НІГРІН
діатриба проти Риму від імені філософа Нігріна
ДІАТРИБА — жанр античної літератури, створений філософами-кініками (III ст. до н. е.), власне, невелика за обсягом проповідь на популярну морально-етичну тему, подеколи у формі дискусії з уявним опонентом.
Діатрибі притаманна простота та жвавість викладу думок, яскрава образність, застосування риторичних прийомів. Діатриба вживалася і в римській (Горацій, Ювенал та інші), літературі.
Лист до Нігріна.
Лукіан бажає щастя Нігріну.
Прислів’я говорить: «сову до Афін», (1) це смішно, якщо хто-небудь повезе туди сов, коли їх там і без того багато. Тому, якби я, бажаючи показати силу красномовства, написав би книгу і потім відправив її до Негріна, я був би такий же смішний, як той, що дійсно привіз сову до Афін; але, так як я хочу тільки висловити тобі мої теперішні погляди і показати, що твої слова мали на мене сильний вплив, то несправедливо застосовувати до мене це прислів’я, а також і відомі слова Фукідіда про те, що невігластво робить людей сміливими, а роздуми – нерішучими. Адже ясно, що в мені не тільки невігластво є причиною такої рішучості, але і любов до твоїх промов.
Бажаю здоров’я.
НІГРІН, АБО ПРО ХАРАКТЕР ФІЛОСОФА.
Друг і Лукіан.
ДРУГ. Яким поважним ти повернувся до нас і як високо тримаєш голову! Ти не удостоюєш нас навіть погляду, не буваєш з нами і не приймаєш участі в загальній бесіді. Ти різко змінився і взагалі став якимось зарозумілим. Хотів би я знати, звідкіля у тебе оцей дивний вигляд і що за причина цього усього?
ЛУКІАН. Яка ж тут може бути інша причина, мій друже, окрім щастя?
ДРУГ. Що ти хочеш цим сказати?
ЛУКІАН. Коротко кажучи, я до тебе з’являюсь щасливим і блаженним і навіть, як кажуть на сцені, «тричі блаженним».
ДРУГ. Геракл! За такий короткий час?
ЛУКІАН. Саме так.
ДРУГ. В чому ж те велике, що наповнює тебе гордістю? Скажи, щоб ми раділи не взагалі, а могли узнати щось певне, почувши про все від тебе самого.
ЛУКІАН. Хіба тобі не здається дивним, Зевс свідок, що я замість раба став вільним, замість жебрака – істинно багатим, замість нерозумного і засліпленого – людиною більш розумною.
ДРУГ. Так, це велике діло, але я ще не розумію ясно, що ти хочеш сказати.
ЛУКІАН. Я відправився прямо до Риму, бажаючи показатися лікарю – окулісту, так як біль у оці ставав все більш нестерпним.
ДРУГ. Все це я знаю і від душі бажав тобі знайти гарного лікаря.
ЛУКІАН. Вже давно вирішивши поговорити з Нігріном, філософом-платоніком, я встав рано вранці, прийшов до нього і постукав у двері. Після доповіді слуги я був прийнятий. Зайшовши, я застав Нігріна з книгою в руках, а навколо в приміщенні знаходилось багато зображень древніх філософів. Перед Нігріном лежала дошка з якимись геометричними фігурами і шар із тростини, що зображав, мабуть, всесвіт.
Рвучко і доброзичливо Нігрін обняв мене і спитав, як я поживаю. Я розповів йому і, в свою чергу, побажав узнати, як він поживає і чи не вирішив він бува знову відправитись до Греції. Тут, мій друг, почав говорити про це і викладаючи свою думку, він вилив переді мною таку амброзію слів, що Сирени, якщо вони коли-небудь існували, і співачки – чарівниці і гомерівський лотос (2) здалися мені застарілими – так божественно говорив Нігрін.
Він перейшов до вихваляння філософії і тієї свободи, яку вона дає, і почав висміювати те, що за звичай вважають благами – багатство, славу, царську владу, пошану, а також золото і пурпур і все те, чим більшість так захоплюється і що до тих пір і мені здавалося гідним захоплення. Всі його слова я сприймав жадібно відкритою душею, хоча і не міг усвідомити те, що зі мною відбувається.
Відчував же я всякого роду почуття: то був засмучений, чуючи осуду того, що для мене було дорожчим за всі багатства, гроші і славу, і мало не плакав над їх руйнуванням, то вони мені здавалися низькими і смішними, і я радів, ніби проникаючи після мороку мого попереднього життя на чисте небо і велике світло; і, що найдивовижніше, я навіть забував про хворобу очей, а моя душа поступово набувала все більш гострого погляду. А я раніше і не помічав, що вона сліпа!
Нарешті я дійшов до того стану, за який ти мене тільки що дорікав: я став гордим після промови Нігріна і начебто піднявся вище і взагалі не можу думати ні про які дрібниці. Мені здається, що зі мною, завдяки філософії, сталося те ж, що, як кажуть, сталося з індусами від вина, коли вони в перший раз його напилися: будучи вже від природи гарячими, вони, випивши кріпкого, чистого вина, зразу ж прийшли в стан сильного збудження і почали удвічі, порівняно з іншими, безумствувати. Так от і я натхненний і сп’янілий від слів Нігріна.
ДРУГ. Але ж це не сп’яніння, а навпаки, тверезість і помірність. Я хотів би, якщо можна, почути цю промову. Я думаю, що негарно буде з твого боку відмовити в цьому, особливо якщо її хоче вислухати друг, прагнучий до того ж, що і ти.
ЛУКІАН. Будь спокійним, мій друже, я можу тобі відповісти словами Гомера:
Чому, спонукаєш мене, коли я і сам намагаюсь? (3)
Якби ти мене не випередив, я і сам попросив би тебе вислухати мою розповідь: я хочу, щоб ти засвідчив перед усіма, що я безумствую не без причини. Окрім того, мені приємно якомога частіше згадувати слова Нігріна, і я взяв собі за звичку, навіть, якщо нікого і не зустріну, все-таки два чи три рази на день повторювати про себе його промову.
Закохані вдалині від коханих згадують їхні вчинки і слова і, проводячи таким чином час, заглушують самообманом своє страждання, так як їм здається, що кохані знаходяться з ними; деякі навіть уявляють, що розмовляють з ними і захоплюються тим, що чули раніше, як начебто це було сказане зараз; зайняті споминами минулого, вони не мають часу тяжіти справжнім. Так і я, за відсутності філософії, відновлюю в пам’яті слова, які я тоді чув, і, знову передумуючи їх, відчуваю, велику утіху. Словом, як моряк, якого носить глибокої ночі по морю, шукає очима маяк, так я шукаю Нігріна, і мені здається, наче він присутній при кожній моїй дії, і я постійно чую його голос, звернутий до мене. Інколи ж, особливо коли моя душа знаходиться в більш напруженому стані, я бачу перед собою його обличчя і звук його голосу проникає до моїх вух. Він дійсно, за виразом комедійного поета, залишає начебто жало в душі слухачів.
ДРУГ. Припини, дивна ти людино, довгий вступ і починай, нарешті, передавати слова Нігріна з самого початку, а то я вже знемагаю від того, як ти мене водиш навколо себе.
ЛУКІАН. Це правда. Так і зробимо! Тільки ще одне, мій друже: чи бачив ти коли-небудь поганих акторів трагедій чи, Зевс свідок, комедій, яких освистують і які так псують твір, що їх під кінець проганяють, хоча самі драми часто бувають хорошими і раніше отримували верх на змаганнях?
ДРУГ. Я знаю багато таких. Але при чому тут це?
ЛУКІАН. Я боюсь, як би під час моєї розповіді тобі не здалося, що я відтворюю слова Нігріна, то без зв’язку, то, навіть, спотворюючи, внаслідок мого невміння, самий сенс, і що ти мимоволі засудиш саму промову. За себе особисто я ніскільки не ображусь, але за зміст моєї промови мені буде, звісно ж, дуже боляче, якщо, спотворений з моєї вини, він провалиться разом зі мною.
Пам’ятай на протязі всієї моєї промови, що автор не відповідає за всі похибки і знаходиться десь далеко від сцени, і йому немає ніякого діла до того, що відбувається в театрі. А на мене дивись як на актора, що показує зразок своєї пам’яті; адже я, взагалі, нічим не буду відрізнятися від вісника в трагедії. Тому, якщо тобі здасться, начебто я що - небудь погано говорю, пам’ятай, що слова автора були кращими і що, напевно, він виклав це інакше. Я ж зовсім не буду засмучений, якщо ти мене навіть засвищеш.
ДРУГ. Клянусь Гермесом, ти надіслав своїй промові гарне введення, цілком згідне з риторичними законами. Ти, звісно, добавиш ще й те, що ти недовго спілкувався з Нігріном, і що ти не приготувався до промови, і що краще було б почути її від нього самого, так як ти утримав у своїй пам’яті тільки дещо, що був у змозі засвоїти. Хіба не правда, що ти збирався це сказати? Отже, немає необхідності говорити. Вважай, що ти все це уже сказав і я готовий кричати і плескати тобі; якщо ж ти будеш ще зволікати, то я тобі цього не пробачу і на протязі всієї вистави буду пронизливо свистіти.
ЛУКІАН. Я дійсно хотів сказати те, що ти перерахував, а також, що я не буду все викладати в тому порядку, як говорив Нігрін, і, одним словом, не скажу про все: це понад мої сили. Окрім того, я не буду говорити від його імені, щоби ще й у цьому відношенні не виявитися схожим на тих акторів, які, одягнувши маску Агамемнона і Креонта чи самого Геракла і накинувши на себе витканий золотом одяг, зі страшним поглядом і широко відкритим ротом говорять беззвучним голосом, як жінки, набагато смиренніше за Гекабу чи Поліксену. Щоб і мене не можна було звинуватити в тому, що я надів маску, яка значно більша за мою голову, і ганьблю свій одяг, я хочу говорити з відкритим обличчям, - якщо я і провалюсь, то не хочу провалювати разом з собою і героя, якого зображаю.
ДРУГ. У цього чоловіка, здається, сьогодні не буде кінця сценічним і трагічним порівнянням.
ЛУКІАН. Ну, добре, я закінчую і переходжу до слів Нігріна. Він розпочав свою промову з похвали Елладі і афінянам за те, що вони виховані у філософії і бідності і не радіють, коли бачать, як хто-небудь із громадян або чужинців бажає насильно ввести у них розкіш. Якщо і з’являється людина із такими намірами, вони поступово переробляють його, перевиховують і звертають на шлях помірності.
Нігрін згадав, наприклад, про одного з багатіїв, який, з’явившись в Афінах, звертав на себе загальну увагу натовпом своїх супутників і розкішним одягом; він думав, що афіняни йому заздрять і дивляться на нього як на щасливця, - їм же цей чолов’яга здавався жалюгідним, і вони взялися його виховувати. При цьому афіняни різко не діяли і не забороняли йому жити у вільній державі так, як він бажає. Але коли він набридав у гімназіях і банях, а велика кількість його рабів створювала тісняву і загороджувала дорогу зустрічним, хто-небудь спокійно, напівголосно говорив, ніби не помічаючи його і начебто сам до себе: «Він, по-моєму, боїться бути вбитим під час миття, а між тим в бані панує глибокий мир; немає ніякої потреби в охороні». Той, слухаючи це, потроху навчався. Афіняни відучили носити різнобарвний і пурпурний одяг, дотепно висміюючи яскравість її кольорів. Вони говорили: «Вже весна?» або: «Звідкіля цей павич?» чи: «Можливо, це одяг його матері?», і тому подібне. Так же афіняни висміювали і все інше – кількість його перснів, химерність зачіски, розкіш у способі життя. Завдяки глузуванням він поступово став скромнішим і від’їхав, ставши завдяки суспільному вихованню набагато краще.
А як приклад того, що афіняни не соромляться зізнаватися у своїй бідності, Нігрін привів вигук всього народу, який він чув, за його словами, під час панафінейських змагань. Якийсь із громадян був схоплений і приведений до розпорядника змагань за те, що прийшов на святкування у барвистому одязі. Всі хто це бачив зжалились і почали за нього прохати; коли глашатай оголосив, що він виступив проти закону, з’явившись на видовище в такому одязі, афіняни закричали в один голос, наче змовившись, що варто його пробачити, так як у нього немає іншого одягу.
Нігрін хвалив всі ці якості, а також пануючу в Афінах свободу і можливість жити, не піддаючись пересудам, і звеличував тишу і спокій, якими відзначено все їхнє життя. Нігрін указав також, що таке проведення часу узгоджується з вимогами філософії і допомагає збереженню чистоти звичаїв і що тамтешнє життя найбільше підходить для розумної людини, що вміє зневажати багатство і яка вибрала прекрасне життя, згідне з природою.
Тому ж, хто любить багатство, кого спокушає золото і пурпур і хто вимірює щастя владою, хто не пізнав незалежності, не випробував свободи слова, не бачив правди, хто цілком вихований в лестощах і в рабстві чи хто, віддав всю свою душу насолоді, вміє служити тільки їй; хто друг надмірності в банкетах, друг пиятики і любовних насолод, хто знаходиться під владою шарлатанства, обману і брехні, чи той, хто насолоджується легковажною музикою або аморальними піснями, - тому більше підходить тутешній образ життя.
У Римі всі вулиці і всі площі наповнені тим, що таким людям найдорожче за все. Тут можна отримати насолоду через «всі ворота» - очима і вухами, носом і ротом і органами хтивості. Насолода тече вічним брудним потоком і розмиває всі вулиці; в ньому несуться перелюби, сріблолюбство, клятвовідступництво і все, що є насолодою; з душі, яка омивається з усіх боків цим потоком, змиваються сором, чеснота і справедливість, а звільнене ними місце наповнюється мулом, на якому виростають пишним цвітом чисельні грубі пристрасті. Таким Нігрін виставив Рим, зобразивши його вчителем подібних благ.
Коли я, сказав Нігрін, вперше прибув сюди із Еллади, то, будучи тут недалеко, зупинився і постарався дати самому собі відповідь, для чого я сюди прийшов, і сказав про себе слова Гомера:
Що, тебе спонукало, злощасний, залишити межі
Світлого дня, …
Елладу і пануючі там щастя і свободу, «прийти, щоб побачити» тутешню метушню, донощиків, горде поводження, банкети, підлесників, убивства, домагання спадщини шляхом підступів, оманливу дружбу? Що ти збираєшся тут робити, раз ти не в змозі піти звідціль і пристосуватися до тутешніх вдач?
Після таких роздумів я вирішив сховатися «від стріл», – так і Зевс, як кажуть, сховав Гектора «від різанини, крові та бурхливої тривоги», - і сидіти надалі вдома, вибравши такий спосіб життя, який більшості здається гідним жінок і боягузів. Я веду бесіди з самою філософією, з Платоном і з істиною і, сидячи як нібито в театрі, наповненому десятитисячним натовпом, з висоти спостерігаю за тим що відбувається, що інколи буває забавним і смішним, інколи ж дає привід узнати і істинно надійного чоловіка.
Однак можна найти гарні сторони і в поганому: не думай, що може існувати краще місце для вправ чесноти і найвірніше випробування для душі, чим це місто і його життя. Чималої праці варте протистояння бажанням, видовищам і спокус для слуху, які звідусіль насуваються і опановують людиною. Приходиться плисти повз, роблячи все так, як Одіссей, але не зі зв’язаними руками – це було б боягузтвом – і, не заліплюючи вуха воском, але з відкритими вухами, вільним і гордим в істинному сенсі цього слова.
При цьому є нагода захоплюватися філософією, бачачи навколо загальне безумство, і вчитися зневажати випадкові блага, спостерігати нібито драму з великою кількістю дієвих осіб: один із раба перетворюється на пана, другий – із багатого в бідняка, третій – із жебрака в сатрапа чи царя, четвертий стає його другом, п’ятий – ворогом, шостий – вигнанцем. Оце от і є найдивнішим за все: хоча доля сама свідчить, що вона грає людьми, і нагадує, що вони ні на що не можуть покладатися, спостерігаючи таке кожного дня, тим не менш прагнуть багатства і влади і всі блукають сповнені надій, що не здійснюються.
Нігрін сказав також, що можна сміятися і бавитися, тим що відбувається; переповім тобі тепер і це. Хіба не смішні багатії, що показують пурпуровий одяг, виставляють напоказ свої персні і роблять ще багато інших дурниць? Найдивніше те, що вони вітають зустрічних за допомогою чужого голосу. (4) і вимагають, щоби всі задовольнялися тим, що вони на них подивились. Більш зарозумілі чекають навіть земного поклону, але не здаля і не так, як це зазвичай у персів: треба підійти, схилитися до землі, висловити свою приниженість та свої душевні почуття відповідним рухом і поцілувати плече або праву руку; і подібне здається гідним заздрості та захоплення тому, кому не вдається навіть це. А багатій стоїть, надаючи себе більше обманювати. Я ж дякую багатіїв за те, що при всьому презирстві до людей вони, принаймні, не торкаються нас своїми губами.
Ще більш смішні ті, хто супроводжує і ті що доглядають їх. Вони встають серед ночі, оббігають навколо все місто, і раби закривають перед ними двері; часто їм приходиться чути, як їх називають собаками і підлесниками. Нагородою за цей тяжкий обхід слугує обід, на якому проявляється стільки зарозумілості і який виявляється причиною стількох нещасть; скільки вони на ньому з’їдають, скільки випивають проти волі, скільки говорять такого, про що треба було б мовчати. І, нарешті, йдуть або невдоволені, або лаючи обід, чи засуджуючи гордість та скупість. На наступний день більшість із них, лежачи в ліжку, дають привід лікарям їх провідувати; адже у деяких, як це не дивно, немає часу навіть хворіти.
Я, принаймні, вважаю, що підлесники набагато шкідливіші за тих, кому вони лестять, і що вони є винуватцями їх зарозумілості: якщо вони захоплюються багатством, вихваляють золото, наповнюють з раннього ранку передпокої і, вітаючи багатіїв, називають їх панами, то що тоді ці повинні думати? Повір мені: якби підлесники спільно вирішили, хоча б на короткий час, утриматися від свого добровільного рабства – самі багатії прийшли б, у свою чергу, до дверей бідняків і почали просити не залишати їх без щастя мати глядачів і свідків і не робити марними та безцільними красу банкетів і пишноту будинків. Адже багатії люблять не стільки багатство, як те, що за їхнє багатство їх називають щасливими. Чудовий будинок з його золотом і слоновою кісткою, ні для чого не потрібен тому, хто в ньому живе, якщо ніхто цим не захоплюється. Слід було б зламати і принизити владу багатіїв, виставивши як оплот проти їхнього багатства своє презирство до нього, - тепер же бідні своїм поклонінням призводять їх до безумних гордощів.
До деякої міри ще цілком природно і пробачливо, що люди прості і які відверто зізнаються в тому, що не отримали освіти, поводять себе так, - гірш за все, що багато хто із тих, які виставляють себе філософами вчиняють набагато гірше. Як ти думаєш, що я відчуваю, коли бачу, як хто-небудь із них, особливо, якщо це людина похилого віку, змішується з натовпом підлесників, прислуговує кому-небудь із знатних і домовляється з рабом, що запрошує на банкети? Адже його зразу ж можна помітити і пізнати серед інших за зовнішністю. А більш за все мене сердить те, що такі люди не змінюють заразом і одяг, раз вони у всьому іншому схожі на акторів комедії.
А те, що вони роблять під час банкетів, з чим пристойним ми порівняємо? Хіба вони не наїдаються ще більш негарним чином, не напиваються ще більш явно, не встають із-за столу останніми і не намагаються забрати з собою більше за інших? А ті, хто бажають показати себе найбільш вихованими доходять навіть до того, що затягують пісні.
Все це Нігрін вважав смішним. Але частіше за все він згадував тих, які займаються філософією за плату і виставляють свою чесноту, як товар на базарі. Їхні школи він називав майстернями та харчівнями. Нігрін вимагав від того, хто навчає зневажливо ставитися до багатства, щоб він перш за все доказав, що сам стоїть вище за поживу.
Дійсно, Нігрін і сам все життя чинив так, не тільки безкоштовно займаючись з охочими, але і допомагаючи нужденним; зневажаючи будь-яке багатство, він був настільки далеким від того, щоб бажати чуже, що майже не піклувався про своє власне, коли воно гинуло. Так, маючи землю недалеко від міста, Нігрін на протязі багатьох років не вважав за потрібне і жодного разу так її і не відвідав і навіть взагалі не визнавав, щоб вона належала йому, бажаючи показати цим, як я думаю, що за природою ми нічим не володіємо, а тільки за законом і у спадок: отримавши що-небудь у спадок, нібито на необмежений строк, ми вважаємось тимчасовими панами; коли ж істинний термін вийде, тоді інший, отримавши майно, користується ним, як своїм.
Є у Нігріна і інші, цінні для учнів, риси: помірність у їжі, співрозмірність фізичних вправ, сором’язливість у зовнішності, скромність у одязі, і внутрішня гармонія та спокійний характер які проявляються у всьому цьому.
Він радив своїм учням не відкладати робити добро, як це робить багато хто, призначаючи собі термінами які-небудь свята чи збори, починаючи від яких вони припускають не говорити неправду і виконувати свій обов’язок, - він вважав, що прагнення до добра не терпить жодного зволікання. Зрозуміло, що Нігрін засуджував тих філософів, які вважали корисною вправою в чесноті, якщо юнаки будуть привчатися до помірності всілякими примусовими та суворими заходами. Багато хто, заставляв юнаків сидіти запертими, інші – привчали бичуванням, а найхитріші навіть наносили рани залізом.
Нігрін вважав, що набагато важливіше загартовувати душу і робити її витривалою і що той, хто береться гарно виховувати людей, повинен рахуватися з їхньою душею і тілом, з віком і попереднім вихованням, щоб не покласти на них непосильного завдання. Багато хто, як він говорив, навіть помирали від такої важкої школи. Одного я сам бачив; він спробувавши тяжкість навчання у других філософів і, як тільки почув істинне слово, втік без оглядки, прийшов до Нігріна, і було очевидно, що він відчув себе набагато легше.
Від цих людей Нігрін перейшов до інших, говорив про гамір і штовханину у місті, про театр і іподром, про статуї візників і імена коней, про постійні розмови про них у всіх провулках. Пристрасть до коней, дійсно, велика і заражає навіть людей ділових на вигляд.
Потім він торкнувся турбот про поховання і заповіти. Нігрін сказав, між тим, що римляни, щоб не постраждати за відвертість, тільки раз в житті бувають щирими, - він говорив про заповіти. Я навіть засміявся, коли він казав, що вони бажають ховати разом з собою своє глупство і письмово засвідчують свою тупість: одні – наказували спалювати разом із собою їхній любимий при житті одяг, другі – вимагаючи, щоб раби охороняли їхню могилу, деякі – бажали, щоб їхні надмогильні пам’ятники прикрашалися квітами; таким чином ці люди і помираючи залишаються дурними.
Нігрін запропонував подумати, як вони проживають своє життя, якщо, помираючи, піклуються про такі речі: це ті люди, яку купують дорогу їжу і наливають собі на банкетах вино з шафраном і ароматами, взимку насолоджуються розами і цінують їх тоді тому, що вони рідко бувають і це не їхній час: адже коли вони з’являються у свій час і згідно з природою, ці люди ставляться до них з презирством як до дешевого товару; нарешті, це ті люди, які п’ють присмачені пахощами вина. Більш за все він осуджував їх за те, що вони не вміють знаходити задоволення своїх бажань, але порушують закони і порушують кордони, віддаючись надмірності і гублячи свою душу. До цих людей можна застосувати вираз трагедії та комедії, що вони вриваються в будинок повз двері. Він назвав це солецизмом в насолоді.
Цього ж стосувалися і подальші слова Нігріна, в яких він наслідував Мому: той лаяв бога, який створив бика, за те, що він не помістив роги спереду очей. Нігрін же звинувачував тих, хто прикрашав себе вінками в тому, що вони не знають місця для вінка. Якщо, говорив він, їм дають насолоду пахощі фіалок та троянд, - вони, щоб отримати якомога більшу насолоду, повинні були б вішати вінок під носом, якнайближче до струменя повітря, що вдихається.
Нігрін осміював також тих, хто занадто піклується про банкети, приготовляючи різні підливки і розкішні страви: за його словами, їм приходиться зносити стільки всілякого клопоту заради швидкоплинної насолоди. Із-за якихось чотирьох пальців довжини, як він говорив, - навіть найбільше людське горло не довше цього, - вони мають таку роботу. Поки вони не їдять, вони не насолоджуються купленим; також і після того, коли воно з’їдене, почуття ситості не приємніше від того, що воно досягнуте дорогими наїдками. Залишається тільки думати, що так дорого платять за насолоду, яку отримують під час проходження їжі через горло. Причиною всьому цьому те, що, внаслідок свого невігластва, вони не знають істинних насолод. Філософія для тих, хто готовий працювати, є керівною в цій області і надає в їхнє розпорядження наявні у неї можливості.
Нігрін багато говорив також про те, що коїться в лазнях, про чисельну свиту деяких людей, про їхній вигляд, про те, що раби вносять їх на ношах, нагадуючи похоронну ходу. Одне явище, яке часто буває в Римі і звичайне для лазень, особливо заслуговує на осуд: раби, що йдуть попереду повинні кричати і попереджати їх, щоб вони берегли ноги, якщо їм потрібно перейти через якийсь пагорбок чи заглиблення, і, що особливо дивно, повинні нагадувати їм, що вони ідуть. Нігріна сердило, що під час їжі у них немає потреби в чужому роті чи чужих руках, також і поки слухають – у чужих вухах, але, не дивлячись на те, що здорові, мають потребу в чужих очах, які б дивилися за них, і, наче нещасні каліки, зупиняються, коли чують попередження. Те ж саме роблять посеред дня на базарі навіть посадові особи.
Сказавши все це і багато ще чого схожого Нігрін закінчив промову. До сих пір я, вражений, слухав, у страху, щоб він не замовк. Коли ж він закінчив, зі мною сталося те ж, що і з феаками: я довго дивився на Нігріна немов зачарований, потім мене охопило сильне збентеження і закрутилася голова; я то покривався потом, то хотів говорити, то плутався і зупинявся – у мене не хватало голосу і не слухався язик; нарешті я від збентеження заплакав. Промова Нігріна торкнулося мене не поверхнево і не побіжно, - це був глибокий і вирішальний удар. Ця промова, влучно спрямована, - якщо можна так сказати, - пронизала саму душу. Якщо мені буде дозволено висловити свою думку про філософські промови, я так собі уявляю це діло.
Душа людини, що обдарована гарними природними якостями, схожа на м’яку мішень. В житті зустрічається багато стрільців з колчанами, наповненими різними і всілякими речами, але не всі вони однаково прицільно стріляють; одні зі стрільців занадто натягують тятиву, і тому стріла летить із зайвою силою; напрямок вони вибирають вірний, але стріла не залишається в мішені, а в силу руху проходить наскрізь і залишає душу тільки з наскрізною раною. Другі роблять якраз зворотно: внаслідок нестачі сили і натягу тятиви їхні стріли не досягають цілі і часто падають безсило на півшляху, а якщо інколи і долітають, то тільки злегка ранять душу, але не наносять глибокого удару, так як їм з самого початку не було надано потрібної сили.
Гарний же стрілець, схожий на Нігріна, перш за все, уважно огляне мішень, чи вона не занадто м’яка або чи не надто тверда для даної стріли, - так як є такі мішені, котрі не можна пробити. Оглянувши це, він змащує стрілу, але не отрутою, як скіфи, і соком смоківниці, як курети, а поступово проникаючими, солодкими ліками і після цього майстерно стріляє. Стріла летить з силою і пробиває мішень лиш настільки, щоб не вилетіти з неї, і випускає велику кількість ліків, які, розчиняючись наповнюють всю душу. Тоді слухачі радіють і плачуть, як це я і сам випробував в той час, коли ліки поступово розливалися у моїй душі. Мені згадалися якраз слова: «Так уражай, і встигнеш і світлом ахейцям ти станеш». (5) Але, подібно тому, як слухачі фрігійської флейти не всі починають безумствувати, а тільки ті, що знаходяться під владою Реї завдяки звукам згадують пережитий стан, так і не всі слухачі покидають філософів натхненними і раненими, але тільки ті, у яких в душі є хоч яка-небудь спорідненість з філософією.
ДРУГ. Які величні, дивні і божественні речі ти розповів! А я спочатку і не помітив. що ти, дійсно, наситився амброзією і лотосом. Поки ти говорив, моя душа відчувала якийсь особливий стан, і я жалію, що ти закінчив; використовуючи твій вираз, я поранений. Не дивуйся цьому: адже ти знаєш, що покусані скаженими собаками не тільки самі бісяться, але, якщо вони кого-небудь і укусять в своєму безумстві, то ті втрачають розум; цей стан передається разом з укусом, хвороба розповсюджується, і безумство переходить все далі.
ЛУКІАН. Значить, ти стверджуєш, що і ти охоплений хворобою?
ДРУГ. Безсумнівно, і прохаю тебе винайти для нас спільні ліки.
ЛУКІАН. Тоді нам прийдеться зробити так же, як зробив Телеф.
ДРУГ. Що ти хочеш цим сказати?
ЛУКІАН. Піти до того хто поранив нас і попросити його нас вилікувати.
Примітки:
1)… Прислів’я говорить: «сову до Афін»…- для чого збільшувати те, чого і так багато. В Афінах і, особливо в скелях Акрополю водилося багато сов.
2)… співачки – чарівниці і гомерівський лотос…- «Одіссея», пісня IX. Мова йде про сирен і лотофагів.
3)… Чому, спонукаєш мене, коли я і сам намагаюсь? …- «Іліада», пісня III.
4)… вітають зустрічних за допомогою чужого голосу…- натяк на рабів – «вигукувачів»
(nomenclatores), що супроводжували багатих римлян.
5)… «Так уражай, і встигнеш…» …- «Іліада», пісня VIII.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.