Згадала торішню весну, як я вперше завітала до лісу. Мене здивувала різноманітність звуків. Після довготривалої зимової тиші було таке відчуття, що я у філармонії на концерті.
Ніжні оксамитові листочки тремтіли ледь чутно від дотиків весняного вітру. Мажорно щебетали пташки і їхнє різноголосся зливалося в єдину тріумфальну оду весні. Дарма, що травичка була ще невисока, в ній щось невидиме шаруділо і збуджувало мою уяву.
На сонячній поляні лісові весняні квіти сплелися у дивовижний різнокольоровий віночок – найбільше вражав яскравий кучерявий ряст.
За лісом на повні груди дихала свіжозорана рілля – ніщо не може зрівнятися з ароматом чорнозему, який завжди нагадує мені про дитинство.
Десь далеко на горизонті загриміло, неначе кінь біг по бруківці галопом і вибивав голосні звуки копитами, а згодом на землю посипався теплий дощ. Сховалася під розлогим дубом і перечекала, поки він напоїв довкілля, і згодом знову визирнуло сонце.
Від неймовірної свіжості паморочилося в голові. А в очах мерехтіли міріади сонячних зайчиків, які виблискували у краплинах, зручно вмостившись на зеленому листі і на траві.
Блукала в тенетах лісу аж до вечора, який огорнув мене м`якими сутінками і неймовірною тишею. Додому не хотілося повертатися, але вночі в лісі небезпечно, тому повільно попленталася до домівки.
Після вечері, перед сном, вийшла на балкон помилуватися нічним небом, яке ніч вкрила м`яким оксамитовим чорним покривалом, і зорі на небеснім полотні усміхалися до місяця лукаво.
