Намисто Даркуса
частина 2 з рубрики / циклу «Казки старої черепахи»
Хитрість Даркуса
Наблизившись до головного входу, русалочка побачила Даркуса. Два величезні чорні восьминога тримали в щупальцях золоту кабіну. Усередині її, на великих м`яких подушках, лежав чаклун. Помітивши Гледіс, він виліз із кабіни.
- Доброго дня, сусідонько! Як поживаєте?
Гледіс дуже не сподобався солодкий голос чаклуна, але вона була вихованою русалочкою, тому, не подавши вигляду, відповіла:
- Дякую, добре. А ви, як я бачу, вирушили на прогулянку?
– Ні. Це мої слуги доповіли, що ви тут сумуєте на самоті. Ось я і вирішив вас відвідати.
- Я не сумую, і в мене багато друзів, так що ви даремно себе турбували! - не стримавшись, різко відповіла Гледіс.
Але Даркус, здавалося, не помітив грубості, або просто вдав, що не помітив.
- Ах, люба Гледіс, як би я хотів бути вашим другом! Чим я можу заслужити на цю честь?
- Для цього зовсім не обов`язково красти перлини з підводних печер! - розсердилась русалочка.
Чаклун розсміявся і, наблизившись до неї впритул, з жаром промовив:
- Це дурниця! Подумаєш – кілька десятків маленьких кульок! Якщо захочеш, то до твоїх послуг будуть такі незліченні скарби, що й не снилося! Гледіс, будь моєю дружиною!
Русалочка розгубилася від несподіванки і не знала, що й відповісти з приводу такої нахабної пропозиції. Але Даркус, підбадьорений її мовчанням, вирішив, що русалка згодна.
- О, люба Гледіс, ми розділимо трон і будемо правити разом. Я зроблю тебе могутньою володаркою морських глибин. Усі тремтітимуть перед тобою...
- Ні! Ні! - Вигукнула русалочка, відсуваючись від нього. - Ніколи я не буду дружиною злісного чаклуна!
Обдурений у своїх очікуваннях, Даркус схрестив на грудях руки, насупив брови і зловісно прогарчав:
- Ах так?! Не хочеш по-доброму? Все одно буде так, як я вирішив!
- Я не боюсь тебе, Даркусе! - сміливо вигукнула Гледіс. - Ти не маєш влади над русалочками. Забирайся звідси негайно і не забудь прихопити ці чорні пузаті мішки з щупальцями!
Чаклун від злості весь покрився плямами.
- Ну що ж, ми ще подивимося - чия візьме! - пробурмотів він і, плюхнувшись на подушки, ляснув у долоні.
Чорні восьминоги підхопили золоту кабіну і попливли геть. Обурена Гледіс не могла заспокоїтися.
- Ну і нахаба! Хотів мене купити своїми викраденими скарбами! Негідник...
У цей час розсунулися водорості і на галявину виповз краб. То був Фабер. Він покрутив очима з боку в бік, а потім здивовано втупився на русалочку.
- Агов, Гледіс! Ти з ким тут лаєшся? – спитав він.
Озирнувшись, русалочка побачила Фабера.
- Де ти пропадаєш? Я на тебе чекаю-чекаю...
- То це ти мене так лаяла?
- Ну що ти, Фабере, звичайно ні! Тут до мене один наречений сватався.
- Хто ж, як не секрет? - пожвавішав краб.
Його очі заблищали від зацікавлення.
- Та хто ж ще, ясна річ - наш сусід!
– Який сусід?
- Даркус, пропади він пропадом!
Від несподіванки Фабер присів і закрився клешнями.
- Йой-йой... - тільки й зміг вимовити він.
- Та ти не хвилюйся! - спробувала заспокоїти приятеля Гледіс. – Я його прогнала.
- Кого? Даркуса?! - від переляку Фабер навіть захрип.
Він швиденько озирнувся навкруги і тривожно зашепотів:
- Ти уявляєш, що тепер буде?!
- А що?
- Тепер Даркус розлютиться не на жарт! Він і раніше не відрізнявся хорошим характером, а нині й зовсім життя від нього не буде… Потрібно терміново ховатися, заразом і всіх попередити, щоби не траплялися йому на очі. Ой, біда яка... Рятуйся хто може!
- Та що ти так боїшся? - розсердилась русалочка. - Я ж його прогнала!
- Тобі добре: чаклун не має влади над русалочками. А що робити нам, простим мешканцям Перлинного моря? Мене, наприклад, Даркус може одним мізинцем розчавити, або ще гірше - перетворить на гнилючку. Буду тоді стояти в палаці і світитись ні за що… ні, я мабуть побіжу ховатися!
- Ну як хочеш... - озвалася Гледіс. - А я сподівалася, що ти приглянеш за Кораловим замком, поки ми з Айріс і Дельфом будемо відсутні.
– А куди це ви зібралися? - зупинився Фабер.
- Ми, хочемо вирушити до берегів Дрімландії, щоб дізнатися про секрет Даркуса.
Раптом краб насторожився.
- Ти чуєш? Здається, хтось кричить... - сказав він.
- "До-по-мо-жіть..." - долинув чийсь слабкий голос.
- Здається, що десь біля підніжжя підводних скель. Потрібно подивитися, у чому там річ, - стривожилася русалочка.
- А може, не варто? - злякався Фабер. - Тут поблизу може бути Даркус. Аж раптом це його хитрощі?
- Як тобі не соромно?! - обурено вигукнула Гледіс. - Кличуть на допомогу, а ти вирішив сховатися!
Русалочка махнула рукою і швидко попливла у бік скель, залишивши розгубленого краба на самоті.
- Соромно, не соромно, а обережність не завадить! - пробурчав він. - Гаразд, піду і я, гляну, що там сталося.
Стривожено поглядаючи на всі боки, Фабер шкутильгав слідом за Гледіс. Пролізши крізь густі зарості водоростей, він побачив русалочку і якогось невідомого старого, який безпорадно лежав на дні, не в силах поворухнутися. Його хвостовий плавець був пригнічений великим важким каменем. Старий слабким голосом розповідав Гледіс про те, що з ним сталося:
- Я оце якраз пропливав повз скелі, коли зверху звалилася проклятуща каменюка. Я вже старий і не зміг від неї ухилитися. Тепер ось потрапив у біду – видно доведеться тут гинути...
І старий сумно опустив голову.
- Зачекайте дідусю, не журіться, зараз я спробуй вам допомогти! - вигукнула русалочка.
Вона вхопилася за край каменю і спробувала його підняти. Старий допомагав їй щосили. Нарешті вдалося зрушити камінь із місця. Хвіст звільнився і старий витяг його. Разом із Гледіс вони відпустили камінь, який упав, піднявши каламутну хмару мулу. Фабер, спостерігаючи за тим, що відбувається, стурбовано пробурмотів:
– Хто ж цей старий? Звідки він узявся у наших краях? Начебто я з ним ніколи раніше не зустрічався, але його очі мені безперечно знайомі. Ох, погані очі, не подобаються вони мені...
В цей час старий звернувся до русалки:
- Дякую тобі, доню! Ти врятувала мене від загибелі. Чим я можу тобі віддячити?
Гледіс зніяковіло посміхнулася.
- Ну що ви, дідусю! Не треба турбуватися. На моєму місці кожен зробив би так само.
- Ні-ні! Ти – незвичайна русалочка. Ти дуже добра та красива. Я хочу подарувати тобі, на знак вдячності, прикрасу.
Старий зняв намисто з чорних перлин, що висіло на його шиї і простяг Гледіс. Русалочка взяла його, із захопленням розглядаючи округлі гладкі кульки, зібрані на міцну нитку. Перлини були зовсім чорні. Темні сполохи повільно переливалися по них, заворожуючи та гіпнотизуючи.
- Одягни намисто. Я думаю, що воно тобі сподобається! - сказав старий, намагаючись приховати зловтішну усмішку, що промайнула на його губах.
- Але ж це дуже дорогий подарунок! Я не можу його прийняти.
- Не відмовляйся. Хоч би приміряй.
- Ну, хіба що приміряю...
Русалочка повільно одягла намисто. В останню мить Фабер, наче злякавшись чогось, вискочив з-за каменя, де він досі ховався, з криком:
- Не одягай його, Гледіс! Не треба...
Але вже було пізно. Намисто висіло на шиї русалочки.
Багряна іскра пробігла перлинами. Блиснув сліпучий фіолетовий спалах. Фабер прикрив очі клешнями, а коли знову розплющив їх, то не впізнав веселу русалочку. Це була Гледіс, але замість звичної ніжної посмішки, її губи щільно стиснулися в зарозумілу зневажливу усмішку. Зазвичай ласкаві добрі очі, зараз дивилися холодно і зарозуміло. Русалочка глянула на краба і недбало запитала:
- Це що за чудо кривоноге? Як тебе звати, непорозуміння?!
Від несподіванки краб остовпів.
- Це ж я, Фабер! - розгублено пробелькотів він. - Невже ти не впізнаєш мене, Гледіс? Я твій друг!
- Ха-ха-ха! - засміялася русалонька. - Ти мій друг?! Подивися на себе, витрішкуватий виродок! Як ти можеш бути моїм другом?! Забирайся геть з моїх очей, або я тобі всі лапи повідриваю!
Бідолашний краб відскочив убік і з переляком дивився на Гледіс, не розуміючи, що з нею сталося. В цей час старий почав змінюватися і за мить Фабер з жахом побачив замість нього злого чаклуна.
- Ах, це ж Даркус! - злякано пискнув краб.
- Так це я! - зловтішно посміхнувся чаклун.
Він повернувся до русалочки і простяг їй руку.
- Мій палац чекає на вас, люба! Чи згодні ви стати моєю дружиною?
- Ну звичайно! - відповіла Гледіс. - Адже тоді я зможу правити всіма мешканцями Перлинного моря, а всі скарби належатимуть мені.
Вона вхопилася за Даркусову руку і, не озираючись, попливла разом з ним у бік похмурого палацу. Насамкінець чаклун озирнувся і самовдоволено промовив:
- Передай усім, що за два тижні відбудеться моє весілля з Гледіс. Нехай до цього дня всі моряни приготують подарунки для своєї володарки. А доти русалонька житиме у мене в палаці!
- Гледіс! А як же твоя сестра Айріс, Дельф та інші друзі? - вигукнув краб.
- Якщо я захочу з ними побачитись, то сама повідомлю про це! - зарозуміло відповіла русалочка, навіть не озирнувшись.
Нещасний Фабер, нічого не розуміючи, здивовано дивився їй услід, поки Гледіс і Даркус не зникли за лісом водоростей. Після цього він скрушно зітхнув і з похмурим виглядом помчав назад до Коралового замку.
Стара черепаха замовкла, ніби наново переживаючи ті події, про які мені розповідала. Та й я, чесно кажучи, трохи засмутився. Мені було дуже шкода, що така добра русалочка стала злою та зарозумілою.
Сонце вже закотилося за обрій. Лише його далекий відблиск ще тримався на самому краю неба, яке поступово блідло багряною смугою. Настав той короткий проміжок часу, коли вечір уже закінчився, а ніч ще не зімкнула над світом м`які темні крила. Перші зірочки несміливо блимали на небосхилі. З-за далеких пагорбів несміливо визирнув ранній місяць, кинувши на воду сріблясті блискітки.
- Мені так шкода, що ця історія закінчилася так сумно, - зітхнув я, порушивши мовчання.
- А хто вам сказав, що на цьому все скінчилося? - здивувалася тітонька Канді.
- Мені так здалося... - я трохи розгубився. - Ви замовкли, і я подумав, що русалочка Гледіс стала дружиною чаклуна Даркуса.
- Ні, юначе. Вона мала стати його дружиною, але тільки за два тижні.
- А чому саме за два тижні?
Тітонька Канді посміхнулася.
- Сьогодні вже пізно. Мої племінники будуть хвилюватися через те, що мене довго немає. Та й вам, юначе, напевно вже час повертатися додому.
- Але мені хотілося б дізнатися, що сталося далі, - запротестував було я.
Стара черепаха заспокоїла мене:
- Приходьте завтра вранці на це місце і тоді я розповім вам продовження цієї історії, - сказала вона. - Можете мені повірити, що найцікавіше ще попереду.
- Добре я прийду.
Попрощавшись із тітонькою Канді, я поспішив додому, бо справді стало дуже темно. Насилу знайшовши стежку, я піднявся нагору і попрямував у бік селища, що весело підморгувало мені вогниками світних вікон.
Повернувшись додому, я ліг у ліжко, з нетерпінням бажаючи якнайшвидшого наступу ранку. За вікном співали свою пісню невгамовні цвіркуни. Місяць, мов вітрило казкового човна, плив у висоті, вкриваючи сріблом верхівки сплячих дерев. Непомітно заснув і я.
Мені снилися підводні печери та густі зарості різнокольорових морських водоростей з яскравими квітами. Русалочки, дельфіни, строкаті риби та кумедні краби кружляли в якомусь незвичайному таємничому хороводі. Раптом із темної ущелини виплив страшний чаклун. Він розкрив рота з гострими іклами і загорлав:
- Ку-ка-ре-ку...
Я стрепенувся і розплющив очі. З усіх боків чулися крики півнів, що будили дачне селище. Через віконце в кімнату прослизнув перший промінчик сонечка і весело затанцював на ковдрі. Схопившись з ліжка, швидко вмившись і прихопивши з собою бутерброд, я поспішив на берег моря.
Стара черепаха вже чекала на мене.
- Добрий ранок! – привітався я. – Вибачте, що запізнився.
- Нічого страшного, - добродушно пробурчала тітонька Канді. - Справа молода. Це ми, старі, прокидаємося до сходу сонця… Ну що ж, юначе, сідайте і слухайте продовження історії, яка, як я бачу, дуже вас зацікавила.
Я примостився на той самий камінь, на якому сидів минулого вечора і приготувався слухати...
Рафлі приходить на допомогу
Коли Айріс і Дельф повернулися до Коралового замку, то побачили перед входом Фабера, який чекав їх, похмуро опустивши клешні.
- Агов, Фабере! - гукнув його Дельф. - Чому ти такий сумний?
- Сталося нещастя... - відповів краб.
- Що трапилося? - стривожилася Айріс. Вона озирнулася на всі боки. - А де Гледіс, чому її досі немає?
- Ось з нею й сталося... - зітхнув краб.
- Та кажи вже толком! - розсердився Дельф. - Де Гледіс, і що тут скоїлося?
Фабер сумно глянув на друзів.
- Гледіс у палаці Даркуса. Вона раптово змінилася і стала зовсім не такою, як була раніше.
- Стривай. Що ти таке кажеш? - здивовано вигукнула Айріс. - Як Гледіс потрапила до палацу чаклуна? Може, він викрав її?
- Та як він посмів?! - обурився дельфінчик.
- Тихіше, тихіше... заспокойтеся, – Фабер підняв клешні, закликаючи до тиші. - Ніхто її не викрадав. Вона сама, добровільно попливла разом із Даркусом.
- Навіщо?!
- Я не знаю. Гледіс стала якоюсь злою. Вона навіть погрожувала, що відірве мені лапи.
- Цього не може бути! – не повірила Айріс. - Тобі просто здалося. Напевно Гледіс пожартувала...
- Нічого собі пожартувала! Мене досі у тремтіння кидає від цього жарту!
Айріс і Дельф недовірливо дивилися на Фабера.
- Ні, я не можу в це повірити! - дельфін сердито крутнувся на місці. - Гледіс на таке не здатна.
- Та я ж вам кажу, що з нею щось сталося! Вона змінилася просто на очах. Раптом стала якась інша - зла і чужа.
Краб трохи помовчав, а потім скривджено пробелькотів:
- Вона мене ще й витрішкуватим виродком назвала…
- Ну, Фабере. не хвилюйся так сильно... - почала заспокоювати його Айріс. - Я думаю, що все обов`язково проясниться. Адже не могла ж Гледіс так тебе образити, та ще й ні за що.
- А може, вона захворіла? - припустив Дельф, але одразу сам засумнівався у своїх словах. - Ні, не схоже...
- Що це ми тут гадаємо? Треба плисти до палацу Даркуса і поговорити з Гледіс. Нехай вона сама пояснить, у чому річ.
Русалочка повернулася і попливла у бік палацу чаклуна. Дельф, не роздумуючи поспішив за нею.
- Стривайте! - розгублено вигукнув Фабер. - Не пливіть туди! Там акули та чорні восьминоги.
- Ну то й що?! - обізвався дельфінчик. - Вони неповороткі, як старі медузи.
- А як же я? - пробелькотів краб. - Мені що робити?
Але Айріс та Дельф були вже далеко і не почули його останніх слів. Фабер сумно зітхнув і поплентався до затонулого корабля. Там він заліз у глибоку щілину під дном корабля. Влаштувавшись зручніше, він склав перед собою хрест-навхрест клешні, висунув назовні очі і почав насторожено спостерігати за тим, що діється на околицях Коралового замку.
А там справді щось відбувалося.
На узліссі підводного лісу було помітне якесь незрозуміле пожвавлення. Водорості ворушились і смикалися, наче небачена величезна істота заплуталася в них і тепер намагається вирватися на волю. Через коріння крайніх рослин виповзла Шедоу. Вона вилізла на сірий камінь і, повернувшись до лісу, голосно зашипіла.
- Тихш-ш-ше, ви! Розвовтузилис-с-ся...
Метушня миттєво припинилася.
- Чш-шули, що вам наказав пан Даркус?!
- Чш-ш-шули... - прошелестіло у відповідь.
– Тоді йдіть – і захопіть Кораловий замок. Відтепер він належатиме тільки нашому пану!
Шедоу зиркнула на всі боки злобними очима і додала:
- Воруш-ш-шіться!
Негайно зарості розсунулися, і на галявину ринули полчища морських змій, підводних павуків та іншої нечисті. Вони йшли, повзли і пливли, оточуючи замок з усіх боків. Останнім з водоростей вибрався гігантський чорний восьминіг. Він витріщив свої величезні очі, тупо розглядаючи гарний замок.
- Чого вилупився?! - заверещала Шедоу. – Ш-ш-швидко займай замок і стережи його, як зіницю ока!
Дурнуватий восьминіг потупцяв на місці, намагаючись зрозуміти чого від нього хочуть. Потім, насилу протиснувши своє пузате тіло всередину замку, влаштувався там, а щупальця виставив у вікна.
- Йой!.. Ну й справи... - злякано прошепотів Фабер. - Потрібно попередити Айріс та Дельфа. Але якщо я виповзу звідси, то мене одразу схоплять і...
Краб з жахом накрив клешнями маківку.
- Навіть страшно подумати, що зі мною зроблять Даркусові слуги! Ні, краще я посиджу тут, поки все вщухне, а потім щось вигадаю.
Фабер причаївся, спостерігаючи за тим, що відбувається довкола.
Уся галявина була всіяна слугами морського чаклуна.
Припливли дві акули і почали кружляти навколо вежі замку, час від часу клацаючи зубастими щелепами.
Маленька зграйка рибок неонок випурхнула з-за стародавнього корабля. Вони припливли для того, щоб повеселитись із сестрами-русалочками. Побачивши біля замку змій та акул, неонки завмерли від несподіванки.
Одна з акул, помітивши яскравих рибок, кинулася до них, широко роззявивши пащу. Неонки порснули врозтіч, блиснувши, мов іскри феєрверку, і миттю зникли. Розчарована акула повернулася назад.
Час минав. Фабер і не помітив, як задрімав. Несподівано він прокинувся від якогось галасу.
- Впіймали! Зловили! - зловтішно волала риба-прилипала.
- Кого зловили? - запитала Шедоу.
- Другу русалочку та її приятеля – Дельфа!
- Але ж наш пан не має влади над русалочками... - здивувалася змія.
- Ех, ти, мотузка безмозка! Пан наш над ними і справді не владний, а ми на що? Павуки сплели рибальську сітку та розставили навколо Чорного палацу. Ця дурна Айріс і дельфін прямо в неї і влетіли, коли хотіли пролізти до палацу. Ми вже посміялися вдосталь, дивлячись як вони безпорадно тріпаються.
- А де зараз дельфін та русалочка? – поцікавилася змія.
- Відомо де: у дальній кімнаті палацу. Їх там зачинили.
Шедоу пожвавішала. Її очі спалахнули недобрим світлом.
- Поповзу мабуть у палац і вкушу цього розумника Дельфа!
- Що ти! - Злякалася риба-прилипала. - Хазяїн наказав не чіпати їх до весілля!
- Ех, шкода... - розчаровано зітхнула Шедоу. - Я вже на Дельфа давно зуб точу. Ну нічого, нехай тільки наш пан весілля справить!.. Вже я тому дельфінові все пригадаю: всі його жарти і глузування.
Змія від злості закрутилася в тугу спіраль і зашипіла. Через деякий час вона заспокоїлася і, віддавши розпорядження стерегти Кораловий замок, кудись уповзла.
Фабер розгубився і не знав, що робити. З одного боку, треба було допомогти друзям, а з іншого - йому було дуже страшно.
- Що ж робити? Що ж робити? - бурмотів краб. - Як мені вибратися звідси непоміченим?
Раптом пісок під його лапами заворушився, розсунувся і з`явилася зубаста паща.
Фабер з жахом забився в далекий кінець щілини. Він закрився клешнями і приготувався кричати, коли несподівано почув хрипкий голос:
- Ти, Фабере, так тремтиш, що весь корабель ходуном ходить!
- Рафлі! - зрадів краб, але відразу, схаменувшись, підозріло запитав у мурени:
- А ти звідки взялася і що тут робиш?
- Те саме, що й ти! Спостерігаю за слугами Даркуса. Я коли дізналася про те, що вони зловили Айріс та Дельфа, одразу вирішила їм допомогти.
- Ти ж ніколи нікому не допомагала!
– Але ж це особливий випадок, - заперечила Рафлі. - Якщо Даркус стане королем Перлового моря, то всім буде погано. До того ж, сестри-русалочки мені завжди подобалися. Вони ввічливі і ніколи не грублять старшим, не те, що їхній дружок Дельф. Але так і бути – доведеться і його рятувати.
- А як ти збираєшся це робити? - поцікавився краб.
- Сама я нічого не можу зробити, а вдвох з тобою ми щось придумаємо.
- Що ж ми можемо?
- А ось що: Айріс і Дельф знаходяться у дальній кімнаті палацу чаклуна. Зсередини до них не пробратися, але зовні є одне вікно, через яке вони могли б втекти. Але це вікно заплетене павутинням, яке неможливо розірвати, та ще й акула його охороняє.
- Ну ось, вигадали… - розчаровано зітхнув краб. - Якщо вікно стережуть, а павутину неможливо розірвати, то чим ми можемо допомогти Айріс і Дельфу?
- Ех ти, мушля ходяча! Павутину не можна розірвати, проте можна перекусити. Ти своїми клешнями легко можеш це зробити!
- Та ти що, Рафлі! - злякався Фабер. - Мене ж акула в корж розплющить, а то й проковтне цілком!
- За акулу не турбуйся. Я її відверну на якийсь час, ось тут твої клешні і стануть у нагоді.
Хоч і страшно було Фаберу, а друзів треба рятувати.
- Гаразд, спробуємо, - наважився він. - Тільки треба якось непомітно вибратися звідси.
- Це дуже просто, - буркнула Рафлі. - Я тут під днищем хід прорила на інший бік корабля. Повзи за мною та не відставай.
Вибравшись з-під днища Фабер і Рафлі, ніким не помічені, попрямували в обхід підводного лісу і за деякий час підкралися до палацу Даркуса зі зворотного боку.
Усі прислужники чаклуна юрмилися біля головного входу, а тут, позаду палацу, було тихо й темно. Лише одна велика акула повільно плавала біля самотнього віконця, позіхаючи і ліниво ворушачи хвостом. Все вікно було обплетено товстим і міцним павутинням морських павуків.
- Як же відволікти акулу? - прошепотів Фабер.
- Зараз побачиш, - відповіла мурена. - Як тільки вона спливе, одразу ж берися за справу і не зволікай. Часу ми матимемо мало.
- А чого ти вирішила, що акула спливе? – здивувався краб.
- Побачиш... - коротко буркнула Рафлі і повільно випливла з-за каменя, за яким вона ховалась разом із крабом.
Акула відразу помітила мурену і, грізно вишкіривши зуби, кинулася їй назустріч. Але Рафлі вдала, що не помітила загрозу. Вона ліниво опустилася на дно, ситно прицмокуючи і показуючи всім своїм виглядом, що тільки-но наїлася до відвалу.
Акула підпливла до мурени і зло запитала:
- Що ти тут робиш, Рафлі?
- Відпочиваю... - млосно відповіла мурена.
- Нема чого тут відлежуватися! Пливи далі подобру-поздорову!
- Я б рада, та не можу.
- Це ще чому?
- Тому що я об`їлася і тепер у мене немає сил пливти далі. Ти вже вибач мені, я трохи відпочину, а потім попливу.
Рафлі мрійливо заплющила очі і додала:
- Ох, і наїлася ж я... шкода, що все не могла з`їсти, тепер, мабуть, пропаде.
Акули, як відомо, дуже ненажерливі і завжди голодні. Вони день і ніч нишпорять морями в пошуках їжі. Звичайно ж, і ця акула не була винятком. Вона з заздрістю дивилася на ситу мурену, а потім, не витримавши, спитала:
- Де ця їжа, про яку ти кажеш?
- Та тут, неподалік підводних печер...
- А там багато їжі?
- Так багато, що за три дні не з`їсти!
Акула жадібно проковтнула слину і скрушно зітхнула:
- Ех, шкода, що я не можу туди поплисти...
- Чому? Адже там стільки всього смачного!
- Мені не можна, я охороняю вікно.
- Давай я замість тебе постережу, - запропонувала Рафлі. - Все одно я нікуди не можу плисти, доки не відпочину.
Акула з підозрою зиркнула на мурену. Видно було, що вона сумнівається. Але жадібність перемогла, і акула погодилася.
- Добре. Я швиденько сплаваю туди й назад. Тільки ти дивися - нікого не підпускай до віконця.
- Не хвилюйся!
Акула нетерпляче змахнула хвостом і помчала до печер, відчуваючи бенкет. Мурена покликала краба:
- Ну, Фабере, тепер твоя черга!
Краб виліз із-за каменю і захоплено вигукнув:
- Ну й хитра ж ти, Рафлі!
- Гаразд, чого вже там... – зніяковівши, пробурмотіла мурена.
Фабер швидко видерся по стіні, що обросла черепашками, і почав перекушувати пружні нитки павутиння. За мить вікно звільнилося, і Айріс з Дельфом вибралися назовні.
- Фабер, ти просто молодець! - вигукнула русалочка.
Краб почервонів від задоволення і скромно похнюпився.
- Це все Рафлі вигадала. - сказав він. – Я без неї нічого не зміг би зробити.
- Дякую тобі, Рафлі! – посміхнувся Дельф. - Вибач мені за те, що я про тебе погано думав...
- Гаразд, гаразд... - перервала його мурена. - Потім поговоримо, а зараз треба тікати, доки акула не повернулася!
Айріс погладила Рафлі та Фабера.
- Друзі, ми з Дельфом вирушаємо в далеку подорож, щоб дізнатися, як допомогти Гледіс. А ви, до нашого повернення, ховайтесь десь і стежте за Даркусом.
- Добре! - дружно погодилися краб та мурена.
Айріс і Дельф попрощалися з ними і швидко попливли, віддаляючись від палацу чаклуна. Незабаром вони зникли з поля зору.
Фабер з сумом помахав їм услід клешнею і поспішив за Рафлі, яка вже прямувала у бік скель, щоб сховатися там в одній із численних ущелин.
За хвилину нікого не залишилося біля віконця. Лише нитки павутиння злегка колихалися вздовж стін похмурого палацу, та гнилушки слабо мерехтіли, освітлюючи порожню кімнату.
Подорож до Дрімландії
Дельф і Айріс пливли вздовж підводних скель, намагаючись перебувати в тіні. Кілька разів вони бачили стривожених жителів затонулого міста, які цілими сім`ями залишали рідні краї. Вони прямували на пошуки нових, хай ще не обжитих, зате спокійних місць. Багато хто з них перелякано поглядав у бік палацу Даркуса.
Айріс хотіла окликнути друзів і підбадьорити їх. Але вона розуміла, що цього робити не можна, бо кругом шастають шпигуни чаклуна.
Неподалік повільно пропливла велика акула, уважно роздивляючись навкруги холодними злими очима. Русалочка з Дельфом ледве встигли сховатись за виступом скелі. Коли хижачка зникла, друзі вибралися з укриття і, минувши затонуле місто, попрямували у бік Великого океану.
Поступово знайомі місця дедалі рідше траплялися на їхньому шляху, а невдовзі і зовсім зникли. Айріс та Дельф; з подивом розглядали небачені красоти океанських глибин.
Величезні червоні, помаранчеві та пурпурові морські зірки ліниво повзали піщаним дном. Якісь кудлаті риби, більше схожі на водорості, ніж на риб, шастали вздовж глибокої та похмурої западини. Русалочка і Дельф підпливли до краю і зазирнули вниз. Там було зовсім темно. Здавалося, навіть сама вода у западині застигла без руху. Ніщо не ворушилося в цьому царстві темряви та безмовності.
Несподівано, в глибині спалахнули двоє жовтих очей і, не мигаючи, втупилися на друзів. Спочатку здалося, що ці очі зовсім поряд, але потім Айріс зрозуміла, що вони знаходяться аж на дні западини. Русалочка здригнулася, уявивши собі яких розмірів має бути істота, якій належали такі великі очі.
Вона вхопила зацікавленого дельфінчика за плавець і відтягла від краю западини.
- Хто це там, у глибині? - перелякано спитав Дельф.
- Не знаю... - пробурмотіла Айріс. - Але, чесно кажучи, мені й не хочеться знати...
- Та й мені також. – погодився Дельф.
Вони швидко попливли далі.
Великі океанські краби витріщали на них очі, погрозливо ворушачи шипастими клешнями. Різнобарвні яскраві риби снували серед каміння, що обросло фіолетовими водоростями. Химерні актинії розкрили вогненно-руді, в золотисту цяточку корони, схожі на чудові квіти. Раптом, звідки не візьмись, з`явилася каракатиця. Вона вискочила з-за скелі і мало не зіткнулася з Дельфом. Від переляку каракатиця випустила густу чорнильну хмару і, зібравши щупальця в один пучок, метнулася вбік.
Дельфінчик кинувся було за нею навздогін, але Айріс його зупинила.
- Дельфе, як тобі не соромно? Налякав бідну каракатицю.
- Я тільки хотів з нею трохи погратись, - почав виправдовуватися пустун.
- Ну от знайшов час! - дорікнула йому русалонька. - Хіба ти забув куди і навіщо ми пливемо?!
Дельфу стало соромно і він зніяковіло зітхнув:
- Я більше не буду...
Несподівано їх накрила велика тінь. Айріс глянула нагору і здивовано вигукнула:
- Ой, Дельфе, подивися!
Просто над ними, по поверхні океану, пропливала якась величезна довга істота. Вона сильно шуміла, а іноді навіть голосно гула.
- Хто це? - Злякалася Айріс.
Дельф засміявся.
- Не хто, а що, - відповів він. – Це корабель.
- Біля нашого замку теж є корабель, але він не шумить і не гуде.
- Це тому, що він давно затонув. А цей корабель плаває морями та океанами. Ним керують люди.
- Люди... - задумливо повторила русалонька. - Цікаво, як вони мешкають там, у верхньому світі? Потрібно буде, якось потім, дізнатися про них у тітоньки Канді.
Айріс та Дельф пливли далі і далі. Все довкола було не таким, як у Перловому морі. Траплялися такі великі краби, що їхній панцир міг би цілком зійти за будинок. А водорості були пишні та яскраві, наче зібрали в собі всі кольори веселки.
Якось друзям зустрівся величезний плоский скат. Дізнавшись про те, що русалочка та дельфін прямують до Дрімландії, він люб`язно запропонував їм свою допомогу:
- Залазьте до мене на спину. Я пливу до Великого вулкана. Там щороку в цей час збираються скати з усіх морів, щоби поділитися новинами або підшукати собі приятелів. Я довезу вас до вулкана, а звідти до Дрімландії – півдня.
Айріс та Дельф із вдячністю прийняли пропозицію. Вони зручно розташувалися на широкій спині незвичайної риби. Якби в цю мить хтось міг бачити їх, це було б дивовижне видовище. Здавалося, що русалочка і дельфін пливуть на живому килимі-літаку, з цікавістю розглядаючи чарівний світ океанських глибин.
Спочатку вони перетнули широку рівнину, вкриту хвилястими піщаними барханами. Лише рідкі водорості подекуди несміливо здіймалися з дна і тягли свої гілки до поверхні. Дрібні строкаті рибки гралися, наздоганяючи одна одну, заважаючи дрімати старій буркотливій камбалі, яка зарилася в пісок по самі очі. Морські коники невеликою зграйкою прошмигнули повз, поспішаючи кудись у своїх справах.
За піщаною рівниною розкинулися густі підводні джунглі, серед яких виднілося затонуле біле місто. Стрункі колони тримали ажурні дахи, прикрашені фігурками бронзових драконів. Загадкові та прекрасні скульптури, що поросли водоростями, наче сторожі, охороняли спокій стародавнього міста.
Коли друзі минули джунглі і опинилися над затишною долиною, їхнім очам з`явилося чудове видовище. Вся поверхня внизу була вкрита чудовими морськими квітами, які світилися, м`яко погойдуючись в такт повільної мелодії. Серед цих квітів ніжилися скати різних розмірів та забарвлення. З протилежного боку долини височів могутній вулкан із плоскою вершиною, у заглибленні якої ворушилася багряна лава. Вода над вершиною кипіла і вирувала.
- Ось це і є Великий вулкан, - сказав скат, опускаючись в долину. - А це містечко називається Долиною щастя.
- Як тут гарно! - захопилася Айріс. - Шкода, що ми не можемо затриматись...
- Нічого, ми ще повернемося сюди разом із Гледіс! - Дельф бешкетно підморгнув Айріс. - Тоді й повеселимося досхочу, а то й справжній концерт можемо влаштувати.
- А ви вмієте співати пісень? - поцікавився скат.
- Ще б! - вигукнув дельфінчик. - Айріс і Гледіс у нас, у Перловому морі, найкращі майстрині щодо пісень. Коли вони починають співати, всі сусіди збираються, щоб послухати.
- Це правда? - здивувався скат.
Русалочка зніяковіло посміхнулася і погрозила пальчиком своєму другові.
- Дельф трохи перебільшує, але співати ми вміємо.
- Це добре! - схвалив скат. - Можливо і справді ви колись заспіваєте для нас. Ми, скати, дуже любимо пісні, хоч самі співати не вміємо.
- Обов`язково заспіваємо для вас, ось тільки спочатку врятуємо Гледіс.
Айріс і Дельф подякували скату за допомогу, попрощалися з ним і вирушили далі.
Незабаром Долина щастя залишилася позаду. Внизу простягалося нерівне, вкрите якимись химерними пагорбами, дно океану. Густі водорості погойдувалися в струменях підводних течій.
- Ой, Дельфе, подивися - що це там?
Русалочка простягла руку в напрямку печери, що з`явилася на шляху. Прямо перед входом висіло щось яскраве і сяюче. Воно нагадувало світляка незвичайної краси. Айріс, мов зачарована, повільно попрямувала до печери.
- Ну ось, - невдоволено пробурчав Дельф. - Мене вичитувала, а сама вирішила зі світлячком погратися.
Русалочка наблизилася вже майже до самого входу, і тут дельфін з жахом побачив по краях печери гострі хижі зуби. Не вагаючись, він кинувся до Айріс і відштовхнув її від входу. Тієї ж миті краї печери з брязкотом зімкнулися і на друзів глянули два голодних ока.
- Рятуйся! - видихнув Дельф.
Разом з Айріс вони припустили навтьоки і зупинилися лише тоді, коли зубаста печера і чудовий світлячок зникли з поля зору.
- Ну і ну! - русалочка злякано озирнулася. - Що це було?
- Це лягва-рибалка, - Дельф сердито насупився. - Як же я одразу не здогадався?! Старші брати розповідали про нього, але я ніколи раніше сам його не бачив.
- Кого його?
- Та лягву-рибалку...
- А хто він? Я ніколи про нього не чула.
Дельф з тривогою подивився назад, а потім розповів усе, що знав про це чудовисько:
- Лягва-рибалка - це велика хижа рибина. У неї є ще одна назва – риба-чорт. У лягви між очей росте тонкий і довгий вусик, який звисає прямо перед зубастою пащею. На кінці вусика знаходиться приманка, яка світиться, для того, щоб приваблювати цікавих мешканців моря. Лягва лягає на дно, відкриває пащу і чекає необережних рибок. Це просто диво, що нам удалося врятуватися!
- Ах, як добре у нас у Перловому морі, - зітхнула Айріс. - Немає жодних чудовиськ та небезпек. Нам би ще позбутися Даркуса та його прислужників!
- Саме так! - підхопив Дельф. - Тільки для цього треба не зітхати, сидячи на місці, а поспішати до Дрімландії!
- Ти правий, - погодилася русалонька.
Більше ніде не затримуючись, друзі попливли вперед. Незабаром перед ними з`явилося туманне сяйво, наче напівпрозора стіна стала на шляху.
- Це, мабуть, стіна невидимості, про яку розповідала тітонька Канді... - припустила Айріс.
- Яка ж це стіна невидимості, якщо ми її бачимо? - не погодився Дельф.
- Але ж ми під водою, а у верхньому світі її, напевно, не видно. До того ж, ця стіна тільки проти людей. Вона ховає від них Дрімландію.
- А ось ми зараз перевіримо...
Дельфінчик попрямував до поверхні океану. Айріс поспішила за ним. Виринувши і відфоркавшись, Дельф закрутився на місці, озираючись довкола.
- Ти мала рацію! - вигукнув він. - Жодної стіни я тут не бачу. Але й Дрімландії теж немає.
- Давай попливемо вперед, а там побачимо, – запропонувала русалочка.
Вона змахнула плавцем і... зникла.
- Де ти, Айріс? - розгубився дельфін.
- Я тут! Пливи вперед. - пролунав веселий голосок з нізвідки.
Дельф рвонувся на голос. Мов спалах блиснув перед очима, і він побачив Айріс, яка сміялася, дивлячись на нього. Але найнеймовірніше - це чудовий квітучий берег, який був зовсім поряд.
- Ой, Дельфе, який у тебе був смішний та розгублений вигляд! - сплеснула долоньками Айріс.
- Ще б! Ось якби поряд з тобою хтось раптово зник, - що б ти робила?
- Ну гаразд, гаразд... не гнівайся, - примирливо промовила русалонька. - Краще глянь уперед. Це ж Дрімландія!
М`яко накочуючись на берег, пінні хвилі пестили кольорові блискучі камінці, розкидані по піску. Трохи лівіше, оточене пишними пальмами, стояло стародавнє місто. Високі білостінні будинки з баштами та куполами гордо височіли над пристанню. Широкі мармурові сходи здіймалися просто з води і вели до центральної площі міста.
- Здається, я знаю, як це місто називається... - захоплено прошепотіла Айріс. - Це Південні Ворота!
- А хто тут мешкає? – Дельф з цікавістю розглядав гарні будинки. – Щось я нікого на вулицях не бачу.
– Зараз у цьому місті ніхто не живе, а раніше воно було столицею Дрімландії. Тут жили чарівники.
- Звідки ти знаєш? - дельфінчик здивовано озирнувся на русалочку.
- Тітонька Канді розповідала.
- Щось я не пригадую такого…
- Якби ти уважно слухав, то й сам згадав би про це.
- Ну гаразд, - невдоволено пробурмотів Дельф. - Куди ж нам далі пливти?
- Потрібно повернути праворуч від міста і плисти вздовж берега. Так ми потрапимо до Лазурної затоки.
- А потім?
- Потім знайдемо Берег русалок, відшукаємо бабусю Клевіс, і вона розповість нам, що трапилося з Гледіс і як їй допомогти.
Друзі попливли вздовж берега.
Незабаром їм зустрілися дельфіни, що пустували в хвилях прибою. Дізнавшись звідки і навіщо прибули Айріс і Дельф, вони зголосилися проводити їх до старої русалки. З жартами та сміхом, компанія попрямувала до Лазурної затоки.
Стара черепаха замовкла й уважно подивилася мені в очі.
- Про що це ви, юначе, замислилися? - дбайливо поцікавилася вона.
- Я думаю, що поки Айріс і Дельф у Дрімландії, не відомо, що відбувається у Перловому морі. Звичайно ж, Даркус хитрістю заманив у пастку русалочку Гледіс. Але вона була дуже добра і ніжна. Мені здається, що її серце не могло ось так, одразу, без опору, підкоритися волі чаклуна!
- Ви так думаєте? - лукаво примружилася тітонька Канді. - Що ж, ви вгадали!
- Може, ви розповісте мені про те, що відбувалося в Даркусовому палаці, поки були відсутні Айріс і Дельф? - заблагав я. - Мені так цікаво дізнатися, чим займалася Гледіс. А ще хотілося б дізнатися: куди поділися Фабер та Рафлі. Не може бути, щоб вони просто сховалися і не намагалися допомогти русалці.
- Звичайно, вони не сиділи, склавши руки, - тітонька Канді запнулася на мить, а потім виправилася. - Я хотіла сказати: не сиділи, склавши клешні... хоча це стосується Фабера. А Рафлі не сиділа, склавши... м-да... мабуть, зуби. Словом, вони не сиділи без діла…
Кам`яний істукан
У палаці чаклуна панувала напівтемрява. Похмурі зали були великими та незатишними. Холодні течії омивали похмурі кімнати. Морські змії охороняли всі двері всередині палацу і уважно стежили за русалочкою, яка з байдужою зарозумілістю плавала по залах. Єхидна риба-прилипала невідступно слідувала за нею, виконуючи таємний наказ свого господаря: спостерігати за русалочкою та про все доповідати Даркусові. Прилипала послужливо відчинила двері до великої зали, де стояв трон чаклуна.
- Прошу вас, моя прекрасна пані! У цьому залі ви можете відпочити і помилуватися собою в дзеркалі.
Гледіс зневажливо скривилася. За той час, що вона знаходилася в палаці Даркуса, риба-прилипала страшенно набридла їй своєю послужливістю. Русалочка підпливла до великого дзеркала, що було між двома чорними колонами. Вона почала розглядати своє відображення.
- Красуне! Чарівниця! - відразу заметушилася прилипала. - Чи не хочете, моя пані, скуштувати чогось смачненького? Можу запропонувати вам свіжі устриці. А може наказати наловити молоденьких крабиків чи ще чогось?
Гледіс зло посміхнулася і, повернувшись до прилипали, з погрозою промовила:
- Якщо ти зараз же не даси мені спокою і не припиниш свої настирні балачки, то я накажу зашити тобі рота і вигнати за межі Перлового моря!
Риба-прилипала з жахом витріщила очі, щось пискнула і миттю вискочила за двері, залишивши русалочку на самоті.
Гледіс неквапливо попрямувала вздовж стін, розглядаючи незрозумілі написи і всілякі дивовижні речі з далеких морів. Рухаючись по колу, вона незабаром наблизилася до трону Даркуса, поруч з яким стояв грубий сірий бовван з каменю. Русалочка поклала на нього руку і примхливо пробурмотіла:
- Ну і виродок!
Може привиділося їй, а може й ні, але бовван ніби здригнувся. Гледіс відсмикнула руку й уважно оглянула його з усіх боків. Несподівано вона виявила, що хоч бовван і кам`яний, але очі у нього справжні і живі. Вони з болем та гіркотою дивилися на русалочку.
- Та ти не такий простий, як я думала... - Гледіс знову доторкнулася до боввана і відчула, як по ньому пробігало легке тремтіння.
- Хто ти? - запитала вона.
Здавалося, кам`яні губи боввана відкриються і він відповість. Але час минав, а він залишався безмовним.
- Ні, напевно мені здалося...
Гледіс відвернулась і випливла із зали. Негайно з далекого темного кута з`явилася Шедоу. Вона підповзла до боввана і зло зашипіла:
- Чого свої лупалки вирячив?! Казала ж я господареві: не можна було тобі залишати очі! Треба було їх також кам`яними зробити. А на цю русалочку і витріщатися нічого. Її сам господар - Даркус вибрав собі за дружину! За два тижні весілля… Ось коли ми заживемо! Все Перлове море буде нашим! А потім і за решту візьмемося.
Змія зиркнула довкола, почувши голоси, і спритно шмигнула під трон чаклуна.
Відчинилися двері і з`явився Даркус. Він підплив до трону, притримуючи під руку Гледіс. Русалочка, надувши губки, примхливо сказала:
- Я хочу все знати про цього кам`яного боввана!
- Але навіщо це тобі, моя краса?
- Я не краса! - розгнівалася Гледіс. - У всякому разі, не твоя!
- Поки ні, - погодився чаклун. - Але не забувай, що незабаром наше весілля!
- Подумаєш... - роздратовано пирхнула русалонька. - Якщо ти не розповіси мені історію кам`яного боввана, то я можу й передумати!
- Ну годі, не гнівайся. - самовдоволено посміхнувся Даркус. - Розкажу…
Він наблизився до боввана і з явною зловтіхою поплескав його по кам`яній голові. Потім чаклун зручніше влаштувався на троні, почухав свій м`ясистий ніс і почав розповідати:
- Колись, коли я ще лише починав навчатися чаклунству, мені довелося служити у короля Північного моря.
- І ким же ти служив? Мабуть королівським блазнем?!
Гледіс засміялася, задоволена своїм жартом. Але Даркус сердито насупився і прогарчав:
- Як би не так! Я був першим міністром і керував усім царством. Усі мешканці Північного моря підпорядковувалися моїм наказам.
- Навіть король?! - не втрималася Гледіс.
- Король був дурнем. Я обманював його і робив усе, що хотів, а він мені вірив. Але одного разу він розгнівався і вигнав мене зі свого королівства.
- Цікаво, чому? Напевно, ти щось у нього вкрав?
Даркус самовдоволено розреготався.
- Так, я вкрав у нього майже всі скарби. Але коли він прогнав мене, я викрав його сина і перетворив на кам`яного боввана. Тепер він вічно стоятиме біля мого трону і страждатиме. Для цього я залишив йому живі очі та серце.
Гледіс хотіла розсміятися разом з чаклуном, але раптово відчула, як серце стислося в її грудях від жалю до нещасного принца.
Очі кам`яного боввана були сповнені смутку і туги, здавалося, сльози застигли в них перлинами.
Підкоряючись якомусь незрозумілому бажанню, русалочка простягла руку і погладила боввана. Помітивши цей рух, Даркус підхопився з трону, схопив Гледіс за руку і відкинув убік.
- Я забороняю тобі торкатися його! - прогарчав він, погрозливо нахилившись над русалочкою. - До дня нашого весілля ти не маєш права бути у цьому залі!
Гледіс обурено вигукнула:
- Ти не можеш мені наказувати, бо не маєш влади над русалочками!
- Чаклун зловісно посміхнувся.
- Так, я не маю влади над русалочками. Але ти – це особливий випадок. Ти вже належиш мені, хоч і не здогадуєшся про це…
Даркус двічі ляснув у долоні. Відразу до зали ввалилися два чорні восьминога. Вони завмерли з витріщеними очима, чекаючи наказів свого пана.
- Візьміть її і тримайте подалі від кам`яного боввана. Якщо хоч на хвилину залишите її без нагляду, я з вас п`явок зроблю!
Восьминоги затремтіли від переляку і, схопивши русалочку, яка спробувала чинити опір, потягли з залу. Коли за ними зачинилися двері, Даркус знову сів на трон і стурбовано пробурмотів:
- Якщо Гледіс пожаліє боввана і поцілує, то тоді зникнуть чари, і принц Корвелл знову стане прекрасним юнаком. Добре, що про це ніхто, крім мене, не знає.
Шедоу, яка мимоволі почула таємницю свого пана, від жаху мало не зомліла і тепер боялася навіть поворухнутися, щоб не видати своєї присутності.
Даркус підозріло озирнувся на всі боки, а потім вирушив кудись по своїх чорних чаклунських справах.
Коли зал спорожнів, з-під трону виповзла тремтяча від страху Шедоу. Вона кинулася до вікна й вислизнула із палацу.