- Степане, ти ж знаєш чого я пішов у ті комуністи, але зараз я пришов не для того шоб ти мене простив, а хочу сказати – продавай коней, поки ще не пізно.
Степан похмуро глянув на родича.
- Для чого? Думаєш вони і коней заберуть?
- Все заберуть.
- А на якого ж чорта вони тоді нам землю роздавали?
- Ну, землю… Зараз вона теж буде вашою, але колективною… Така лінія партії.
- Слуги народу… мать вашу. Це я шо, должен буду робити разом з вашими п’яницями і лодаряками, еге? Гроші для них заробляти? Не діждуться.
Тай то, Степан ще не був жонатий, але хист і до праці і до господарювання мав. І за ці роки, коли їх ніхто не чіпав, він зміг заробити собі і на добрячих коней і на реманент, і, навіть, осінню, коли вже все було зібране і сховане, з’їздив у степ до німецької колонії, що була тут ще з часів Катерини кілометрів за двадцять від них, подивитися як люди хазяйнують. Там він і поговорив і замальовки - чертєжі зробив, а по приїзду додому на своїй землі, все розмітив і кілочки позабивав під майбутню забудівлю, (хотів жити окремо) все було як у людей і можна було б жити. І тут на тобі – колхози. Лінія партії, твою мать…
- А сіялки, борони, плуги, теж будуть забирати?
- Все.
- А гроші за них заплатять?
- Та які гроші? Це ж все буде ваше колективне, ви ж і працювати на ньому будете гуртом.
- З ким? Ти шо не знаєш наших людей чи шо? Ти шо не бачив тих «комбєдовців», та вони в своїй жизні і рубля не заробили, а от командувать – да! Нічого у вас з цим не вийде, тільки загубите все.
- Ну, ти так не кажи в партії теж не дураки сидять!
- А вони, оті ваші партійці, хоть коли - небудь самі собі на хліб заробляли, чи тільки організовували?
- Ну, то вже таке діло. А я прийшов тебе предупредити, поняв? А ти як хочеш, так і рішай.
І Степан рішив. Хлопець він був розумний, і був би з нього гарний господар, так ні – лінія партії…
Одного дня, з раннього ранку, нагодувавши, вичистивши і розчесавши коням гриви повів він їх до найближчого містечка продавати. Продав. І, мабуть, ще щось вирішив для себе, бо на частину виручених грошей зайшов у магазин кооперації і купив там собі «лісапетку», на якій і повернувся в село, досить здивувавши і розвеселивши селян.
Селяни говорили: «такий хазяїн, а гроші потратив чорті на шо». Але прийшов час і здивування селян пройшло. Це сталося коли в них почали відбирати для новонародженого колгоспу їхній реманент і все, що могло знадобитися для майбутньої "спільної, колективної і щасливої праці", тоді вони і сказали: «А Степан все-таки розумний хлопець, він хоть коней успів продати».
Степан же мовчки і без ґвалту здав в колгосп все, що в нього ще було і одного ранку, лишивши свою «лісапетку» родичам, від’їхав кудись у город, шукати свого щастя.
Примітки:
- «Комбіди» – комітети бідноти, органи радянської влади на селі в часи «Воєнного комунізму», але люди їх розуміли як «комітети біди».
