Усі слова уже були чиїмись
за мотивами вірша #Ліни_Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать»
Коли слова, неначе пілігрими,
Коли не знаєш, з чого розпочати -
Незримі раптом стали ритм і рими..."
Ліна Костенко у своєму вірші робить акцент на тому, що «всі слова були уже чиїмись», то ж кожного разу, коли виникає бажання написати новий твір, я ловлю себе на думці, що у деякій мірі, це буде творча компіляція.
Чим більше читаю чужі твори, тим більша вірогідність запозичення не тільки тем і сюжетів, а й художніх образів. І я розумію, що можу написати щось не зовсім своє, а, скажемо так, за мотивами чужого, але своїми словами.
Чи реально написати абсолютно своє? Гадаю, ні. Навіть сучасні поети-модерністи у своїх геніальних віршах вживають слова і образи, а також імена, запозичені, наприклад, в античній літературі, чи навіть науковій, або в раніше написаних книгах із серії фантастика…
І це невідворотне, тому що ми пізнаємо світ не тільки на дотик, а й опираючись на досвід попередніх поколінь, занотований у слові.
Насправді «зачаїлись не слова», а думки, і так хочеться випустити їх на волю, тому що вони заважають спокійно жити. І тоді наважуюсь їх заримувати. Але, тут як тут, на «заримовані думки» налітає, як шуліка, «маститий цензор», і відразу стає зрозуміло, порятунку немає. Виникає дилема - чи дискутувати, чи ігнорувати. Я вибираю останнім часом мовчання, стомилася дискутувати, не бачу сенсу вести діалог, коли наперед розумію, консенсусу не буде.
Частіше за все, цензору абсолютно все рівно, що автор вірша цими думками «плакав, мучився, болів», як зазначила Ліна Костенко, головне для «цензора», щоб рима була складна, сучасна, узгоджена не тільки з голосними, а й з приголосними, щоб були виламані руки існуючим словам і перетворені на авторські неологізми, а краще, якщо взагалі замість класичної застарілої форми віршування будуть сучасні верлібри чи білі вірші. Хіба я проти? Ні! У кожного автора є право вибору. Але якщо проти моє внутрішнє я, то чому мушу писати так, як не вмію, чи як не хочу - я вільна у своєму виборі, чи не так?
Тоді виникає запитання «Навіщо пишу і публікую на сайтах?» Я не пишу, а просто з читачами розмовляю, і не важливо, чи заримовані думки, чи ні – це просто обмін думками. І навіть якщо немає відгуків на публікації, для мене це не важливо, головне, що я звільнилася від слів і думок…
І хочеться ще раз наголосити, що вірші кожного автора – це дійсно «дотик до душі»…
м. Київ, 21.10.2016
