Зустріч
з рубрики / циклу «Містика»
Сухий гарячий вітерець, ніби бавлячись, гнав по кам`янистому степу легкі кулі перекотиполе, що норовили зачепитися за каміння або сховатися в невеликих канавках, що зрідка зустрічалися на шляху. Але всі старання здавались марними - пустельний волоцюга неухильно котив їх до далекого обрію, подібно до того, як чабан впевнено спрямовує череду в кошару. Звідти, від самого закрайка землі, облямованого зубцями темних гір, тягнувся прямий як стріла тракт, вистелений сірими гранітними плитами, що давно розтріскалися за незліченні віки. По вицвілому від спекотного сонця небу ліниво пливла біла хмарина, що не обіцяла ні тіні, ні краплі живлющої вологи. Від краю і до краю ніщо не оживляло похмурого краєвиду. Лише десь посередині шляху на узбіччі височів самотній розлогий ільм, що прикривав пишною кроною колодязь, дбайливо обкладений камінням, і кілька розсохлих колод. На одній з них сиділа жінка похилого віку в просторій домотканій сукні. Акуратно причесане волосся обрамляло вкрите дрібними зморшками втомлене обличчя, на якому сяяли живі сірі очі, наповнені мудрістю років. Схрещені руки розслаблено лежали навколішки, наче відпочиваючи. Іноді жінка прикладала долоню до чола козирком і вдивлялася в нескінченну далечінь. Здавалося, вона когось терпляче чекає.
Час йшов повільно. Але нарешті з боку гір на дорозі з`явилася самотня постать, що швидко наближалась до криниці.
Стара посміхнулася і вітально змахнула рукою.
Незабаром мандрівник, а точніше, молода мандрівниця наблизилася пружною ходою і, зійшовши з дороги, легко опустилася на колоду навпроти старої.
- Ну привіт! Давненько не бачилися, - сказала дівчина, поправляючи русявий чубок, що розтріпався від швидкої ходьби.
- Так, - погодилася літня. - Ми з тобою взагалі дуже рідко зустрічаємось.
- З рештою сестер теж, та й з малюком...
- Що ж, так влаштовано життя, що ми не можемо бути разом.
Дівчина трохи сумно кивнула, а потім, згадавши щось, пожвавішала і з усмішкою запитала:
- До речі, як там малюк? Ти давно його бачила?
- Перед тим, як вирушила в дорогу. У нього тепер новий господар, з яким вони весело та безтурботно проводять час!
- Так, щаслива пора, про яку всі згадують з особливим теплом і світлою усмішкою, - замріяно зітхнула дівчина.
- Ну, тобі гріх скаржитися, оскільки свою частку добрих спогадів ти теж отримуєш з лишком, - докірливо промовила стара. - Не те, що я...
Вона зітхнувши, засмучено опустила голову. Дівчина ніжно погладила зморшкувату руку співрозмовниці, наче заспокоюючи, і промовила:
- Не засмучуйся, адже ти не знаєш, як тебе згадують. Я думаю, теж із теплом та вдячністю... це напевно відомо старшій сестрі.
- Але вона ніколи нічого не розповідає... - з легкою образою вимовила жінка похилого віку.
Помітивши, що молода хоче щось заперечити, вона заспокійливо підняла долоню і додала:
- Так, мені відомо, що такі правила. Але просто часом так хочеться хоч одним оком зазирнути туди, за межу... трохи підняти завісу і дізнатися, що там?
- Це відомо лише старшій, - знизала плечима дівчина. - Ти ж знаєш, що тільки їй відкрито туди дорогу.
Стара кивнула, погоджуючись, але в очах її спалахнули мрійливі іскорки. Вона трохи нахилилася до співрозмовниці і довірливо повідомила:
- Мені чомусь здається, що там чудово.
– І я на це сподіваюся, – підхопила молода. - Інакше навіщо все? І навіщо ми нескінченно ходимо цією дорогою?
- Тому що вона називається Життєвий Шлях, іншого шляху немає - його проходять усі!
- Так, з цим і не посперечаєшся... - погодилася дівчина.
Обидві трохи помовчали, задумливо розмірковуючи кожна про своє, потім стара поцікавилася:
- Друга сестра давно тебе змінила?
- Не так, щоб дуже, - трохи зніяковівши, відповіла молода. - Я довго не могла попрощатися з господарем... а вона терпляче чекала.
- І що тебе так затримало? - примружилася старша.
На обличчі дівчини з`явилася мрійлива посмішка, а в зелених очах заграли золотисті іскорки.
- Я ніяк не могла піти, ніби приросла до господаря. Він такий… життєрадісний, щедрий… не дурний, порядний… і найголовніше – з ним ніколи не буває нудно, кожний день як свято! У нього багато хороших і вірних друзів, хоча, як це не дивно, є і вороги, вірніше - заздрісники.
- О, цього "добра", напевно, у кожної людини вистачає від самого початку часів - я вже знаю...
- Хм... тобі чи не знати, з твоїм життєвим досвідом, - погодилася дівчина. - Але господар якось особливо не звертає уваги на заздрісників. Він вірить найкращому в людях і сам робить добрі справи, а в душі досі зберігає світло і тепло, що залишилися від малюка.
- А ось це і справді не всім вдається! - здивувалася стара. - Адже за повсякденними життєвими турботами та проблемами у багатьох спогади про дитинство тьмяніють і йдуть кудись у саму глибину душі, звідки з`являються вкрай рідко, якщо з`являються взагалі...
- Це так. Але наш господар такий чудовий і життєрадісний, що я в нього просто закохалася, тому й не могла так довго піти від нього...
- Ех, Молодість... Молодість... ти завжди була дещо легковажною і... дуже гарною!
Дівчина зніяковіло похнюпилась і тихо запитала:
- Хіба це так погано?
- Навпаки - це чудово!
- Але все ж таки мені довелося піти, і тепер мене змінила Зрілість...
- Усьому свій час, і твоя сестра не менш гарна, ніж ти. Вона принесе спокій і впевненість, виваженість у вчинках, але все ж таки збереже запал і жар молодості.
- А що принесеш нашому господареві ти, Старість?
Літня зніяковіло зітхнула і зізналася:
- Чесно кажучи... деякі проблеми зі здоров`ям, хоч тут не все залежить тільки від мене - від господаря теж. А ще втрати й розставання... сивину, зате я подарую йому мудрість і спокій, а це теж чогось варте!
Молода кивнула, а потім після недовгого мовчання, ніби знехотя, невпевнено поцікавилася:
- А коли прийде ця?.. Ну, ти знаєш, про кого я...
- Ти про найстаршу сестру? - перепитала стара і здивовано підняла брови. - І чому всі так бояться про неї говорити?
- Але ж вона...
Дівчина зніяковіло замовкла, але літня чудово зрозуміла.
- Ну і що?! - вигукнула вона. - Адже всьому належить свій час... І потім, ти ж не знаєш, та й ніхто не знає, куди вона забирає... Вона відведе господаря в невідоме іншою дорогою, якою ми не ходимо... напевно там все інакше ...
Стара на мить зам`ялася, а потім продовжила:
- Хоча, як саме там все влаштовано, нікому не відомо, тому що ніхто звідти ще не повертався.
- Ну, так... а старша сестра завжди багатозначно мовчить...
- Там має бути продовження, обов`язково, - рішуче сказала Старість і для більшої переконливості ляснула долонями себе по коліна. – Я просто впевнена!
- Чому? - поцікавилася молода.
- Розсуди сама: якщо там нічого немає, тоді ні в чому взагалі немає сенсу! Навіщо цей постійний шлях пізнання та розвитку, який проходить людина? Для чого їй дано розум, і з якою метою вона накопичує досвід та мудрість? І, зрештою, навіщо вже цілу вічність ми ходимо цією дорогою, змінюючи одна одну?!
Співрозмовниці замовкли, на якийсь час занурившись у роздуми. Вітерець грайливо ворушив їх пасма волосся, але сестри не звертали на нього уваги. Час спливав тихо і непомітно. Нарешті молодша перша перервала мовчання.
- Послухай, Старість, - несміливо звернулася вона до сестри. - Наш господар дуже хороша людина... тому, прошу тебе: не поспішай до нього, нехай поки що насолоджується...
Стара зрозуміло посміхнулася.
- Ну, в моєму віці не дуже-то й побігаєш, так що не хвилюйся, прийду в свою чергу... - відповіла вона і підвелася з колоди. - Ну що ж, настав час розставання, пора в дорогу...
Дівчина теж підвелася, з усмішкою потяглася, розправляючи плечі, обняла стару і прошепотіла:
- До наступної зустрічі...
- Дасть Бог, побачимося... - тихо озвалася літня.
Дівчина рішуче обернулася, легко збігла на дорогу, останній раз змахнула рукою на прощання і все тією ж пружною ходою продовжила свій шлях.
Старість ще якийсь час зі світлим сумом дивилася вслід Молодості, що поступово зникла вдалині, потім зітхнула, чомусь поблажливо посміхнулася і, у свою чергу вибравшись на тракт, неквапливо попрямувала в бік зубчастих гір, що темніли вдалині. Та й навіщо поспішати? Адже вона вже давно навчилася цінувати навіть крихти миттєвостей і знаходити радість у кожному кроці на Дорозі Життя...
Вечір поступово вступав у свої права, відправивши на відпочинок спекотне світило. Остигаючі плити стародавнього тракту тихо потріскували, віддаючи накопичений за день жар кам`янистому грунтові. А на потемнілому небосхилі вже прокидалися вічні зірки, з цікавістю дивлячись на дві самотні фігурки, що розходяться пустельним трактом у різні боки. Коли вони зустрінуться знов... хто знає? Але надія залишається завжди...