Селфі - моє життя
з рубрики / циклу «Містика»
В осінній темряві на пустельній вулиці щосили лив холодний дощ, здуваючись на каламутних калюжах рясними бульбашками. Наближалась північ. Над входом в елітний клуб у зловісному оскалі палахкотіло зображення містичного гарбуза, а зсередини долинало оглушливе гуркотіння дикої смиканої музики. Воно й зрозуміло, адже сьогодні йшов у вічність останній день жовтня, а це означало, що ось-ось настане Хелловін.
Запізніла парочка, в нарядах вампірів, вискочила з таксі, що зупинилося біля самого порога, і з вереском шпурнула в двері, послужливо прочинені охоронцем з напівсонною фізіономією. Сунувши йому в лапу зім`яту купюру, хлопець і дівчина швидко збігли широкими сходами в просторий напівпідвал і поринули в буйство містичної вечірки.
Тут панували шум і гам. Музика гуркотіла так, що присутні мусили кричати один одному на вухо, але, схоже, це нікого не бентежило. Веселощі знаходилися в самому розпалі. Більшість присутніх вирядилися відповідно до нагоди: хто відьмою в чорному капелюшку з вуаллю, хто вампіром, а то й мерзенним тролем у масці із зеленою лускою. Словом - хто на що був здатний.
Біля довгої стійки, за якою господарював напівоголений бармен, розфарбований під потворного зомбі, крутилася самотня молода особа жіночої статі віком від двадцяти до тридцяти років. Більш точно визначити не було можливим через товстий шар макіяжу, що покривав її обличчя. Втім, і так було видно, що вона досить симпатична. Дражливе червоне плаття, яке не приховувало спокусливої округлості форм і чорний капелюшок відьми тільки підкреслювали її сексуальність. Хоча, судячи з поведінки, дівчину це не хвилювало. Вона весело реготала, не перестаючи ні на мить перемелювати жуйку міцними білими зубами, і постійно міняла пози, невтомно повертаючись перед смартфоном. Через рівні проміжки часу мерехтів спалах, сигналізуючи про черговий знімок, і дівчина то захоплено відклячувала зад, обтягнутий червоною тканиною, то випирала груди, розтягуючи губи в зловісному оскалі або стискаючи їх пухкими метеликами, періодично. Загалом веселилася, як могла.
Трохи далі біля стійки мовчазно сидів худорлявий незнайомий чоловік трохи старший за середні роки. На відміну від присутніх, він був при краватці і одягнений у строгий чорний костюм. Його акуратно підстрижені скроні злегка сріблилися шляхетною сивиною, а в карих очах лукаво мерехтіли ледь помітні золотисті іскорки. Чоловік із неприхованою цікавістю спостерігав за дівчиною.
- Нудьгуєте? Може, бажаєте продегустувати наш фірмовий коктейль "Вогні Самайну"? - запропонував незнайомцю бармен. - Можу швиденько приготувати.
- А що означає ця назва? - жваво поцікавився чоловік, переключаючи на нього свою увагу.
- Ну... це улюблений напій всіляких зомбі та іншої нечисті, - не розгубився хлопець. - Саме у зв`язку з сьогоднішнім нашим святом!
- А що за свято у вас сьогодні, дозвольте дізнатися?
- Ну ти, дядько, даєш... - бармен навіть руками розвів від подиву. - Сьогодні ж Хелловін! Он, як народ відривається - бомба!
- Ясно, - незнайомець криво посміхнувся. - Дайте краще свіжий апельсиновий сік.
- А коктейль?
- Ні, не треба, - відмахнувся чоловік. - Судячи з того, що ви не маєте уявлення, що означає назва, коктейль у вас ще той...
- Можна подумати, ви знаєте, - образився хлопець.
- Я знаю...
- Ну, то просвітіть.
Бармен вибрав кілька найбільших жовто-гарячих апельсинів, спритно вичавив із них сік, посунув високу склянку до відвідувача і спершись на стійку, приготувався слухати. Його справді розбирала цікавість.
Злегка пригубивши напій, незнайомець схвально кивнув і сказав:
- По-перше: Самайн - це ніякий не улюблений напій зомбі, як ви собі уявляєте, а стародавнє кельтське свято, під час якого палили ритуальні багаття для жертвоприношень та очищення вогнем. Ось вони і називалися вогнями Самайна! Святковий бенкет тривав цілу седмицю...
- Чого? – здивовано перепитав хлопець.
- Цілий тиждень, - пояснив чоловік. - У цей час відбувалася зустріч світу живих зі світом мертвих, і по землі вільно розгулювали всякі потойбічні створіння, найчастіше - досить-таки злісні. До речі, у вас тут виблискують вогні всілякого забарвлення, а якщо суворо дотримуватися ритуалу, то традиційними кольорами Хелловіну завжди вважалися чорний і помаранчевий, що символізують смертну темряву ночі і дозрілий урожай минаючого року.
- Он як, - бармен збентежено почухав у потилиці і чесно зізнався: - Цього я точно не знав... а що по-друге?
- А по-друге: Хелловін зовсім не ваше свято!
Дівчина, яка з зацікавленням прислухалася до розмови, приголомшено завмерла і навіть перестала жувати жуйку. Опустивши смартфон, вона повернулася до незнайомця і розгублено перепитала:
- Це ще чому ж не наше?!
- Тому що Хелловін споконвіку святкували в Шотландії та Ірландії, - пояснив чоловік. - А вже потім в Америці та Канаді, куди це свято перебралося з емігрантами.
- А ми що, гірше якихось там? - обурилася нафарбована дівчина. - Ми також хочемо!
- У вас є своє свято, і воно нічим не поступається заморському.
- Це ще яке, хотілося б знати?
– Стародавнє язичницьке свято слов`ян – Велесова ніч називається. До речі, можна сказати, що це так званий слов`янський Хелловін - ніч великої сили, коли відкриваються ворота світів для духів предків і... втім це довго пояснювати, та ви й багато чого не зрозумієте.
Незнайомець замовк і підніс до губ склянку із соком.
- Скажіть, якщо ви такий вже знавець, чи не знаєте випадково, звідки взялася традиція вичищати зсередини гарбуз, вирізати в ньому очі та вискалену пащу? – поцікавився бармен.
Чоловік трохи насупився і з якимось незрозумілим збентеженням неохоче відповів:
- Хм... чому ж не знаю... був один такий хитрун - коваль. Якщо мені не зраджує пам`ять, звали його Джеком. Кажуть, що йому вдалося двічі обвести навколо пальця самого диявола і виторгувати в нього власну душу, яка мала вирушити в пекло... правда в рай коваль теж не потрапив, змушений неприкаяно блукати землею до Судного дня...
- А гарбуз тут до чого? – не втерпіла дівчина.
- Так у поневіряннях Джек освітлював собі дорогу ліхтарем, зробленим з видовбаного гарбуза з вогником усередині. А вишкірену пащу зробив, щоб відлякувати злих духів. З того часу гарбуз зі свічкою всередині так і зветься - "ліхтар Джека".
- Цікаво, - задумливо промовив бармен. - Потрібно буде й собі погуглити в інтернеті, може, ще чого цікавого накопаю...
- А мені сподобалося! - заявила дівчина. - Вся ця історія про старовину, духів, багаття та жертви... жах прямо! А справді: звідки ви стільки про все це знаєте? Прямо ходяче довідкове бюро...
- Ну... скажемо так: це пам`ять довгих років.
- А про вас і не скажеш, виглядаєте дуже добре. Не першої молодості, звісно, але ж... а скільки вам років насправді?
- Дуже багато.
- Дуже багато – це, приблизно, вічність, – посміхнулася дівчина.
- Так і є, - погодився чоловік.
- Ну, не хочете казати, то і не треба...
Бармен відкрив було рота, щоб ще щось запитати, але тут його гукнула компанія галасливих відвідувачів у вбраннях, що зажадали якісь містичні коктейлі, і він відійшов на інший край стійки.
Дівчина знову повернулася до свого заняття, старанно повертаючись перед смартфоном.
- А чому ви, люба, не веселитесь разом з усіма? – поцікавився чоловік. - Невже вам не хочеться спілкуватися зі своїми однолітками?
- Та ну їх, - відмахнулась дівчина. - Жодного інтересу - суцільні середнячки. До того ж я тут поки що не бачу кандидата, гідного моєї уваги!
- А ви, пробачте, не знаю вашого імені, напевно, чекаєте лицаря на білому коні?
- Скоріше, на білому "мерседесі", - реготнула дівчина. - До речі, мене звуть Ліз. А вас?
- Ліз... це що, якесь прізвисько? – здивувався чоловік.
- Чому це прізвисько?! - примхливо надула губи дівчина. - Просто вкорочене від Ліза.
- Ах, пробачте, - схилив голову у вибаченні чоловік. - Якось я відразу й не збагнув.
- І все ж, як звати вас? – не відставала дівчина. - Я ж вам своє ім`я відкрила, а ви – ні.
- Веліар – до ваших послуг. Мабуть, дещо незвичне ім`я у тутешніх краях...
- Облиште скромничати. Зараз нікого іменами не здивуєш, – безтурботно махнула рукою Ліза. — До речі, ваше ім`я дуже схоже на ім`я одного персонажа з містичного серіалу… як же його?... звали його якось... на воблу схоже...
- Може, Воланд?
- От-от, здається, саме так... Він ще там усі бажання виконав цієї дамочки... ну, як її?
- Маргарити?
- Точно! Ви теж дивилися? - зраділо вигукнула дівчина і, не чекаючи на відповідь, мрійливо зізналася. - Ех, мені б так пощастило...
Веліар окинув її уважним поглядом і спокійно сказав:
- Немає нічого неможливого. Все залежить від сили бажання.
- Ах, киньте, - реготнула дівчина. - Не треба тільки мені пудрити мозок. Чи ви мене склеїти хочете? Так особливо не сподівайтеся, моє кохання вам буде не по кишені!
- Ну, як знати...
В очах Ліз блиснула жадібна зацікавленість.
- Невже тут у нас багатий Буратіно з`явився? - примружилася вона.
- Ну, до цього казкового персонажа я жодного відношення не маю, а ось щирі бажання моїх клієнтів виконувати доводилося.
- Ах, то ви, мабуть, маг? - манірно посміхнулася дівчина.
- Деяким чином. До речі, я не радив би вам, Лізавето, надмірно захоплюватись фотографуванням.
- Це чому ж? - щиро здивувалася дівчина. - Селфі – це моє життя. Ви навіть не уявляєте, яка довкола сіра нудьга, а в інстаграм навпаки - все таке яскраве! Там в мене багато шанувальників, друзів... ось саме там і є справжнє життя!
- А чи знаєте ви, Лізо, що з кожною фотографією ваша особистість потроху розвтілюється? Скажімо так: стоншується і може взагалі зникнути з цієї реальності. Ви вже впритул підійшли до кордону.
- Це що, жарт такий, хелловінський? - поблажливо посміхнулася дівчина. - Маю зізнатися, вперше чую.
- Ні, це не жарт.
Чоловік витяг із внутрішньої кишені важкий портсигар, схоже, золотий, відкрив його і уважно глянув усередину. Лізі здалося, що звідти долинули приглушені крики, але швидше за все це кричали розпалені завсідники нічного клубу. Тим часом брови Веліара стурбовано зійшлися. Він швидко закрив портсигар, сховав його в кишеню і зітхнув:
- На жаль, не жарт. Ви вже практично підійшли до небезпечної межі.
- Ой, я вас прошу - не треба мені вішати локшину на вуха... я ж не маленька дівчинка! І про яку таку небезпечну рису ви твердите? Невже селфі може чимось загрожувати?
- Як я вже сказав, кожен знімок ніби знімає тонкий шар із вашої особистості і переносить його туди...
Веліар тицьнув пальцем у екран смартфона, звідки посміхалося чергове зображення Лізи, яке щойно з`явилося. Навіть розмовляючи, дівчина примудрялася робити селфі. Рухи її були відточені до автоматизму. Швидко витягнувши руку зі смартфоном, Ліз трохи наблизилася і, нахилившись до співрозмовника, натиснула кнопку.
- Як чудово! - вигукнула вона. - Тепер мені буде чим поділитися в інстаграм. Ми з вами повинні здорово вийти.
- Не думаю, - спокійно заперечив співрозмовник.
Дівчина повернула смартфон до себе екраном і подивилась на фото. На свій подив вона не побачила там ні себе, ні Веліара, а лише якусь лякаючу маску з палаючими, як вугілля очима. Та й взагалі фотографія вийшла досить похмурою, немов у якомусь безкрайому темному підвалі.
- Дивно, - невпевнено пробурмотіла Ліз. - Спалах, напевно, не спрацював... та ще й якийсь дурень у маскарадному вбранні вліз у кадр...
Дівчина розгублено озирнулася на всі боки, намагаючись знайти жартівника, але нікого в схожій масці не побачила.
– Ви не помітили, хто це був? - запитала вона.
Чоловік байдуже знизав плечима. Невловимим рухом діставши звідкись велику купюру, він опустив її в блюдце для дрібниці і трохи сумно посміхнувся.
- Що ж, прийшов час прощатися.
- Ви вже йдете? - здивувалася Ліз. - Але ж все тільки починається!
- Ні-ні, я нікуди не поспішаю, - заспокоїв її Веліар. - Адже це єдина ніч, коли я відпочиваю від турбот і можу собі дозволити просто спостерігати людей. Повірте, це дуже цікаво.
- Але ж ви щойно попрощалися?!
- Тому що йдете ви, - розвів руками чоловік. - Я вас чесно попередив, але ви не схотіли мене послухати...
- Про що це ви? - здивовано скинула брови дівчина.
- Про вашу пристрасть фотографуватися.
- Ах, ви про селфі... - Ліз легковажно відмахнулась. - Я ж вам уже казала: селфі – це моє життя, і я ні на що його не проміняю!
- Нехай буде так, - зітхнув Веліар.
Дівчина поблажливо посміхнулася і, звично витягнувши руку зі смартфоном, натиснула кнопку. Несподівано блиснув яскравий спалах, який на кілька миттєвостей засліпив оточуючих. Протираючи очі, відвідувачі здивовано переглядалися. Підійшов розгублений бармен і запитав:
- Що це було, ви не помітили?
- Поняття не маю, - знизав плечима Веліар.
Помітивши смартфон дівчини, що сиротливо лежав на стійці, бармен здивовано округлив очі.
- Небувалий випадок, щоб Ліз свій смартфон забула! А куди вона поділася?
– Можливо, знайшла те, що хотіла.
- Облиште, мені здається, що, крім селфі, вона взагалі нічого не хотіла.
- Це я і мав на увазі.
Хлопець здивовано подивився на відвідувача, але чомусь не наважився перепитувати. Взявши смартфон дівчини, він загорнув його у серветку та сховав під стійку.
- Завтра, мабуть, зранку прискаче за своїм нерозлучним смартфоном.
- Це навряд чи...
- О, ви просто Ліз не знаєте, - посміхнувся бармен. - Розлучитися зі своїм селфі-агрегатом для неї гірше за смерть. Такого просто не може бути!
- Все коли-небудь буває, - філософськи зауважив чоловік і, несподівано швидко допивши сік, підморгнув бармену: - Нумо, продемонструйте ваш фірмовий коктейль "Вогні Самайна". Хто й зна, може, він і справді непоганий...