В Попенріді служив приходським священиком один монах.
У нього був досить грубий голос, і, коли він виходив на кафедру, то незвичний до цього служитель міг подумати, що монах збожеволів. Одного разу він знову почав горланити, а в церкві була одна добра бабця-вдова; вона сплеснула руками і гірко заплакала, що монах зразу ж і помітив.
Тільки но проповідь закінчилась, монах спитав жінку, що її так розчулило.
«Поважний пане, - відповіла вона, - мій люб’язний чоловік на смертному одрі здогадався, що мені прийдеться ділити спадок з його родиною; от він і подарував мені заздалегідь гарненького віслючка. Проте незабаром після смерті мого любимого чоловіка у мене і віслючок помер. Коли ви сьогодні вранці закричали настільки громогласно і сильно, ви мені нагадали мого Ослика; у нього був такий же голосок, як у вас».
Монах розраховував отримати щедре підношення від старенької матінки і славу в придачу, а вона візьми та і порівняй його з ослом.
Така от звичайна доля у марнославства: хто жадає похвал, той накликає на себе глузування.
