10.01.2023 14:08
18+
73
    
  1 | 1  
 © Ірина Вірна

Іноді... - ІV

з рубрики / циклу «Іноді...»

Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти:
ваші долі нерозривно пов’язані

Історія четверта


Їй у двадцять вісім років Бог вирішив подарувати дитинку. Таку малесеньку живу істоту. Спеціально для неї. Ось такий прояв Божої милості. І вона з радістю готувалася цю дитинку народити. До цього моменту залишилось зовсім небагато часу – декілька днів. Вона вже відчуває нетерплячі поштовхи маленької в собі. Яке ж це дивне відчуття! Покладе руку собі на живіт. А звідти ніжкою - буць-буць, штовх-штовх. Іноді - ніжно, іноді – боляче. Нічого, трохи залишилося, і будеш своїми малими ноженятами буцятись… Уже скоро, тому і знаходиться зараз у лікарні, у пологовому відділенні. 

Уже й лікарі всі палати обійшли, і спати треба, а вона чомусь не спить. Їй би відпочивати, сил набиратися перед пологами, а вона усе про свого чоловіка думає: «Як він без мене вдома? Чи їсть удосталь? Чи не випиває? Чи кота годує?». Раптом двері до палати відчинилися. Ледь не скрикнула, так злякалася, і дитинка одразу захвилювалася, завовтузилася в ній. Тихесенько, навшпиньках, прокрадається від дверей її коханий чоловік. Простягає руки. Вона теж хотіла до нього податися назустріч, але війнуло неприємно від нього – тютюном, змішаним із алкогольним перегаром. Тому замість того, щоб притулитися до чоловіка, жінка відсторонилася.

- Як ти тут опинився? Що ти робиш у лікарні? 

- Мала, ти що не рада? Я почекав, поки всі на перекур розбіглися, і швиденько до тебе… - поліз цілуватися, а від нього ж… не можна носом дихати, такий важкий дух.

- Щось трапилося? З батьками? З котом? 

- А тебе тільки кіт і цікавить? – причепився до останнього слова чоловік. – А я тобі вже зовсім байдужий? (майже зірвався на крик).

- Та тихіше, дівчат у сусідніх палатах розбудиш, навіжений. Ти чому напився? – пішла в наступ жінка.

- Де напився? Та я тверезий! Скучив просто за своєю маленькою жіночкою, - знову простягнув до неї руки, щоб обійняти. І знову вона відсторонилася.

- Я тобі бридкий?! Ненависний? Розлюбила мене? Знайшла якогось собі тут медбрата і романчик закрутила? Ах ти ж…

- Ну кажи, кажи, хто я?! – уже й вона підвищувала голос, почала насуватися на чоловіка своїм величезним животом. 

- Та… ти ж моя маленька, - перейшов на лагідно-улесливий тон майбутній татусь. – Вибач. Вибач, то я через неспокій. Розпереживався, як ви тут без мене. Вирішив провідати. 

Вона ще стискала руки в кулаки, намагалася стримати тремтіння всього тіла, бо з нервів почала трусити пропасниця. Чоловік усе ж таки примудрився обійняти її за плечі та всадовити на лікарняне ліжко. Поліз цілуватися, стиснув міцно груди. Жінка скрикнула і засичала з болю: груди, налиті в очікуванні дитячого ротика, були повні молока і почали пекти.

- Та ти що робиш! Зупинись. Ми ж у лікарні…

- Мала, це ж так романтично! Лікарня, медсестри у біленьких халатиках…а давай прямо тут?! Зараз…- чоловік настирливо ліз з пестощами та обіймами до дружини.

Їй так було бридко від його доторків, неприємного запаху, грубості.

- Та не торкайся мене… - простогнала змучено, - мені ж скоро народжувати… там же дитинка наша…

Чоловік відсторонився від неї. Видно було, що йому стала неприємна реакція любої дружини. Відійшов до дверей з палати.

- До речі, про пологи. Мала, ти ж відкладала гроші на цю справу, так? Я ж знаю, що відкладала. Так дай мені їх.

- А що трапилося? – вже вкотре перепитувала дружина.

- Я так нервую, так переживаю… Мені й потрібно декілька сотень. Ну, щоб напругу зняти. Ти ж тут, а я – там, сам, самісінький… - давив на жалість чоловік.

- Так ти гроші прийшов просити, - нарешті зрозуміла жінка, - а не нас провідувати. Ні, грошей я тобі не дам.

- Як? Хоча б на автобус, щоб додому доїхати. Я тобі завтра на картку перерахую… так-так, усю суму! Ні, тисячу!

- Немає в мене готівки. Тільки на картці.

- А ми підемо до магазину, він тут недалеко, через дорогу від лікарні, там банкомат, знімемо, - заметушився чоловік, - і я тебе сюди назад приведу. Пішли, мала, збирайся…

Він тягнув її за собою, а жінка відчула, як живіт став важким. Дитина завмерла. Що робити? Раптом забракло повітря для подиху:

- Чуєш, погано мені. Біжи по лікаря. Важко щось стало…

- Та який там лікар! Пішли гроші знімемо, а тоді й лікаря покличемо. Давай, мала, швиденько рухайся, - він підштовхував дружину в спину, щоб ішла до дверей. Але та, як підкошена, повалилася на підлогу. 

- Мала, підіймайся, мала, - тягнув її за руку.

На шум до палати ввійшла чергова медсестра:

- Що тут у вас? Чому ви в палаті? 

- Та от впала…, мабуть, погано стало… - виправдувався чоловік.

- Вийдіть негайно, я лікаря покличу. До його приходу, щоб вас тут не було, - і медсестра вийшла.

Чоловік полишив дружину, швиденько віднайшов її сумку, витягнув гаманець, а з нього банківську картку. Ось і все, що йому було потрібно. Код від картки для нього давно вже не секрет. Вийшов із палати, причинив двері.

Лікарка з медсестрою встигли вчасно. Жінку врятували, дитинку теж. Народилася гарненька дівчинка з темно-фіолетовими очима - колір нічного неба. 

Чоловік прийшов провідувати свою дружину і донечку через два дні. Ні букету квітів, ні вибачень. Мовчки простягнув жінці банківську картку:

- Вибач, мала, так треба було.

- Але ж я два дні після пологів без нормальної їжі, без ліків… і донечці памперси потрібні, - почала обурюватися.

- Так усе ж гаразд. Усі живі-здорові. А гроші… ще заробимо. Я ж вас усе одно люблю. Ми – сім’я.

І стільки в його погляді було тієї самої любові, про яку казав, спокою та лагідності, що дружина вирішила просто: все погане не згадувати ніколи, забути назавжди. Так буде краще для всіх. Вони ж – сім’я.  

 



Краматорськ, 2018

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!