ШВИ
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
XIII. ПІШАК НА ЛІНІЇ D.
Я боюсь повертатися до міста. Якщо мене зараз штовхнути, зачепити ліктем, - впаду і не встану. Краще вже тут. Ось два дні і все в ямі яру. Лише інколи, коли люди, пробираюсь до татарського кладовища, тут же, біля яру. Добре і тому, що не видно міста: десь там, за краєм яру. От тільки вокзальні гудки: якби не було ще і їх, зовсім відпочивально.
Так, ледь не забув: вчора навістив доктор Шротт. Спасибі диваку. Було десь ближче до вечора: присів я серед жебрацьких, в жерстяних місяцях і зірках над заростями кропиви, татарських могил, - наче придрімав, - і тут раптом він: такий же – очі загвинчені, довгі дротяні ноги. Підійшов, шорстким вухом до серця, послухав – послухав:
- Гм, угу. Так. Вам би потрібно, власне, не на мусульманське.
Але я перебив:
- Скажіть, Шротт, можна ранити в рану7
Він задумливо пожував губами. Постояв наді мною з хвилину.
І чорна вузька спина замаячила серед жерстяних зірок і місяців. Жаль. Я хотів йому ще сказати: про пішака. Спробував крикнути: голосу немає.
А з пішаком було так: якось, не пам’ятаю точно коли, я випадково попав на сеанс шахової гри. От ніяк не пригадаю, коли. Підождіть, при чому тут шахи? Ах, так: пішак, пішак на лінії D. Так от: мовчання, як тут, на татарському; скупчені люди біля бар’єру, і всі очі на дошку. І всі мовчать. Над дошкою двоє. Всередині її квадратиків фігурки. І всі мовчать. Так, і за бар’єром, і біля дошки, і на дошці. Я погано розбираюся в шахових тонкощах і, пам’ятаю, на дошці мене зацікавила тільки одна крихітна, в чорному блискучому вбранні фігура – пішак. Він, начебто відірвавшись від партії вийшов на дві клітини за лінію фронту і стояв одиноко і ізольовано серед пустих клітин. Гра йшла на королівському фланзі, поступово концентруючись на F. Удар – протиудар. І раптом у відповідь на стрибок білого коня, що прикривав оголене для білих F3, чорні, точно навмисне втрачаючи темп, послали пішака, здавалося б забутого і приреченого на його лінії D, вперед: маленька фігурка сміливо зробила крок з чорного на біле, ставши під схрещення ударів. Тепер тільки косий хід чорного ферзя захищав його; але ферзь, наче навмисне, ступив із клітини в клітину, підставляючи фігурку на лінії D, на смерть. Я відчував, хоча це й було безглуздо, як серце моє зачастило, неначе чорна фігурка була для чогось мені потрібна чи близька. Знову обмін ходів. І ось тут вже не я один, всі за бар’єром, мочки насідаючи один на одного, зустрілися очами на лінії D: чорний відірванець, точно в смертній знемозі, знову зробив крок вперед. Це було останнім. Наступний крок коронував би пішака. Гравець, що вів партію білих (дивно – його обличчя я так і не розгледів), спокійно постукав нігтем об край дошки, трохи подумав, потім руку до кліток – і чорний відірванець смикнувся в обхваті чіпких і тонких пальців: боротьба за лінію D була закінчена.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Кінець оповідання.
1927 -1928 роки.