Пригоди крапельки Блу та її друга Перла
Короткий та довгий шлях до другаМаленька Блу знаходить друга
У великому й безмежному синьому морі жила маленька прозора крапелька Блу. Мешканці моря назвали її так тому, що прилетіла вона з майже безхмарного блакитного неба і сама була такою ж блакитною, як і небо. Всі, хто бачив Блу, милувався її небесною красою, її блакитними очима, повними блакитних сліз. А сльози наверталися їй на очі щоразу, коли вона згадувала свою маму, красиву білу пухнасту хмаринку на ймення Пушинка, від якої Блу відстала і загубилась.
Трапилось це чудового літнього майже безвітряного сонячного ранку, коли вона з мамою мрійливо прогулювалася небом. Раптом на беззахисну Пушинку, задля жарту, налетів норовливий непосида і бешкетник Вихор, розкуйовдив її волосся і зі сміхом поніс далеко за небосхил.
Всі засуджували Вихора за такі постійні недоречні жарти, та це ніяк не втішало Пушинку, адже Блу не втрималась своїми слабкими рученятами на пухнастій маминій спині і полетіла вниз назустріч морським хвилям.
Спочатку Блу була в захопленні від свого швидкого польоту. Море стрімко наближалося і вона, піднявши фонтан бризок, зі здивованим зойком ‚буль‘ потрапила у велику компанію різних – і великих, і середніх, і маленьких крапельок, які весело гойдалися на поверхні в такт хвиль.
Звичайно, гойдатися було цікаво та приємно й іншим разом Блу залюбки повеселилася б з новими друзями і подругами. Та, наразі їй було не до веселощів, – матуся не тільки залишилась високо в небі, але й, гнана вітром, зникла за обрієм.
Блу була зовсім маленька і ще не знала, що кожна краплина в хмарині з часом росте, поповнюється водою, стає важкою, перетворюється на велику дорослу краплю і врешті-решт відривається від матусі-хмарини і падає вниз. Такою є доля кожної крапельки. Коли падає багато крапель одночасно, тоді люди говорять, що йде дощ, ховаються вдома, або розкривають парасольки.
Звідки ж це було знати маленькій крапельці, адже вона недавно народилась і матуся ще не встигла розповісти, що чекає її в житті попереду. Отож, Блу сумувала і сльози раз-за-разом підступали до її очей.
- Блу, чому ти така смутна? – раптом почула вона позаду себе бадьорий, приємний, переливчасто-струмковий голос. Голос належав веселій крапельці з ледь помітним зеленуватим відтінком очей.
- Сльозами горю не допоможеш, гайда зі мною! Покатаємось разом на цих лагідних хвилях, а заодно і поміркуємо, як зарадити твоєму смутку, - продовжував незнайомець.
Голос Перла, – так звали крапельку-хлопчика, - був таким доброзичливим, а посмішка настільки щира, що Блу мимоволі усміхнулась йому у відповідь. До того ж, Перл випромінював такий приємний суничний аромат, що у Блу запаморочилася голова і залишки смутку вмить випарувалися з її чарівної голівки. До самого вечора Перл і Блу, взявшись за руки, гойдались на лагідних морських хвилях, милувались блакитним небом і розповідали одне одному історії свого ще досить короткого життя.
Під вечір дядечко морський вітер Бриз втомився, стих і пішов відпочивати. Натомість, з узбережжя подув легенький теплий нічний вітерець, племінник дядечки Бриза. Він був такий легенький, що хвилі майже зникли з поверхні моря і лише уважний спостерігач міг помітити спокійне морське дихання. Тиша спустилася на море. Лагідний шурхіт прибережного прибою тільки підкреслював її. Під його колискову мелодію наші нові друзі мирно поснули, не відпускаючи руки один одного. Блу усміхалась уві сні. Цієї ночі їй снились тільки приємні кольорові сни.