Ще не час
з рубрики / циклу «Містика»
Я знову йшов цією стежкою. І хоча ходив нею у своїх снах незліченну кількість разів, тепер відчував, що це відбувається насправді. Раніше вдавалося пройти не більше сотні кроків, як видіння переривалося, і я, лежачи з відкритими очима в нічній тиші, з неусвідомленою тугою згадував про щось непізнане, манливе, що чекало мене там – на не пройденому шляху.
Але ж сьогодні все було інакше. Стежинка плавно звивалася серед високих кущів, покритих пишними шапками дрібних білосніжних квітів – їхній аромат п`янив і бадьорив одночасно. Напівпрозорі мерехтливі метелики кружляли навколо у неймовірному феєричному танці. Вони супроводжували мене, і, здавалося, щось тихенько шепотіли.
Таємничими силуетами темніли навкруги розлогі дерева, в листі яких ховалися невидимі пернаті співаки, що пестили слух чарівними ніжними мелодіями.
Далекі мерехтливі зірки повільно пливли в безмежній висоті кудись у непізнану далечінь.
Стежка зрідка пірнала в неглибокі яри і знову вибігала нагору, неухильно поспішаючи туди, де над далекими пагорбами нічне небо трохи підсвічувалося, наче вогнями великого міста. Там було щось таке, від передчуття чого серце завмирало в солодкій знемозі. Я не зміг би пояснити це словами, але відчував кожною частинкою свого єства.
Іноді з лівого чи з правого боку до моєї стежки примикали інші, тоді вона ставала трішки ширшою, втоптанішою, і, здавалося, з новою силою прямувала в прекрасне невідоме.
Вийшовши на черговий пагорб, я встиг помітити далеко попереду самотнього мандрівника, який зник в улоговині, куди вкотре пірнала стежка. Мені захотілося наздогнати його та поспілкуватися. Зважаючи на все, ми були попутниками, і я прискорив ходу.
Улоговина поступово заглиблювалася і розширювалася. Водночас стежка ставала трохи ширше і рівніше, перетворюючись уже на добре наїжджену дорогу, що проходила між двох високих пагорбів. Вона круто завертала праворуч. Там попереду знову майнула спина мого попередника, але тут же зникла. Хотів, було, його гукнути, та не встиг. Від нетерпіння я ледь не підстрибнув і прискорив ходу.
Поворот був уже зовсім поруч. Від нього лилося м`яке сяйво. Пройшовши ще кілька кроків, я раптом зупинився, вражений дивним видовищем.
Моя стежка, вірніше, вже дорога вливалася в широкий, рівний тракт, вимощений величезними кам`яними плитами. Цим трактом в одному напрямку рухалися люди – їх було безліч: чоловіки та жінки – переважно літні. Але подекуди виднілися і молоді, а іноді і зовсім діти. Обличчя всіх дихали спокоєм та умиротворенням
Рівний, наче стріла, тракт йшов до обрію, але не ховався за ним, а прямував далі, наче піднімаючись у небеса, і там розчинявся в сліпучому чистому сяйві.
Позаду мене пролунав якийсь шерех. Озирнувшись, я побачив миловидну жінку середнього віку, що спускалася стежкою. Порівнявшись зі мною, вона зупинилася і уважно зазирнула мені в очі. Здалося, що її погляд проникає просто в душу - навіть стало трохи не по собі.
Незнайомка ледь хитнула головою і вимовила приємним мелодійним голосом:
- Ще не час…
- А куди всі йдуть?
Питання вихопилося саме собою, і я відчув себе безглуздо. Треба було хоча б привітатись для початку. Але моя візаві підбадьорливо посміхнулася і відповіла:
- Всьому свій час... коли він прийде, ви знатиме.
З цими словами вона попрямувала до тракту легкою плавною ходою. Мимоволі потягнувшись слідом за нею, ніби намагаючись утримати і спитати ще про щось, я раптово відчув, що ноги втрачають опору. Безглуздо розмахуючи руками, я полетів кудись у блискучу круговерть. Крик розпачу рвонувся з горла, і я… сів на ліжку.
Було далеко за північ. Витерши долонею піт, що виступив на лобі, я пошльопав босоніж до вікна і визирнув назовні. Там панувала тиша. На темному небосхилі блищали зірки, а далеко за містом, десь біля самого обрію гасло чисте сяйво, наче хтось його вимкнув. І разом з ним гасла рівна широка дорога, що йшла у Вічність. Чи тільки здалося?.. І ніби відповідь, звідкись із невідомої далечини долинуло:
- Ще не час…