якої хочеться мені самій, я від тебе ніколи не отримаю. Тому немає сенсу.
- Мені самому гидко, що я веду подвійну гру! – раптом викрикнув Поль. І його понесло: – Краще б не було ні тебе, ні її! Стало б набагато легше.
- А ти запитав нас, як би було краще для мене й для неї?! Ет, нащо питати. Одна тобі голубці готує і вірші пише, інша ноги розставляє, тільки-но свиснеш. Що ще треба? Але, Полю, цю подвійну гру вести що не день, то важче. Бо ти старієш, енергія вичерпується… Мусиш обирати. І кого обирати? Правильно – ту, перед якою почуваєш більшу провину. Щоб самому собі меншим покидьком здаватися. А інша переживе якось.
- Руслано! – голос Поля розривав мою слухавку і губився, захрипаючи, – не треба мені приписувати того, що ти сама собі надумала! Я тобі нічого не обіцяв! Те, що ти для мене не така, як усі інші, не означає, що я тобі щось зобов’язаний! Ти мені де-юре – ніхто, а можеш стати ніким і де-факто! Тим більше, що ти сама кажеш – уже виросла і немає сенсу!
- Так – виросла. Так – немає сенсу. Давай закінчимо цю безглузду розмову.
- Зажди! Це ще не все. Я попередити тебе хочу.
- Ти? Попередити? Ха-ха!
- Не ха-ха, а послухай. Якщо, не дай Бог, про нас дізнається Люсі, я тебе знищу, чуєш, Руслано, розчавлю як кузьку!
Ти? Мене? Та ти мене вже знищив, Полю. Куди далі? Мене нема. Тільки оця оболонка, яка тримає слухавку в руці і єхидно перепитує:
- Дізнається про вас? А що про вас? Я не в курсі…
- Я вже казав – не смішно. Не надумай казати моїй дружині про тебе й мене, бо буде тобі дуже, дуже пога…
- А що про мене й тебе? Ти мені ніхто де-юре і де-факто, а я тобі. Це комусь цікаво?
- Руслано, я люблю тебе, чуєш чи ні?! – заголосив у слухавку Поль. – І я тебе знищу тільки за те, що люблю, розумієш?!
- Ой, ой, знайшов час похвалятися! Знищувати він буде… Ти бородавку на своїй калитці сциш вивести, а то мене знищувати… Слабак!
Я жбурнула телефон у стінку.
- Ей, ти що, охрініла?! – на звук удару гаджета ввірвалася мама. – Ти забула, скільки він коштує?
- Можеш мої нирки продати – обидві! – не заспокоювалася я. – Телефона їй, бачте, шкода! А я просила тебе сказати, що мене нема!
Далі ми ще години зо дві курили мовчки. І так само мовчки я ворожила на своїй попільничці. Виходили якісь геть чудернацькі фігури… Мабуть, час кидати тютюн і переходити на щось міцніше. Або лити гарячий віск… у віскі… і потім випивати… до дна…ха-ха…
- Руслано-о! Чуєш мене? Він тебе не вартий. Він мізинця твого не вартий.
- Я знаю, мам. Я все знаю. Що це міняє тут і тепер?
У понеділок Поль на роботі не з’явився.
- Знов Люську до лікарні повіз, – припустила Ася. І всі здвигнули плечима – певно, так воно і є – та й узялися, як завжди до справ.
Але не з’явився й у вівторок. Телефон був поза зоною. Певно, видалася важка ніч… У мене, однак, щось почало скородити на душі… А раптом Люсьєна про все пронюхала? Про мене себто…
- От відчувала я – було б тобі з ним не зв’язуватися. – Мама в паніці прикурювала цигарку за цигаркою і кидала. – Тепер відстежать усі його пересування – і хто буде крайній?!
Я відмивала їдкими мийними засобами стільці – на одному з них сидів Поль. Якщо виявлять сліди, то… «буде тобі дуже, дуже пога…»
Не було про Поля звістки й у середу. І, звісно ж, поліціянти прибули по мене.
- Господи, що ви її тероризуєте? Що ви її мучите? – повторювала мама. – Ви можете собі уявити, що ось ця малесенька худесенька дівчинка може комусь заподіяти шкоди? Та цей ваш Аполінарій міг її підняти в повітря одним мізинцем!
Мийні засоби зробили свою справу – стерли слід Поля з моєї квартири. Однак у четвер гості в уніформі вже порядкували на нашій дачі.
- До того, як зникнути, Аполінарій тісно спілкувався з вами, це підтверджує геолокація.
- Не може цього бути! Не може! – кричала я. – Він до дружини своєї в лікарню щодня мотався!
- Дружина не була в лікарні. Вона була вдома. Він їхав від вас.
- Так! Він їхав від мене! З мого дня народження! До неї! А до речі… останній дзвінок від неї… він не міг бути… причиною?
- Їдьмо до Аполінарія додому, – скомандував поліціянт. – Там і про причини поговоримо.
Мене з собою вирішили не брати. Я намагалася прикурити, але цигарки одразу намокали від сліз.
Я не знала його адреси й ніколи її не запитувала. Та й до квартири Поля – нашвидку вгамувати свою хіть – бігли навпростець, і всі знакові будівлі, за якими нормальні люди орієнтуються в центрі міста, я встигла побачити вилучно ззаду. Перед очима за одну мить майнули притрушені снігом дерева, квітники, смітники, погреби, каналізаційні люки, напіврозібрані гойдалки на дитячих майданчиках, сховища, лікарні, пенсіонери, безхатьки, пси, коти, дошкільнята… Але я дійшла. Долетіла. Раніше за ментів, які встрягли у класичному заторі на проспектів, хоча окремі автівки для годиться пропускали машину з написом «Поліція» - наскільки могли роз’їхатись.
І ось – довгождане знайомство.
- Я – співробітниця Поля, - оголосила відчиненим дверям. А тепер голова перестане крутитися від різкої зупинки після десятикілометрового забігу, я наведу різкість і побачу Люсю!
- Заходьте, – привітав мене жіночий голос. Я опинилася в кімнаті й нарешті роздивилася зблизька Її.
Неймовірну, ставну, стегнасту, пишногруду, світло-русяву сірооку Люсю.
Замучену емоційними гойдалками Люсю, яка не настільки дурна, тож усе розуміє, – тільки не знає, хто ця третя. Молодесеньку, але вже назавше зламану Люсю, яку звалтував у чужому місті п’яний покидьок і яка відтоді не може мати дітей. За спиною в якої Поль і далі крутить амури зі мною, бо «той, хто кохає когось одного – або сам себе не розуміє, або бреше…»
- Ви знаєте, де Поль?! – кинулася до мене Люся, але завмерла на півдорозі.
Що?! Отже, й Люсі теж невідомо, де він?!
- Я думала – ви знаєте, - з острахом пробелькотіла я, й Люся розпливлася в якійсь дуже дивній посмішці. – Адже ви…
- Адже я – його дружина, ви хотіли сказати? – ніжно промовила жінка Поля. – Чи його…його вдова, як ви гадаєте?..
О Господи, що вона меле… Стоп, Русю, обережніше. Люсьєна – пацієнтка психлікарні, не забувай.
- Чому – вдова??? Ви вважаєте, що Поль…
- Я не вважаю, я знаю, – так само лагідно відповіла Люсьєна, від чого в мене схололо в грудях. – Всього-на-всього вимкнути електрику… і підсипати в компот…
- Люсю, що ти верзеш?! – вибухнула я. – Як ти могла підсипати, коли була в такому стані?!
- Та в нормальному стані я була, - знову посміхнулася дружина Поля. – Цього разу – взагалі в найкращому. Дурка рулить. Після тих уколів почуваєшся, мов новонароджена… Але я подумала – а чому б не скористатися своїми…еее…особливостями? Обдурити Поля, набрехати на себе… Хоча б разочок. Щоб просто приїхав і коло мене побув, ну? Але я вловила суто бабський запах… Так пахне волосся… оте саме, ти розумієш, про що я… Почула цей аромат, коли поцілувала свого чоловіка…
- Люсю, ти мариш! – нервувалася я. – Я викличу швидку! – і я сунула руку в кишеню – по телефон.
- Викликай хоч самого чорта! – розреготалася Люся. – Мені однаково. А хочеш правду? Я його зрадила. Так, у мене хахаль є. І він дуже не хотів, щоб Поль йому заважав. Я теж. Теж не хотіла. І він придумав, щоб я його видзвонила…
- Який хахаль?! Поль казав, що ти не…
- Угу, що я не трахаюсь. Навіть з ним. Після того випадку. – Вона зітхнула. – Казав. Він усім так каже. Я з його слів – ікона, на яку тільки молитися. Що ж, це не так далеко від правди.
Було зрозуміло, що Люся вигадує. І сама вірить у свої слова. Дідько! Потрібен психіатр. Терміново! Негайно! З усіма потрібними ампулами у валізці…
- Але мене все одно не посадять, бо думатимуть, що я фантазую. – Люся повільно опустилася на канапу; запросила й мене, та я не могла навіть зрушити з місця. – А тебе ще кілька місяців тягатимуть по відділках, бо всі ниточки ведуть до тебе… Тобі дзвонитимуть посеред ночі, якщо знайдуть якісь докази. До тебе приходитимуть в офіс і обісруть тебе на всю фірму. І ти проклянеш той день, коли Поль тобі запхнув! І скажеш – як добре тобі жилося, коли ти ще не була з ним знайома і тебе шкварила вся чоловіча половина твого довбаного району!..
Я сторопіла:
- Звідки тобі про це відомо?..
Чорт, я наче в якомусь п’яному сні… Як прокинутися?! Я більше не можу дивитися цей треш!
- Інтернет, – переможно відповіла Люсьєна. – Ти не повіриш, але жінки, яких спаскудили сусіди, теж ходять в інтернет, так! І зустрічають там хлопців різних… І ці хлопці ставлять сердечки під фоточками... твоїми. А знаєш, скільки чуваків похваляється в коментарях, що вони тобі вдули?
- Це було давно й неправда! – заверещала я. – На біса ти мені це тепер нагадуєш! Я вже третій рік вигрібаюся з того лайна! І якби не Поль…
- А я, якби не Поль, - Люся зірвалася з канапи, підскочила до мене й одним махом завалила мене на килим, як завзята борчиня, й продовжила: - Я жила б собі в селі, топила піч. Можливо, зустріла б свого принца з золотим зубом, народила б від нього юрбу рум’яних спиногризів і сьогодні вже була б старою бабою з відвислими цицьками й кендюхом… Або дочекалася свого Влада з АТО…. Він же міг повернутися, хіба ні?
- Та нащо ти мені про свого Влада торочиш?! – різка переміна теми додала мені сил. – Це ти зіпсувала Полю життя! Це через тебе він знайшов на стороні бабу, з якою не треба панькатися, як з малою дитиною…з якою можна бути просто чоловіком, а не хлопчиком за викликом, не медсестрою в плавках і не татусем, із яким часом бувають сеанси терапевтичного інцесту…
- О-о, це ти про себе? Це з тобою можна почуватися чоловіком, чи що? Ха-ха, насмішила… Та в тобі мужик загубить свого прутня і ніколи не знайде! А якщо й знайде, то разом з якоюсь болячкою! Шльондра!
- Сама ти шльондра! Де твій Влад? Країну захищає, доки його мила вигрівається на печі зі своїм фотографом?
- Ти… - розлючена дружина Поля, підхопившись, кинулася на мене з кулаками; я відбивалася від неї й намагалася скинути з себе, але господиня цієї квартири, хоч і була однієї ваги зі мною, проте почувалася в себе вдома, а я, чужа й загублена в цьому помешканні, швидко здавала позиції. Мені в голову вдарив запах персиків – хтозна, чи то були парфуми, чи Люсьєна щойно їла ті персики, і її тіло на відстані мікрометра збурило в мені якісь…якісь інші відчуття, для яких я ще не мала назви. Хоча ні – які інші відчуття? Я просто ненавиджу тебе, Люсю, я все ще бажаю твоєї смерті, все ще сподіваюся, що намацаю твою сонну артерію і ти спустиш дух, але…
- Хочу тебе. – І Люся потяглася вільною рукою до ґудзиків на моїй блузці. Я відштовхнула її руку, й мене кинуло в жар. Персики запахли з новою силою. Люся таки дісталася мого ліфчика й безпорадно шукала застібку…ха-ха, а її там нема, Люсьєно, що ж ти така тупа. – Хочу тебе… вбити… ти, смердюча курво!
- Зачекай! – гарикнула я, й Люся від несподіванки пустила мене. – Перш ніж я здохну в твоїх руках – хочу знати, що з Полем!
- З яким полем? Футбольним? – Люсьєна таки спустила бретелі мого бюстгальтера й кілька секунд пильно дивилася на мої оголені груди. – Тю. І на оце от стояло в усього твого району? – Вона хіхікнула і враз посерйознішала. – Хоча… Десь я їх розумію. – Її рука лягла на мою шию. – Ти колись пробувала оргазм із задушенням? Мене Льова навчив, сусід мій, коли я була при надії. Хороший мужик, як шкода, що сів.
- Люсь. Припини, прошу тебе. Скажи, де твій чоловік.
- Та звідки я знаю? – розреготалася Люся, і її рука пірнула мені під спідницю. Інша ж і далі лежала на моїй шиї й навіть легесенько тисла на неї. – Ого! Що ж це ти – хочеш і мовчиш? А так? Ммм, аж подих забиває – і мовчиш. Я знаю, де мій чоловік… І я можу тобі сказати… Але спочатку – неофіційна частина… Я хочу знати, як ти поводилася, що він так на тебе вівся… Щоб на майбутнє…
Колись, до Поля, я пройшла через руки багатьох чоловіків. Гидувала? Можливо, але розставляла перед ними ноги й було навіть трохи приємно.
- Ти думаєш – ой, що люди скажуть, як я колегам в очі тепер дивитимусь? Не перейма-а-айся, людям байдуже… Я верещала, коли Льова мене бив і душив… і вся, вся гуртяга чула, та наче води в рот набрала… І коли він вийшов з моєї кімнати, всі заходили… хитали головою… і виходили мовчки… О-о, так, мені вже подобається…що ж, я починаю трохи розуміти Поля… А за колег не думай взагалі… Ти, може, їх і не скоро побачиш… мо, тебе піймають і не відпустять…
Люсьєна пахне персиками. Від її язика в мене в роті пахне персиками. І шия, й ключиці, й соски теж пахнуть персиками. Здається, я сама перетворююсь на персик під гладенькою, напахченою прохолодною рукою господині цього дому. А може, крізь тіло господині в мої широко розкриті пори просочується дух господаря? Може, Поль ненадовго вселився в Люсю, щоб на прощання подоробляти все не дороблене з її, Люсиної, вини?..
- Ні, я передумала. Вали до Поля, ти ж так хотіла.
Я підвелася. Але ненадовго: Люсьєна вхопила мене за горло.
- Здохни, падлюко!
Я знов гепнулася на підлогу. Щось хруснуло; дикий біль умить розійшовся по всьому тілі; забило подих. Хижо зблиснули сірі очі Польової жінки…
Хотіла щось сказати, але вдихнути вже не вийшло. Від переляку заніміли кінцівки… здається, я пісяю… чи то я засинаю…
-Люсьєно, ти вже скінчила?
Голос Поля чи то розбудив мене, чи привів до тями.
-Міцний вона горішок, - лагідно мовила Люся. – Я вже думала, що кіна не буде.
Голова Поля нависла над нами обома. Його дружина тисла коліном на моє горло, але дихати мені вже, на диво, не хотілося.
- Просив – забирай, - оголосила Люсьєна й підвелася. Поль підняв мене з підлоги.
- Ну, все, Русю, погнали, - сказав він.
- Куди погнали?
- Як – куди? Туди, де ми завжди будемо разом. Ти ж цього хотіла?
Я випручалася:
- Тепер не знаю.
- Не знаєш?! – вибухнув Поль. – А ти взагалі колись знала, чого саме ти хочеш? Чи тобі просто в кайф, коли люди мруть заради тебе? Люсь, а поверни-но її туди, звідки взяла, чуєш? Але влаштуй таке життя, щоб вона просилася сюди, до мене, а ніхто її до старості не взяв!
- Ет. Скажеш таке – до старості. Ще кошти платників податків на неї витрачати. Обійдеться. Полежить овочем до передпенсійного віку, а в пенсійному ти скинеш їй якусь вірусню. Таку, яка без шансів і наповал. Є ж у вас там такі?
- Люсю, ну ти й доообра…
- Для тебе стараюся, любий… То що робимо? Добиваємо чи лишаємо?
- Та хрін його знає. Хай сама вирішує. Вже, либонь, повнолітня. Русь, кажи, не мовчи! Додому поїдеш на інвалідному візку чи до нас у тепленьке запашне пекельце?
- Какаяразніца, - зареготала Люсьєна. – Хоча я б – у пекельце. Бодай і зараз. Але…
- Але – що? – тепер уже не витримала я. – Сцикотно? Чуже тіло не болить, коли душиш, а своє – то й лячно? Он, Поль на тебе дивиться й розчаровується з кожною хвилиною… Він-то гадав, що в нього жінка хоробра, а вона стрімається на себе навіть руки накласти…
- Все, Поль, тягни, вона вже тойво, - видихнула Люсьєна. Гіпоксія кори головного мозку. – І Поль згріб мене обіруч та рушив якимись невидимими сходами нагору. Люся кинулася до шухляди, видобула звідти ножиці, стягла з себе спортивні штани й заходилася краяти їх на дрібні шматочки.
- А, ну правильно. Зараз з’їсть, щоб замести сліди, - прокоментував Поль. – Хоча набіса замітати, коли її все одно не посадять. Краще б вірша написала.
І наступної миті Люсина постать зникла разом із їхньою з Полем подружньою квартирою.
- Я тут тебе залишу, - пояснював дорогою Поль, - а мені сказали, що якщо я завербую свіжачок, тобто тебе, то мене відправлять немовлям на землю.
- Але ж свіжачок завербував не ти.
- Забула приказку? Муж і жона – одна сатана.
Він щез, лишивши тільки пакет із пляшками з-під пива.
- Дбай про екологію, Русь! – долинув до мене його голос. – Пляшки здай на переробку! Не кидай у вогонь, бо від ПВХ дуже токсичні випари!..
Я підняла пакет. Між пляшок стирчав якийсь прямокутник. Я витягла його.
Істота на фото на вигляд чимось середнім між мною, Люсею та моєю мамою. Ні, дідько. Це ж ембріон сьомому тижні. Здається, мій. Хм. Значить, той дюрекс таки був луснув. Хоча яка тепер різниця?
[1] Скорочення від англ. enough said «сказано достатньо».
