Вогники над чумаками
з рубрики / циклу «Мозаїка»
Яскраво-зелена куля посеред безмежжя Всесвіту — я її бачив, я був нею! Освітлена двома сонцями, вона не знала ночі. Її поверхня буяла всіма відтінками зелені, серед якої радісно — мені так здавалося — миготіли жовті вогники.
Райська ідилія поміж космічного холоду — такою я відчував її. Аж поки однієї миті вогники не заблискотіли нестерпно-білим сяйвом, яке змінилося червоними тривожними спалахами — невідома темна маса з-поза меж Зоресвіту невпинно насувалася на зелену в минулому кулю. І врешті-решт розірвала її…
Міріадами осколків колишній Рай розлетівся просторами Всесвіту. І я почувався одним з цих уламків. А потім сталася зустріч з блакитною планетою поблизу непоказної зірки. І сотні тисяч осколків колишньої яскраво-зеленої кулі засіяли собою її простори. Досягнення цілі нарешті поселило гармонію і в мені. Всі бажання зникли, хотілося лише розчинитися в довкіллі, стати кожним його атомом.
Та коли, здавалось, я досяг цього, знайомий голос покликав мене: “Максиме!” І моя гармонія покрилась тріщинами. І сумнів у доцільності всього став розпирати їх, наче лід. А поклик не вгавав: “Максиме! Повертайся!” І щось в інтонації голосу змусило піти на нього…
***
Ще сьогодні зранку я не здогадувався про існування цього села. Тиждень тому товариш допоміг влаштуватися водієм у фірму, в якій працював, а щойно шеф повідомив, що посилає нас обох у відрядження. Їхати не хотілося, бо якраз напередодні я посварився зі Світланкою, планував увечері зустрітися з нею, поговорити. Та ж хіба шефу відмовиш — на вулиці он яка черга отримати моє місце.
Тому під обід завантажилися, заїхали додому, щоб взяти деякі речі, а вже майже затемна спускалися в долину, в якій лежала ціль нашої подорожі. Я ще перепитав у Івана, мого товариша:
— А ми хоч правильно їдемо? Бо навігатор, бач, не працює.
— Правильно. Я тут вже бував, коли возив юриста на підписання угоди. Пам’ятаю, що після райцентру залізничний переїзд, потім ліс, дамба, а онде й хати за горбком.
Ми в’їхали в село. Бачили обабіч силуети будинків. Дерева стояли поруч них, лякаючи темними на фоні зоряного неба тінями…
— Ось тут, після колодязя, ліворуч… І он біля тієї хати зупини — приїхали. Я піду ворота відчиню.
Поки Іван чаклував біля замка, на ґанку сусіднього будинку засвітився ліхтар. Товариш відчинив нарешті ворота і я потихеньку заїхав на подвір’я. Коли ж вилазив з автівки, то ледь не наштовхнувся на жінку, чи дівчину, поверх плечей якої була накинута велика хустка.
— Хто такі? — навіть не привітавшись, строгим, але доволі приємним голосом перепитала незнайомка.
Я не встиг розкрити рота, як підійшов Іван:
— Свої. Наша фірма викупила цю ділянку. Ось ключі від хати, — напарник потрусив в`язкою перед очима несподіваної гості.
— Зрозуміло. Може щось треба: вода, поїсти? — вже спокійно відповіла та.
— Дякуємо. У нас із собою трохи є, а вранці щось вирішимо.
— Ну, дивіться, — жінка розвернулась, щоб через мить зникнути в темряві.
— Хто це була? — чомусь пошепки запитав я в Івана.
— Схоже, сусідка. Онде, глянь, — він кивнув на суміжне обійстя.
Там на ґанку поруч із дідом, що спирався на ціпок, стояв уже знайомий жіночий силует і щось розповідав старому. Затим обоє зайшли в дім і світло згасло.
***
Нашу організацію можна вважати одним з гвинтиків популярної нині сонячної енергетики. Фірма скуповує ділянки, монтує там сонячні панелі й потім перепродує державі вироблену електрику. Кажуть, що це вигідно. А якщо в забитих селах викупляти ділянки за безцінь, то вигідніше, мабуть, вдвічі. Бо покинутих хат, як я дізнався пізніше, тільки в цьому селі було ледь не третина від загальної кількості. І продати їх — ще та епопея. Тому, вважай, колишнім господарям пощастило — що їхній город майже весь день освітлювався сонцем; що трансформатор, через якого віддаватиметься в мережу вироблена електрика, не зовсім далеко від хати — якихось двісті метрів; а ще в тому, що вдалося знайти покупця в особі нашої організації.
Колишніх господарів ми не застали — хату вони продали ще торік, передали ключі юристу фірми, який допомагав оформлювати угоду і, кажуть, виїхали. Але в хаті залишилися деякі меблі, посуд, тому було де спати й чим їсти. Одне погано: воду, виявляється, треба було носити від колодязя, який ми проїжджали, а в туалет ходити на вулицю, що для міського жителя було, як серпом по… Важко, загалом, було.
Отож я перед сном вирішив піти відлити, але вночі в дерев`яний нужник з діркою в підлозі заходити побоявся. Тому став отак край городу, роблю свою справу й помічаю, що аж ген-ген щось наче миготить. А більше ж ніде ані вогника — ніби вимерло все. То виходить, що там таки комусь не спиться, раз світло горить?
Звісно, що я не збирався іти серед ночі перевіряти свою здогадку. Але вдень вирішив подивитися, що ж там блимало. Втім, зранку про це забув. Бо несподівано виявилося, що город, на якому треба було готувати майданчик під монтаж, добряче заріс бур’янами. А косу ми не взяли — не продумали такий варіант подій. Залишалося питати інструмент у місцевих, або їхати в райцентр і там купляти тример.
Тож Іван з мобільником пішов шукати, де працює сотова мережа, щоб перебалакати з офісом — ми ще звечора виявили, що мобільники в хаті не працюють. А я поки вирішив розпитати про косу в сусідів. І звісно, що найперше пішов до вчорашніх гостей.
На моє горлання:
— Агов! Є хто вдома?! — вийшла охайно вбрана блакитноока дівчина з косою-бубликом на голові.
Першою моєю думкою було: “То тут, виявляється їх декілька живе!”
Втім, коли блакитноока заговорила, я по голосу впізнав нашу вчорашню гостю:
— Доброго ранку! Що ви хотіли?
— І вам доброго! — знітився з несподіванки я. — У нас там проблема: ви не підкажете, у кого можна позичити косу, щоб город скосити?
— Підкажу, — усміхнулась сусідка, потім повернулася до дверей й голосно гукнула: — Діду, тут он косу питають!
— А хто питає? Навіщо? — почулося з хати. — Зачекай, зараз вийду.
— Балакайте з ним, — дівчина зайшла до сіней, щоб через мить вийти вже із сумочкою. — А мені вже в школу пора.
Я дивився на неї й не розумів — жартома це сказано, чи серйозно. Бо вона наче й була підхожа під старшокласницю — і як я її вчора за жінку прийняв? — та все одно в очах, що наразі усміхалися, проглядалося ще щось, мені незрозуміле, але поважне, доросле.
— То хто тут у нас? — на порозі в одних лише капцях та теплих спортивних штанах з’явився дід, що опирався на саморобний костур. — А, це ви з Малашкиної хати. То що косити збираєтесь? Город, мабуть — бач, як заріс! А косити вмієте? Бо це не патиком будяки збивати — тут вміння потрібне. Ти хоч косу коли тримав, хлопче?
Я не встигав за дідовими питаннями, тому лише кивав головою:
— Та я бачив. Наче нічого складного, впораюся. А коса яка — бензо-, чи електрична?
Дід захихотів:
— Може тобі ще й комбайна дати — на такі бур’яни якраз.
— И-и-и! — я не знав, що на це відповісти, як реагувати.
— Ніяка не електрична й не бензо-. Звичайна, металева, з дерев’яним кіссям, — старий, схоже, вирішив не мордувати мене, але й це його пояснення для міського жителя звучало не менш дивно. — Що, про звичайну не чув? Гаразд, пішли покажу. Бо так і стоятимеш з розкритим ротом аж до вечора.
Дід пошкандибав до сараю. Я, розуміючи, що краще мовчки зі всім погоджуватися, пішов за ним.
— Ось, бачиш, — рукою старий показував під солом’яну стріху, де висіла коса, яку я бачив на малюнках, а ще можливо в кіно. — Такою косив?
— Хм! Не косив, але якщо покажете, то швидко навчуся, — мені здалося, що діду краще не брехати, бо вийде ще гірше.
— Навчишся, кажеш? — дід почухав потилицю. — От, біда, і Марійка в школу пішла — так би показала. Бо з мене вже косар, як з баби дівка. Гаразд, бери її, пішли — все одно кролям конюшини треба, тож попрактикуєшся.
І дід почовгав на город. Мені не залишалося нічого іншого, як з косою йти за ним.
— Ось тут, бач, Марійка вже тяла, — старий зупинився. — Можеш продовжувати. Ставай отак, ноги ширше, — дід костуром постукував по моїй нозі, аж поки вона в його розумінні не стала на своє місце. — Косу отак бери. О! Схоже, десь бачив, як тримати, еге ж? Тепер замахуйся, але не дуже. Коса повинна плисти над землею… Не переймайся — у всіх вона спочатку встряє. Спробуй ще... Отак, не поспішай — тут ритм важливий. Впіймай його і потім потроху переставляй ноги... Нічого, нічого, не психуй — воно від цього краще не стане… Отак, ще спробуй… Паралельно землі тримай, кажу — щоб стерня була, як стрижена голова. Ти в перукарні бував же — от і уяви, що стрижеш, але косою… Десь так… Ще… Гаразд, цього кролям досить. Скажу Марійці, що й на завтра буде. То як, зрозумів принцип дії?
Я нарешті підняв голову від коси, й усвідомлюючи, що всміхаюся, подивився на діда:
— Так, зрозумів. А воно дійсно цікаво! А Марійка вам хто буде — онука? То вона ще в школу ходить, еге ж? — я не хотів, але воно саме спиталося про те, що дійсно цікавило в цю мить.
Дід щось відповідав, та я не чув його слів. Бо погляд мій зупинився якраз там, де вночі горіли вогники. Втім, ніяких хат, або хоч натяку на людське житло поперед себе я не побачив. Єдине, що в тому місці розбавляло пейзаж, так це невеличкий гайок посеред скошеного поля.
— Агов, чуєш? Куди це ти задивився? — дідів ціпок у мене на плечах вивів зі стану заціпеніння.
— А отам, скажіть, я вчора вогники бачив, та хат наразі не помічаю — то пастухи вогнище палили, чи ще хто?
— Вогники, кажеш? — мені здалося, що інтонація дідового голосу змінилася, та й сам він тепер дивився трішки примружившись, ніби намагався щось на мені розгледіти. — Ану, клади косу, де брав, і пішли зі мною.
Звісно, що поведінка старого здавалася дивною, але я, наче загіпнозований, не став перечити — почепив косу під стріху й поспішив за дідом.
А він підійшов до паркану, що відділяв його садибу від іншого сусіди, сперся на нього й щосили гукнув:
— Петре, ти вдома?
На його крик із сараю, витираючи ганчіркою руки, вийшов чоловік у спецівці. Оминувши трактор, що стояв посеред двору, він підійшов до паркану:
— Чого вам, діду Свириде? Доброго дня! — дідів сусід кивнув нам. — Вибачте, руки не подаватиму, бо бачте, — він показав свою вимазану в мастило правицю.
— Доброго, доброго! Ти, той, Петре, мені ще за паркан винен, кажи?
— Так я ж його підправив, хіба не видно?
— То собі так підправлятимеш. А мені, щоб було, як до того, коли ти в нього в’їхав. Ми ж наче домовилися?
— Зроблю, зроблю як треба, але не сьогодні. Бо маю роботу на іншому кінці села.
— Та паркан і я виправлю. Недарма ж кажуть: хочеш зробити добре — зроби сам.
— То чого тоді кликали?
— Та борг же все одно висітиме. Тому, щоб його позбутися, розрівняєш онде хлопцям ділянку. На солярку гроші дам. Зробиш і ми квити.
— Та нащо, ми самі, — спробував втрутитись я.
— Мовчи! Вам не один день там гарувати, а Петро за годину все й влаштує. Так, Петре?
— Та в мене ж робота!
— От розрівняєш і поїдеш. Як твого напарника звати? — це вже дід звертався до мене.
— Іван. А що?
— То нехай Іван підкаже, що треба робити, — я тільки розкрив рота, щоб сказати, мовляв, сам це можу, та дід випередив мене. — А ми з тобою побалакаємо — є про що. Петре, чіпляй лезо, чи що там треба, й заїжджай на Малашкин город. Де в’їзд, гадаю, пам`ятаєш? — не дочекавшись відповіді, старий повернувся до мене. — А ми… До речі, як тебе кличуть?
— Максимкою. Максимом, — виправивсь я. — А вас, чув, дідом Свиридом?
— Так. От і познайомились…
Потім я швиденько збігав до нашої хати, розповів Іванові свої новини. Товариш натомість повідомив, що балакав з офісом: сказали, що через три дні привезуть бурову машину і нам до того слід підготувати майданчик. Тому моя звістка про трактор виявилася дуже доречною. Іван вже навіть не цікавився, про що ми з дідом балакатимемо. Сказав:
— Іди, — і пішов перевдягатися.
***
— То де ти, кажеш, вогники бачив?
Ми з дідом Свиридом сиділи на лавці в його садку. Дід вже встиг перевдягнутися в чисту блакитну сорочку, штани також змінив на більш поважні, темні. А ще на голові у нього тепер красувався бриль, як ото в старих фільмах показують — солом`яний, крислатий.
З лавки добре було видно дідів город і поле за ним.
— Десь отам, — я вказав на купу дерев посеред стерні. — Втім, зараз мені здається, що все те лише привиділося.
— А якого кольору були ті вогники? — дід не зважав на мої зауваження, дивився на поле й продовжував запитувати.
— Наче жовтуваті. А що?
— Жовті — це добре. Ти, Максиме, коли-небудь чув про чумак-дерево?
— А хіба таке існує? Чумак — це ж наче той, хто сіль возив, еге ж?
— Так воно і є. До речі, через наше село також проходили чумацькі дороги, точніше, одне з їхніх розгалужень: Шпаків шлях — може чув?
— Якщо чесно — ні. До чого ви все це ведете?
— А на небі, сподіваюсь, Чумацький шлях знайти зможеш? — дід наче й не чув мого запитання, знай гнув на своє.
— Ні. Я в сузір`ях не розбираюся.
— То не сузір`я, але нічого — або я потім покажу, або Марійка. Вона тобі подобається?
— Ви щось як спитаєте, я навіть не знаю, що відповісти. То вогники, то Марійка. Та вона ще в школу ходить, і в мене дівчина є… Була. Оце перед поїздкою посварилися, не встиг навіть поговорити. А тут ще й мобільник у вас не бере.
— То добре, — тоном старої заїждженої платівки продовжував дід. — Бо тобі, Максиме, долею назначено жити тут, з Марійкою.
Я не стримався й зареготав — наскільки абсурдними виглядали почуті слова. Та дід, схоже, на це не зважав. Наче старий кіт, що підібгав під себе передні лапи й, примружившись, спостерігає за метушнею кошенят, мій співбесідник навіть не ворухнувся, все дивився вдалечінь і чекав, поки я нарегочуся. І можливо саме це й змусило мене замовкнути.
— Знаєш, — продовжив потому старий, — я свого часу теж так сміявся. Вважав діда своєї майбутньої дружини несповна розуму. Мовляв, старість дається взнаки. А потім все сталося, як він казав. Тому смійся, смійся. Втім, а може ти й не той, про кого я подумав.
Дід піднявся:
— Вибач, це я схоже поспішив, не дочекався підтвердження. Бо, віриш, старість вже дістала, відійти хочеться, а не можу. Тому вибач. Іди, працюй. Онде Петро вже закінчив, а де не зміг, самі доведете до ладу. Вибач.
І дід, не озираючись, почвалав до хати. А я все намагався зрозуміти, що це було: справді старече белькотіння, чи щось таке, до чого я ще не доріс?
— Максиме, чого ти там завмер? — Іванів баритон вивів мене зі стану заціпеніння. — Йди-но сюди, допоможеш.
І я через городи пішов до товариша. Лопатами, які знайшли в сараї — господарі не все вивезли — ми позбивали бур`яни там, де трактор не зміг під`їхати, трохи підрівняли ґрунт. Врешті-решт Іван сказав, що майданчик майже ідеальний, тому треба це відсвяткувати. Він взявся господарювати біля плити, а мене послав скупитися в крамницю, яка, зі слів Петра, знаходилась неподалік від колодязя.
В крамниці окрім продавчині та бабці, яка вертіла в руках пачку прального порошку, більше нікого не було. Я привітався і став розглядати продуктові полиці. Звісно, що вибір тут був зовсім не такий, як в столичних супермаркетах, але до скромного столу все ж можна було дещо підібрати. Прямо на прилавку, наприклад, лежало сало і так смачно пахкотіло, що я не втримався й замовив гарний кусень: до картоплі, підсмажити, або й просто з хлібом. Поки я розглядав пляшки з алкоголем — яке ж святкування без нього — продавчиня з великим круглим животом відверто роздивлялася мене. Врешті решт вона не витерпіла й запитала:
— Я чула, у вас там трактор деркотів — це ви в Малашчиній хаті живете, так?
— Так. А подайте-но мені оте віскі.
— А у вас дівчина є? — продавчиня взяла з полиці пляшку, протерла її рушником, який витягнула з-під прилавка, поставила поруч з пакетом, де вже лежало сало. — Не для себе питаю, не подумайте, — вона погладила свого живота, — для подруги. Шкода її: добра, гарна, хазяйновита, — позаду рипнули вхідні двері. — А осьде й вона! Марійко, я тобі кавалера знайшла — з тебе шоколадка.
— А ти впевнена, що дитині шоколад не нашкодить? — відповів позад мене знайомий голос. Я обернувся — дійсно сусідка. — І може в того кавалера вже є дама серця, а ти його сватаєш.
— Він про це ще не відповів. А шоколад краще зараз їсти, бо скоро вже точно шкодитиме. Чого тобі, Марійко?
— Та в тебе онде вже є покупець — відпусти його, — дівчина підійшла до прилавка, взяла мою пляшку, покрутила в руках, потім подивилася на мене. — Я б не рекомендувала тут брати таке — вибач, Олено. Якщо вже хочеться випити, можу запропонувати кизилову наливку дідового виробництва. Натуральну, ще й безплатно, — сусідка простягнула пляшку продавчині. — Сховай.
— Марійко, нащо ти мені комерцію збиваєш, га? От і роби опісля людям добро!
— А я тебе не просила бути свахою. Сама з цим якось розберуся. Моє повз мене не пройде — чула таке? І зваж дідові пару жмень м’ятних цукерок — вдома закінчуються.
Весь цей час я стояв і лише вертів головою: то на продавчиню дивися, то на сусідку. І коли вони нарешті замовкли, вставив своє слово:
— А то нічого, що я поруч стою? Женити збираються, покупки за мене роблять. То може ви й платитимете, чого вже там?
Дві пари здивованих очей дивилися на мене, як на щось екзотичне. Першою отямилася продавчиня:
— То що, віскі беремо? — її рука потягнулася до пляшки.
— Та ні, вже якось перехотілося. І так, у мене є дівчина. Не школярка, — уточнив для чогось я. — А ще дайте хліба, кільце отієї ковбаси, печива до чаю і баночку хрону…
***
Марійка наздогнала мене по дорозі додому:
— Вибач за крамницю. Олена добра, бач, переймається моєю долею. А до чого, скажи, ти там школярку приплів? Не проти, якщо ми на ти?
— Не проти. А сказав так, бо знаю, що ти ходиш до школи. Я ж принципово зі школярками не зустрічаюся. Бо клопоту потім не обберешся.
Марійка раптом голосно засміялася:
— То ти подумав, що я учениця, так? — сказала нарешті, витираючи пальцями попід очима. — Я вчителька, біологію викладаю. Невже так схожа на школярку?
— Вчителька? То ж бо я не міг вранці второпати, до якої школи ти йдеш.
— Розсмішив, дякую. До речі, я так і не знаю твого імені.
— Максим. Твоє я вже чув.
— Звісно, чув — Олена ж кликала.
— Так, але твій дід ще раніше сказав. Дивакуватий він у тебе, вибач.
— І звідки ти ці висновки зробив? — Марійка перестала усміхатися.
— Та він, коли я згадав про вогники, таким став. Поговорити викликав, питання дивні ставив, про дерева-чумаки розповідав. А ще сказав, що мені призначено з тобою жити, уявляєш? — я засміявся.
— А де ти вогники бачив? — серйозним тоном запитала дівчина.
— Та отам, посеред поля. Стривай, ти що, теж туди? Може нарешті поясниш, що тут відбувається? Чому те, що мені може й привиділося, так збуджує вас? Що то за вогники — якщо вони дійсно існують? І невже лише я їх бачу? Чого мовчиш?
— То довга розмова, Максиме.
— Нічого, я зараз торбу віддам і послухаю. Чи ти кудись поспішаєш? — ми саме дійшли до нашої хати, тож я гукнув товариша. — Іване, забери пакет, я до сусідів по наливку зайду. Твоя, Марійко, пропозиція ще в силі — даси кизилової?
— Якщо обіцяла — дам.
Іван забрав продукти, ми з дівчиною дійшли до її подвір’я, всілися на лавку поряд із хвірткою.
— Тільки ти не дивуйся, — Марійка подивилася на мене, наче вибачаючись. — Те, що я зараз розповім, може здатися казкою, вигадками. Дійсно, є таке дерево — у нас його називають “чумак”. Насправді це айлант найвищий — я б могла багато про нього розповісти, але воно тобі зараз не потрібне. Дід каже, що ці дерева ростуть уздовж доріг, якими чумаки сіль возили — мовляв, вони їх і порозсівали. Я не стала переконувати його, що айлант росте в багатьох країнах, і що вогники ніяк не пов’язані з ним.
Там, де ти їх бачив, на кам’яному острівці посеред поля — ніхто не знає, звідки те каміння тут взялося! — росте невеличкий айлантовий гай. Найдивніше, що поміж тими чумаками затесалися декілька дерев іншої породи. І назва їхня співзвучна — сумах, сумах оцтовий. Ці дерева навіть не родичі, хоча зовні дещо схожі. От саме сумах має суцвіття-свічки, запах яких приваблює комах, в тому числі світлячків. Можливо цим і пояснюються ті вогники.
Марійка розповідала, а я мимоволі розглядав її. Вважати дівчину красунею було б, мабуть, перебільшенням — мені доводилося бачити набагато гарніших. Але було в ній щось таке, що змушувало придивитися, аби розгледіти під маскою поверхневої сіризни незвичний шарм, чи харизму. Окрім блакитних очей, зачаровував і голос дівчини — таким, схоже, якраз і гіпнозують.
— Далі вже починається те, що я пояснити не можу, — продовжувала Марійка. — Колись читала, що в цивілізаціях Мезоамерики людей, здатних бачити вогні над айлантами, вважали обраними, вони ставали жерцями. Бо ті вогники — навіть вночі, навіть коли знаходитися поряд з деревами, — бачать не всі. А точніше, взагалі одиниці. От на моєму віку тут, окрім діда і мене, ти перший, хто їх помітив. Тому й наша реакція була такою.
— І що це означає? — якщо чесно, мені тієї миті взагалі не хотілося бути особливим. На додаток ще й незвичний холодок пробігся спиною — наче в дитинстві, коли в інтернаті старші хлопці розповідали нам, дошкільнятам, різні страхи.
— Це нехай дід пояснить…
— Ні, кажи спочатку ти — у тебе непогано виходить.
— Розумієш, він в це вірить, а я дотепер вважала всі історії з дідовими прогнозами чистою випадковістю.
— Які історії?
— Та йому вдавалося передбачити те, що провіщувати було практично неможливо. То повінь, то буревій, або ж на моїй пам’яті — ота блискавка, що влучила в хату, де жила багатодітна сім’я. Хата вщент згоріла. І якби не дід, були б жертви…
— А може то дійсно сталося випадково?
— Дід каже, що напередодні над чумаками — деревами — світили яскраві білі вогники…
— Я бачив жовті.
— Жовті, так розумію, означають відносну безпеку.
— А ти теж бачила білі вогники?
— Ні, я тоді ще не заглядалась на гайок. І дід нічого такого не розповідав. То вже як батьків не стало, як бабуся — дідова жінка — померла, він розказав.
— Про що?
— Максиме, а воно тобі дійсно треба? Може, поки не пізно, поїдеш звідси? Бо якщо встрягнеш — вороття вже не буде. Цю ношу доведеться нести аж до смерті, аж поки не передаси її іншому.
Марійка дивилась на мене, наче змушуючи дослухатися до її слів, зробити так, як вона каже. Я ж мовчав, розуміючи, що нашвидку сказане зараз мною слово може нашкодити, що краще перечекати, поки перший запал стухне, поки після отриманої інформації розум протверезіє.
І дівчина, схоже, зрозуміла мій стан:
— Подумай, не поспішай, — Марійка піднялася з лавки. — То що, наливку нести?
— Неси. Іван, онде, чекає. Та й мені треба розбавити почуте — може дійсно щось путнє надумається…
***
Товариш наминав смажену картоплю із салом, вихваляв дідову наливку, сміявся й розповідав столичні новини — якраз перед цим він ходив на горбок, де можна було впіймати мережу. Я теж смакував кизилівку й подумки повертався до недавньої розмови з Марійкою. Бо питань після неї було більше, ніж відповідей. Бо навіть якщо допустити реальність всього почутого…
Та ні, це, мабуть, якийсь глобальний розіграш, про який мені не повідомили! Може десь тут понатикано прихованих камер, потім змонтують епізоди, де я виглядатиму найкумедніше й викладуть у мережу. І буду я героєм чергового мему. І всі про мене знатимуть…
— …Максиме, ти чуєш?
— Га?
— Питаю, про що ви із сусідкою балакали? — Іван нарізав ковбаси, виклав ті кружальця на хліб, поверх вмостив тоненькі скибочки сала, приправив свій бутерброд хроном й усе те поніс до рота. — Ти зі Світланкою, до речі, говорив? Що там у вас — помирилися, чи як? — крізь сльози, що потекли з його очей — мабуть, від хрону — перепитав товариш.
— Ні, не встиг. Сам же бачив — то те, то інше. Завтра вже. А з сусідкою ми ще не добалакали. Може ввечері, як стемніє — все одно тут ні телевізора, ні інтернету немає.
— Дивись, далеко з нею не заходь, бо зачарує. Петро говорив, що то ще та сімейка — на чомусь знається, але на чому, не сказав. А я, мабуть, спати піду. Бо після лопати плечі з незвички гудуть. А ще ця наливка — п’ється легко, та, бач, вставляє!
Іван пішов до хати, я залишився біля імпровізованого столу, змайстрованого з перевернутих ящиків і накритого знайденою в хаті скатертиною. Їсти не хотілося, наливки майже не залишилось — останнє хлюпнув собі в чарку, перехилив до рота.
Про продовження розмови з Марійкою я Іванові просто так ляпнув, та тепер ця ідея мені здавалася вартою уваги. Вечоріти лише почало, в сусідів у вікні ще горіло світло, тож я, можливо під дією наливки, вирішив таки викликати дівчину на вулицю.
Але коли вже підійшов до її хвіртки, те бажання раптом змінили сумніви. Бо щоб вести діалог, а не просто слухати казна-що, треба було перевірити деякі факти. Тому я розвернувся й через город, через поле, почимчикував на знайомі вже вогники.
Ніч була зоряна, світло над гайочком слугувало таким собі маяком. Тож я, все одно поглядаючи під ноги, впевнено наближався до розкриття місцевої таємниці. Страху, що відвідував мене вдень, не було. Натомість пульсувала впевненість, що споглядання дерев з дивною назвою або розвінчає всю цю награну таємничість, або ж… Втім, про другий варіант я намагався не думати.
Спочатку здавалося, що до дерев ще далеко, та ось вони вже були переді мною. І світіння зблизька здавалося не таким яскравим, і ніяких комах біля умовних свічок я теж не помітив.
Бажання помацати їх з’явилося спонтанно. Рука потяглася до суцвіття. Ніс відчув дивний запах, схожий чимось на аромат ванілі та ще чогось незнайомого. І все навкруги стало розмитим, наче схованим за густим туманом…
***
— Бач, дихає! Тому, Іване, не треба ніяких лікарів. Полежить поки у нас, ми з дідом будемо поряд, тож не хвилюйся. Можеш іти до себе. Як щось проясниться, ми покличемо, — Марійчин голос чувся наче здалеку.
Десь там звучав також Іванів баритон, але його слів я розібрати не міг. Моє тіло все ще було невагомим, принаймні так його відчував мозок, який вперто не хотів повертатися до реальності. Мене ще здивувало, як швидко й безболісно він сприйняв ту космічну подорож — якщо вона дійсно не наснилась мені. Якщо…
— Ось, Марійко, і я дочекався, — це вже озвався дід. — Бо думав, що ніхто не з’явиться, що бозна-скільки ще вікуватиму тут! А хлопець сміливий, бач — сам пішов до чумаків. Чи може то ти його напоумила?
— Нічого такого, діду, я не казала. Якщо чесно, я вмовляла його поїхати звідси.
— Невже він тобі не сподобався?
— А може навпаки — тому й проганяла. Ви про це не подумали? І нащо б його з гаю витягала? Хоча теж цьому дивуюся — не розмірковувала тоді, саме так вийшло.
— Хай там як, далі вже я йому все розповім. Бо повинен розповісти. Приготуй чогось поїсти. Я так розумію, що до школи ти сьогодні не підеш?
— Ні. Через Петра передала, що захворіла — він якраз в той бік їхав.
Заскрипіли двері — Марійка, схоже, вийшла з кімнати. Серед цвірінькання горобців за вікном прохоплювалося десь поряд дідове сопіння. Хоч я і чув його, та очі чомусь розплющувати не хотілося.
— Я знаю, Максиме, що ти отямився. Бо досі чітко пам’ятаю, як це сталося зі мною, — дідові слова ніби звучали в моїй голові: спокійно, монотонно. — Мені потім ще не раз хотілося знову все відчути, побути водночас нічим і всім. Але той випадок був єдиним. Наче мені просто показали: “Ось, бачиш, Свириде, що ти тепер охоронятимеш! Не зганьбися, не проспи небезпеку, яка може все це знищити!” Бо ми з тобою, Максиме, тепер вартові. Вартові Чумацького шляху — це так я про себе називаю наше призначення. І не тільки тому, що жити нам доводиться на колишніх чумацьких шляхах, а ще й тому, що над нами завжди будуть зорі з такою ж назвою.
Дід моєї дружини, якого я змінив на цьому посту, казав, що він бачив Бога, що це Бог йому доручив бути охоронцем. Я не сперечався з ним. Бо мене виховали атеїстом. Тому й те, що бачив, в уяві постало, як зустріч з космічною силою, здатною контролювати не лише Чумацький шлях, а й увесь Всесвіт. Знаю, це звучить, як маячня божевільного, але тут справді треба просто вірити. І ти свого часу це зрозумієш. І тобі стане легше робити те, що повинен. Бо колишнє твоє життя намагатиметься повернутися, але, повір, дороги назад немає. І якщо тебе обрано — а саме це й сталося сьогодні вночі, — ти все одно будеш змушений прийняти свою долю.
Так, тебе вважатимуть дивакуватим. Ти ж мене теж таким бачив, еге ж? Та я не ображаюся. Бо знаю, заради чого живу. І те знання робить моє життя справжнім, повноцінним. Ти це потім і сам зрозумієш. І повернешся сюди, навіть якщо завтра втечеш якнайдалі. Бо поклику противитися марно. Бо Марійка таки стане твоєю дружиною, у вас народиться син, а в нього дочка. І саме їй доведеться наступного разу витягати з чумакового гаю нового вартового — того, хто змінить тебе.
Це як прокляття нашого роду — той, хто здатен бачити майбутнє, завжди сторонній, чужинець. Він побачить вогники, в гаю побачить минуле й захоче залишитися в ньому. Але онука нинішнього вартового має його вивести його з гаю, стати дружиною, підтримкою. Вона вогники бачитиме, але видіння їй не доступні. Я не знаю, чому це так працює, мені про це сказали, а я переповідаю тобі. Кажуть, так було багато поколінь тому, так буде й надалі. Просто змирися з цим і все.
Ми насправді не одні такі на Землі. Всюди де росте чумак, десь поруч є й ті, хто бачить його вогники, хто здатен відчувати загрозу й попереджати про неї.
Я не можу розповісти, як це відбувається — ти просто знатимеш і все: про характер лиха, його час та місце. Але для цього треба буде піти до гаю — за будь-якої погоди, зауваж, бо не в змозі будеш противитися цьому. Піти й отримати знання, якого ти б не хотів, але яке все одно знайде тебе. Бо лише там ти зможеш побачити майбутнє і муситимеш донести його людям. І в цьому тобі допоможе Марійка — як свого часу мені допомагала моя дружина. Бо де ти не зможеш, Марійка переконає. Мене спочатку теж не чули — який буревій?.. які жертви?.. що там ще варнякає той зайда-сирота?
Так, я знаю, що ти також ріс без батьків. Я багато чого відаю, але пояснити не можу звідки. Якби моя воля, я краще тебе й не зустрічав би. Бо це важка ноша, від якої не відкараскатися.
Кажуть, в інших місцях, де чумак не росте, є інакша рослина, засіяна Чумацьким шляхом. І вона так само сповіщає своїх вартових — хоч як там вони не називаються на чужих мовах. У кожного з них є свій сектор, за який він відповідальний. Але мені здається, що в разі глобальної загрози всі вартові об’єднаються, щоб попередити, протистояти їй. Не питай, звідки у мене ці відчуття. І дай Боже, щоб ні ти, ні ті, хто тебе змінить, не побачили червоних вогників — сповісників невиправного.
Я не лякаю, я лише чув про них. Мені пощастило бачити максимум біле світло — передвісник біди, яку ще можна уникнути. Мій же попередник бачив червоні спалахи: і перед голодом двадцятих років, і перед тридцять другим; перед війною і після неї — тоді теж голод пройшовся цими краями. І дід моєї дружини, і інші вартові кричали про це, казали людям берегтися. Але загроза виявилася сильніша, уникнути всього не вдалося. Тому тобі бажаю життя без червоного світла. А там вже як вийде — майбутнє знають лише ті, хто нам сигналить надчумаковими вогнями.
От, наче усе й розповів — про інше дізнаєшся згодом. Бо будь-яке знання приходить в той час, коли воно потрібне найбільше.
Ага, ще — змайструй собі із сухого чумака костур. Може зараз він тобі й не знадобиться, та в старості, повір, буде, як знахідка. Не забудь про це…
***
Минулої ночі мені наснилися біли вогники. Вперше. Я не бажав їх бачити, як і попередні жовті, що переслідували мене ледь не щоночі протягом майже двох тижнів. Я не прагнув бути особливим, бути вартовим, жерцем, чи охоронцем будь-чого. Мені моє теперішнє життя подобалося і міняти його на щось героїчно-космічне зовсім не хотілося. Тому через це я й втік із села. Бо почуте від діда настільки вибило з колії, що ніяких запитань ставити не хотілося. Хоча я й бачив — старий чекав на них. Проте і він, і Марійка наступні два дні лише віталися, цікавилися самопочуттям, та не більше.
А потім приїхали буровики і я повернувся в столицю. Бо так для себе вирішив після дідового монологу. Іван же залишився, але перед тим розповів, що ж сталося тієї ночі.
Каже, прокинувся, а мене в ліжку немає. Вранці побачив Марійку, яка йшла до школи, перепитав, де я. Дівчина відповіла, що ні з ким не зустрічалася, але можливо знає, де мене шукати. Отак удвох вони попрямували до чумакового гаю і там побачили моє тіло. Так, Іван спочатку подумав, що я мертвий, хотів уже викликати поліцію, та Марійка вмовила його просто перенести мене до дідової хати. А там я отямився…
Вже в місті зателефонувала Світланка і сказала, що хоче помиритися. Я ж відповів, що поки не готовий розмовляти на цю тему. Не знаю, що вона подумала, але відтоді мене більше не турбувала.
Зате Марійка — не завжди, але коли снилася, — кликала мене, як тоді: “Максиме, повертайся!” Може тому я й зателефонував Іванові, щоб він взяв у сусідки номер мобільника. І потім ледь не щовечора ми з нею розмовляли телефоном. Виявляється, через декілька днів після мого від’їзду в селі почали монтувати вежу стільникового зв’язку. Тож тепер не треба було бігати на горбок, щоб спіймати сигнал аж із райцентру.
Мені взагалі стало дуже цікаво балакати з дівчиною, слухати її розповіді не тільки про рослини, а й про все інше. Не знаю, чи можна це назвати коханням, але помітив, що все більше думаю про неї.
І ось ці білі спалахи минулої ночі! Я не знав, що робити! На мої дзвінки — щоб попередити, якщо раптом дід їх не помітив — Марійка не відповідала. Самому поїхати туди — а як же тоді моє рішення не зв’язуватися із селом, з тими дивними деревами?
Весь день я набирав Марійку і слухав металеве: “Абонент поза зоною.” Спроба набрати Івана також виявилася невдалою — товариш ще позавчора взяв відпустку, тож його в селі вже не було. Аж тут під вечір шеф повідомив, що завтра в село їде машина з металевою огорожею для ділянки. І я — бо наче вже знаю, як туди їхати — сам зголосився на відрядження.
А вночі над чумаками знов палахкотіло біле полум’я — сон повторювався, наче у запису. І Марійка вранці знов не відповідала! І машина, здавалося, їде повільно. А ще водій — цього разу не я керував автівкою — попався занадто балакучий. Його анекдоти та історії з життя бісили, проте я стримувався, аби не нагрубити.
Аж тут прокинувся мій мобільник. Марійка!
— Нарешті! Марійко, що сталося? Чому слухавку не брала? — я говорив настільки голосно, що водій з несподіванки аж замовк. — Миколо, зупини, я побалакаю, — мені не хотілося, щоб хтось сторонній чув нашу розмову, тому попрохав про це.
— Не уявляєш, як я радий твоєму дзвінку! — продовжив, уже відійшовши від машини. — Мені позаминулої ночі білі вогники наснилися. Дід їх бачив? Що вони означають? Кажи, чого мовчиш?
— Ми діда сьогодні поховали, — тихим голосом відповіла дівчина. — Тому й не могла взяти слухавку.
— Він що, помер? Коли? Як це сталося? Чому мені не повідомили?
— Учора, — таким же тихим голосом продовжувала дівчина. — Коли я пішла до школи, він, схоже, попрямував до гаю. Бо там його і знайшли — лежав під сумахом. Тобі ж не повідомляли, бо дід ще раніше про це просив. Казав, як щось зі мною станеться, не турбуйте Максима, він сам про все дізнається і приїде. Але тебе не було…
— Марійко, я їду. Ми вже недалеко, чуєш?..
***
Крутий вигин залізничної колії. Поруч з ним ґрунт насипу потихеньку, майже непомітно сповзає в долину. Пасажирський поїзд, знижуючи швидкість, проїжджає вигин, колія ледь просідає, але зовні все виглядає, як і раніше…
Тепер вже вантажний потяг. Серед піввагонів, платформ, зерновозів бачу декілька сріблястих цистерн з жовтими смугами. Поїзд наближається до вигину, сповільнює хід…
Нова картинка: розкидані вагони, над однією з цистерн з’являється незвична хмарка, яку вітер відносить у напрямку села…
Я різко прибираю руку із сумахового дерева, озираюся. Позад себе на стерні бачу Марійку. Дівчина, схоже, хвилюється, бо покусує нігті на руці.
Я все ще під впливом побаченого, але Марійка окликає мене:
— Максиме, то як — бачив щось?
Наче сомнамбула, я покидаю гай, опускаюся на стерню поруч з дівчиною:
— Бачив. Але майже нічого не зрозумів. Хіба десь тут є залізниця? — я вже після запитання згадую переїзд біля райцентру.
— Є. Напряму десь кілометра зо три буде. І що з нею?
— А вигин колії, дуга там є?
— Так. Через неї довго не могли запустити швидкісні поїзди зі столиці. Кажуть, дуже проблемна ділянка. То що там, кажи?
— Аварія. Вантажний потяг з отруйними речовинами — я не знаю, з якими. Насип там просяде, зсув. Цистерни перевернуться і отруйна хмара піде на село.
— У нас три дні дощ лив, сам бачиш. Ото воно й просіло. І вітер в наш бік. А коли це станеться?
— Не знаю, — я намагаюся пригадати хоч щось, пов’язане з часом, але пам’ять підсовувала лише сонце, що сідає крайнеба. — Наче під вечір, але якого дня, не знаю.
Марійка дивиться догори, погляд її вже зосереджений. Дівчина зовсім не схожа на себе — на ту, котру я бачив ще декілька хвилин тому:
— Якщо сьогодні, то в нас ще є година-дві, — каже вона. — Підіймайся, йди до Петра, їдьте з ним до залізниці. Якщо розпитуватиме, чому — скажеш, що по дорозі поясниш. Петро зрозуміє. А я зараз на станцію телефонуватиму, щоб попередили машиністів і про всяк випадок надіслали туди колійну бригаду…
Петро дійсно почав розпитувати, навіщо треба їхати хтозна-куди, ще й терміново. Лише згадка про Марійку перервала потік запитань, з двору через дві хвилини виїхав джип і чоловік, відчинивши двері, кивнув мені:
— Сідай.
Потім я переповів своє видіння й Марійчині слова. І Петро, нічого більше не запитуючи, повів автівку у долину.
— А хіба нам не до райцентру?
— Твої описи вказують на інше місце. До нього через поле швидше буде. Якби не вчорашній дощ, то за п’ятнадцять хвилин були б там.
Петро не зважав на бездоріжжя, керував упевнено, іноді покусуючи губу, коли автівка буксувала. А вже коли виїхали на рівне, чоловік перевів подих:
— То ти тепер за діда Свирида будеш? — запитав, прикурюючи цигарку. — Марійку тільки не ображай. Вона зовні сувора, а насправді тендітна, як лань.
— Я ще нічого не вирішив. І з Марійкою не говорив — може вона відмовить, — сказав це і зрозумів, що признався Петрові про свої почуття до дівчини.
— У мене, знаєш, до діда особиста подяка, — Петро наче й не чув моїх слів. — Він сім’ю моєї сестри врятував, може чув?
— Блискавка?
— Так. Дід того вечора не відставав від мене. Все гнав, щоб я вивів усіх сестриних з хати, щоб речі, які можна, забрав, за худобу переймався. А я ж тоді молодший був, дурний, не вірив, що в діда якийсь дар є. Та воно все по його сталося. Ну все, приїхали. Звідки, кажеш, поїзд йтиме?
Я знову спробував згадати видіння:
— Сонце наче ліворуч сідало… — відповів невпевнено.
— Тоді нам туди, — Петро вказав рукою. — Бери ось ряднину, біжи, зупиняй потяг. Зазвичай вони тут стишують хід, тому, сподіваюся, помітять. А я, про всяк випадок, піду по той біг вигину — раптом ти сплутав напрямок.
***
Так, ми зупинили потяг. Майже. Він дійсно їхав з мого боку. Але Марійка не змогла додзвонитися на станцію, тому попросила Оленчиного чоловіка відвезти її в райцентр. А там поки докричалася до потрібних людей, поки ті відреагували.
Машиніст помітив мої сигнали, але поїзд, скрегочучи гальмами, ще протягнув майже до вигину, де локомотив таки зійшов з рейок.
А там і залізничники з МНСниками над’їхали.
Ще до того Петро попередив мене, що сам говоритиме з ними та поліцією. Мовляв, проїжджав повз, помітив зсув, попередив Марійку.
Я ще запитав:
— А мене куди приліпиш? Це ж я сигналив потягу.
— А ти… Давай-но сюди свою куртку, бери мою. Ми комплекцією схожі, може не впізнають. Скажеш, пізніше підійшов — гуляв тут, або... Придумай щось, але не вплутуйся, зрозумів? Не слід усім поки про тебе знати.
Тож тепер, закутані в ковдри, які я знайшов у Петровій автівці, ми з Марійкою сиділи на підніжці джипа й спостерігали, як уздовж колії метушаться залізничники, ходять МНСники, поліціянти. Один з них про щось розпитував Петра і той енергійно розмахував руками, вказуючи то в один, то в інший бік.
Про себе я вже вирішив, що невдовзі звільнюся з роботи й влаштуюсь водієм в райцентрі, або до фермерів — вони наче всюди потрібні. Залишалося лише розв`язати всі питання з Марійкою, але я не уявляв, з чого почати. Тому чекав, що рішення, як попереджав дід Свирид, саме прийде в потрібний час.
Марійка теж мовчала. А потім взяла у свої долоні мою руку й прошепотіла:
— Дякую. Дід в тобі не помилився!
— Шкода, що він пішов, — я теж відповів пошепки. — У мене скільки питань до нього було…
Марійка поклала голову на моє плече:
— Нічого. Власний досвід корисніший. Та і я буду поряд. Ти не проти?
Я не бачив обличчя дівчини, але уявляв, як вона усміхається:
— Звичайно ні. Одне лише цікавить: а де сплять вартові Чумацького шляху?
На що Марійка легенько штовхнула моє плече кулачком, потім притиснулася до нього й полегшено зітхнула.
м. Дніпро, 05.03.2023 р