Равлик на даху
Сірий руберойд густо заляпаний голубиним послідом. Вітер куйовдить волосся, а закоцюблі пальці тримають сигарету. Йому не страшно зробити крок. Страшно залишитись...
Це лише стоп-кадр. Один з мільйонів. Хто знайде причини? Якщо в графі «жанр» написано «драма», хто чекатиме на щасливий кінець? Хіба від першого подиху героя не зрозуміло, що всі його кроки ведуть на дах? І котрий крок вирішальний? Перший чи останній? Йому завжди здавалось, що перший.
Крок з даху розпочинається з цілком затишного місця. З нормального родинного кола із традиційними цінностями і переоціненими традиціями. Без сумніву, батько був головою в домі, жінка шиєю, а діти, само собою, кінцівками, придатками. Все, як в людей. І як в людей все. Хіба потрібні подробиці? Та й що назвати подробицями?
Він розтоптав недопалок і підкурив нову сигарету. Він любив тютюн. Чомусь більше нічого не припало до душі. Панцир заважав. Тепер він це зрозумів. Від народження нас перетворюють на равликів. Кожен палець в твій бік, кожне "ти не такий, як..." ... Так, ми просто равлики. Ми тендітні й беззахисні істоти. І тому нам потрібна мушля. Але часом вона наростає такою грубезною і великою, що волокти її за собою дедалі важче. Доходить іноді до того, що тільки й залишається, що визирати у обридлий отвір, задовольняючись маленьким кружальцем світу. Тому не дивно, що світ здається тісним і осоружним. І більшість равликів просто вмирає в тій мушлі. Від самотності, від задухи, від невитраченої любові. Вона не змогла вийти на поверхню. Вона нікого не зігріла. А невиражена любов, наче не подана на стіл страва, псується і стає отрутою.
Тому деякі равлики, зібравши рештки сил, витягують свої потворні прихистки на дах. Вони не шукають смерті. Ні. Вони сподіваються розбити мушлю. Це звичайна равликова логіка: «тверде має властивість розбиватись». Їх навчили цього в школі. Їх навчили цього вдома. Але спершу, їх навчили нарощувати мушлю...
Парадокс? Але сам всесвіт парадоксальний. Він є, попри те, що жодної потреби у його існуванні немає. Він рухається і при цьому не має жодної мети. У ньому є тиск, хоч і немає меж. У ньому виникають слова, але він сповнений тиші. Його основа темінь, але в ній спалахують зірки. У ньому є час, але немає ні початку, ні кінця...
І в ньому живуть нещасні равлики, котрі тягнуть життя за життям свої важкі й холодні мушлі і мріють їх позбутись. Принаймні деякі з них...
Він докурив сигарету і підтягнув до краю даху здоровенну, потворну мушлю. Якусь мить він дивився на неї, а тоді з усієї сили штовхнув в напрямку нескінченності.
14.11.2018р.
