Ввечері
«Президент прибув з робочим візитом…» - доносилось з маленького радіоприймача із золоченим динаміком і сріблястими кнопочками. Радіоприймач лежав на стільці в кухні, а на іншому стільці, біля вікна, сидів Степан Іванович, сивий чоловік в розтягнутій майці, в спортивках і шльопанцях на босу ногу. Він дивився в вікно. За вікном, тротуаром, йшли дві молоді матері й штовхали перед себе дитячі візки.
- Лампочка в коридорі, тиждень, як перегоріла, а тобі хоч би що! – почулось зі спальні.
Галина Семенівна енергійними рухами розстібала ґудзики на жакеті зі слідами від крейди на полах. - Трава не рости! Тільки й знаєш, що ту цицьку смоктати на балконі… - вона повісила жакет до шафи й заходилась знімати спідницю. – І те радіо чортове… - жінка присіла на край канапи стягуючи з ніг колготи. – Май же совість! Вимкни хоч коли я вдома!
Галина Семенівна стояла обличчям до прочиненої шафи в самій білизні й шльопанцях.
«Вдень стовпчик термометра підніметься до…» - почулося з кухні.
- Там, цілий день верещать, голова оттака… і вдома спокою нема, - жінка зняла ліфчик і жбурнула на канапу. – Ти буряк зварив? – вона дивилась в велике дзеркало на середній дверці шафи й потирала руками сліди від ліфчика під грудьми. У відповідь вона почула лише звуки реклами по радіо. Галина Семенівна зняла зі спинки стільця легкий халат без рукавів, синій, в дрібні білі квіточки, спритно накинула на себе і почала застібати ґудзики спереду. - Ну що за людина! Як до стіни!
З кухні донеслось бубоніння чоловіка і нарешті кляте радіо змовкло. Галина Семенівна пішла до кухні на ходу застібаючи останні ґудзики на халаті. В прихожій вона затрималась перед дзеркалом, зібрала коси, закрутила в дулю і пов’язала білу косинку.
- Сьогодні вночі Павло помер, - буркнув Степан Іванович обережно обираючи ножем шкірку з вареної картоплини.
- Який Павло?
- Як це який? – Степан Іванович відклав картоплю і вирячився на дружину. – Павло Рижук! Ти що?
- А-а, я подумала за того Павла, з села… - Галина Семенівна швидко розбирала оселедця.
- З села? З якого села?
- З маминого, що город орав…
- А мені шо, до того Павла?! – Степан Іванович знову взявся за картоплину. – Я з Бойком говорив сьогодні… саме голубам виносив, а тут він звоне і каже: «Павло помер», я кажу: «Як помер? Я ж його бачив на тому тижні!» - Степан Іванович поклав картоплину на тарілку. - Ще говорити ставали…
- А Бойко перший має все знати, от жеш людинка… - Галина Семенівна складала шматки оселедця в глибоку тарілку.
- Ну такий він… там вся родина така, шо вже тут, - Степан Іванович взявся оббирати варений буряк. – Це такі люди…
- Ти воду з квасолі злив… я казала не зливай – суха буде.
- Ти казала? Ти казала: «злий воду з квасолі»! Шо з тобою?
- Це з тобою шо? Я казала злий воду? Я казала…
- Я казала, я казала… - треба казати так, щоб було ясно, - Степан Іванович поклав на тарілку буряк і подався до раковини мити руки. – Ану вступися…
- От людина! Ну все перекрутить! Все з мене дурну робе!
- Ніхто з тебе дурну не робе!
- А нащо ж ти кажеш, що я казала - як я не казала?
- Шо я кажу?
- Не грай дурня! – Галина Семенівна спритно кришила варені овочі на вінегрет. - І вимкни газ, борщ закипів.
- Дурня? Це я граю дурня? “Який Павло?» – Степан Іванович витер руки в ганчірку. Він сопів.
- Ну? Подивинося! Куди ти ті руки треш? Най бог милує! Оно рушник висить на духовці! Для чого він там висить?!
- Треба так вішати, щоб було видно! – чоловік шаркав капцями по лінолеуму, в напрямку газової плити.
- Та тобі на шию почепи, то ти не знайдеш! І знов я винна буду! – Галина Семенівна заправила вінегрет олією. – Хліб поріж… - додала дружина вже спокійніше.
Подружжя сіло вечеряти. На столі, поміж мискою вінегрету і тарілкою з оселедцем, стояла пляшка з-під мінеральної води «Боржомі». Степан Іванович налив собі й дружині.
- За Павла… хороший хлопець був... царство йому небесне… - понуро сказав Степан Іванович дивлячись в тарілку паруючого борщу, в якому білястими розводами розпливалася сметана.
- Хай з богом спочиває… - сказала дружина і перехрестилась.
Певний час було чути лише сьорбання, плямкання і скрип зубних містків Степана Івановича.
- Я на п’ятницю взяла відгул…
- На цю п’ятницю?
- На цю п’ятницю. Я ж казала…
- Коли ти казала?
- На тім тижні казала, треба до мами з’їздити…
- Ну, як машина заведеться, - Степан Іванович налив дружині й собі. – Як погода буде…
- Досить Стьопа… - дружина відставила свій келишок. - Мама казала, що дуже бур’яни після дощів…
- Подивимось… - Степан Іванович калатав ложкою, нахиливши тарілку і висьорбуючи юшку.
- Стьопа, не подивимось, не подивимось... Борщу підлити?
- А я шо? Машину треба до хлопців загнати. Попрошу Миколу, щоб передок подивився… - чоловік підсунув до дружини порожню тарілку, - влий пів черпачка…
- Сьогодні вже вівторок, коли це має бути?
- Не починай… - Степан Іванович підлив собі в келишок.
- До останнього відтягує і «не починай», - дружина обережно поклала тарілку з борщем перед чоловіком.
- Я ж казав пів черпачка?
- Може вже досить підливати? – Галина Семенівна забрала зі столу пляшку і сховала її до шафки в кутку.
- Я ж Павла пом’янути…
- «Павла пом’янути», тобі шо двадцять? Забув шо тиск?
- По трішки можна, лікар казав шо…
- «Лікар казав», «лікар казав»…
Галина Семенівна збирала посуд і складала в мийку.
- Чай ставити?
- Я помию, лиши, - Степан Іванович тримав в одній руці пачку сигарет і запальничку, а в другій радіоприймач.
- Ставити чайник?
- Став, як хоч.
- Ти будеш, чай?
- Поки не знаю… - сказав Степан Іванович і вийшов з кухні.
Дружина налила в чайник води й поставила на вогонь. В кімнаті рипнули двері на балкон. Галина Семенівна стерла ганчіркою стіл і дістала з полиці дві чашки з блюдечками.
На полиці, поруч торбинки з печивом і шоколадними цукерками, стояла облізла рамка з вицвілим, чорно-білим фото. На фото була молода пара: хлопчина з хвацько зачесаною чуприною і дівчина з зачіскою «Бабетта». На руках, дівчина тримала пухке немовля, яке пхало до рота іграшкового півника. Якусь мить Галина Семенівна дивилась на фото, потім змахнула рукою невидиму сльозу, поправила на голові косинку і взялась заварювати чай.
16.06.2021р.