10.04.2021 13:46
for all
14 views
    
rating - | no usr.
 © Анатолій Валевський

Подорож до Ельфанії

Подорож до Ельфанії Частина 2

А в цей час у палаці чаклуна пацючка Чара доповідала про те, що виявила на попелищі прадавнього гаю. Сам Блекфаєр сидів на величезному золотому троні, усипаному дорогоцінними каменями. У правій руці він стискав чорну кулю, всередині якої ворушилося темно-червоне полум`я. Біля підніжжя трону завмерла пацючка, віддано дивлячись на свого владику.

- Ну, розповідай, що ти рознюхала? - звернувся чаклун до Чари.

- О, володарю! Я знайшла Росану, але... її забрав з собою хлопчисько.

Блекфаєр стрімко подався вперед і грізно навис над прислужницею.

- Який ще хлопчисько?!

Чара з переляку відсахнулася, стиснулася в грудку і, заїкаючись, невиразно пробурмотіла:

- Г-г-ганчір`яний...

Чаклун здивовано відкинувся на спинку трону і недовірливо перепитав:

- Як так - ганчір`яний? Він що, не справжній?!

- Так точно, ваша вогняна величність! Іграшковий хлопчисько, зроблений зі звичайних ганчірок!

Пацючка змовницьки потягнулася до Блекфаєра і послужливо запропонувала:

- Накажете загризти? Або, може, розірвати на шматочки?!

- Кого? - здивувався чаклун.

- Ну, цього хлопчиська...

Блекфаєр презирливо скривився і відмахнувся:

- Ну от ще! Ні, я з іграшки не воюю... що я - маленький чи що? Мені потрібна тільки дівчисько!

Чара з готовністю взяла під козирок і, клацнувши п`ятами, з готовністю вигукнула:

- Буде виконано, ваша величність!

Вискочивши з палацу, вона осідлала дракона, що дрімав перед входом, і полетіла на ньому виконувати наказ свого володаря.


* * *


Нічого не підозрюючи, солодко спали Тім, Бім та Росана. Кошеня влаштувалося під рукою маленької феї. На його задоволеній мордочці блукала щаслива посмішка. Бім іноді смикав лапкою і тихенько повискував уві сні. Один лише Міккі мрійливо дивився на далекі, весело блимаючі зірки.

Несподівано величезна крилата тінь закрила блідий диск місяця, занурюючи галявину в непроглядну темряву. Подув сильний поривчастий вітер, з важким стогоном розгойдуючи верхівки великих дерев. Порив вітру стрімко підхопив і поніс геть зграйку світлячків.

Почулося гучне ляскання могутніх крил і грізний рев. Зверху спалахнув багряний язик полум`я, спрямований на іграшкового хлопчика. Міккі ледь встиг ухилитися.

Росана, Тім і Бім кинулися до нього, не розуміючи, що відбувається. Тім глянув угору і шерсть на його загривку встала дибки.

- Ого... яке величезне чудовисько! - приголомшено пробурмотів він.

- Як же я проспав?! - вигукнув Бім, - Я ж повинен був охороняти...

Зверху на галявину з грізним переможним ревом опускався величезний дракон. Верхи на його потворній голові сиділа Чара в льотних окулярах - як справжній пілот літака. Вона підстрибувала від нетерплячки і стукала кулачком по голові дракона, вказуючи на Росану.

- Ось вона! Ось вона! Хапай її! - злорадно вищала пацючка.

Дракон стрімко знижувався. Підхоплені сильним вітром, Міккі і Бім відкотилися в сторону, безуспішно намагаючись вхопитися за траву. У надії сховатися за деревами, Росана кинулася до лісу, але дракон випередив її і перекрив шлях. Маленька фея завмерла і закрилася руками.

- Ах, я пропала! Це слуги Блекфаєра... - приречено вимовила вона.

Дракон підхопив дівчинку і злетів у темне нічне небо. В останню мить кошеня у відчайдушному стрибку дотягнулося і встигло вчепитися кігтиками в плаття Росани, крикнувши:

- Росано, я з тобою...

Чара глянула вниз і злорадно прокричала:

- Що, попалося, дівчисько?! Від нас ще ніхто не втік!

В темряві вона і не помітила кошеня. Обернувшися у бік галявини, на якій залишилися Бім і Міккі, вона погрозливо змахнула кулачком:

- А ти, ганчір`яний хлопчисько, більше не попадайся мені на очі, бо я з тебе всю тирсу випатраю!

Дракон зник в нічному небі.

- Прощавай, Міккі... - долинув здалеку затихаючий голос Росани.

У розпачі іграшковий хлопчик безпорадно опустив руки, сів на траву і схилив голову. До нього притулився приголомшений цуцик.

- Нещасна Росана... - прошепотів Міккі.

- Бідолаха Тім! Що тепер з ними буде? - додав Бім.

Іграшковий хлопчик погладив цуценя і пообіцяв:

- Ми обов`язково знайдемо їх і звільнимо!

- Ох... та як же ми їх знайдемо, якщо навіть не знаємо, де шукати?

Бім ліг на землю, поклав голову на лапи, приречено зітхнув і додав:

- Ех, якби хоч сліди залишилися...

Міккі задумався, але всього лише на мить. Він тут же схопився і натхненно вигукнув:

- Так це ж ясніше ясного! Тепер-то вже точно необхідно знайти чарівницю Вілеміру. Вона допоможе нам врятувати друзів і покарає чаклуна!

- Точно! Як же я сам не здогадався? - зрадів Бім.

- Тоді - в дорогу! - оголосив Міккі.

Не чекаючи світанку, іграшковий хлопчик і щеня вирушили на пошуки чарівної країни Ельфанії.


* * *


Через декілька днів Бім і Міккі вийшли на залиту сонячним світлом галявину, посеред якої виднілася велика яма, з якої долинало нервове сопіння і попискування.

- Здається в тій ямі хтось є, - насторожився цуцик.

- Зараз з`ясуємо, хто це може бути... - сказав Міккі.

Друзі підійшли до ями і обережно зазирнули до неї.

- Та це ж ведмежа! - вигукнув іграшковий хлопчик. - Агов, малюк, не плач, зараз ми тебе витягнемо!

Ведмедик негайно замовк і, задерши голову, почав розглядати незнайомців. Бім озирнувся на Міккі і зацікавлено підняв вухо.

- А як же ми зможемо підняти його наверх? - запитав він. - Адже яма дуже глибока...

- Потрібно знайти довгу гілку і опустити її вниз. Давай, Бім, шукай щось підходяще!

- О, здається, я бачу гарну гілку, - повідомив цуцик. - Зараз я її принесу.

На самому краю галявини біля квітучого чагарника лежала довга товста гілка. З радісним гавкотінням Бім кинувся до неї, вчепився зубами і притягнув до ями.

- Молодець! - схвалив Міккі. - Якраз те, що потрібно! Ану, допоможи...

Разом вони зсунули гілку в яму, і ведмежа швиденько вибралося по ній вгору. Малюк недовірливо обнюхав іграшкового хлопчика і несподівано з веселим вереском накинувся на цуценя, запрошуючи його погратися. Втім, Бім теж був не проти побешкетувати.

Раптом з гущавини лісу долинув гучний тріск, і на галявину вискочила схвильована ведмедиця. Побачивши її, ведмежа зраділо закричало і кинулося до неї. Воно щось розказувало, показуючи лапкою на своїх нових друзів. Ведмедиця піддала йому обережного ляпаса і підійшла ближче.

- Мене звуть Шила, - сказала вона. - Мій малюк про все розповів. Дякую за допомогу. Чи можу я чимось вам допомогти?

- Ми шукаємо чарівну країну Ельфанію, - відповів Міккі. - Якщо тобі відома дорога туди, покажи нам, будь ласка.

Шила задумливо зморщила ніс, помовчала хвилинку, а потім, струснувши головою, повільно заговорила:

- Дорогу-то я знаю, але йти доведеться довго. Самі ви навряд чи доберетеся. Занадто багато небезпек. Ми зробимо ось що: я піду разом з вами до Закинутого міста. Давно вже не бувала я в ньому - прийшов час навідатися.

- А де знаходиться це місто? - поцікавився Міккі.

- І ось ще цікаво, - додав Бім. - Чому це воно називається закинутим? Його що, хтось так далеко закинув?

- Ні, місто так називається, тому що в ньому вже давно ніхто не буває, крім ведмедів. Про нього всі забули. А знаходиться це місто як раз на півдорозі до Білих гір, які оточують Ельфанію. Забирайся, Міккі, до мене на спину, так буде швидше.

- А я, мабуть, пригляну за ведмежам, що б він знову в якусь яму не впав, - запропонував Бім. - Адже він зовсім маленький, не те що я!

Міккі виліз на спину Шилі, і незвичайна компанія вирушила в похід. Попереду поважно крокувала ведмедиця, верхи на ній їхав іграшковий хлопчик, а ведмежа і щеня слідували за ними, то забігаючи вперед, то трохи відстаючи.

Довгим був їхній шлях. Мандрівники перетинали струмки і переправлялися через річки, піднімалися на пагорби і спускалися в яри. Хижі звірі поступалися їм дорогу, варто було лише ведмедиці грізно загарчати...

Нарешті ліс розступився. Друзі опинилися перед вузьким проходом, утвореним двома величезними валунами, Вправо і вліво простяглася суцільна стіна з каміння і скель, освітлених західним сонцем. Густий непрохідний ліс впритул примикав до цих нагромаджень.

- Ну, ось ми і прийшли. Тут знаходиться Закинуте місто, - повідомила Шила.

- Як цікаво, - вигукнув Бім. - Напевно, тут багато всякого цікавого і загадкового... потрібно буде все гарненько рознюхати!

- Тільки обережно. Тут не можна шуміти і сваритися. Мир і спокій панують в цьому місці, тому поводьтеся пристойно.

- Ми поважаємо закони Закинутого міста, - заспокоїв ведмедицю Міккі.

Прохід виявився не дуже довгим, і вже незабаром мандрівники вийшли на велику площу, мощену тріснутими кам`яними плитами. З усіх боків вона була оточена високими скелями химерної форми і найрізноманітнішого забарвлення - від синьо-чорного до багряно-брунатного. Уламки скель лежали в безладі, немов розкидані розгніваним велетнем. Праворуч від проходу височів круглий камінь, вкритий напівстертими письменами. З-під нього весело дзюрчало чисте джерело. У дальньому кутку вгадувалася напівзруйнована будівля, цілком обплетена вузлуватими ліанами і диким виноградом. У скелях на різній висоті від землі темніли провали печер, перед якими відпочивали ведмеді. Шила підняла голову, привітно загарчала, і всі вони звернули погляди на незвичайну компанію. Втім, швидко втративши цікавість до гостей, вони знову зайнялися своїми справами. Ніщо не могло порушити спокій цього ведмежого міста.

Втомлені мандрівники знайшли порожню печеру і почали влаштовуватися на відпочинок.

Ведмедиця вляглася на підлогу, головою до виходу. Вона була схожа на великий м`який і теплий пагорб. Ведмежа потикалося носом в її бік, а потім, зарившись в густе хутро, принишкло. Через хвилину воно тихенько сопіло, зрідка посмикуючи лапкою, немов тікаючи від когось уві сні. Бім теж влаштувалися біля Шили і миттєво заснув.

Один лише Міккі не спав. Сидячи на передніх лапах ведмедиці, він дивився в отвір печери і відчував якесь неясне хвилювання.

Визирнув з-за хмари місяць і висвітлив обвалену вежу. Напівпрозорий серпанок нічного туману робив її схожою на таємничий корабель, який безмовно пливе в нічному океані.

- Шила, ти вже спиш? - тихенько запитав іграшковий хлопчик.

- Ще ні, малюк, але вже засинаю. Про що ти хотів запитати?

- А що було раніше на місці руїн в дальньому кінці площі? - поцікавився Міккі.

- Ох, цього точно ніхто не знає, - відповіла ведмедиця сонним голосом. - Легенда розповідає про те, що давним-давно на цьому місці був замок, в якому мешкали чарівники Білого кола.

- Ух ти! А звідки вони тут взялися?

- Кажуть, що прийшли з-за окраїнних земель. У давнину багато чого дивного відбувалося.

- Невже так було насправді?

- Було це чи ні - ніхто толком не скаже, тому що коли тут з`явився перший ведмідь, то знайшов лише руїни. Так розповідає легенда...

Міккі вдивлявся в темний силует стародавнього замку. Здавалося, якась мелодія звучить в нічній тиші і кличе, запрошуючи увійти і дізнатися таємницю таємниць. Іграшковий хлопчик схвильовано ворухнувся і знову запитав Шилу:

- А хто такі чарівники Білого кола?

Але ведмедиця лише буркнула у відповідь щось нерозбірливе і остаточно заснула.

Намагаючись не розбудити друзів, Міккі обережно вийшов з печери і попрямував до руїн крізь пелену густого туману, немов пливучи річкою. Все голосніше звучала чарівна мелодія. Переплетення ліан і дикого винограду перегороджували шлях. Але хлопчик, насилу долаючи перешкоди, все-таки піднявся по тріснутих кам`яних сходах і увійшов усередину.

Місячне світло проникало сюди крізь отвори вікон і дірки в даху. То тут, то там спалахували і згасали загадкові блукаючі вогники. Від колон по підлозі тяглися чорні тіні. Але малюк не відчував страху. Він обійшов якусь стародавню статую і наблизився до ніші, закладеної камінням. Обережно розхитавши один з них, Міккі витягнув камінь, а за ним і інші. В глибині ніші виявився кришталевий дзвіночок дивовижної краси. На ньому були вирізані якісь знаки. Немов зачарований, іграшковий хлопчик простягнув руку і взяв дзвіночок. В ту ж мить густий туман зник, як за помахом чарівної палички, і яскраві зірки розсипалися по небу перловими іскрами. Навколо було тихо і спокійно.

Міккі повернувся до печери і обережно влаштувався біля сонної ведмедиці. Відкривши очі, Шила здивовано запитала:

- Що це у тебе в руках, малюк?

- Це кришталевий дзвіночок. Я знайшов його в руїнах замку, - хлопчик ніяково усміхнувся і додав: - Він мені дуже подобається, але якщо у дзвіночка є господар, я готовий його повернути.

Шила потягнулася, позіхнула, оголивши величезні білі ікла і, опустивши голову на передні лапи, вимовила:

- Не турбуйся. Ти його знайшов, значить, він твій і ти - його господар. Нам ведмедям такі іграшки ні до чого, а більше тут ніхто не буває. Так що спокійно лягай і відпочивай...

Міккі підвісив дзвіночок на шовкову стрічку і надів собі на шию. Притулившись до ведмедиці, він прикрив очі.

Друзі провели в Закинутому місті цілий день. Маленькі ведмежата полюбили відважних мандрівників. Вони весь день бігали слідом за Міккі, затівали ігри з Бімом, а коли прийшов час розлучатися - всією юрбою проводжали нових друзів.

На прощання Шила сказала:

- Ну що ж, настав час. Вам потрібно поспішати в Ельфанію.

- Так, але куди ж нам іти далі? - поцікавився Бім. - В який бік?

- Підете цією стежкою, нікуди не звертаючи, і через кілька днів доберетеся до старої дороги, а там вже до Білих гір - рукою подати.

- Спасибі тобі, Шила, ти нам дуже допомогла.

- Шкода розлучатися, - зітхнув Бім. - Було так весело... але ми повинні врятувати друзів!

- Прощавай, Шила! А ти, малюк, слухайся маму, - додав іграшковий хлопчик, погладивши ведмедика.

Міккі і Бім попрямували по стежці, що звивалась між стовбурами могутніх дерев-велетнів, а ведмедиця з малюком і іншими ведмежатами ще довго махали їм услід лапами.


* * *


Коли на світанку дракон приніс фею і кошеня в замок чаклуна, то просто скинув їх на кам`яні плити двору.

- Егей, ти, крилата дубино! - вигукнула Чара, зісковзуючи зі спини дракона на підлогу. - Пане Блекфаєр наказав дбайливо поводитися з дівчиною, а ти що твориш?! От же тупак! Така величезна голова - і ні крапельки мізків... забирайся звідси!

Вона підбігла до Росани, збираючись допомогти їй, але тут побачила Тіма, якого до цього не помічала. Чара злякано відскочила і почала пронизливо верещати:

- Караул! Тут кіт! Варта, хапайте його!

З усіх боків з`явилися стражники з величезними киями.

Дракон кинувся вбік і полетів за стіну палацу.

Тім хотів стрибнути на пацючку, але Росана втримала його, прикриваючи від стражників. В останню мить з відкритих дверей тронного залу почувся грізний голос Блекфаєра, від звуків якого всі негайно в страху завмерли. Чара навіть присіла, закрившись лапами.

- Що там за шум?! Хто посмів ображати моїх гостей?!

- О, мій повелителю! Разом з дівчиною прилетів жахливий кіт, його потрібно негайно зловити!

В отворі дверей спалахнув відблиск багряного полум`я і долинув солодкуватий голос чаклуна.

- Чара, припини шуміти і заспокойся, приятель Росани - це мій друг! Проведіть гостей в головний зал, а ти сама прослідкуй, щоб їх влаштували в найкращих кімнатах палацу!

- Е... слухаюсь, ваше вогняне величність! Як скажете... вже біжу виконувати.

Чара швидко зникла всередині палацу. Охоронці провели Росану і кошеня в головний зал, а потім, підкоряючись жесту господаря, поспішно вийшли.

Блекфаєр підвівся з трону і, зійшовши вниз до полонених, люб`язно посміхнувся.

- О, який я невимовно радий! - з удаваною радістю вигукнув він, притискаючи руки до грудей. - Тепер, коли ми нарешті залишилися одні, можу чесно зізнатися - для мене велике щастя бачити вас в моєму палаці!

Нахилившись до Тіма, чаклун спробував його погладити.

- О, яке чарівне, пухнасте кошеня! Дозволь мені тебе погладити...

Від дотику Блекфаєра по спині Тіма пробігли іскри, а шерсть злегка задимила. Кошеня зашипіло і відскочило вбік, вигнувшись дугою.

- Не торкайся мене, злісний чаклун! - вигукнув Тім.

- Але ж чому? - роблено здивувався Блекфаєр. - Адже я так люблю різних звіряток, особливо кошенят... а щодо злісного чаклуна - так це вигадки моїх ворогів! Так кажуть про мене заздрісники. А насправді я дуже добрий...

- Ага... так я і повірив, - заперечив Тим. - Тримай кишеню ширше!

- Ну, як знаєш... - знизав плечима чаклун. - Сподіваюся, незабаром ти зміниш свою думку.

Залишивши кошеня, він почав кружляти навколо маленької феї, яка дивилася на нього з острахом.

- Дорога Росано, мені так приємно, що ти вшанувала мене своєю увагою, - солодкаво посміхнувся Блекфаєр. - Я просто щасливий!

- Чому нас викрали твої прислужники і навіщо притягли сюди? - вигукнула дівчинка.

Чаклун розвів руками, зображуючи ображену гідність.

- Ну чому ж притягли?! - удавано здивувався Блекфаєр. - Просто запросили...

- Від такого "наполегливого" запрошення важко було відмовитися... - невдоволено зауважило кошеня.

- Блекфаєр, ти - негідник! Я зневажаю тебе! - гордо заявила Росана. - Негайно відпусти нас на свободу!

- Фі... як грубо! - скривився чаклун. - Така гарна дівчина, і так кепсько висловлюється... ну скажи, моя рибонько, хіба я схожий на негідника?!

Він гордовито випростався і, велично задерши підборіддя, урочисто промовив:

- Я - великий і всемогутній Володар вогню! Владика всієї землі!

- Так-таки і всієї?.. - пробурчав Тім.

Чаклун стрімко нахилився до нього і з оскалом, прогарчав:

- Припустимо, поки ще не всієї, але це тільки поки! Дуже скоро все живе буде тремтіти переді мною!

Кошеня позадкувало, поки не вперся спиною в колону. Росана затулила його собою і гнівно відповіла:

- Ось воно - твоє справжнє обличчя! Лиходій, ти дотла спалив прадавній гай, в якому жив мій народ!

Чаклун єхидно посміхнувся і знизав плечима.

- Але що ж тут такого, моя дорогенька? І при чому тут я?! Це був просто нещасний випадок. Звичайнісінька лісова пожежа, яких багато трапляється... ну, обгоріло декілька пеньків!

- Я тобі не дорогенька! - маленька фея гнівно тупнула ніжкою. - Зась мене так називати!

- Але чому ж?! - удавано вигукнув Блекфаєр. - Адже я ж люблю тебе!

- А я тебе ненавиджу більше всього на світі!

- І я теж! - додав Тім.

Чаклун скрушно зітхнув і, сумно зіщулившись, поплентався до трону. При цьому він нишком спостерігав за Росаною і скаржився:

- Ех, ніхто мене не розуміє і не хоче вірити... але ж я намагаюся робити як краще... по суті я дуже, дуже добрий, але... у мене було важке дитинство...

Обережно притискаючись до підлоги, кошеня наблизилося до Блекфаєра і, схиливши голову набік, поцікавилося:

- Цікаво було б дізнатися, яке? Мабуть двієчником був або наклепником, а може, хуліганом?

- Ні-ні! Що ти?! - обурено відмахнувся чаклун. - Просто... коли я був маленьким, у мене завжди забирали сірники, не дозволяли гратися з вогнем, хоча мені це дуже подобалося...

Раптово він випростався і грізно вигукнув:

- У мене вкрали дитинство, але я все одно став володарем вогню!!!

При цих словах полум`я в каміні і факелах спалахнуло з новою силою. Росана і Тім злякано відсахнулися. Отямившись, Блекфаєр знову прийняв смиренну позу і благально простягнув руки до Росани.

- Але навіть при цьому я дуже добра людина, чесне слово. Повірте мені хоч ви... ну, будь ласка! Давайте будемо друзями...

Тім з огидою пирхнув і пробурмотів собі під ніс:

- Краще я з пацюками буду цілуватися, ніж з тобою товаришувати!

У цей момент з тихим скрипом прочинилися двері, і в щілину просунулась голова пацюки Чари, яка підслуховувала розмову. Витріщивши від подиву очі, вона дурнувато посміхнулася, оголивши криві зуби. Побачивши її Тім з огидою трусонув головою, немов відганяючи кошмарну примару.

Пацюка зникла, і двері зачинилися, а Росана гордо випросталася і взялася в боки.

- Ніколи ми з тобою не подружимося! - рішуче заявила вона. - Справжні друзі залишилися там, на березі річки, звідки нас викрав твій дракон.

Чаклун з подивом глянув на Росану, не вірячи своїм вухам.

- Ой, здається, я зараз лусну від сміху... - глузливо сказав він. - Ну, і хто ж твій друг? Той незграбний ляльковий хлопчисько?!

- Міккі в тисячу разів краще за тебе! Він добрий і сміливий.

- Але хіба він людина? - презирливо поцікавився Блекфаєр. - Це ж просто ганчірка! Тільки уявіть собі: зшитий з клаптів хлопчисько... фу!

Чаклун випростав плечі і гордо задер підборіддя.

- Краще подивися на мене, Росано: я розумний, сильний, ну просто красень! До того ж я шалено багатий і володію безмежною владою. Розумна дівчина повинна дбати про своє майбутнє. А я можу дати тобі абсолютно все, що тільки побажаєш!

Росана заперечливо хитнула головою, відгороджуючись від Блекфаєра долонями.

- Ні! Залиш мене в спокої!

Втрачаючи витримку, чаклун тричі роздратовано ляснув в долоні. Негайно розчинилися двері і вбігла пацюка.

- Чара, займися нашими... гм... поки ще гостями, - наказав Блекфаєр.

- Що зробити, ваша величність: стратити, розірвати, знищити?!

Чаклун невдоволено зморщився і мляво відмахнувся:

- От вже дурепа! Ніяких страт! Скільки разів тобі повторювати: це ж наші друзі! Не дивися на мене так здивовано... відведи їх в гостьові покої - нехай відпочинуть з дороги і спокійно подумають над моєю пропозицією.

Чара розгублено покрутила головою і, заїкаючись від страху, обережно поцікавилася:

- Але ж у н-нас немає г-гостьових покоїв...

Блекфаєр грізно нахилився до переляканої на смерть служниці і, змовницьки підморгнувши їй, голосно обурився:

- Як так - немає?! А в далекій вежі з заґратованими вікнами! Забула?! Наші друзі можуть подумати, що у нас ніколи не буває гостей!

Пацюка полегшено зітхнула і радісно закивала:

- Ах, саме так! Я зовсім забула, мій пане. Прошу вибачення!

Чара повернулася до дверей, розташованих в бічній стіні залу і запрошуючи змахнула лапою.

- Ідіть за мною, дорогі гості...

- Ми підкоримося грубій силі, але друзями нам не бути! - наостанок рішуче заявив Тім.

Залишившись на самоті, Блекфаєр задумливо потер підборіддя, а потім зловтішно посміхнувся:

- Подивимося... подивимося... нічого, нікуди це дівчисько не подінеться. Я зможу її переконати. А лялькового хлопчиська краще спопелити, тоді у Росани не залишиться вибору...

Пацюка Чара була дуже вразливою і мрійливою. Навіть подруги вважали її надто романтичною. Вона відвела Росану і Тіма в кімнату, яка перебувала в дальньому кінці палацу, а сама сіла на сходинки і почала мріяти.

- Як дивно... - бурмотіла Чара. - Він - кіт, а сказав, що готовий мене поцілувати... хм... це, звичайно, протиприродно, проте... він такий хоробрий і навіть трошки... симпатичний...

Пацюка підвелася, сумно зітхнула і попленталася геть темним коридором. У мінливих відблисках смолоскипів на стінах хиталася її сумна тінь. В цей час з-за рогу з`явилася літня пацюка і маленький пацючок, який засміявся, вказуючи на сумну Чару:

- Хі-хі-хі! Наша Чара просто зовсім очманіла! Це ж треба - закохалася в кота!

Літня пацюка насупилася, співчутливо похитала головою і вліпила щурику запотиличник.

- Що ти в цьому розумієш?! - зітхнула вона. - Любов - сліпа, полюбиш і... кота.



Одеса, 2020

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись