Сходи за виднокрай
з рубрики / циклу «Мініатюри»
Пройшовши колами буття по звивистих стежках життя, неодноразово скуштувавши плоди насолод і випивши гіркоти джерел хибних істин і розчарувань, Душа нарешті вийшла на безкрайній пустельний берег - останню межу світобудови, за якою простягається лише водна гладь, що тягнеться у нескінченність. А з води піднімаються в небеса сходи, які непорушно стоять тут від самого початку часів. Куди ведуть їх мовчазні щаблі, що губляться в незбагненній далечіні нетутешніх небес, які грають неземними фарбами іномир’я, пробуджуючими солодке томління, передчуття чогось дивного і непоясненного? Вони ваблять і лякають одночасно.
Сидить Душа на останньому березі, безмовно прощаючись і прощаючи. Весь життєвий тягар: радощі та смуток, гіркота зрад і сонячне світло хвилюючих радісних почуттів, гордість за добрі справи та сором за провини – все залишиться на цьому березі. Лише крихітні іскорки справжніх цінностей забере Душа із собою, щоб вони зігрівали її на подальшому шляху. Боязко вдивляється вона вгору, туди, де губляться в нескінченності щаблі мегалітичних сходів. І боязко, і цікавість долає - що чекає на неї там, заради чого все було? Туди, за межу невідомого, за виднокрай буття, де все відбудеться і завершиться, щоб дати початок новому, - туди прагне Душа в надії знайти спокій, отримати відповіді на давні важливі питання і нарешті усвідомити Вічність і своє місце в ній.
А може, це щаблі нескінченного пізнання, і кожна з них це нове життя? І немає їм кінця, як немає кінця самої Вічності…