ГУСАК
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
Гуси, як це всім відомо, спасли Рим і літературу. Стілос був забутий, стальне перо ще не народилось. На допомогу прийшло тонко загострене, пружне гусяче перо. Умочивши свого білого носика в чорні чорнила, декілька століть підряд скрипіло воно на користь і на шкоду людській думці, перетворюючи чорнильні краплі на слова.
Жив – був бідний поет. Йому не везло. Варто було йому написати оду вельможі – і не встигали рядки його оди просохнути, як вельможа попадав в опалу. Над однією піснею про прихід весни він трудився так довго, з таким старанням, що весна встигла відцвісти, літо пройшло мимо і випав сніг. Палітурки всіх альманахів закрилися для запізнілого шедевра.
Бідний поет голодував. Він не просив милостиню, але благав натхнення у богів. І одного разу воно прийшло. Щасливець схопив гусяче перо – останнє, що в нього лишилось, - і тикнув ним в чорнильницю. Але порух його руки був настільки швидким, що перо – на жаль – зламалося. Натхнення коротке, як гуркіт грому. Поет кинувся шукати інше перо.
Якраз в цей час за вікном лунало мірне «кра – кра». Поет відчинив двері: мимо ганку йшов гусак зі своєю гускою. Вони повільно переставляли свої віялоподібні п’ятки, йдучи до найближчої калюжі. Поет, зіскочивши зі сходинок ганку, схватив гусака лівою рукою за шию, права ж його рука спритно висмикнула довге перо із крила.
Поет був трохи збентежений і оглядався навколо – чи немає стороннього ока? Він бурмотів:
- Це для поезії. В ім’я святої поезії.
Гусак жалібно загелкотів – і, ледве пальці на його шиї розжалися, кинувся тікати геть.
Поет вернувся до паперу і чорнильниці. Але, о горе, перо було жорстким і колючим, як дзьоб. Воно дряпало і рвало папір, опираючись натхненню посланому небом.
Поет, згоряючи від нетерпіння, кинувся навздогін за гусаком. Той, побачивши свого мучителя, спробував було втекти. На допомогу коротким поштовхам ніг він призвав помахи крил, на яких колись його предки вміли літати. Але замість польоту виходили стрибки – і поет, розлючений натхненням, догнав – таки гусака. Цього разу, перш ніж висмикнути нове перо, він пробіг тремтячими пальцями по всьому крилу гліссандо і тільки тоді вибрав і висмикнув, пружне, опушене білою остю, не дуже м’яке і не дуже жорстке перо. Гусак тихо, але протяжно закричав, а гуска, що бігала весь час навколо, тицьнула – раз, і ще раз – поета в ліву щиколотку.
Але той нічого не помічав. Притиснувши перо до грудей, він витирав з лоба піт і сльози захоплення з очей, повторюючи:
- О, поезія! О, божественна поезія! Пое… - і через хвилину зник за дверима дому.
І гусак і гуска довго не могли заспокоїтись, Потім, прийшовши до тями, обоє направились до калюжі. Услід за сильними переживаннями приходить апетит.
Зайшовши в калюжу, подружжя довго вмочали свої жовті, тупі, як качани, дзьоби у смачну, жирну кашу, що кишіла зернами і черв’ячками.
- От він, цей, кра, як його, все казав: поезія, поезія. А що таке, кра, поезія?
- О, це я тепер добре знаю, - відповідав гусак, задравши голову вверх, щоби зернам було легше ковзати по стравоходу, - поезія – це… гм… н - да… га - га… Це коли твоє ж перо робить тобі боляче.
І подружжя знову взялося за їжу.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
1937 рік.
