Зевксіс, або Антіох
анекдоти про художника Зевксіса і царя Антіоха I
Недавно, коли я повертався додому після виголошеної перед вами промови, до мене підійшло багато тих, хто слухав мене, - я думаю, нічого не заважає і про це розповісти вам, бо ми вже стали друзями, - так от, вони підійшли до мене, почали тиснути мені руки і, здавалось, були у повному захваті. Провівши мене на велику відстань, вони на весь голос навперебій хвалили мене, до того, що я навіть почервонів, боячись, як би мені не лишитися далеко позаду тих похвал, яких був удостоєний. Головним в моїх творах, що відмічали вони всі в один голос, було, на їхню думку, багатство нових, незвичайних думок. Але буде за краще точно навести самі їхні вислови: «О, яка новизна!», «Геракл! Що за несподівані повороти думки!», «Винахідлива людина!», «Ніколи ніхто не придумував, не висловлював стільки свіжого, нечуваного!» і ще багато подібного говорили вони, очевидно, заворожені почутим. Справді: які причини були у них брехати і лестити подібним чином перед людиною заїжджою і в інших випадках яка не дуже-то і заслуговує на особливу увагу з їхнього боку?
Однак мене, треба зізнатися, немало засмучували їх похвали, і, коли, нарешті вони пішли і я лишився наодинці з собою, я почав роздумувати про наступне: так, значить, єдина краса моїх творів в тому, що вони – незвичайні і не йдуть протоптаними шляхами? А прекрасна мова, що у виборі та поєднаннях слів наслідує древнім взірцям? Розум, гострий і проникливий? Аттична витонченість? Стрункість викладу? Печать мистецтва, що лежить на всьому? Від цього всього, очевидно, я залишаюся далеким в моїх творах. Інакше не стали б вони, обходячи мовчанням всі ці переваги, хвалити тільки новизну і незвичайність вибраного мною предмета. А то я лестив себе марною надією, коли, схоплюючись з місць, вони висловлювали своє схвалення, що, може бути, звісно, і новизна спонукає їх до цього, - бо правий Гомер, кажучи, що нова пісня радує слухачів, (1) – але не до такого вже рівня, не повністю, вважав я за потрібне приписувати це одній тільки новизні. Ні, я розглядав її тільки як щось додаткове, що збільшує красу цілого і частково допомагає його повному успіху; по суті ж, думав я, похвали і славослів’я слухачів викликані тими перевагами, про які я говорив. Тому я відчував надзвичайне піднесення, і наражався на небезпеку повірити їхнім словам, начебто я один – єдиний серед еллінів, і всьому іншому також. Але, за прислів’ям, золото моє виявилося вугіллям, і я бачу, що вони хвалили мене так же, як хвалять якого-небудь чудодія на ринку.
Отже, я маю намір розповісти вам про один випадок з художником. Знаменитий Зевксіс, що став найвеличнішим із художників, ніколи, за винятком дуже небагатьох випадків, не писав таких простих і звичних речей, як герої, боги, війни, - але завжди випробовував свої сили у створенні нового і, замисливши що - небудь нечуване, незвичайне, на ньому показував бездоганність своєї майстерності. Серед інших сміливих творінь Зевксіса, є картина, на якій зображена жінка-кентавр, що дбайливо годує грудьми двох дитинчат – близнюків, маленьких гіппокентаврів. Копія цієї картини знаходиться нині в Афінах, і за тонкістю передачі її можна сплутати тільки з нею самою. А сам оригінал, як кажуть, римський воєначальник Сулла разом з іншими творами мистецтва відправив до Італії. Потім біля мису Малей, здається, корабель затонув, і всі вони загинули, в тому числі і ця картина. Однак, принаймні картину з картини я бачив і, в свою чергу, покажу її вам, наскільки зможу, при допомозі слова; хоча, бог свідок, я зовсім не живописець, - я пам’ятаю картину дуже добре, так як бачив її недавно у одного із афінських художників. І те надзвичайне дивування, що я тоді відчув перед мистецтвом майстра, може статися, буде моїм союзником і допоможе зараз більш точному відтворенню.
На квітучій галявині зображена сама кентавриха. Кінською частиною тіла вона повністю лежить на землі, витягнувши назад задні ноги; уся ж людська, жіноча половина її легко піднята і, ніби прокинувшись, опирається на лікоть. Передні ноги, однак, у неї не витягнуті, як у коня, що лежить на боці, але одна зігнута, з копитом, відведеним назад, ніби тварина опустилася навколішки; друга, навпаки, випрямляється, впираючись копитом у землю, так роблять коні, коли намагаються схопитися. Одного із дитинчат вона тримає, піднявши на руках, і годує як і людина, даючи йому жіночі груди; другий, як лошатко, припав до кінських сосків. Трохи вище, ніби стоїть на варті, зображений гіппокентавр, - без сумніву, чоловік тієї, що годує обох малюків; він виглядає, сміючись, схований до половини свого кінського тіла, і в правій руці тримає, піднявши над собою, молоде левеня, як наче жартома, хоче полякати малюків.
Що стосується інших переваг цієї картини, то хоча деякі і вислизають від нас, непосвячених, але все ж я можу сказати, що вони у всій своїй повноті виявляють силу мистецтва: бездоганно правильний малюнок; фарби, змішані з повною природністю та в міру накладені; правильно розподілені тіні; вміло передано величину; рівновага і співрозмірність частин і цілого, - однак, нехай хвалять їх майстри живопису, яким слід розумітися в таких речах. Мені ж здалося у Зевксіса гідним особливої похвали те, що в одному і тому ж творі він всебічно і з перевершенням виказав свою майстерність. Кентавра – чоловіка він зробив надзвичайно страшним і зовсім диким: з гривою що розвівається, весь волохатий, не тільки в кінській, але і в другій, людській половині, з дуже сильно піднятими плечима, він, хоча і посміхається, дивиться цілком по-звірячому, і в його погляді є щось сильне і дике.
Такий сам кентавр. Подруга ж його як така представляє собою красиву кобилицю, яких особливо багато в Фессалії, ще не приборканих і не осідланих; верхньою ж половиною це – жінка краси небаченої, за виключенням вух: тільки вони у неї дещо нагадують сатира. І це поєднання, це складення двох тіл, що з’єднують і зв’язують жіноче з кінським, м’який, що не зразу відбувається перехід одного в інше – зовсім непомітні для ока. А дитинчата в своїй безтурботності все-таки дикуваті і, не дивлячись на ніжний вік, уже страшні; і як дивно здалося мені те, що вони обидва дуже по-дитячому дивляться вверх, на левеня, і, захоплені під час їжі, продовжують смоктати, притискаючись до тіла матері!
Виставивши цю картину, сам Зевксіс думав вразити глядачів майстерністю виконання, - і дійсно, вони зразу ж здійняли крик. Та і що їм було робити, коли перед їхніми очима постав цей прекрасний твір? Але хвалили вони головним чином все те ж саме, за що недавно мене хвалили мої слухачі: незвичайність задуму і зміст картини, нове і попередникам не відоме. Зевксіс помітив, що глядачів займає саме лиш зображення, своєю новизною, і відволікає їхню увагу від майстерності, так що вони вважають чимось другорядним бездоганність виконання. «А ну-бо, Мікіоне, - сказав він, звертаючись до учня, - пора: забери цю картину, візьми її на плечі і віднеси додому. Тому що ці люди хвалять бруд, що прилип до мого твору, а до того, до чого він пристав, гарний він чи ні, чи відповідає вимогам мистецтва, - їм немає ніякого діла. Новизна того, про що розповідає картина, знаходить у них більше честі, чим майстерність роботи».
Так сказав Зевксіс, розсердившись, можливо, трохи більше, чим слід було.
І з Антіохом, названим Спасителем, сталося, кажуть, теж дещо схоже в битві проти галатів. Якщо угодно, і про це я розповім, як все це сталося.
Знаючи, що галати хоробрі, бачачи, що їхні сили досить чисельні, що фаланга щільно і міцно стулена, що в першому ряду, виставивши щити, ідуть воїни – галати в мідних панцирах, а далі на глибину в двадцять чотири ряди вистроєні гопліти, що на кожному крилі розмістилася кіннота чисельністю до двадцяти тисяч, а із середини строю готові вирватися вісімдесят колісниць озброєних косами і, понад те, вдвічі більше колісниць з парною упряжкою, - бачачи все це, він мав найгірші надії на сприятливий результат битви, вважаючи, що сили ворога для нього непереборні. Бо, за короткий час, зібравши своє військо, невелике, що не відповідало значимості цього походу, він прийшов, ведучи за собою небагато людей, і то більша частина з яких була легко озброєних і стрільців: легка піхота складала більше половини війська. Тому він і вирішив почати перемовини про мир і шукати яких-небудь шляхів до сприятливої розв’язки у війні.
Але бувший при цьому родосець Теодот, муж доблесний і у воєнній справі вправний, переконував його не впадати у відчай. Справа в тому, що у Антіоха було ще шістнадцять слонів. Їх Теодот велів тримати до часу, схованими якомога краще, щоб їх, що височили над військом, не було видно. Коли ж трубач подасть сигнал і треба буде вступати в бій з ворогом, перейшовши до рукопашної, коли ворожа кіннота помчить вперед, коли галати розімкнуть фалангу і, розступившись, випустять на ворога колісниці, - от тоді по чотири слона на кожному крилі, повинно послати назустріч вершникам, а вісім випустити проти важких і легких колісниць. «Якщо це здійсниться, говорив Теодот, - то коні ворогів налякаються і, кинувшись геть, обрушаться на них самих». Так і сталося.
Ні самі галати, ні їхні коні ніколи раніше не бачили слонів і були приведені неочікуваним видовищем у величезне сум’яття. Ще задовго до наближення тварин, почувши тільки їхнє рохкання і побачивши бивні, що виразно виблискували на абсолютно чорному тілі, і високо в повітря підняті хоботи, начебто готові схопити ворога, галати, не наблизившись навіть на відстань польоту стріли, обернули тил і кинулися навтіки в повному безладді. Піші у давці пронизували один одного списами і гинули під копитами кінноти, що увірвалась, не розбираючи шляху, в їхні ряди; колісниці теж повернулися назад на своїх, і немало пролили крові, коли пролітали вони скрізь натовп, і, за словами Гомера, «зі дзвоном, неслися далі». (2) Не витримавши вигляду слонів коні, враз переставши слухатися віжок, скидали візниць і «з гуркотом мчали вперед пусті колісниці», (3) а коси, не шкодуючи друзів, розсікали і вбивали будь-кого, хто попадався на шляху, - попадались же, багато хто при настільки великому збентеженні. А услід за ними рухалися на підмогу слони, що топтали зустрічних, підкидали хоботами в повітря або хапаючи та розриваючи бивнями. Так, в решті-решт, ці тварини вирвали у ворога перемогу і віддали її Антіоху.
Галати частково загинули в цьому великому кровопролитті, частково захоплені живими, за виключенням дуже небагатьох, які встигли сховатися у горах. А македоняни, що були з Антіохом, заспівали пеан і, позбігавшись з усіх боків, поклали на царя переможний вінок, проголосивши його переможцем. Але Антіох, як передають, навіть заплакав і сказав: «Нехай буде нам соромно, воїни: тільки цим шістнадцяти тваринам ми зобов’язані своїм спасінням, - якби небачене видовище не вразило ворогів, щоб ми з вами могли зробити проти них?» І потім на переможному пам’ятнику він велів вирізьбити тільки зображення слона і нічого більше.
Так от, пора і мені призадуматись, чи не відбувається зі мною те ж, що і з Антіохом. Може бути, все інше не годиться для битви і тільки різні зміни і небачені жахіття справляють враження на глядачів та чудодійство, не варте нічого? У всякому випадку, тільки це вони одноголосно вихваляють. А все, на що я мав надію, якраз і не дуже у них на честі. Ось те, що на картині зображено гіппокентавра жіночої статі, - тільки це одно і приголомшує їх і здається їм – таке воно, втім, і є новим і незвичним. Ну, а вся інша робота Зевксіса невже була даремною? Ні, не даремною: бо ви, люди, досвідчені у живописі, - ви всі розглядаєте з боку майстерності. Тільки би вдалося показати роботи, гідні глядачів, що зібралися!
Примітки:
1)… бо правий Гомер, кажучи, що нова пісня…- «Одіссея», пісня I.
2)… за словами Гомера, «зі дзвоном, неслися далі»…- «Іліада», пісня XVI.
3)… «з гуркотом мчали вперед пусті колісниці»…- «Іліада», пісня XI.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.
