Щасливі?
На стіл лягає овальне яєчко, вирізане з картону. Маленькі ручки поволі скручують листок у техніці «квілінг». Ще потрібна гілочка, на якій поселяться вербові котики, а доповненням листівці слугуватимуть квіти та барвисті стрічки. Русланчик повільно, але впевнено допрацьовує великодню відкритку, яку він не зможе подарувати мамі. І байдуже, що клей розлився на нові кросівки, привезені волонтерами вчора, і без різниці, що руки не слухаються так, як хотілося б, і всерівно, що йому вже не 6 років, а цілих32, він теж потребує батьківської опіки та любові. Як і інші вихованці Залучанського будинку-інтернату.
Мазок. Ще один. Фарба лягає чудернацькими візерунками на полотно, що поволі стають високоякісною картиною. І байдуже, що пензель тримає не впевнена рука, а маленький ротик Улянки. У неї сьогодні свято. Її сьогодні 22. Вже 22 роки роки вона дарує свою любов і доброту тільки полотну. Через низку фізичних і психічних вад, батьки відмовились від неї.
Нитка за ниткою, повільно, але впевнено в п’яльці розквітають квіти. Це трудиться Яночка. Їй поталанило, якщо можна так сказати. Вона відбулась легкою формою ДЦП та дрібними психічними розладами. Тут її вважають майже здоровою.
Таких діток та дорослих, що не змогли вирости, тут є 124. Від них відмовився світ в особі їхніх батьків.
Забуті всіма, крім вихователів сиротинцю, їм тільки й залишається спілкуватись зі світом через творчість.
Вони створюють картини, з продажу яких утримується інтернат, як у випадку Улянки, все чекають своїх принцес, щоб подарувати листівку, як Руслан та вишивають, бо більше нічого не залишається, як Яна.
Вони метушаться, клеять, ріжуть і знову клеять; малюють, фарбують, розфарбовують, ніби хочуть прикрасити весь світ; мнуть та ліплять, вирізають і складають, «шукаючи» себе…
Це ті, які хочуть «розмовляти» зі світом. Таких тут значно менше, ніж тих, які звикли просто мовчати. Через ті випробування, яким їх окутав світ ще з моменту зачаття, вони озлобились на всіх. Навіть на себе. Агресивні до людей, та світу в цілому, їхня спальня радше нагадує кадр з фільму жахів.
В коридорах тут панує дивна надія, а відчай захований у найпотаємніших закутках кабінету директора інтернату, звідки ніколи не вийде на волю. Професійні вихователі укутали своєю любов’ю та опікою діток, ніби одіялком, віддаючи все своє тепло їм, маленьким і дорослим, тим, чиє існування повністю залежне від них та від волі випадку.
Саме завдяки вихователям ці дітки мають шанс на життя, шанс на майбутнє.
Пані Наталя, вихователь з кімнати для арт-терапії ніяк не втомлюється повторювати своїм вихованцям, що вони здорові.
І справді, у них «зламані» тіла, але абсолютно-здорові душі. Щирий погляд, що ніколи не збреше та осяйна усмішка – це те чого так бракує нам, фізично-здоровим, але чого є так багато там, де ціну цього здоров’я достеменно знають з пеленок.
І, що дивно, ми звикли скаржитись. На роботу, яку самі обрали, на дружину, яку не кохаємо, на незручне взуття, яке самі купили, на брак коштів, який самі не стараємось компенсувати, на людей, якими самі себе оточили…
Ми зовсім забуваємо, що всі ми є щасливими.
Недавно мене запитали, зі зла, певне, чи є щасливою я. І я задумалась.
В мене є мама і тато, вони для мене найрідніші і найдорожчі, підтримають в будь-якій ситуації. Я їх обожнюю! В мене є маленьке чудо з блакитними очима, мій братик, він дуже веселий і непосидючий! Люблю його!
В мене є СПРАВЖНІ друзі. Я знаю, що вони не зрадять і підуть зі мною до кінця! Вони ідеальні!
Інколи життя "чистить" моє оточення, забираючи "зайвих" і залишаючи справжніх, я щиро рада цьому.
Я можу дивитись на людей з добротою в серці і допомагати їм. Я можу жити сьогоднішнім днем і будувати плани на майбутнє. Я можу не думати чи прокинусь зранку, просто засинати, помріявши перед сном...
Я можу щодня пити апельсиновий сік і їсти чорний шоколад, можу слухати хорошу музику і читати мудрі книжки.
Я маю повний набір органів, відносне здоров`я і можу самостійно пересуватись. Я можу думати і аналізувати, робити певні висновки, я не "овоч".
Я можу розважатись на вихідних і спостерігати зорепад з близькими. Я можу дивитись улюблені фільми і маю доступ до науково-популярної літератури.
Я можу ходити в школу, можу вчитись чи саморозвиватись, можу займатись улюбленим ділом, можу вийти в магазин, не потрапивши під "град" чи ворожий обстріл.
Я можу висловлювати свою думку і знати, що її почують. Я можу сповідувати свою віру і не бути осудженою за це.
Я можу вести той спосіб життя, що подобається мені, можу відмовитись від алкоголю чи наркотиків, можу одягнути те, що хочу, а не те, що маю.
Я можу дихати, не вважаючи кожен вдих останнім.
Так, чорт забирай, я ЩАСЛИВА!
І всі вихованці сиротинцю вважають себе щасливими.
А ти щасливий?
Заднє сидіння автобусу, 27.04.2016
