08.04.2023 18:04
18+
65
    
  - | -  
 © Анатолій Валевський

Серцевий випадок. Частина 4

Серцевий випадок. Частина 4

з рубрики / циклу «Серцевий випадок»

Повернувшись додому, Олег Борисович виявив сина за мольбертом. Він зосереджено малював якийсь жіночий образ. Поки що це був лише розмитий начерк, тому крім автора ніхто не зміг би впізнати оригінал. Підозрюючи, що Ігор малює портрет тієї жінки, яка запаморочила йому голову, Олег Борисович ніби між іншим обережно поцікавився:

- Це що, дама твого серця?

- А що?

Ігор із викликом подивився на батька.

- Нічого. Просто запитав. Мені здається, що зараз тобі потрібно більше уваги приділити підготовці до іспитів. Хіба ні?

- Між іншим, за моєю майбутньою спеціальністю портрет - це один з обов`язкових іспитів з малюнка і живопису, а ще композиція на задану тему.

- А що, загальноосвітні дисципліни тепер на іспити взагалі не виносяться?

- Ну, якщо я наберу достатню кількість прохідних балів за екзаменаційні роботи, то залишаться тільки два: твір з літератури та історія усно, а з цими предметами, як ти прекрасно знаєш, у мене все гаразд.

- Що ж... і все ж мені здається, що справи сердечні можуть почекати.

- Почекати чого? Поки я закінчу інститут, зроблю кар`єру... стану, як ви кажете, самостійним?!

- Хто це "ви"?

- Люди похилого віку! У вас усе розплановано, напевно, до самої пенсії... а жити коли?! Якщо людина закохана, то це не залежить від віку!

Олег Борисович криво усміхнувся. Виходило так, що за поняттями сина він належить до категорії людей похилого віку, хоча у свої сорок років таким себе не вважав.

- Зачекай, Ігорю, - примирливим жестом зупинив сина Олег. - Я такого не казав. Просто не потрібно поспішати... подумай, зваж усе... чи підходите ви одне одному... припустімо, за віком.

- Я вже не маленький хлопчик.

- А я не тебе мав на увазі, - обережно натякнув Олег Борисович.

Ігор насупився, але промовчав, вирішивши далі не сперечатися. А Данилов старший трохи заспокоївся, сприйнявши мовчання сина за згоду з його словами і маючи на увазі велику різницю у віці, обережно додав:

- Ну, сам подумай: що у вас може бути спільного? Хіба це кохання?! Адже ви зовсім не підходите одне одному...

Але його слова подіяли на сина зовсім не так, як Олег сподівався. В очах Ігоря блиснули сльози образи.

- Як ти можеш судити?! - вигукнув він. - Адже ти навіть не бачив її, а вже робиш висновки!

- Давай закінчимо на сьогодні цю неприємну розмову, - втрачаючи терпіння запропонував Олег Борисович. - І продовжимо її після твого вступу до інституту. А зараз викинь усі ці юнацькі дурниці з голови.

- У мене є право самому вирішувати, що для мене дурниці, а що ні! - вперто заперечив Ігор. - Нехай навіть нині доля проти нас, але я вірю, що ми все одно будемо разом!

- Ну що ж, у такому разі я спробую докласти всіх зусиль, щоб цього не допустити!

Не чекаючи відповіді, Данилов старший повернувся і швидко вийшов із кімнати сина, в серцях грюкнувши дверима.


* * *


Ранок нового робочого дня в рекламному агентстві "Успіх" ознаменувався метушнею, викликаною несподіваним приїздом дружини директора. Світлана Леонідівна з`явилася в дверях офісу з променистою посмішкою на вустах. Настрій у неї був прекрасний, погода чудова. Залишивши дітей під опікою матері, Світлана вирішила зробити приємний сюрприз чоловікові. Попередньо навідавшись до кондитерської східних солодощів і купивши пахлаву, яку Дмитро просто обожнював, вона заїхала до нього на роботу.

Проходячи повз столи працівників, Світлана Леонідівна доброзичливо кивала знайомим, усміхалася. Тримаючи в піднятій руці коробочку з частуванням, вона без стуку відчинила двері до кабінету і увійшла з жартівливим вигуком:

- Хто замовляв східні солодощі?

Дмитро Семенович розслаблено розвалившись у кріслі, спостерігав за нафарбованою дівицею, яка сиділа на краєчку директорського столу, вульгарно закинувши ногу на ногу. Обернувшись на звук дверей, що відчинялися, дівчина окинула зарозумілим поглядом жінку, що увійшла, і зневажливим тоном відповіла:

- Ми нічого не замовляли.

Вона вочевидь збиралася ще щось додати, але Колишній, який змінився в обличчі, швидко схопився на ноги і, метушливо обігнувши стіл, чмокнув жінку в щоку.

- Знайомтеся, - дещо натягнутим голосом квапливо вимовив він. - Моя дружина, Колишня Світлана Леонідівна. А це - Маргарита Трохимівна Сиволап, одна з провідних співробітниць нашого агентства...

Він грізно зсунув брови, очима вказавши Марго на підлогу, після чого та знехотя зістрибнула зі столу і, вочевидь завагавшись, все ж простягнула руку для привітання.

- Настільки провідна, що навіть вільно сидить на директорському столі?! - не втримавшись, із сарказмом зауважила Світлана, але руку все ж подала у відповідь.

І тут вона помітила знайому каблучку, що блиснула смарагдовим відблиском, на безіменному пальці співробітниці. Затримавши її долоню у своїй, Світлана Леонідівна миттєво захриплим від хвилювання голосом поцікавилася:

- Звідки у вас ця чарівна штучка?

- Яка? - не зрозуміла Марго.

- Ось ця знайома каблучка...

Марго мимоволі кинула швидкий погляд у бік начальника. Світлана теж швидко подивилася на чоловіка, який у цю мить почав бліднути буквально на очах, і все зрозуміла. Немов крижана голка увійшла в її серце. Вона гидливо відступила на крок, потім ще на один, ніби побоюючись доторкнутися до нього.

Пролунав стукіт у двері, і в кабінет, тримаючи в руках якісь креслення, увійшла усміхнена Надія Полякова.

- Що, іще один провідний спеціаліст?! - глузливо запитала Світлана Леонідівна, швидко обвівши поглядом присутніх.

Не розуміючи, що відбувається, Надя розгублено застигла біля дверей, переводячи безпорадний погляд із подруги на директора і назад. А дружина Дмитра Семеновича, якось одразу трохи зсутулившись, наче на її плечі навалився важкий тягар, втомлено зітхнула.

- Що ж, можете нічого не відповідати... і так усе ясно.

Вона повільно опустила на стіл коробочку з пахлавою, потім задумливо потерла лоб, зосереджено про щось розмірковуючи. Весь цей час її чоловік і Марго стояли, немов закам`янілі, і не знали, що робити. Надя теж розгублено перекладала креслення з руки в руку, марно намагаючись що-небудь зрозуміти.

- Скільки мотузочці не витися... - ледве чутно пробурмотіла Світлана Леонідівна і пильно подивилася на чоловіка.

Під її прямим поглядом Дмитро Семенович якось з`їжився і спробував вичавити жалюгідну посмішку.

- Світланко, ти не так зрозуміла, - зробив він слабку спробу виправдатися. - Я тобі зараз усе поясню...

- Не потрібно, Митю, - холодним голосом заперечила дружина. - Мені все зрозуміло, хоча, на жаль... дійшло не відразу. Вітаю! Ти дуже талановитий актор, Колишній... до речі, з цього моменту прізвище повністю відповідає твоєму нинішньому сімейному статусу - ти і справді тепер колишній!

Обернувшись до Марго, яка вороже дивилася на неї з-під лоба, Світлана Леонідівна сумно усміхнулася.

- А вам... дівчина, раджу наступного разу "пастися" в холостяцьких угіддях, а то ж усяко може статися... я-то миролюбна, а за інших не ручаюся...

Гордо розвернувшись, вона рішуче попрямувала до виходу, кинувши через плече:

- Додому не повертайся і не дзвони! Твої речі я приготую і повідомлю, коли зможеш їх забрати...

Коли Світлана Леонідівна проходила повз, Надя помітила в її очах іскорки сліз і з жахом зрозуміла, що так само, як і дружина директора, стала жертвою обману його і найкращої, як вона наївно вважала, подруги. Мама виявилася права - її справді "використовували".  

Змірявши зіщулену парочку презирливим поглядом, Полякова несподівано відчула полегшення, немов скинула з плечей обтяжливий тягар і вирвалася на довгоочікувану свободу.

- Виявляється, у тебе досить симпатична дружина... колишній... а ти брехав...

Кинувши креслення на стіл, вона теж попрямувала до виходу.

- Надя... Полякова, ти куди?! Зачекай!

Дмитро Семенович простягнув руку навздогін, немов маючи намір зупинити Надію, але вона, не зупиняючись, додала:

- Мені теж не дзвони... ніколи! Я звільняюся!

Наостанок демонстративно грюкнувши дверима, Надя вийшла з кабінету, а Колишній з жахом схопився за голову, звалився в крісло і приречено забурмотів:

- Усе пропало... усе пропало...

Марго підійшла до нього і заспокійливо погладила по голові.

- Ну що ти так переймаєшся?! Нарешті все стало на свої місця: тепер ти повністю вільний, і ми нарешті заживемо як люди...

- Що-що?!

Дмитро Семенович подивився на Марго якимось таким дивним, напівбожевільним поглядом, що та навіть відсахнулася і поквапилася роз`яснити:

- Ну, я маю на увазі нормальне життя... з`їздимо нарешті на Кариби або Фіджі...

- Які Кариби?! За які кошти?! - простогнав Колишній.

- Ти що забув?! - Марго грайливо клацнула Колишнього по кінчику носа. - У тебе ж... а точніше, тепер у нас така процвітаюча рекламна фірма, що приносить постійний дохід...

- Дурепа! - у розпачі вигукнув Дмитро Семенович. - Ця фірма належить Світлані! Власне кажучи, як квартира і взагалі все інше...

Він опустив голову на руки і глухо застогнав, а приголомшена несподіваним відкриттям Марго з відвислою щелепою втупилася на нього.


* * *


- Та де ж це, врешті-решт?! - роздратовано бурмотів Олег Борисович.

Він повільно їхав вулицею, уважно вдивляючись у таблички на будинках. Нарешті, знайшовши потрібний номер, Данилов старший рішуче в`їхав під арку і, опинившись усередині двору, зупинився біля під`їзду, біля якого худорлява двірничка змітала листя. Побачивши новоприбулого, вона негайно притулила мітлу до стіни будинку, схрестила руки на грудях і безцеремонно втупилася на візитера.

- Скажіть, будь ласка, п`ята квартира в цьому під`їзді? - звернувся до неї Олег.

- А ви, власне кажучи, до кого? - запитанням на запитання відповіла Гарпія, рішуче загороджуючи вхід у під`їзд.

- Мені потрібна Полякова... Надія Михайлівна.

- А, то ви до Надійки...

Двірничка одразу подобрішала і, відступивши на крок, вказала на двері.

- На другому поверсі, праворуч від сходів...

Кивком подякувавши служительці чистоти й порядку, Олег Борисович увійшов у під`їзд і почав підніматися сходами.

Провівши його пильним поглядом, Гарпія почухала від цікавості ніс і попрямувала слідом, бурмочучи:

- А ось ми зараз перевіримо, чи туди?..

Квіти виходили настільки повітряні й тендітні, що, здавалося, якби подув легкий вітерець, вони відірвалися б від паперу і попливли по кімнаті, мрійливо кружляючи в романтичному вальсі.

Надя вже майже годину корпіла над акварельним натюрмортом у мокрій техніці. Вона ледь вловимо торкалася пензлем поверхні паперу, що ледь не плавав на мокрому полотні, щедро просоченому водою, і фарба химерно розпливалася, слухняно утворюючи напівпрозорі пелюстки. З таким захопленням і захватом Надія вже давно не працювала над малюнком, тож, коли в коридорі пролунав дзвінок, вона, не піднімаючи голови, покликала:

- Мамо!.. Машуня!.. хто-небудь, подивіться, хто там прийшов!

Але з дальньої кімнати долинала лише музика і голоси персонажів з якогось серіалу, який із захопленням дивилися Віра Іванівна і Маша. Напевно вони не чули ні дзвінка, ані її закликів.

- От же ж серіальні фанатки, - пробурмотіла Надя, знехотя відриваючись від малюнка. - І на хвилину не можуть відійти від свого улюбленого зомбоящика...

Вона поклала пензель на підставку, витерла насухо руки стареньким рушником і попрямувала до дверей. Знову нетерпляче продзвенів дзвінок.

- Іду! Іду... - відгукнулася Надія.

Вона відчинила двері і з подивом виявила за ними того самого симпатичного чоловіка, якого врятувала, коли відвезла в лікарню. Щоправда, тоді він був непритомний і виглядав дещо інакше. З-за його плеча з цікавістю визирала Гарпія.

- Надія Полякова? - несподівано сухо запитав він.

- Так, це я... - відповіла Надя, розгублено посміхаючись.

З якимось дивним виразом обличчя чоловік зміряв її пильним поглядом з голови до ніг.

- Так ось ви яка...

- У якому сенсі?

Зі збентеженою посмішкою очікуючи якихось приємних слів подяки, Надя навіть не встигла здивуватися дивній поведінці гостя, як на неї несподівано звалився справжній шквал звинувачень. Чоловік говорив швидко, гнівно, навіть не даючи можливості їй бодай щось відповісти, а вона лише безпорадно кліпала очима.

- Як не соромно морочити голову людям?! Ви вважаєте, що вам усе дозволено?! Помиляєтеся! І я не допущу... я не дозволю вам грати чужими долями і ламати їх у своїх брудних цілях!

- Але...

- Можете викинути з голови ваші брудні плани!

- Та в чому справа?! - не витримавши, вигукнула Надя. - У чому ви мене звинувачуєте і чому?!

Гарпія здивовано крутила головою, не розуміючи, що відбувається і в чому незнайомець звинувачує сусідку

- Ах, тільки не потрібно вдавати з себе невинну овечку... ви досвідчена хижачка! Вертихвістка не першої свіжості... хоча й досить симпатична, треба визнати... - Олег Борисович на мить заткнувся, зніяковівши від зізнання, що вирвалося несподівано.

- Спасибі, - мимоволі подякувала Надія.

Данилов нервово смикнув плечем і швидко мотнув головою, немов відганяючи непотрібні думки.

- Зі мною ці номери не пройдуть! Я бачу вас наскрізь!

- Зачекайте, я нічого не розумію! - змолилася Надія.

- Вам не вдасться задурити мені голову, як довірливому й наївному хлопчику, що вірить у велике кохання!

І тут на свій жах Надя нарешті здогадалася, що перед нею стоїть батько Ігоря - її юного непроханого залицяльника. Вона спробувала сказати щось на своє виправдання, пояснити, що ні в чому не винна, але Олег не дав їй вимовити й слова.

- Ви безсовісна, аморальна і розпусна!..

Але тут уже не витерпіла Гарпія. Грізно взявшись в боки, вона рішуче відсунула плечем візитера, який не в міру розходився, від дверей і глузливо промовила:

- Ти поглянь тільки на цього героя! З`явився, не знамо звідки, кричить, погрожує... бач який вишукався!

- А ви не влазьте не у свою справу! - огризнувся Олег Борисович. - Вас ніхто не запрошував!

Але не тут-то було. Якщо вже двірничка брала слово, то зупинити її не змогла б, напевно, і катастрофа планетарного масштабу. Хоч вона була худорлявою і нижчою на зріст за Данилова старшого, але якимось чином примудрилася дивитися на нього зверхньо й упевнено тіснити в бік сходів.

- Нумо, давай, рухайся звідси, хуліган інтелігентний! - загрозливо насунулася вона на візитера. - А то я не подивлюся, що при краватці! Давай-давай...

Такому потужному натиску Олег Борисович протистояти був не в силах. Крок за кроком він відступав до сходів і врешті-решт, не витримавши натиску, змахнув рукою і в розпачі вигукнув:

- Та пропадіть пропадом! Усі ви тут одним миром мазані!

Із цими словами Данилов збіг сходами. Внизу грюкнули вхідні двері, потім долинув звук мотора автомобіля, що швидко від`їжджав, і слідом за цим настала тиша.

Надія і Галина Романівна розгублено перезирнулися.

У коридор із кімнати визирнули стривожені шумом Маша і Віра Іванівна.

- Тітонько Надю, що трапилося?

Мовчки кивнувши на прощання розчарованій сусідці, яка вочевидь хотіла б продовжити обговорення інциденту, Надія зачинила двері та, опустивши голову, щоб рідні не побачили сліз образи, попрямувала до своєї кімнати.

- Хто це був, Надюшо?

- Ніхто...

Віра Іванівна спробувала затримати доньку, але та м`яко ухилилася і щільно прикрила за собою двері. Здивовано перезирнувшись і знизавши плечима, Маша і Віра Іванівна вирушили додивлятися свій улюблений серіал, резонно вирішивши поки що не дошкуляти Надії зайвими розпитуваннями - прийде час, сама розповість, якщо вважатиме за потрібне.

У кімнаті було настільки тихо, що Надя чула, як монотонно гуде за вікном остання бджола, що затрималася, збираючи солодку данину з квітучої акації. Вечірні сутінки, які непомітно насунулися, беззвучно крали поступово згасаючий день. А в довколишніх будинках, подібно до теплих ліхтариків, почали спалахувати затишними вогнями вікна квартир. З-за потемнілої крони високої старої тополі несміливо визирнув місяць. На його блідому тлі стрімким розчерком промайнув смиканий силует швидкокрилого кажана, який нетерпляче вилетів пополювати на нічних метеликів. Несміливо, ніби перевіряючи свої сили, подали голос перші цвіркуни. Ніч поступово вступала у свої права.

Стоячи біля вікна, Надія із сумом дивилася на такого ж самотнього, як і вона сама, небесного мандрівника, що безмовно пливе над затихаючим містом, і відчувала, як непрохані сльози намагаються прорвати греблю самозаспокоєння.

Немов відгукуючись на її настрій, з далекого кінця двору, прихованого розлогими каштанами, де на дитячому майданчику вдень пустувала малеча, а вечорами збиралася молодь, долетіли вкрадливі звуки гітарного перебору. А потім тендітний дівочий голос заспівав про самотність душі, яка очікує зустрічі з тим, хто подарує любов… але ніч холодна та самотня...

Співачка замовкла. Пролунали розрізнені оплески, потім веселі голоси, дівочий сміх.

"Юна і щаслива... - подумала Надія, сумно посміхнувшись - Що вона знає про самотність?.."

Утім, незважаючи на явно підлітковий вік (судячи з голосу), виконано було з душею, красиво.

- Що ж, досить розпускати нюні!

Надія рішуче струснула головою, відганяючи сумні думки, і повернулася до акварелі.


* * *


Сумно цього вечора було не тільки Наді. У темряві своєї кімнати, сидячи в глибокому кріслі з напівпорожнім келихом вина в руці, щиро плакала Маргарита Сиволап, розмазуючи по щоках туш. Але це не були сльози каяття чи образи. Плакала вона від злості, тому що весь її ретельно вибудуваний корисливий план сходження на верхівку матеріального благополуччя, звалився відразу, поховавши під своїми руїнами мрії про легке і красиве життя в окремому особняку, про поїздки за кордон на відпочинок і подорожі, про багате вбрання та прикраси...

- Стільки часу було витрачено на цього олуха, і все собаці під хвіст! - крізь зуби процідила Марго і залпом висушила келих до дна.

Зі стуком поставивши його на журнальний столик, вона витягнула ноги і, повільно провівши долонями по животу і стегнах, загрозливо пробурмотіла:

- Нічого, поки ще у формі, час є... знайдемо іншого!..


У порожньому й темному офісі рекламної фірми "Успіх" світло сяяло тільки в директорському кабінеті. У розпачі обхопивши голову руками, Дмитро Семенович Колишній сидів за столом і з тугою дивився на сімейну фотографію в рамочці, що стояла перед ним. Запізніле каяття палило його зсередини нестерпним вогнем. На світлині променисто усміхнена Світлана ласкаво притискала до себе сина і доньку, а він сам стояв позаду, злегка нахилившись до них і обійнявши сімейство. Усі виглядали щасливими і красивими.

- Боже мій, який же я ідіот... - прошепотів він, нервово скуйовдивши волосся на маківці. - Втратити найдорожче у світі...


Світлана Леонідівна теж перебирала старі сімейні світлини, на яких вона була разом із чоловіком і дітьми, і плакала від образи. Вона згадувала молодість, знайомство, весілля, а потім народження двійнят. При думці про них, вона мимоволі посміхнулася крізь сльози, немов промінчик сонця пробив похмурі хмари. Сьогодні вдень діти запитували, коли повернеться тато, і вона відповіла невиразно, на ходу придумуючи, що татові зараз потрібно по роботі кудись терміново поїхати, а коли він повернеться, поки що не ясно. Але Світлана Леонідівна розуміла, що рано чи пізно все спливе і доведеться дітям пояснювати, а вона дуже переживала, як вони це сприймуть. Але, так чи інакше, рано чи пізно, життя все розставить на свої місця.

- Поживемо - побачимо... - сказала вона сама собі і закрила альбом із фотографіями.


* * *


- Ігорю, нам потрібно серйозно поговорити!

Олег Борисович намагався, щоб його голос пролунав суворо і переконливо, хоча після вчорашньої розмови з Надією Поляковою на душі шкребли кішки. Якесь неясне відчуття запізнілого каяття переслідувало його ще з вечора, коли він повернувся додому.

- Про що?

Син знехотя обернувся до нього, намагаючись не дивитися в очі. Судячи з усього, розмовляти він не хотів, але ввічливість не дозволила повністю проігнорувати слова батька.

- Я про цю жінку...

Данилов старший підставив свою чашку ближче до кавника, з якого Ігор наливав собі ранковий бадьорий напій, і примирливо додав:

- Мушу визнати, що я дещо... погарячкував... хоча й ти маєш мене зрозуміти...

- У чому?

- Ну, можливо, мені й не варто було так різко висловлюватися, але... коли-небудь, коли ти сам станеш батьком, то зрозумієш, що хвилюватися за дітей - це невід`ємне право й обов`язок батьків!

- Але ж це моє особисте життя, - намагаючись говорити спокійно, заперечив Ігор. - Я вже цілком дорослий, щоб самому вирішувати!

- У тобі зараз промовляє юнацька гарячковість і максималізм, але якщо гарненько подумати і зважити всі за і проти, то різниця в роках не може з часом не позначитися на стосунках...

- Що ти маєш на увазі? - щиро здивувався син. - Про яку різницю йдеться?

- Тільки не треба думати, що твій батько вже зовсім нічого не розуміє, - поморщився Олег Борисович. - Я й сам колись був молодий і романтичний, і, зізнаюся чесно, мені теж одного разу сподобалася... утім, мова зараз не про мене... Так от, учора я розмовляв із твоєю обраницею...

- Де?! - вражений несподіваним зізнанням батька, Ігор ледь не впустив кавник. - Звідки ти дізнався її адресу?

- Ну... скажімо так, пощастило... - уникнув прямої відповіді Олег Борисович, не бажаючи зізнаватися, і рішуче додав: - Але не це головне, а те, що ви не підходите одне одному... за роками!

- Про що ти кажеш?! - здивувався син. - Ми ж із нею практично одного віку!

- Не намагайся мене обдурити, Ігорю, будь ласка! Я ж бачив її на власні очі, ось так, як тебе, і навіть розмовляв - скоріше, це ми з нею одного віку, а не ти!

- Про кого ти розповідаєш?! - здивувався Ігор, з недовірою втупившись на батька. - Мені здається, ми говоримо про різних людей...

- Господи, та про Полякову! Про Надію Полякову, - я все знаю!

- Ти що, розмовляв із нею?!

Ігор завмер на мить, а потім, схопившись за голову, впав на стілець.

- Навіщо?! Навіщо?!!! - бурмотів він, розгойдуючись із боку в бік.

Нахилившись до сина, Олег Борисович узяв його за плечі й легенько струснув.

- Я хочу, щоб вона залишила тебе в спокої і не ламала тобі життя!

- Вона?!

Із гіркою посмішкою юнак подивився на батька очима, повними сліз.

- Ти навіть не розумієш... ти не знаєш, що це я мав уже давно залишити її в спокої. Адже це саме я переслідував її, тому що, як мені здавалося... утім, тепер це вже не важливо. Як ти міг?!

- А що я мав робити, пустити все на самоплив?! Ти ж заявив, що закоханий, жити без неї не можеш... навіть портрет цієї Полякової малював, я ж бачив...

Не кажучи жодного слова, Ігор вибіг з кухні і незабаром повернувся з невеликим полотном. Розгорнувши його лицевим боком до батька, він поцікавився:

- І де ти тут бачиш Надію Михайлівну?!

Олег Борисович знехотя глянув на портрет і несподівано насторожено завмер. Це була не Полякова. З легкою усмішкою на нього з полотна дивилася зовсім юна миловидна дівчина.

- Хто це? - розгублено запитав він.

- Це та сама дівчина, про яку я казав, а ти не зрозумів і все переплутав...

- Але... а як же... ця?... Ну...

- Надія Михайлівна?

- Так.

- Я... мені здавалося, що я закоханий у неї... але вона мала рацію, коли казала, що я це вигадав, дивлячись на її картини...

- Які картини? - не зрозумів Олег Борисович.

- Надія Михайлівна пише абсолютно чудові картини! - із запалом пояснив Ігор. - Ось я під їхнім враженням, очевидно, і уявив... але тепер я зустрів дівчину, яка й справді перевернула все моє життя!

- І як її звати?

- Я не знаю, - безпорадно видихнув син. - Ні імені, ні адреси... абсолютно нічого!

- Ну й діла...

- Але я обов`язково знайду її!

Юнак схопився, відніс портрет незнайомки до своєї кімнати, а потім рішуче попрямував до виходу.

- Ігорю, зачекай! - окликнув його Олег Борисович. - Куди ти? Не варто так поспішати! Я допоможу тобі відшукати цю дівчину...

- Спасибі, ти вже допоміг... - Ігор пересмикнув плечима і додав: - Я до Надії Михайлівни, вибачуся перед нею за тебе... і за себе теж...

Ігор відчинив двері і ледь не налетів на сусідку, яка якраз збиралася дзвонити у двері.

- Здрастуй, Ігорю! А тато вдома?

- Проходьте, Людмило Юріївно, він на кухні...

Із цими словами Ігор швидко вийшов із квартири і збіг униз сходами. Провівши його поглядом, сусідка увійшла в передпокій і гукнула:

- Олеже Борисовичу! Ви де?

Данилов старший вийшов назустріч і, побачивши її схвильоване обличчя, відразу насторожився.

- Що сталося?

- Ой, ви не повірите! - сплеснула руками Людмила Юріївна. - Там зараз по телевізору вашу рятівницю показують...

- Де?

- У новинах. Ідіть до нас, вона зараз якраз інтерв`ю дає з якоїсь картинної галереї...

Олег квапливо пішов до сусідньої квартири й ошелешено втупився в екран телевізора, поки Людмила Юріївна захоплено щебетала:

- Я її відразу впізнала! Це ж вона вас тоді привезла до нас у відділення, а потім зникла, як крізь землю провалилася, і ніхто нічого не міг про неї сказати. Це ж треба - виявляється вона ще й відома!..

З екрана на Данилова дивилася Надія Полякова і щось розповідала. Що саме, він не чув, бо сенс слів до нього не доходив - лише одна думка безупинно оберталася в голові: "Який же я бовдур!.."


* * *


Востаннє перед відходом поправляючи неслухняний локон, Надія критично розглядала своє відображення в дзеркалі й розмовляла телефоном із Меншиковим.

- Ой, Льошику, не сміши мене, будь ласка! Яка там зірка?!

Вислухавши відповідь, вона змахнула рукою.

- Та бачила я це інтерв`ю по телевізору - ганьба повна! І навіщо я тільки погодилася? Що?.. Звичайно ж, я пам`ятаю про зустріч із твоїм іноземцем! Я вже практично виходила з дому, коли ти подзвонив... так, взяла... Ну, все... біжу!

Надя кинула мобілку в сумочку, підморгнула власному відображенню і, підхопивши велику художню папку з останніми акварельними роботами, зробила крок до дверей. І в цей час пролунав дзвінок у двері.

- Та що ж це таке?! - вигукнула Полякова, відчиняючи двері. - Я знову можу запізнитися!

На порозі стояв Ігор, зніяковіло стискаючи в руках букетик ніжних польових квітів. Не давши Надії і рота розкрити, він квапливо вимовив:

- Надія Михайлівна, вибачте, будь ласка, мого батька! Він чудовий, повірте... ось тільки за мене дуже хвилюється...

- Ще б пак! - вирвалося в Наді. - Я б теж на його місці хвилювалася!

- Ви й мені вибачте, що набридав зі своїми почуттями! Я і справді, як ви й казали, зустрів дівчину своєї мрії...

Надія відчула, як у неї відлягло від серця.

- Ну, ось і добре! І хто ж ця щаслива обраниця?

- Ох, не знаю... вона виникла і зникла, як чудове видіння. Я навіть не знаю її імені, але обов`язково знайду...

Раптово юнак застиг із відкритим ротом, здивовано дивлячись кудись углиб передпокою. Мимоволі озирнувшись, Надя побачила племінницю, яка з цікавістю виглянула з кімнати. Слідом за нею з`явилася Віра Іванівна.

- Тітонько Надю, ви вже йдете? - поцікавилася дівчина, намагаючись розгледіти візитера.

- Так це ж вона!.. - приголомшено пробурмотів Ігор.

Глянувши на хлопця і не менш здивовану племінницю, Надія миттєво все зрозуміла і, взявши юнака за руку, рішуче повела його в передпокій. Покликавши Машу, вона спритно переадресувала їй букет польових квітів і відрекомендувала:

- Познайомтеся: це - моя племінниця Маша, а це - мій... добрий знайомий Ігор... Мамо і Марійко, ви вже напоїть, будь ласка, гостя чаєм і варенням домашнім почастуйте, а то мені треба бігти в галерею на важливу зустріч - я вже й так запізнююся!

Не давши домочадцям і гостю схаменутися, Надя швидко випурхнула з квартири, зачинивши за собою двері, і з задоволеною посмішкою збігла вниз. На душі було легко і світло.

Свіжий вітерець грайливо скуйовдив чубок, коли Надя вийшла з під`їзду, і вона мимоволі заплющила очі, засліплена сонячним промінчиком, який пробився крізь густе листя каштана. А коли розплющила очі, зі здивуванням виявила перед собою батька Ігоря, який простягав їй букет троянд.

- Надія Михайлівна, прошу вибачити мене за негідну мою поведінку... мені дуже... я просто не знав... не розумів...

Данилов старший зніяковів, заплутавшись у словах, але Надя великодушно прийшла йому на допомогу. Взявши букет троянд і із задоволенням вдихнувши їхній солодкий аромат, вона посміхнулася і просто сказала:

- Я вас розумію. Ігор мені все розтлумачив. Це просто випадок...

- Я б сказав, серцевий випадок... - поспішив додати Олег Борисович. - І я б дуже хотів виправити свою провину. Можу я запросити вас посидіти де-небудь у затишній атмосфері?

Трохи схиливши голову набік, немов обмірковуючи пропозицію, Полякова чомусь усміхнулася і кивнула.

- Тільки не зараз, - поспішила попередити вона. - Я спізнююся на дуже важливу для мене зустріч!

Олег Борисович відступив убік і запрошувально вказав на вже знайому Наді білу "Тойоту".

- У такому разі - ласкаво прошу! Я сам відвезу вас, куди потрібно, швидше за вітер! І взагалі, я готовий возити вас скільки завгодно - хоч усе життя...

Надя посміхнулася і сіла в машину.

Дивлячись із кухонного віконця на машину, що від`їжджала від під`їзду, Віра Іванівна крадькома перехрестила її і прошепотіла:

- Ну ось, тепер, дасть Бог, і в нас усе буде добре...

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!