12.01.2023 18:28
18+
65
    
  2 | 2  
 © Ірина Вірна

Іноді... - V

з рубрики / циклу «Іноді...»

Іноді достатньо одного погляду в очі людині, щоб зрозуміти:
ваші долі нерозривно пов’язані

Історія п’ята

 

Симпатична чорнява дівчина-підліток стояла перед своєю матір’ю, опустивши голову вниз, не дивлячись тій у очі. А жінка навпаки хотіла розгледіти оченята своєї коханої донечки, яку навіть у її п’ятнадцять років вважала ще дитиною. 

- Та поглянь же на мене, доцю! – вигукнула і, не стерпівши, шарпнула ту за підборіддя вгору. Голова дівчини смикнулася різко вгору, але очі вона так і не підняла. І з місця не зрушила. А руки її безвільно висіли вздовж тіла.

- Що ж ти наробила, маленька?! – знову зірвалася на розпачливий крик мати. 

Дівчина нарешті ожила, притулила долоні до свого обличчя, ніби відсторонилася від цілого світу. Так дитинча ховається під ковдру і думає, що його ніхто не зможе знайти. 

- Я не хотіла, щоб… усе було… саме так… - ледь чутно, уривчасто, прошепотіла, все ще сторонячись матері.

- А як повинно було бути? Зможеш мені нарешті пояснити! Чому я у себе вдома не можу залишити власні речі? – спочатку спокійно спитала жінка, а потім знову зірвалася на крик. – Я ж точно пам’ятаю, що обручка і перстень лежали у шафі на поличці. Де ж вони поділися? Ти ж була вдома…

Дівчина ще помовчала, а потім зітхнула важко:

- Я так і знала, що ти будеш на мене кричати. Ти завжди на мене кричиш…

Жінка перебила:

- А як на тебе не кричати? Ти ж на спокійний голос не реагуєш!

- Сама винна. З дитинства так мене привчила.

- Ти ще суперечити мені будеш?Відповідай, де золото поділа?! 

- В ломбард віднесла, - спокійно промовила дочка і тільки тепер відкрито поглянула в очі своєї матері. І не було в них ні переляку, ні сорому, ні вибачення. А тільки виклик. Такої стрімкої сили у погляді своєї доньки жінка не бачила за все життя. Карі, майже чорні, бо зіниці широко розпливлись, очі дівчини жили окремим життям від її тіла. Безвільно стояла, а поглядом спалювала матір. Ненависть і лють. Саме це відчула жінка.

- Ти що? Як ти могла! Це ж обручка весільна… я ж за твого батька заміж виходила… 

- Та де той мій батько? Та й не носиш ти цю обручку. Не потрібна вона тобі зовсім.

- А золотий перстень з рубіном? Це ж подарунок моїх батьків на моє шістнадцятиріччя… Як же ти могла, доцю?... – з очей жінки потекли тихі сльози.

- Так ти ж сама казала, що на свій шістнадцятий день народження хотіла в подарунок плеєр, а тобі батьки персня подарували! – з викликом вигукнула дівчина. – Тобі ж це золото не потрібне!

Жінка склала руки на грудях і впритул підійшла до дочки:

- А тобі значить потрібне стало? Так? Віднесла у ломбард, не спитавши. Украла, одним словом.

Дівчина знову опустила голову вниз, відвівши погляд від обличчя матері.

- Чому одразу вкрала… Може, їх ще можна викупити…

- А гроші, - схаменулася матір, - де гроші поділа? Це ж не одна тисяча!

У відповідь – мовчання. Тихе, скімливе, насторожене.

- Мовчиш… - знову жінка почала зриватися на крик. – Та не мовчи ти! Відповідай, якщо мати питає! 

Шарпнула доньку за руку, а та, безвольна, заточилася вперед і, не втримавшись на ногах, упала. Дівчина вдарилася скронею об бильце ліжка. Її очі заплющилися. 

- Що? Що це? Доню, що з тобою? – мати кинулася до неї. Обхопила її голову руками, обмацувала пальцями таке рідне лице, кожну клітинку, якого знала з народження. – Маленька… Чуєш мене?...

Донька відкрила очі, у її погляді вже не було злості. І це була вже не дівчина, а малесенька дитинонька, яка пригрілася на грудях матусі. Так звично. Але як давно між ними не було подібної родинної близькості! 

- Мамо, - шепіт проривався крізь здавлене дихання дитини, - я гроші Микиті віддала. Він скоро повернути обіцяв. А тепер не дзвонить мені зовсім…

Донька розридалася вголос, почала розмазувати сльози, що змішувалися з чорною фарбою, яка стікала з вій.

- Чому ж ти мені не сказала?! Я ж допомогла б і Микиті, і тобі.

- Та що тобі казати… Ти тільки кричиш на мене і зовсім не розумієш… А я його кохаю. По-справжньому.

Так і сиділи на підлозі кімнати дві жінки – юна і доросла. Донька і мати. І не могли дивитись одна одній у очі. І нікому з них не потрібні були ні золоті прикраси, ні гроші. А жінка зрозуміла, що її маленька донечка вже виросла до зрілого почуття кохання. Вона ж, мама, цього навіть не помітила.  

>



Краматорськ, 2018

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!