Старий і море
з рубрики / циклу «Сигізмунд»
Біля самої лінії морського прибою стояла хатинка: вітром підперта, хмариною накрита. В хатинці за каламутним вікном жив собі старий, що продавав знаки запитання.
Зігнувшись над верстатом який дзижчав, і розклавши навколо себе, щипці, щипчики, затискачі, наждак, шорсткі напилки, від досвіту і до смеркання майстрував старий – один за одним – хитро вигнуті знаки запитання: вигне, нагострить знаку кінчик, поставить знизу крапку, потре об наждачний папір, покриє черню тай шпурне у ящик: знак готовий. В будь яку книгу бери. За знаки платили: був попит. Товар ішов – на всілякі там запити – питання – проблеми. Так що старий ледве встигав: шурхотіли напилки, крутилося точильне колесо, - нові і нові глянцеві, чорненькі, майстерно закручені, крапчасті, акуратно пригнані та загострені знаки запитання, повернувшись сто разів в худих і довгих пальцях старого, з тонким дзвоном падали в короб.
Старий сам – самісінький. Навіть мухи і ті не дзижчать в хатинці. І коли відшумить верстат, відшелестить наждак, в хатинці – тиша. Але одного разу в сутінки, коли море вже не шуміло, ледве ворушачи морськими хвилями, скрізь тишу – ледь чутний напівшурхіт. Схилив старий вухо до шурхоту – звідкіля? Із серця. Робити нічого: взяв старий гостре свердло і вкрутив його в груди і шурхіт під третє ребро зліва; засунув два довгих пальця в діру і обережно-обережно – смик, і назад: глядь – а в пальцях черв’як. Поклав на дошку верстата, відсунув напилки і щипчики.
Черв’як нічого: підняв білувату з криваво-червоними мутними очицями голівку вверх і повзе по дошці назад до серця. Старий: е, ні. Протер окуляри – і обережно пальцем повзуна.
Так і почали жити-поживати удвох: старий і черв’як. Розріз в грудях почав було швидко заростати, - але якось старий помітив: черв’як, вийнятий із серця, вигинаючись білувато – червоними члениками, повзав взад і вперед, щось шукаючи. Так тяглося і день і два. Робити було нічого: розігнувши пальцями лівої руки краї рани, старий взяв зголоднілого гостя і, притримуючи за слизький хвіст, засунув головкою в щілину рани: спіймавши присосками пульс, черв’як радісно засмикався в рані.
Так і повелося: ледь підійдуть сутінки, старий, підморгнувши черв’якові, поманить його жовтуватим гачкуватим пальцем: голодний гість повзе світячи каламутними очицями і витягуючи присоски. Так, день за днем черв’як жирів, червоні його очиці круглились і витріщались, тіло наливалося червоним м’ясом. Старий же – що не день – все хирів і корчився, і робився схожим на знаки запитання, над якими сиднем сидів від світання до смеркання, згорблений навпіл. А годованець повзав тим часом всередині короба зі знаками, обережно ворушачи їхню колючу масу. «Забавник», - шамкав старий, продовжуючи шурхотіти напилками.
Одного разу в хатинку зайшов юнак і, кинувши на стола гаманець, повний червінців, замовив знак питання, але такого крутого вигину, такої міцності, щоб і цілому світу, сказав він, якщо надіти світ на знак, не розігнути питання. Поторгувалися – зладили.
Почав думати майстер, прибираючи напилки, щипчики і затискачі, як взятися за роботу. А вже як зігнувся над знов запрацювавшим верстатом, так і пішло: зоря відгорить, ніч відійде, займеться день, відійде полудень, знову погасне зоря, - а майстер пиляє, шліфує – сточує – загострює. Довго чекав черв’як, повзав-повзав, обережно торкаючи руку майстра, - нічого не допомагало.
Скінчивши роботу, старий розігнув спину, усміхнувся і почав шукати черв’яка: той нерухомо лежав зверху на знаках, мертвий.
Коли мудруватий знак був відполірований і покритий черню, старий вирішив перевірити його на міцність. Відірвав він хвіст у мертвого черв’яка, надів хвіст на вигин знаку, зав’язав вузлом навколо підзнакової крапки довгу прозоро-срібну нить і відкрив двері назустріч шумливому морю. Море кидало до порогу дзвінкі сплески. І, розмахнувшись, мовчки довгою тремтячою рукою, кинув старий приманку у хвилі. Клюнула рибка. Тягнуть – потягнуть: рибка на дно – старий до берега. Здолав старий. Тут би і скінчити йому ловитву. Але старий відірвав у мертвого черв’яка черево, надів на знак; розмахнувшись, мовчки кинув довгою тремтячою рукою приманку у хвилі. Клюнуло рибище. Тягнуть-потягнуть: рибище на дно – старий до берега. Ні йому, ні не йому; і розірвалася з тонким дзвоном срібляста нить, а рибище, потягши знак, пішло в глибини. Тут би і закінчити ловитву. Але впертий старий, розсердившись, з уривком ниті в руках стриб – услід за знаком – у хвилі.
Ближче до ночі прийшов замовник. Вітер стукає відкритими дверми хатинки, всередині – пусто. Короб: в коробі – вигинами і вигини – знаки.
- Де старий?
Але знаки самі вміють тільки питати.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Київ, 1922 рік
