Сивочолий чоловік сидів у затишку кипариса і у захваті дивився на красуню, яка, немов русалка, вийшла із води. Промінчики сонця виблискували в краплях на шовковистому засмаглому тілі. Легеньким дотиком вітер торкався до золотого волосся і куйовдив неслухняні кучері. Якась дивовижна магія була в плавних лініях постаті, і він не міг відвести очей.
Вона так гармонійно вписувалась в пейзаж. На поверхні безкрайнього бірюзового моря, яке на горизонті обіймалося із волошковим небом, вкритим ледь помітними хмаринками, її силует був схожий на міраж. Вона стояла нерухомо, мружила очі, розправила руки, немов пташині крила, і, здавалось, ось-ось ступні її струнких ніг відірвуться від піску, і полине її тіло й душа в небеса.
Сонце його розморило і він задрімав. Непомітно минув швидкоплинний час і перші вечірні оксамитові сутінки обійняли і море, і пляж. Коли він відкрив очі, незнайомки вже не було. Чи то розчинилася у повітрі, як примара, чи повернулася у підводне царство, як русалка, а чи просто пішла в готель, як реальна жінка. Але це було для нього не так важливо, тому що в його тілі і думках вона ще довго буде жити теплим, приємним і сонячним спогадом…
