Щасливі туфлі
Сьогоднішній її день був такий, як і усі попередні. Безликий, безрадісний, монотонний. "Такий, як і я", - подумала вголос жінка. "Нудний день у нудної Ольги", - посміхнулася лише губами, а очі залишилися сумні.
Ольга якось збайдужіла до навколишнього світу відтоді, коли почула від чоловіка: "Я йду. Я більше з тобою не можу, ти якась... однакова, сіра чи що? А мені хочеться свята, чогось нового..."
Андрій ще щось емоційно говорив, голос його зривався, часом переходив на фальцет, чоловік махав руками, ніби підкреслюючи її вину, що саме через Ольгу знудився у шлюбі. Він говорив, говорив, а жінка на мить немов втратила людську здатність чути будь-які звуки. Чи то була захисна реакція організму, чи наслідок шоку, вона і досі не зрозуміла. Але раділа з того, що майже нічого тоді не почула з чоловікового монологу і, може, й тому немає зараз у неї ні образи, ні зневаги до нього.
"Негідник, бабій", - вправлялися в епітетах подруги. "Може ще все налагодиться?“, - плакала мама. "Я з ним поговорю", - сказав син.
"Чому ти така байдужа?“ - дивувалися подруги - "треба щось робити".
Зі свого спокою жінка і сама дивувалася. Зазвичай вона емоційна, навіть запальна, а тут, почувши таку звістку з уст Андрія, її як паралізувало. І той параліч вже триває рік. Точніше, ця її байдужість. Не плакала, не сварилися, не просила одуматись, адже все таки двадцять п`ять років разом прожили. Нічого такого. Лише спокійно: "Добре, йди". Андрій чекав будь-якої реакції, лиш не такої. Тиждень щодня дзвонив, питав, чи у неї все гаразд. А вона тиждень чемно рівним голосом відповідала, що цілком жива та й здорова.
"Сірий день у сірої Олі" - крутилося зранку у неї в голові. Цікаво, коли це вона стала сірою? Вона - рудоволоса дівчина із зеленими очима, знана щебетуха - як вона зуміла стати сірою та нецікавою?
Ольга йшла вулицею повз вітрини магазинів. Вона щодня ходила однією і тією ж дорогою на роботу і жодного разу за цей рік не подивилася на себе у вітрини, як це зазвичай роблять усі жінки світу. Жодного! А сьогодні зупинилася, як викопана. Ольга побачила себе: невисокого росту жінку, худорляву, сутулу і якусь начебто незграбну. Одягнуту у чорне коротке пальто і такого ж кольору джинси. І навіть сумочка через плече була чорною.
Вона ж ніколи не любила чорний колір, звідки стільки чорного на ній - ніби прозріла жінка. А плечі, її спина? Сутулість у колишньої спортсменки, танцівниці? Вона займалася народними танцями дванадцять років, щоб сьогодні ходити із сутулою спиною? «Ото і справді її життя прибило, засірило», - посміхнулася своїй думці жінка.
І раптом щось знайоме у вітрині привернуло увагу Ольги. Це були чудернацькі туфлі, які щоранку вона бачила краєм ока, коли проходила повз цей магазин. А над ними висів надпис «Щасливі туфлі». Жінка уважно розглядала взуття. На низькому каблуці, зі шнурочками, рясно розмальовані кольоровими квітами, туфлі ніби сміялися до Ольги. "Яке незвичне та веселе взуття", - вголос сказала жінка. Несміливо відчинила двері магазину і так само несміливо, ніяковіючи, попросила молоду продавчиню дати приміряти ці квіткові туфлі.
«А чому вони щасливі?», - спитала у дівчини Ольга. «А так їх назвав виробник. Ось бачите надпис на коробці? Та для нашого магазину вони справді щасливі, бо швидко уся партія розпродалася, ось ці - останні».
Ольга взула туфлі на ноги та так і вийшла, точніше, майже вибігла у них з магазину. Дорогою до роботи жінка, здається, навіть підстрибувала - така легкість з`явилася у ногах. Розправила плечі, вивільнила від гумки своє густе, руде волосся і вдихнула на повні груди.
"Як довго я спала! Я просунулася!" – крикнула голосно жінка. "Чого галасуєш, дівчино? Ану відійди, бо намету брудного листя на твої красивезні туфлі!" - пробурчала двірничка.
Ольга здивовано оглянулася і, коли зрозуміла, що жінка із віником зверталася саме до неї, зайшлася дзвінким сміхом. "Ти чого?", - оторопіла двірничка.
"Дякую вам, мила, добра пані, дякую, і за дівчину - теж дякую", - прощебетала Ольга і щаслива побігла до офісу.
Щаслива! Вона забула це відчуття, а щойно знову згадала, як це може бути. Вона знову хоче бути щасливою!
Коли зайшла в офіс, колеги здивовано переглянулися, бо в Ользі ніби щось змінилося. Обличчя світилося радістю та й ростом ніби вища стала. А туфлі? Які незвичні для Ольги туфлі були на її ногах? Веселі, у квітах!
Коли Ольга ввечері повідомила, що розрахувалася з роботи, мама навіть не плакала, як часто вона це робила. Сказала, що давно вартувало так вчинити, чим дуже здивувала доньку. Син прийшов на вечерю і урочисто вручив Ользі конверт. Жінка з цікавістю його відкрила і ахнула: це була туристична поїздка до Риму. Її давня мрія! Сльози навернулися на очі жінки: сім`я хоче бачити її щасливою.
Завтра у Ольги почнеться нове життя, вона твердо це вирішила. Чому ж завтра? Воно вже почалося! Перший подих щастя сьогодні збудив її з байдужого сну.
А в куточку коридора стояли щасливі туфлі у квіточки і посміхалися. Вони потрапили за правильною адресою, саме до тієї людини, якій дуже потрібно пригадати, як це бути щасливою…
Львів, 04.11.2021