Галина
І. У нічному небі згасали зірки. Падали. Одна з них упала прямо до її рук. Це померла мати. Вона, Галина, тримала зірку в долонях і відчувала, як усе горе втрати близької людини повільно перетікає у кришталеву порожнечу, заповнюючи ядучою отрутою. Нарешті, коли повністю звільнилася від тягаря, дівчина піднесла кришталеву сяючу зірку до вуст і злегка поцілувала.
- Мамо... ти будеш зі мною...
Так, мати померла, але ще 4O день її душа житиме, допомагатиме дочці знайти щастя.
Усе мовчало. Дерева. Птахи. Звірі. Рослини. Лише гулко стукало серце самотньої дівчини. Одна. Ліс розумів, що не лише Галина втратила матір, а й природа позбулася своєї відаючої мами, тому співчутливо і насторожено дослухався до кожного руху.
"Знайди своє щастя..." Останні слова матері і досі бриніли у пам`яті Галини. Щастя... Де воно? Зірка зблиснула, висвітила промінцем доріжку. Галина, притискуючи до вуст свій скарб, пішла освітленою стежкою до лісової хатинки. Зайшла у дім. Промінь вихопив із темряви кімнати скриньку, яка стояла на поличці. Дівчина, не випускаючи з рук зірку, зняла скриньку і відкрила її. Зірка спалахнула ще яскравіше, і Галина взяла папірець, який затаївся на денці. На його ж місце поклала свою сяючу коштовність. Папірець. Адреса. Якесь незнайоме місто. "Можливо, мати хотіла, щоб я знайшла свого батька? Що ж тепер робити? Поїду туди...". Залишаючи свою зірку, Галина ще раз, наостанок, торкнулася її губами і закрила скриньку. Вийшла з хати.
Ліс незмінно насторожено проводжав дівчину.
ІІ. Незнайоме місто зустріло її вороже. Від його гамору захотілося втекти далеко-далеко, а ще краще повернутися назад у ліс, до мами. Але ж ні... Треба йти далі. Треба жити.
Ось і потрібна адреса.
Галина відчинила двері до під`їзду. Темно. На неї війнуло холодом ворожості. І цей дім не приймав її за свою. Дівчина зробила крок у темряву. Ще один крок до свого щастя.
У пітьмі зблиснуло два червоних вогника. Серце Галини швидко забилося. Вовки? Але, коли очі призвичаїлися, вона змогла розгледіти якихось підлітків з цигарками. Дівчина ступила ще далі і ніби провалилася у болото злості й ненависті.
- Ти хто така? Геть звідси! Йди відсіля... - шипіли ворожі голоси.
Невже це люди? Швидше б пройти до потрібної квартири. Але до неї тягнулися чужі руки, пазури, які здирали, рвали, шматували на ній одяг і не пускали вперед. "Через терни легше йти..." - чомусь подумалося Галині. Перед очима зблиснула така рідна зірка, і дівчина швидше ввалилася, ніж увійшла, до прочинених дверей квартири.
ІІІ. У кімнаті пахло чимось до болю знайомим. Що це? Запах листя, яке щойно впало з дерева і ще тремтить, помираючи у траві? Так пахне смерть.
Галина озирнулася. Побачила на стіні фотокартку. Чорно-біла. Хлопець із ясними очима і буйним чубом. Усміхається, а в очах туга. Фотокартка вицвіла, вигоріла, була вся засмальцьована, ніби її сотні раз на день брали до рук і знову вішали на місце.
Дівчина не змогла перемогти в собі бажання доторкнутися до знімка. Самими лише кінчиками пальців. Тепло.
ІV. Вона йшла вулицею і вдивлялася у чужі, незнайомі обличчя. Від усього віяло холодом. Що ж їй треба знайти? Кого? Жодне з облич не було рідним. Хтось рвучко схопив її за руку.
- Марино! Куди це ти зникла? - незнайомець цупко тримав Галину. Та скрикнула. Відраза і жаль піднялися у душі. Дівчина не бачила перед собою чоловіка, лише обриси якогось звіра, який віддалено нагадував ведмедя.
- Пішли зі мною! Я тебе давно не бачив.
"Ні! Треба втекти. Туди не хочеться..." Вона з силою шарпнулася вбік, когось збила з ніг, когось відштовхнула, але все ж побігла. Бігла і чула за собою важке дихання чоловіка.
- Ти ... моя ... куди ж ти ....
Та раптом - розпачливий зойк:
- Затримайте! Злодюга!
І вже сотні ворожих постатей повернулися в її бік. Галина не відчувала під собою ніг і мов злетіла на дерево. Ластівка... Чи сідають ластівки на тополю?
Внизу, під деревом, метушилася пітьма. Щось вило, скреготіло зубами, гризло стовбур. Дістануть...
Тополя тріщала і хилилася до землі. Галина від жаху не встигла змахнути руками і впала вниз. Прямо в злість. Знову вовки. Здалося, що немає у світі жодної людини, лише вовки.
V. Раптом прийшов порятунок. Із небесної пітьми яскравим променем стрімко спустився птах. У його пазурах сяяла зірка. Це падіння нічим не нагадувало політ. І усе завмерло, вдивляючись у незвичайну живу блискавку. А та, торкнувшись землі, розлетілася на міріади маленьких сонечок-зірочок, які запалили і загасили водночас ворожість навкруги.
Галина піднялась із землі. Озирнулася в яскравім світлі, не бачачи майже нічого. Де ж її рятівник? Хто ця зірка-птах? Поступово її очі звикли до світла, як колись звикли до темряви. І вже не було різниці між найсвітлішим днем і глупою ніччю.
Тепер Вона побачила Його. Шуліка. Він змахнув крилами, запрошуючи дівчину до польоту. І Галина у відповідь ластівкою знялась у повітря.
VI. Дивно, але довгий переліт її зовсім не стомив. Вона заспокоїлась. Шуліка ніби тримав Галину за руку і вів тільки йому знайомою дорогою. А опинившись у рідному лісі біля своєї хатинки, Галина зітхнула полегшено. "Мабуть, я знайшла те, що шукала". Тепер залишилось познайомитися з рятівником. І коли вона оговталась від "прогулянки", то помітила стару фотокартку, що невідомо як опинилася в її руці. У ту ж мить почула маму. Дівчина одразу зрозуміла все. І, як зовсім недавно, зайшла у дім.
Скринька стояла на полиці та сяяла, закликаючи відкрити її. "Що ж, це востаннє..." Галина поклала фото поряд із зіркою. Воно враз спалахнуло, затьмарюючи очі. Дві зірки, дві долі... Вони нарешті з`єдналися. "Чи знайду я свою долю?"
VII. Дівчина відчула на своєму плечі важку і водночас лагідну долоню чоловіка. Та голубила її і запрошувала іти разом із собою, на що Галина з радістю та неймовірною легкістю погодилася.
Він привів дівчину до копиці запашного, духмяного сіна. І коли їхні вуста злилися у поцілунку, вона розгледіла його очі. "Моя доля. Моя зірка. Моя любов. Моє щастя..."
Ліс заспокоєно перешіптувався, передаючи звістку всім, що відаюча мама повернулася і ніколи його більше не покине.
Краматорськ, 2000-2004 рр.