25.01.2023 00:02
for all
6 views
    
rating - | no usr.
 © Сигізмунд Кржижанівський

ШВИ

IX. ЩЕ РОЗМОВА: ПРО ІНДЕКС 1.76



Сьогодні, ледь не з самого світанку я чекав на обумовленій лаві. Крізь золоту вересневу листву бульвару – ті ж два круглих котли. Котли були пустими, і синій димок, що познайомив нас вчора, зробивши свою справу, зник – наче його й не було. Бульвар, що напівпрокинувся, ще мерзлякуватий повільно накопичував кроки людей. Спочатку пройшла трійка безпритульників, можливо, відночувавших ніч разом з асфальтом і кроками в одній із таких же от печей. Потім – рідкою чередою – лоточники з дерев’яними ящиками на ременях, сонні хлоп’ята, що ще не починали кричати з газетними книгами, робітники і міліціонер, який тільки що змінився. Далі – замотані в платки жінки з бутлями і бідонами в руках, а там і дрібний служивий люд в насунутих кепках і з ліктями, що стирчали із карманів. Я почав вдивлятися. Ось: вона йшла поспішаючи і, підійшовши до лави, зразу ж діловито сіла поряд.


- Ну, от. Розстебніть пальто. – Вона поклала свій старий портфель на коліна, і, поки її пальці виймали із нього наперсток, голку, нитки і пару міцних рогових ґудзиків, я встиг побачити вкручене в стару кожу портфеля маленьке металеве Д.


Потім на протязі трьох-чотирьох хвилин, напівзакривши очі, я чув, як по борту мого мізерабельного пальто спритно ходили пружні нігтики, чув легке, але близьке дихання, а також, як два рази обірвалася нитка. Потім портфель знову закрився, і, піднявши повіки, я побачив суворі пильні очі:

- Петлі цілі. Попробуйте застібнути. Добре. А тепер скажіть, для чого ви вчора слідкували за мною? Ну?


Я почав, дещо плутаючись і соромлячись, «пояснювати»: я розповів про моє полювання за самотностями, про спроби прорвати кола, в які вкреслені всі люди міста.

Вона слухала, зрідка відводячи очі вбік і постукуючи гострим нігтиком об металеве Д.

- Розумію. Але де ж вам зручніше, скажемо, нападати на наші бідні самотності? Де і коли вони вразливі і беззахисні? Адже якщо це ваша спеціальність, як ви говорите, дивна ви людина, то…

- Бачите, тут треба остерігатися правил. Але все-таки, безсумнівно: початки і кінці днів, наприклад, дають більше шансів, чим середина дня. Можливо, тому, що в першому випадку люди не встигають ще увійти в день, у другому – зморене «ми» само розпадається на «я». Одним словом, треба шукати десь біля зірок, біля лінії між снами і дійсностями. Де самотності найбільш вловимі? Як сказати: частіш за все де-небудь біля міської периферії, адже потреба бути з собою діє відцентрово – по відношенню до доцентрової що скупчує міста. Або ось: на вокзалах. Люди, що сидять на вузлах, з рукою на кришці чемодана, теж підходящі об’єкти: вони вже не тут і ще не там. І не дуже рахуються з очима, що оточують їх. І якщо стеження поведе вас крізь залізну вертушку – услід за тими хто від’єднується – на перон, і тут ви побачите зчеплені сортувальні короби: на одних із них чорним по жовтому – «м’які»; на других – чорним по зеленому – «жорсткі». І уявіть собі: в жорсткому розсаджені по лавах, я б сказав, м’які самотності, отеплені ліризмом, вкреслені або в смуток, або в радість; в м’яких же – нарізно один від одного, за піднятими стеклами, мовчать самотності жорсткі. Це знову-таки не правило, а так, робоча гіпотеза.


Я подивився на свою змовклу співбесідницю. Її обличчя з напіввідкритими вологими вустами було ніби зворушено проступами якоїсь ще досить невиразної мрії. Очі дивилися кудись далеко, мимо мене. Не втрачаючи миті, я спитав:

- Вчора за дверми що закрилися я лишився один разом з дверними дощечками і довго пробував вгадати…

Очі її – наче неохоче - вернулися назад:

- Спробуйте ще раз. 

- Право, не знаю: дитячий будинок – навряд чи. Десятипальцева…

- От – от. Близько, але не те. Шукайте ще.

Я безпорадно замотав головою.

- Втім, тут і цікавого-то нічого: просто служу в читальні. Каталогізую по десятинній системі. Чули про таке? Скоро кину.

Я посміхнувся.

- Як же. Знаю. Система, за якою всі речі і смисли можна розвісити на десяти гачках і кожній речі видати по номерку.

- А ви не смійтесь. Це зовсім не так безглуздо: з трьома-чотирма цифрами розшукуєш все, що хочеш. Дуже зручно: у всього свій індекс. Назви індекс і отримуй.

- Т - так. Ну, а у кохання теж індекс?

- Будь ласка: це буде за великою таблицею 1. За додатковою – 76: 1.76: ось вам і… Але для чого ви це спитали?

Вона раптом густо почервоніла, і довгі брови її стяглися в одну лінію. Я чекав. Тоді вона різко встала. Піднявся і я.

- Ні, не проводжайте. Там, біля перехрестя, мене чекають. Прощайте.


Я покірно опустився на лаву і довго дивився, як вона йшла, не повертаючись серед укритих осінньою іржею дерев. Коли я відкрив очі, то побачив: на лаві поряд зі мною лежав завернутий в білий папір пакетик. Я обережно розгорнув його: дві хлібні долоньки, всередині шинка: бутерброд. Щось болісно солодке підступило до мого горла. Я насунув на очі шляпу: ще побачать.




Х. Д - Р ШРОТТ.



Коли люди покидають людину, на їхнє місце приходять (дуже просто) не – люди. Я хочу сказати: коли людина виключена із фактів, вона включається в фантазми. Я вже говорив про Пурвапакшина. Інколи мені було мало однієї вигадки, і я придумав собі в співбесідники і супутники доктора Шротта. Доктор Шротт десь і колись жив, але я не знав його. Вперше я почув про нього від одного дивака, якого надлишок здоров’я постійно примушував від чого-небудь лікуватися. Одного разу він розповів мені про доктора Шротта, який придумав панацею: лікування голодом. Тоді мені це було ні до чого, але після того як обставини мої круто змінилися і я перейшов на гривневий режим, доктор Шротт, забутий десь на дні пам’яті, як надувна подушка, складена вшестеро і схована на дні рюкзака, був відшуканий, розгорнутий, збільшений в об’ємі, і реалізований, так би мовити, на повну. Після цього залишалося закрутити над вдувом гвинтик і користуватися послугами фантазма. Втім, з реалізацією доктора Шротта не доводилось занадто возитися: фанатик неїдення (за формулами якого потрібно було першого тижня лікування бути без їжі два дні, другого – чотири, третього – шість; потім по низхідній – чотири, два і знову чотири, шість і т. д.) – і не пристала надмірна реальність і тілесність. Після двох - трьох спроб моєї фантазії, я, нарешті відчув його і дозволив йому бути: доктор Шротт, трохи вище середнього зросту, з сивіючими нитями на голові, зачесаними на шишкувате голе тім’я. За стеклами вправлених в метал окуляр – два міцно вкручених нерухомих ока. Жовті впадини щік коректно виголені і втиснуті в тугий крохмаль коміру; рівномірно дихаючі ребра обтягнені чорним, наглухо застебнутим рединготом; тонкі, наче з дроту, ноги туго зашнуровані в штиблети з подвійною підошвою; в довгопалих руках Шротта незмінна з темного дерева палиця. Спочатку ми з ним частіш зустрічалися уві сні; потім наші зустрічі були перенесені за межі снів. При зустрічі, де б і коли б це не було, високоповажний д-р Шротт торкає кінчиками пальців мою долоню і уважно оглядає мене з голови до ніг:

- Скроні втягло, ага. Дуже гарно. Витончення шиї – прекрасно. Кажете, перебої в серці? Угу. Так. Пульс? 56. От-от. Ми на шляху до видужання. Маю честь.

І, трохи піднявши високий циліндр, доктор Шрот повертає до мене чорну спину і, розмірено переставляючи свої довгі дротові ноги, йде геть: до нових зустрічей.


Я згадую його, супутника довгої череди днів, тому що нам прийшов час розходитись. Пробач, милий, повчальний Шротт: я сьогодні відкручу кран, що утримував тебе у бутті. Я випущу із тебе реальність, як випускають повітря із дорожньої надувної подушки, тому що, як розумієш, близька моя станція.


Так, мої привиди були мені потрібні до зустрічі з людиною. Вони чесно робили свою справу. І вчора, коли я, дійшовши до Петровського парку, наповнений новими смислами і відважною надією, даремно пробував, примостившись під навісом соснових голок, заснути, але сон не відгукувався, - я покликав Пурвапакшина і доктора Шротта: попрощатися. І зразу ж, не піднімаючи повік, побачив: прийшли; прийшли і сіли з боків, - і навіть листя не прошурхотіло під їхніми ногами, і повітря не колихнулося від руху двох. Все ще з закритими очима, щоб чіткіше бачити, я звернувся спочатку до Шротта:

- Повинен вас розстроїти. Режим порушено: сьогодні я з’їв два бутерброди. Пульс скакнув уверх: майже біля норми (він потиснув плечима). І ось бачите – два ґудзика: проти простуди. Дивовижні ґудзики: із них так і тече тепло. І хто знає – можливо, зараз і не вересень. Ви піджали губи і насупились. Все одно я повернув кран і полишаю вас реальності. Послуги привидів мені більше не потрібні. Бачите ось цю руку; десять пальців: я їх пущу в роботу, і перекинусь від мозку до мускулів і добуду собі пульс в 72 удари, рум’янець на щоки і пряму спину. Мені це потрібно, тому що… але ви не зрозумієте. Не смію затримувати: так - так, прямо, не звертаючи, в ніщо.


Після цього я обернувся до Пурвапакшина, що промерзло кутав бороду і обличчя по самі очі в край просторого бурнуса.

- О, благородний ріші, я людина, якій потрібно добитись одного «так»: не від тебе, звісно ж, в тебе їх нема. Чи скажеш ти і цьому «так» - «ні»? 

Він мовчав. І тільки тканина, що приємно пахнула тисячоліттями, ледь ворушилася від рівного дихання мудреця. Вислухавши, Пурвапакшин, велично піднявся: листя не прошурхотіло під його кроками і повітря не ворухнулося від віяння його одеж, коли він зникав у пітьмі, увійшов в неї і став, як вона.


В цю ніч до появи світанку я встиг передумати всі свої думки. І назустріч сіро-синьому, в росу і прохолоду одягненому дню я, повертаючись до міста, ніс тверде рішення: всі кроки в піч. І зверху кришкою. Найвеселіше слово з усіх, які знаю, це «спочатку».



1927 -1928 роки.

Публікації: Каллистрат

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись