Ліс кличе
Ця ніч — вічна. Принаймні Хлопець не пам’ятав, коли вона почалась, і зараз йому здавалось, що він народився в цій кімнаті з кам’яними стінами, перед каміном, вогонь у якому ледь тремтів.
Лише тут те́пло — достатньо було кількох секунд перед панно з жовтогарячими язиками, як на очі падали важкі свинцеві завіси, і Хлопець провалювався в дрімоту, забуття тіла, з якого виходить життя.
Спати не можна було, але і відходити від каміна також, бо навіть у цій кімнаті за кілька кроків від вогню, у сирій темряві з кутків тягнулись чиїсь руки і звали якісь голоси. Тому Хлопець боровся зі сном, боровся сам із собою і холодом, який торкався спини, обережно, адже камін ще горів.
Вітер лиховісно гудів у димарі, глухо завиваючи над головою, і тоді вогонь різко кидало то в одну, то в іншу сторону. Хлопець, під канонаду крові у вилицях, поспіхом хапав кочергу, підсовуючи ближче до багаття поліно, і вогонь, отримавши поживу, трошки заспокоювався, більше не тікав, а спокійно пожирав деревину, ласо потріскуючи.
Тепло каміна, майже материнське, мало б розтопити лід на згадках про безмежні галявини, залиті сонцем, предковічні крислаті яблуні і білосніжні плямки меланхолійних кроликів. Але варто було заплющити очі, як чиясь холодна рука, знову, боляче хапала Хлопця за плече, і камін невблаганно віддалявся; гупання крові враз стихало, крик, який уже клекотів у горлі, осідав німотою на пересохлих вустах, тіло ставало важке, немов колода; а камін все віддалявся і віддалявся; Хлопця тягнуло вглиб кімнати, далі в сирий коридор, який давно забув врочисту ходу королів, майже безшумне дріботіння дівиць та човгання ніг старого ката; зараз тут лише темрява, яку ще ледь висвітлює там, у дальньому куті, вогонь з кімнати, а зі звуків — лише важкі удари крапель дощу об дах і виття вітру, і дряпання сухих гілок стін замку.
Симфонія горобиної ночі, музика без кінця.
Хлопець знав, що буде далі — ще лабіринти коридорів, спуск вниз на поверх, де ніколи не ступала нога живої людини, червоні вогники в темряві, ледь вловимі, немов куріння вогню, силуети, і дисонанс шепоту, а далі — великий хол з колись різнокольоровою мозаїкою на підлозі, різкий удар масивних дверей об стіни і важкі холодні краплі на обличчі, вітер, чорне небо без зірок і місяця й осіння ніч куди око не кинь. Хлопця підніметься вгору і він побачить під ногами головну вежу, плоскі дахи трапезної, опочивалень, видовжені господарські будівлі, коло муру і там, за ровом і полем, усіяним, немов хрестами на давньому кладовищі, сухостоєм, його.
Ліс.
Він шумітиме на вітрові масивними кронами, лякаючи і водночас притягуючи своїми темними хащами. Опинитись там, у самому розпалі осінньої ночі, у лісі, де немає пташок, звірів, а ходять лише тіні, перегукуючись між собою протяжним совиним гуком, — це найостанніше, чого можна було би зараз бажати. Звідти ніхто не повертається, і від цієї думки пробігав мороз по шкірі, але Хлопець продовжував заворожено вдивлятись в масивні темні крони, слухав шум листя, розуміючи, що ліс кличе його.
Скільки ще можна буде підтримувати вогонь? Хтозна… Холод пробирав до кісток, а ліс все шумів і шумів, скрипів, звав у свої темні хащі.
Хлопець розплющив очі. Він знову опинився у кімнаті з кам’яними стінами, але холод дощу його не залишав, навпаки з кожною миттю захоплював тіло дедалі більше і більше. Почало трусити, зуби затанцювали диявольський танець.
Вогонь майже згаснув — у каміні ще мерехтів розсип жаринок, і жар швидко тікав між шпаринками чорної від сажі цегли. Тепло відчувалось лише кінчиками пальців, кімнату поволі захоплювала темрява і холод, а там надворі, як і раніше, вила вічна горобина ніч.
Вогонь гаснув. Жаринки, уже темно-червоні, тремтіли, немов зірки на небі. Хлопець присунувся ближче до майже померлого вогнища, виставляючи над жаром руки, і ось тремор потроху почав вгамовуватись, і тілом потекло приємне тепло, і очі знову почали заплющуватись, і тіло знову понесло кудись, але Хлопець був настільки знесиленим, що повністю віддався падінню в порожнечу, і коли знову розплющив очі, то відчув важкість кількох ковдр, сухість у роті і на губах.
Тіло палало і було мокре від поту, але сил не було навіть вивільнити руки. Згадки про кімнату з кам’яними стінами, камін, замок і ліс ще були живі, але поставали в пам’яті немов кадри кіно; не було ніяких відчуттів, крім жару, який палив усе тіло. Хлопець окинув оком кімнату, але замість безмежної порожнечі і ледь вловимих обрисів кам’яних стін побачив стіл під вікном, а на ньому — піраміду книг, кухоль з водою і купу таблеток; у кімнаті було темно, лише крізь вікно падало слабке світло вуличного ліхтаря, десь поряд на стіні медитативно цокав годинник і хтось ходив на другому поверсі, гримаючи дверима. У грудях запекло і кашель вирвався з рота, уже мокрий, і Хлопець, втративши останні крихти сил, заплющив очі, почав провалюватись у сон і за вікном знову пустився дощ.