Дорожня книжечка
шванк - 41з рубрики / циклу «Дорожня книжечка»
41.
ПРО ВЕЛИКОГО ХВАЛЬКА, ЯК ВІН УВАЛИВСЯ В ПОКІЙНИЦЬКУ АБО В ПОГРЕБАЛЬНИЦЮ.
І в наші дні зустрічаються такі заядлі хвастуни і задаваки; вони бундючаться, начебто готові від злості відрубати вуха всім і кожному, а самі, якщо доведеться їм іти в ночі через кладовище, так і норовлять обійти його за чотири милі.
Так от і пиндючився дехто, маючи на капелюсі страусині пера, а серце прикриваючи заячим хутром. Одного разу він повертався з потішної битви. На людях він унадився розказувати про жорстокі удари меча, які він начебто наніс; послухати його – так він пролив ціле море крові, а мені здається, що то була кров курей, гусей і качок.
Сидів він одного разу розчепурений у шинку серед своїх дружків і знову почав розказувати про свої подвиги; але вони розкусили його і взялися підбадьорювати. Слово за словом і згадали про те, що сьогодні ввечері померла одна стара, а з того, що ховати її було пізно і вдома не хотіли залишати мертве тіло на ніч, то і віднесли його на носилках в покійницьку, відклавши похорон до ранку.
А всім товаришам по чарці належало повертатися із шинку через кладовище, і другої дороги не було; от вони і піддражнювали один одного, лякаючи один другого мертвою старою.
Славний же вояка і підкорювач фортець дорого дав би за те, щоби опинитися миль за десять; дуже вже він боявся мертвої бабці, котра і при житті ледве ходила, спираючись на ціпка, і не змогла би його й пальцем торкнути.
Товариші по чарці зметикували, як йому зараз, і чим дальше, тим більше вправлялися в залякуванні, поки ландскнехта не кинуло в піт, який не смів показати свого страху аби не осоромитись.
Нарешті діло дійшло до того, що прийнялися битися об заклад, у кого хватить духу першим без вогню пройти по кладовищу і заглянути, чи горить в покійницькій свічка чи лампа.
По суті, всіх займало одне: випробувати, хто із них мужчина, а хто мокра курка.
Нарешті, дійшла черга до нашого сміливця.
Розсердившись, він встав із-за столу, і не слухаючи подальших залякувань, заплатив по рахунку, взяв свій плащ і пішов додому.
А ніякої другої дороги він не знав: або йти через кладовище, або перебиратися вбрід через глибокий ручай. От і пішов він, знітивши серце з превеликим страхом і трепетом через кладовище.
Наблизившись до покійницької, він закутав собі голову плащем і заткнув вуха пальцями, як начебто він міг почути крики старої, занімілої ще при житті.
Наш вояка прискорив кроки, щоб скоріше пройти через кладовище. Але його голова була укутана плащем, і він нічого не бачив, і уявляючи, що віддаляється від покійницької, уперся прямо в неї, ненароком став на кам’яні східці і, безпомічний, загримів по ним вниз.
А в покійницькій стояли дерев’яні підставки, от він і впав на них, зламав собі ногу; голову і лице він розбив ще на східцях. Він жалібно заволав, але ніхто не прийшов до нього на поміч, так як ніхто його не чув.
Тоді на нього напав такий страх, такий жах і така жуть, що йому перехватило голос; він тільки зітхав і важко схлипував. Його товариші по чарці гарно впилися і теж пішли додому.
Коли вони проходили мимо покійницької, до них долинули схлипування бідолахи, але вони подумали, що стара прийшла в себе. І так, як у них була свічка, то вони спустилися в покійницьку і знайшли свого товариша, який лежав на підставках зі зламаною ногою. Вони перенесли його в дім лікаря, і той зробив йому перев’язку.
Тоді і розповів він свою історію по порядку. Товариші посміялись над великим збитком, котрий сталось йому потерпіти, а він упевнився, що недаром кажуть: нема гірше збитку, чим ганьба.
Вільний переклад КАЛІСТРАТА.
м.Бургхейм, Німеччина, 1555 рік
.gif "{#}")
