21.06.2020 11:10
for all
23 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Леонід Пекар

Розкажи мені казку

Розкажи мені казку Частина 2

Палаючи від сорому, Перший Дракон дістався таки краю Всесвіту і побачив, що подібних всесвітів величезна кількість: молоді і зрілі; кристалічні і тендітні, які ще навіть не стали газом; розгорнуті, наче книга, і чудернацьки закручені; всесвіти де все було навпаки; всесвіти, що лускали мов бульбашки, і такі що проживали життя незмінні від свого початку і до самого кінця; гарячі і холодні; ті, які народжувалися гарячими, або холодними, а помирали навпаки холодними, або гарячими, – але неодмінно живі. Живі Всесвіти. Перший Дракон побачив і осягнув усі всесвіти у їх неодмінному русі і горе його стало безкрає і бездонне.

Він повернувся до Драконів і поділився тим, що осягнув під час свого сорому і захотів сам дізнатися, що означає бути живим.

Перша з Драконів, котра поринула в світ створений Зіркою і стала живою, привітала Великого Дракона і сказала, що лише зійшовши з небес можна стати живим, лише ступивши на землю можна відчути пульсацію крові і стукіт власного серця. Вона розвіяла Першого Дракона на дрібнесенькі пилиночки і зібрала їх всі знову. І Перший Дракон народився. Маленький і безпомічний він чув биття свого серця і пульсацію крові, вдихав повітря і відчував подих вітру.

***

Наступних кілька днів принцеса знову блукала замком, дивилася на дорогу з барбакану, діставала воду з колодязя і весь час розмірковувала про дивний сон, що наснився тієї ночі. Той сон наче тримав її в полоні своїм реалізмом, а в голові спалахували картинки бесіди з драконеням із її нічного марення.

Та одного ранку вона перечепилася і впала, вдаривши коліно. Від болю з її розуму наче зняли завісу і вона зрозуміла, що кілька днів топтала, не помічаючи, порфірові завіси, в яких заплутались ноги. Завіси з шовковими підв’язками і з вишитими золотою ниткою королівськими гербами, які висіли високим балдахіном над ліжком батьків. Знайшла вона і перерізану тієї ночі мотузку.

Лишалося зрозуміти, чи відбулася розмова з маленькою потв… з маленьким драконом. Драконеням? Дракончиком?

Від питань голова йшла обертом.


– Мир твоїм крилам! – привіталася принцеса і зробила кніксен. Робити повноцінний реверанс вона не вважала за доцільне.

– Вітер твоєму дому! – відповів дракончик і перед очима принцеси спалахнув образ, як крилату істоту підхоплює вітер і піднімає вище скель з яких вона зібралася летіти. – Але в тебе немає крил!

– Але в тебе є, – посміхнулася принцеса.

– А що ти робила з ногами? – дивувався крилатий малюк, а принцеса побачила себе ніби збоку, коли робила кніксен.

– Так вітаються дівчата.

Розмовляти з драконеням виявилось геть неважко, принаймі для неї. Потрібно чітко уявити того, до кого звертаєшся, і уявити, що ти хочеш показати. Саме показати, бо відкривати рота і напружувати голосові зв’язки, для того щоб спілкуватися з драконеням, не було потрібним. Вона лише на початку гукнула, щоб привернути увагу малюка, а потім намагалася прогнати з голови, голосну наче крик, картину – як страшна принцеса, тобто, вона сама, намагалася перепиляти тупим ножем горло маленькій беззахисній істоті. І бачила вона це так, як бачив її в той момент дракончик. Принцеса раз за разом намагалася показати, як це виглядало з її боку, але у відповідь бачила лише себе з ножем в руці, а як драконською показати «вибач», вона не знала. Зрештою, наступного дня малюк сам знайшов її.

– А що таке – дівчата?

Дракончик якимось чином зобразив питання, надавши розмитому образу «дівчата», надісланому принцесою, гірчичного кольору. Дивним для принцеси був не колір, а те що вона зрозуміла, що це має означати.

Під пильним поглядом малюка вона довго перебирала в голові образи, які б пояснили щось дракону, але в голову лізли бджоли, кури, ящірки і вівці. Нарешті, коли відповідь трішки вималювалася, озвався крилатий малюк:

– Зрозуміло, це та хто потім подарує життя.

Принцеса зашарілася. Схоже, він бачив все, про що вона думала.

– Навчиш мене робити це, – перед очима вигулькнув її кніксен.

– Для чого? – принцеса розгубилася.

– Дівчатка. Розумієш?

– Ні, не розумію, – принцеса боролася з тим щоб заговорити вголос, або почати жестикулювати.

– Ти показала: «Так вітаються дівчатка». Я теж так хочу.

– А ти дівчинка? – принцеса щосили гонила з голови картинку курки-несучки.

– Звичайно, – малюк, тобто мала, гордо підняла голову. На несучку вона не звернула уваги.

– Як цікаво. Добре. Ось, дивися, – принцеса припідняла поділ сукні, завела праву ногу позаду лівої, поставила на носок, злегка присіла, схилила голову набік і посміхнулася. Сукня на ній була старенька, покинута в палаці котроюсь зі служниць і недостатньо довга щоб підіймати, але так її навчили тітоньки.

– Ні, спочатку покажи, – попросила мала.

Принцеса розгубилася – саме це вона і робила.

– Не покажи, а покажи, – спробувала пояснити драконка.

Після хвилинних вагань принцеса зрозуміла, що від неї хочуть і в себе в голові відтворила всі рухи.

– Я не знаю, що робити з крилами, – поскаржилась мала, – і сукні в мене немає.

– Просто розстав в сторони крила. Несильно, трошки.

Мала виконала стриманий і елегантний драконський кніксен.

– Чудово, – принцеса заплескала в долоні.

– Дуже дивно, – форкнув хтось позаду, а в голові з’явилася картинка, ніби хтось спостерігає за ними двома з висоти балкону, в бузкових тонах.

Позаду принцеси стояв великий Дракон.

– Тату, вона розмовляє! – драконка радісно змахнула крилами.

– Чудово. Тепер буде кому розповідати тобі казки, – відповів Дракон, при цьому мазнувши по краям картинки мови салатовим і блакитним. Мабуть це мало означати іронію.

Принцеса розвернулася і не сходячи з місця зробила глибокий реверанс.

– Що значить королівська кров, – Дракон розглядав дівчину з висоти свого зросту, – вся в матір.

– Ви знайомі з Королевою? – намагаючись бути ввічливою спитала принцеса, хоча це була очевидна дурниця.

– Вона єдина почула нас.

– Ви розмовляли з моєю матір’ю, як оце зі мною? – принцеса від здивування мало не заговорила вголос.

– Ні. Гадаю вона лише почула наше прохання, а забратися з замку їй підказав зоровий глузд.

Від роздумів принцесу відірвала мала драконка:

Розкажи мені казку! – вимагала малеча.

– Але я не знаю казок, – принцесу здивувала сама суть прохання, хіба їй зараз до казок, і хіба так буває: Дракони і казки?

– Це й справді дуже старий світ, – розчаровано зітхнув великий Дракон.

Ось це його сіре зітхання і роздратувало принцесу.

– В нас не розповідають казок. В нас співають балади про сміливих лицарів. А казки – це для маленьких.

Дракони мовчки дивилися на неї. Насправді мовчки: жодних звуків, жодних картинок. Вони ніби припідняли брови і сказали: «Тож…»

– Я знаю одну, – здалася принцеса. – Мені її розповів лісничий мого батька. На полюванні. Я навіть не впевнена, що це казка. Слухайте.

Один лісник натрапив на диких свиней, виліз на дерево і став спостерігати за ними. Аж нагодився туди ведмідь, що роздразнить свиней і вилізе на дерево, роздразнить і вилізе на дерево. На тому дереві великі губки росли, як полички, і ведмідь по ним, як по сходам вмить вибирався наверх. Там сидить нагорі і кидається галуззям в розлютованих свиней. Побережник все те бачив і дуже сміявся з забави ведмедя. Коли свиням те набридло і вони кудись забралися, ведмідь зліз із дерева і подався своєю дорогою. Лісник теж зліз і ножем попідрізав ті губки, щоб вони ледь трималися на дереві. Наступного дня ведмідь знову прийшов дражнити свиней, а коли став дряпатися на дерево – губки обламалися, той упав межі свині і його роздерли на шматки. Отак і скінчилися ведмежі жарти.

Дракони мовчали, шоковані почутим.

– Як так можна? – великий Дракон пустив дим носом. – Як можна заздрити чужим розвагам?

– Я гадала це повчальна історія, – знітилась принцеса.

– Для кого повчальна – для ведмедів, чи для свиней? Дивна історія. Може є ще щось подібне? – Драконові питання стали наполовину бузкового кольору, наполовину гірчичного.

– Ще є балада про бідного лицаря Івася.

– Хм, – Дракон пустив носом дим, але нічого не сказав.

Принцеса прочистила горло, бо давно не розмовляла і вголос заспівала. Вона пританцьовувала, плескала у долоні і відбивала ритм підборами, де це було потрібно, а коли закінчила, її голос ще довго блукав луною угорі під склепіннями зали.

Старшого Дракона наче заціпило, а малий розгублено крутив головою.

– Я правильно розумію – у бідного лицаря Івася було срібне весло і золотий човен, але він не платив податки?

– Так, – відповіла задоволена собою принцеса.

– А коли їх забрали за борги, бідний лицар пробрався до палацу, засунув у піч доньку короля і нагодував тим м’ясом короля і королеву?

– Саме так, – менш впевнено підтвердила дівчина.

– А коли батьки вдавилися перснями своєї доньки, лицар вигнав усіх із замку і зачинив ворота? А через три місяці, самотужки утримуючи замок, сам став королем і в нього були і човен, і весло, і замок? – питальний тон Драконових картинок набув ядучого відтінку.

– Так у баладі говориться, – принцеса не розуміла, що від неї хочуть.

– І ти, принцеса, співала про те, як батько король їсть свою доньку, теж принцесу? – Дракон дихнув на дівчину їдким димом і так подивився на неї, що в середині щось зойкнуло. – Старий, старий цей світ, – зітхнув крилатий.

Слідом за тим внутрішнім зойком принцеса ледве не зойкнула вголос. Все не так, як їй здавалося. І веселі обличчя гостей на королівському бенкеті, які радо вітали її спів, тепер видавалися машкарою жахливих потвор, які реготали над знеславленим батьком і всією королівською сім’єю, і зрозумілим стає незворушний вираз обличчя короля і здивування королеви, коли вона доспівала цю дурну баладу. Любі тітоньки, підступні змії, навчили її тих пісеньок і тих танців. Танців, які, можна бути певною, танцювали в придорожніх шинках нетверезі жінки.

Через пролам в стіні, яким замість дверей користувалися Дракони, залетів вітер, несучи сирість і запах моря. Принцеса обхопила руками плечі – її хапали дрижаки. Так вона почувалася лише в перший день, коли потрапила сюди.

Велика тінь закрила денне світло, замахала крилами, приземляючись на терасі позаду палацу. В проламі з’явився другий великий Дракон, несучи в пащі напівживого барана.

Хто з них тато, а хто мама – розбереться іншим разом. А зараз єдиній в замку людині хотілося бути подалі від бенкетуючих крилатих потв… бенкетуючих крилатих… та зрештою – Драконів. Цим все сказано.

***

Поки Перший Дракон зростав, інші Дракони шукали його. І ті хто був проти того, щоб Дракони ставали живими, і ті хто давно поринув у колесо смертей і народжень, обурені тим, що повбивали своїх братів через запальний характер Першого, – об’єдналися в пошуку і бажання помститися. Та ніхто не впізнавав найвеличнішого Дракона в маленькому пташеняті, яке тільки вчилося літати. Ніхто не впізнавав і пізніше, коли дракончик підріс і почав полювати, і мандрувати новим для нього світом. Перша З Живих Драконів оберігала і навчала його всьому, що повинен знати живий Дракон.

Навчала доти, поки він не зустрів молоду і прекрасну Драконку, яка покликала його на полювання. З тих пір всі його думки були лише про неї, а думки молодої Драконки лише про нього. Тоді Перша З Живих Драконів сказала, що цьому вона навчити його не зможе і саме цю таємницю Життя йому доведеться осягнути самому. Страждаючи невідомістю, вирішив Великий порадитися з мудрими з багатьох розумних народів, що проживали в тому світі.

Старійшини і мудреці з народів водяних, повітряних, підземних, надземних, ефірних і мандруючих крізь світи почули його слова і осягнули глибину його мудрості, і зрозуміли хто перед ними. Довго радилися наймудріші, але кожен раз приставали на думку, що лише відкривши себе перед тією, про котру весь час думав, Перший Дракон зрозуміє, що йому робити далі. Перший Дракон вирушив шукати ту, що лишила слід в його серці, а наймудріші стали хвалитися, що до них по пораду звернувся той, хто знає найбільше зірок, хто створив сузір’я, хто назвав Драконів, хто бачив край Всесвіту, хто не злякався стати живим. Але їхню мову почули Дракони, які шукали Першого і дізналися, що він неподалік і поруч, тож покликали решту шукачів, щоб не літали Всесвітом, а прийшли і допомогли їм.

Коли Перший Дракон відкрив своє серце тій, котра лишила в ньому свій слід, то у відповідь та, про котру були його думки, теж відкрила своє, і зраділи вони двоє, і щасливі були в почуттях, і переповнило їх Життя. Але щастя двох Драконів було недовгим. На обрії з’явилися ті, хто переслідував Першого Дракона і серця чиї прагнули помсти. Та навіть Дракон, коли щасливий, не пригне битви, навіть найстарший і наймогутніший. Щоб уникнути убивства братів, Перший Дракон покликав подругу полишити цей світ, а якщо буде потрібно то й Всесвіт і перенестися туди, куди не дістануться переслідувачі месники.

Багато Драконів зібралося, щоб помститися Першому З Перших, ще більше злетілося дивитися за битвою і вшанувати того, хто переможе, але не знайшли вони Першого З Перших. Не знайшли його жодного сліду і розлетілися по світах сповістити всіх, що немає ніякого Першого Дракона і ніколи й не було, і що повісті про його діяння – лише казка.

***

Маленька сіра фігурка ковчилася далеко внизу ще від темноти. Роздивитися її могли лише особливі очі. Людські теж би щось побачили, але не більше сірої крапки на схилі гори. Маленька Драконка з нічого робити стежила за дорогою, бо зайнятися в замку не було чим: принцеса довго спала після опівнічних казок, а літати їй не дозволяли батьки, хоча крила вже виросли чималі. Щодня батьки казали що от-от і можна буде здійнятися в повітря, але кожен день відкладали на завтра.

За годину цятка збільшилася і перетворилася на чоловіка, котрий, оглядаючи небо від обрію до обрію, тягнув на собі довгу драбину. Він наполегливо тягнув і тягнув нагору свій вантаж, іноді сідаючи перепочити. Ще за годину невідомий прив’язав мотузку до верхнього щабля і, поставивши драбину сторчма, спробував перекинути її на почорнілі залишки мосту. Мала встигла вчасно, щоб підчепити драбину і відкинути вбік, у провалля. Чоловік вилаявся. Вочевидь малого дракона він не боявся і спробував ще раз вкласти свій вантаж замість мосту, діставши перед тим з провалля. Після третьої невдачі лайка стала голосніша, а в руках зайди з’явився арбалет. Він натягнув тятиву і продемонстрував малому дракону болта, коротку товсту стрілу із металевим наконечником, якого поклав у ложе, другого – вклав між зубами. Драконка сховалася за стулкою брами. Заряджений арбалет чужинець поклав поруч на землю і узявся підіймати драбину.

– Чого йому треба? – спитала принцеса намагаючись непомітно підібратися до воріт.

– Не знаю, – відповіла крилата подруга. – Погрожував мені стрілами.

– Чого вам треба!? – голосно гукнула принцеса.

– Ваша Високосте?! Мене прислав Король! Я прийшов забрати Принцесу! – відгукнувся невідомий і нахилив голову, намагаючись роздивитися з ким говорить. – Не бійтеся, панночко, покажіться! Я вам нічого не зроблю.

– А ви покладіть зброю!

– Так, але я щойно бачив в замку потвору з крилами і страшною пащею! Мені краще бути насторожі!

Подруги перезирнулися.

– Крилата потвора полетіла! – гукнула принцеса. – Можна не боятися!

– Хто казав, що я боюся?! – образився невідомий, намагаючись не впустити драбину під поривом вітру. – Якби боявся, то не прийшов сюди!

– То як вас звати, сміливцю?!

– Ян з Дубно́го!

– Ви лицар?

Виникла пауза, було незрозуміло, чи Ян з Дубно́го не має що сказати, чи вже вкладає драбину замість місточка. Принцеса визирнула. Молодий, принаймі так їй хотілося думати, високий чоловік утримував мотузкою довгу драбину немов коня, що став дибки.

– Ні, панночко, не лицар. Але я ним скоро стану! – м’язи молодика були напружені, але в голосі жодного силування не відчувалося. – А хто ви, панночко?!

Принцеса сторожко вийшла з-під захисту стулки брами зробила кніксен, як це робили її служниці, яким доводилося вклонятися по сто раз на день – швидко і не надто шанобливо:

– Гелена з Побережного!

Широка і коротка для її зросту, знайдена в кімнатах служниць, сукня, старенькі дерев’янки на ногах та збите брудне волосся ніяк не виказували королівське походження.

– Далеченько тебе занесло, Гелена з Побережного! Приймай драбину та ходи собі додому! Я допоможу перебратися!

Тим часом драбина повільно опустилася на камені перед ворітьми. Принцеса вагалася. Ніхто не згадував про її існування, не шукав, не намагався врятувати, поки вона не вчепила над брамою і на Владичій вежі королівські штандарти.

Дівчина підійшла до краю, поставила одну ногу на найближчий щабель і зазирнула у прірву. В голові запаморочилося і вона відсахнулася від драбини. Дерев’яна конструкція захвилювалася над проваллям.

Перейти на той бік – означає віддати себе в руки незнайомого молодика. Перейти на той бік – безмовною іграшкою виконувати забаганки батька, а потім і чоловіка. Перейти на той бік – перестати бути собою і втратити відчуття свободи, яке вона відчула вперше за життя. Нехай вона тут одна, без слуг, без охорони, без по́чету, зачинена силою обставин у фортечних мурах – зате її не оплутують гнилими путами інтриг, вона не соромить свого батька і не ловить криві усмішки дядькових гостей і слуг.

Принцеса розглядала незнайомця по той бік провалля і думка, що вертлявим тхором скакала довкола, врешті спинилася і дала себе розгледіти. Здавалося, навіть повітря навколо стало кришталево прозорим, аж дзвеніло у вухах.

– Не бійся – я потримаю драбину! – гунув молодик і став ногою на щабель, не випускаючи з рук мотузки.

– Я не зможу цього зробити! – відказала Принцеса.

– Не бійся! Просто дивися на мене! Кілька кроків і ти вільна!

Дівчина в два рухи ножа перерізала прив’язану до першого щабля мотузку, підняла кінець важкої драбини і штовхнула у провалля.

– Що ти робиш?! – закричав Ян з Дубного і кинувся до свого арбалету. – Відьма!

Болт, пущений з арбалету розсік повітря біля самої стулки воріт і висік іскри з каміння в глибині двору.

– Передай тому, хто тебе послав, – гукнула принцеса з ховаючись за брамою, – штандарти будуть висіти стільки, скільки буде потрібно! Ніхто сюди не зайде, поки я тут! Тепер забирайся!

Стулки воріт важко піддавалися дівочим рукам і крилам, але помалу зачинилась одна половина, а коли по той бік провалля не стало молодика – зачинилась і друга.

Вітер приносив з суходолу запахи лісу і стиглого поля, перемішував їх в коридорах палацу і відносив у море дивні суміші трав, хвої, прілого листя і стиглих фруктів. Повноправно на небі запанували зірки, хоча червоною загравою ще палав захід. Принцеса і мала драконка слухали з тераси за палацом, як розбиваються об скелі хвилі.

– Ти впевнена, що тобі потрібно лишитися? – драконка загорнулася у власні крила, як кажан.

– Якщо барони оберуть нового короля, то новий король вб’є батька і братів. Тож поки висять штандарти – моя сім’я житиме. Там я їм не потрібна. А тут, мабуть, теж, – принцеса зітхнула і поглянула на зірки. – Як гарно.

– Дуже гарно, – у відповідь подруга надіслала своє бачення світу.

– А можеш іще показати, – принцеса стала на ноги, закрила очі і розправила в сторони руки, спостерігаючи, як на бузковому небі горять величезні самоцвіти зірок, з’єднані тонким мереживом у сузір’я. – Отак розпрямити крила і линути, линути під зірками. Стати драконом, вільним і величним, відчувати подих вітру і поклик свободи. Стати Драконом. Бути Драконом! Бути Драконом! Бути Драконом! – вигукнула принцеса і зробила крок у прірву.


Леонід Пекар цікавиться

  • Хочете залишити відгук про прочитане?
  • Відгук

Публікації: Леонід Пекар

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 21.06.2020 15:11  Каранда Галина => © 

Ну так робіть щось!) Не можна ж отак дівчинці висіти над прірвою! Ви відповідаєте за того, кого придумали!) 

 21.06.2020 15:04  © ... => Каранда Галина 

То ви знали?! ))))
Нажаль далі немає. Тобто, ідея є, а твору немає (( 

 21.06.2020 14:24  Каранда Галина => © 

Прочитала.
Казка в казці)))
Так а що далі з прірвою? Крила не виросли?