Сухий Потік
Крики китів, співуче-протяжні, відлунювали від підводних хребтів і кликали мене випірнути на поверхню з темної глибини. Я тягнувся, тягнувся до поверхні, збрикуючи ногами і не усвідомлюючи, що раз по раз затримаю дихання, хоча дихати мені ніщо не заважало.
Зрештою, струсивши рештки сну, я сів на ліжку і виплутався з ковдри, що обліпила ноги. Крики китів нікуди не зникли. Все такі ж ревуче-протяжні і з загадковим відлунням, вони вдиралися в номер готелю через відчинене вікно.
За щільною завісою сонячний день і суцільна зелена стіна лісу на.. нехай це буде хребет, хоча в моїй уяві хребти, це щось скелясте і далеке, а не вкрите різнозеленими хвойними і травами в пояс. Тож, за вікном зелена стіна паруючого лісу, промоченого нічним дощем і щедро взолоченого сонцем. Десь невидимий дзюрчить потічок, чути крики яструба (перший раз почув наживо) і видно самого птаха, що циркулює над якимось подвір’ям. Зграя комашні з діловитістю досвідчених ріелторів вдерлась в кімнату і, облетівши кімнату, всілася на гардині обговорювати, як впарити нерухомість цвіркунові, котрий з виряченими очима завмер на підвіконні.
Десь продовжував волати поранений кашалот.
Утрамбувавши щільний сніданок в ресторані готелю, добре посидіти на гойдалці з філіжанкою кави, щоб розпланувати день: сходити до озера, піднятися он на того горба (важко назвати це горою) пройтися селом, чи розвідати дорогу на отой хребет, що навпроти вікон номеру готелю. З будь якої точки, що на вишині, відкриваються вражаючі види, і яких зусиль не докладай, ці види підступно вислизають за рамки фотооб’єктиву хоч фото знімай, хоч відео. Та все ж варто спробувати. І не відкладати надовго, бо його високість шлунок починав перетискати уявний орган, що відповідає за рухливість і здоровий спосіб життя.
Знайти дорогу на верх, це першочергове завдання. Дертися вгору, борсаючись у високій траві забавка не проста. Ступиш, не знаючи куди, і потім з вивихом, якщо пощастить, дибкати вниз. І це не зважаючи про живність, яка в тій траві може бігати-повзати-літати. Місцеві дивилися на нас, як на дикунів – з голими ногами посеред трави (що місто робить з людьми). І були праві. Не варто забувати, як колись сам в чорничнику, зачепив палицею блискучу гілку і потім тікав геть з того чорничника, коли гілка кинулася на мене. Та ото ж. Дороги і стежки. На мапі в телефоні їх не дуже видно, краще розпитати в місцевих. Чому тут немає промаркованих маршрутів для пішоходів туристів? Хоча на сайті бачив промальовані маршрути, та на місці зорієнтуватися не просто.
За парканом, неподалік території готелю, трішки вверх по схилу руда круглобока корова, витягнувши шию в сторону старої хати, на всю міць коров’ячих легень вивергала свій смуток і самотність потужним трьохголосим ревом, який двічі відбивався луною, чи то від лісу, чи то від гір навколо. За трохи часу з’явилася господиня і корова замовкла, маючи компанію, зайнялася звичною коров’ячою справою – стала пастися.
Ось тобі й кити.
Проти воріт зупинився білий бус. Пересувний маркет.
– Дайте невеличку хлібину!
– У нас весь хліб однаковий. П’ятнадцять п’ятдесят.
Розпитуємо дорогу на верх. Дядько топлес, червоний від сонця, каже:
– Та можете отак через мій двір прямо, там дорога є.
Дороги там нема, пізніше ми пересвідчилися. Є висока трава, прим’ята дощовими потоками, і тому здається що тут нещодавно хтось ішов; стежка в обхід до картоплі, що досі цвіте; і трава, ще вища.
Піднявшись до півгори, відчуваємо себе колумбами карпатських трав. І тут же знаходимо дорогу – проораний тракторами і дощами рівчак, де можна сховатися з головою, подекуди перехоплений рядами каміння розміром з кінську голову. Захекані деремося ще вище.
Трави, гори, небо з білими хмарами, і ліс. І простір. І далекі хребти в синьому мареві. І вся ця далечінь ніби сповідується тобі в своїй оманливій доступності і хтиво манить до себе, обіцяючи розгадку всього найпотаємнішого, всього що ховається за обрієм і за горами, всього, що наснилося колись, але ніколи не здійснилося, і ти наче стоїш на порозі здійснення чогось, про що вже й мріяти забув і лише далечінь може тобі це дати, варто зробити лише крок, два, чи тисячу, і ти опануєш свою мрію, опануєш себе.
Всідаємося прямо на траві. Мовчки сидимо з годину, а може й дві. Сонце хилиться до далеких хребтів, дахи будинків в далекому селі зникають в тіні гір. Церква з багатоярусними банями, що нагадує тібетські храми, з блискучими, здається, золотими маківками, тримається якнайдовше і до останнього протистоїть темряві, даруючи світу відблиск втомленого світила. Та зрештою і її поглинає тінь.
Час додому. Завтра інші гори, інші дороги, нова далечінь. Як вдруге не увійдеш у ту ж саму ріку, так вдруге не покличе тебе Невідоме у тому ж місці, скільки не підіймайся на гору. Тож завтра знову шукати зустрічі. З покликом Невідомого. З його нездійсненими обіцянками. Ловити його намарно в об’єктив і тішити себе, що наступного разу обов’язково підберуся ближче до розгадок далечіні. А отже й до розгадки себе.
Луцьк, серпень 2021
