Крила для кота - 1.1
повість-казка 1 - Вперед, за новими враженнями
1 - Вперед, за новими враженнями!
Ця незвичайна історія сталася зі звичайним рудим котом, який, мабуть, і досі мешкає у маленькому сільському будинку неподалік великого лісу.
Одного теплого літнього ранку, коли пташки вже відспівали свої вранішні пісні, а сонце нарешті повністю виглянуло з-поза гаю, над вухом кота, який і досі солодко сопів на своєму килимку, раптом прозвучало:
- Агов, друже, прокидайся! Кури подвір’ям вже давно гасають, а ти все спиш. Нумо, й ми побігаємо! Чуєш?
Товстенький мопс-дівчинка - а це вона балакала з котом - легенько штовхнула Рудого.
- Феє, відчепися, - мовив спросоння кіт. - Я ж тобі не якась там курка - бігати не снідавши.
- Еге ж! А потім скажеш, що на повний шлунок взагалі нічого робити не можна. Ось, тримай - я тобі сосиску принесла. Їж та йдімо, поки сонце не припікає.
Кіт розплющив очі, подивився на собаку - дійсно, біля її лап лежала довга тоненька ковбаска.
- А де ти її взяла?
- Де, де! На кухні, у твоїй мисочці.
- І хто дозволив тобі там нишпорити? - кіт підтягнув кігтиком сосиску до себе. - Я ж твій корм не чіпаю.
- Та хіба ж мені шкода. Їж скільки завгодно - його завжди вдосталь накладають.
- Сама гризи свої концентрати. Скажи краще, що там ще було?
- Всього лише дві сосиски.
- Тобто, друга ще й досі лежить в мисочці, еге ж? - з надією в голосі перепитав кіт.
- Розумієш, Рудий, - відповіла собака, чухаючи лапою свого носа. - Я несла тобі обидві, але вони так апетитно пахкотіли, що я не зчулася, як одну випадково з’їла. Вибач.
- Я ж казав - не чіпати мої харчі! - пробурмотів кіт, приміряючись, з якого боку почати їсти сосиску. - Теж мені, товаришка називається!
Врешті-решт Рудий надкусив свій сніданок і з повним ротом додав:
- Гаразд, Феє, йди вже, я теж підійду. Обіцяю!
Собака зраділа, полізла було облизувати кота, але той встиг сховатися під стіл.
- Ох вже ці дівчата! Як почують гарну новину - відразу ж цілуватися лізуть. Навіть не питають, чи подобається це іншим. Біжи вже, бо передумаю, - начебто сердито сказав кіт, продовжуючи жувати свою сосиску...
Коли через деякий час Рудий вийшов нарешті з дому, то нікого у дворі не побачив - не те що собаки, навіть курей ніде не спостерігалося.
- Й оце треба було будити, щоб потім самій зникнути?
Кіт вже хотів голосно покликати свою подружку-мопса, та в останній момент стримався.
“Може воно й на краще, що її тут немає, - подумав Рудий. - Зараз тихесенько десь вмощуся та ще трішки посплю. Залишилося тільки знайти, куди ж сховатися?”
Кіт подивився на горище клуні, де серед сіна бувало ганяв мишей:
- Ні, - Рудий заперечливо похитав головою. - Собачий ніс мене й там почує. І потім, Фея своїм лементом все одно спати не дасть. До хати повертатися теж не вихід - знайде. А може ну його, той сон? Якщо з’явилася така нагода, то чому б не втілити в життя свою давнішню мрію та не сходити до гаю? Подивлюся скраєчку - який він є, той славнозвісний ліс, - і до заходу сонця повернуся додому. Ніхто навіть не встигне помітити мою відсутність. Отже, вирішено - вперед, за новими враженнями!
І кіт крізь шпаринку в паркані вибрався на стежку, яка через поле бігла до лісу, що виднівся неподалік.
м. Дніпро, 2018 рік