Магазин на перехресті
Двадцять років тому в нашому селі був лише один магазин. Стояв він на перехресті доріг, за селом, і скидався радше на якийсь бісівський шинок з українських казок, ніж на магазин. Безлюдна місцевість, густий сад неподалік… Потойбічного враження також наганяв зовнішній вигляд — стара, давно чи ніколи не ремонтована присадкувата будівля, поряд — ґрунтова дорога та забур’янілий колгоспний парк. Цивілізація давно пішла з цих місць, разом з колгоспом та гуртожитком, який був у цьому парку, але магазин животів, правда, бажаючи того чи ні, маскуючись під місцеву пустку.
Колись тут був доволі живописний край, але це «колись», бо я, з самого малку, пам’ятаю це місце як покинуте і безлюдне. Узимку та восени тут багно і калюжі, улітку — небезпечно, бо в чагарях водяться змії. Людей майже немає, хіба хтось ітиме з одного села в інше, за чагарями — стара ферма, яку майже всю розтягли на цеглу, пекарня, що давно нічого не пече.
Малим я часто бігав у цей магазин по хліб або якісь цікавинки, коли заводились кишенькові гроші. Усередині магазин був навіть похмурішим, ніж ззовні: постійна напівтемрява, скрипуча підлога, буржуйка в кутку. Узимку вона страшенно чаділа, і після «шопінгу» від тебе ще якийсь час пахло димом. Пахло ним і від товарів. Магазин викликав у мене дивні відчуття: страх і цікавість водночас.
Добре пам’ятаю одну тодішню покупку — тістечко у формі корзинки. Не знаю, чим воно мені тоді запам’яталось: чи через те, що то були голодні роки, чи, може, у пам’ять в’ївся запах диму, яким було те тістечко просотане.
У магазині завжди торгувала одна і та сама продавчиня. Її всі звали «Наташка», хоча їй тоді, у час мого дитинства, уже було років під 50. У селі всі люди прості, усі «Сашки», «Серьоги» чи «Наташки», незважаючи на вік і статус. Та я, усе-таки, називав її «тьотя Наташа», можливо, лише про себе. Звичайно, ми були сусідами через кілька хат.
Тьотя Наташа була природженою комерсанткою й мала свій коронний стиль. Вона вміла зацікавити, розхвалити (і товар, і покупця), порадити або відмовити. Після традиційного «драстє» завжди йшло щось у стилі: «Такі хароші галоші завезли. Возьми, поміряй…» Тобі ті галоші не потрібні, але ти чомусь їх міряєш, ходиш по скрипучій підлозі, а продавчиня лише докидає з-за прилавка: «Ну дивись, ідєально сидять…» Якщо тобі вдасться вийти з-під гіпнозу, то ти можеш сказати щось про те, що грошей немає, але і на це є своя карта: «Та бери, гроші потом мама принесе…»
Отак, бува, зайдеш у магазин за тюлькою для котів, а виходиш з борошном, банкою березового соку і парою китайських спортивних штанів чи тих же галошів. У тебе вдома і так це все є, окрім березового соку, але ти все одно щасливий. Чомусь.
Я як зараз бачу цю картину: напівтемний магазин, унизу — полиці зі свіжим хлібом, угорі — піраміди консервів, пляшки темно-оранжевої олії, якісь кульки і згортки, у кутку — тьотя Наташа, закутана у свою шерстяну хустку.
Магазин на перехресті пережив усі нульові і десяті, витримавши конкуренцію ситого довоєнного часу, коли в селі було аж чотири магазини. Якийсь час у нього ходили люди з сусідніх сіл, та, зрештою, декілька років тому його закрили.
Будівля спочатку пустувала. Якось її хотіли переробити під церкву, але не вийшло. Під час окупації поряд з магазином кілька діб стояли росіяни з парою зламаних «Мста-С», залишивши по собі бруд, порожні пляшки з-під горілки та кострище.
Зараз там знову пустка, усе ті ж зарослі чагарників та всесезонна калюжа неподалік. Я, коли буваю вдома, відразу чимчикую до того магазину на розі. Є в таких місцях краса, нехай і специфічна. Тут можна постояти, послухати тишу. А ще поряд ростуть смачні шовковиці.
