08.04.2023 17:49
18+
70
    
  - | -  
 © Анатолій Валевський

Серцевий випадок. Частина 1

Серцевий випадок. Частина 1

з рубрики / циклу «Серцевий випадок»

В очікуванні телефонного дзвінка з художньої галереї, Надя Полякова підфарбовувалася, прискіпливо розглядаючи себе в дзеркалі передпокою. Трохи підправивши тонку стрілочку лівого ока, вона несподівано показала власному відображенню язика, пустотливо посміхнулася і взялася за праве.

З відчиненого кухонного вікна долинав веселий пташиний гомін і життєрадісний шум непосидючої дворової дітлашні, що іноді перекривався буркотливими окриками двірнички і за сумісництвом сусідки - тітки Галі зі смішним прізвиськом "Гарпія". Хто і чому її так прозвав, було невідомо. Але Надя підозрювала, що це якось пов`язано з ініціалами – сусідку звали Галиною Романівною Пілявською. Якщо взяти дві перші літери від імені, одну від по батькові та дві від прізвища, то залишається лише додати літеру я, щоб вийшло класичне прізвисько "Гарпія".

Щоправда, другий сусід – Степан Петрович Соболєв стверджував, що прізвисько тітка Галя отримала виключно за склочний характер. Але це було неправдою. Просто двірничка любила, щоб всюди панували чистота і порядок, тому часто бурчала на дядька Степана, коли той заходив у під`їзд після дощу, не обтерши брудне взуття об ґрати біля входу.

У свою чергу Степан Петрович – самотній, але ще міцний пенсіонер, який усе життя відпрацював на верстатобудівному заводі, був великим гумористом і не втрачав нагоди пожартувати з тітки Галі.

З кімнати до передпокою визирнула Віра Іванівна і засмучено сплеснула долонями:

- Надійку, ти ще досі не зібралася?! Ой, ну знову запізнишся на роботу і доведеться затримуватися допізна...

- Не хвилюйся, мам, встигну - я ж на машині. Просто мені потрібно дочекатися дзвінка від Льошика.

- Меншикова?

- Ну так. Він казав, що з`явився якийсь іноземець, котрого зацікавили мої картини. Льоша з ним уже спілкувався і тепер має повідомити, коли ми зустрічаємось.

- То Олексій може зателефонувати тобі і на мобільний.

- Не може, я вчора поміняла сім-карту, щоб позбавитися одного надто настирливого залицяльника, і новий номер не встигла Льошику повідомити. Тому чекаю на його дзвінок на домашній телефон.

Віра Іванівна суворо зсунула брови, склала на грудях руки і засуджуюче похитала головою, явно маючи намір щось сказати. Але, помітивши її реакцію, Надія застережливо підняла руку і попросила:

- Будь ласка, тільки не починай знову...

- А я і не починаю, - Віра Іванівна з найневиннішим виглядом знизала плечима і сперлася на одвірок дверей, явно розраховуючи на тривалу бесіду. - Але, як мама, все ж хвилююся і мені здається, що прийшов час тобі стати дещо серйознішою і нарешті знайти гідного супутника життя... хорошого, надійного і порядного.

- У мене вже є.

- Ой, тільки не кажи мені про цього твого Колишнього.

- Ну чому ж колишнього? Він щонайменше нинішній.

- Тільки не треба баламутити. Всі чудово обізнані, що це прізвище твого шефа-коханця. До речі, що це за прізвище таке дивне – Колишній?! Тьху… Він уже п`ять років голову тобі морочить – скоро ювілей справлятиме…

- Мам, ну він же не може покинути дітей, поки вони маленькі.

Віра Іванівна поблажливо посміхнулася.

- Ну, ще б пак… це вікові стандартні відмовки всіх підстаркуватих ловеласів. Твого Колишнього цілком влаштовує ситуація, що склалася, і він не хоче порушувати статус-кво! Ти краще звернула б увагу на Олексія Меншикова – ось це, скажу тобі, чудовий варіант! Пристойний хлопець... пам`ятаю його ще з того часу, коли ви разом інститут закінчували.

- Льоша просто мій друг! Дуже добрий друг.

- Ось я й кажу, що він дуже гарний, вихований, - як ні в чому не бувало, продовжувала гнути свою лінію Віра Іванівна. – До речі, цілком забезпечений, має власну художню галерею, і картини твої йому дуже подобаються. А твій цей... хм... тільки й знає, що експлуатувати тебе у своїй фірмочці задарма... а ти в мене така довірлива - на тобі всю воду возять, а ти й рада старатися!

- Ну, мамо, перестань, будь ласка… насправді Митя дуже гарний, просто ти до нього дещо упереджено ставишся. До того ж я його люблю, що теж має значення…

Віра Іванівна зневажливо відмахнулася і, раптом змовницьки підморгнула дочці.

- А ти б завела профіль у Фейсбуці – це зараз модно! У наш час багато хто знаходить своє щастя в інтернеті. Ось, наприклад, у фільмі "Вам лист"...

- Ох, мамо, ти б менше голлівудських фільмів дивилася! Це лише в кіно все так казково і прекрасно, а реальне життя сповнене сюрпризів і часто не дуже приємних...

- Ну, яка ж ти в мене песимістка, Надюша! А ось, між іншим, люди кажуть...

- Мало що вони кажуть, - перебила Надя. - Ти спершу сама спробувала б.

- А чого там пробувати? – зневажливо знизала плечима Віра Іванівна. - Справа зовсім проста! Я вже давно профіль на Фейсбуці завела... інкогніто...

- Ага, то ти, мабуть, там не свою фотографію виставила?

- Між іншим, зараз ніхто своїх фоток не виставляє, для цього є ці... ну, як їх... аватарки!

- Судячи з усього, там лише молоденькі стрункі красуні та атлетичні чоловіки фігурують? - посміхнулася Надя.

- Ну і що з того? – не здавалася Віра Іванівна. - Зате приємно подивитися... та й узагалі!

Для переконливості вона навіть притупнула.

- Але ж це обман! - обурилася Надя. - Якісь дитячі ігри дорослих людей...

- Як сказав Шекспір: "Все наше життя - гра, а люди в ньому - актори!" – парирувала Віра Іванівна. - До того ж листування без імен та адреси абсолютно ні до чого не зобов`язує...

В цей час пролунав рятівний дзвінок. Надя швидко підняла слухавку і суворо подивилась на матір, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Насупившись і ображено підібгавши губи, Віра Іванівна з гордим виглядом пішла до кімнати.

Уважно вислухавши співрозмовника, Надія на мить забарилася з відповіддю, а потім, рішуче махнувши рукою, сказала:

- Гаразд, Льоша, якщо вже така справа, то чекайте мене - обов`язково буду хвилин через двадцять-двадцять п`ять...

Поклавши слухавку, Надя підвела ретушним олівцем останню риску, грайливо усміхнулася своєму відображенню в дзеркалі, підхопила сумочку і вибігла з квартири, кинувши на ходу:

- Мам, я до Льоші – треба встигнути зустрітися з мюнхенським галеристом, бо він за дві години відлітає. І, до речі, напевно, сьогодні я знову затримаюсь на роботі.

Коли двері зачинилися, у коридор знову вийшла Віра Іванівна. За звичкою уважно перевіривши замок, вона швидко пройшла на кухню і з цікавістю визирнула у віконце.

Навпроти будинку біля старого клена, немов солдат на посту, застиг інтелігентного вигляду молоденький хлопчина. В руках він тримав пишний букет і з нетерплячою надією дивився на двері під`їзду. Поруч із юнаком, спершись на довгу рукоятку мітли, стояла Гарпія і безцеремонно розглядала його.

- Бідолашний хлопчик, - співчутливо пробурмотіла Віра Іванівна і похитала головою.

Справа в тому, що цей хлопець ось уже з півроку був безоглядно закоханий у Надію, яку вперше побачив у арт-галереї Меншикова. Він милувався там картинами Наді, а вона якраз заїхала до Олексія. Юнака звали Ігорем. Романтичний, захоплений, він щиро любив живопис і збирався цього року вступати до мистецької академії. Побачивши Надю і дізнавшись, що вона є автором картин, що сподобалися йому, Ігор, як кажуть, миттєво втратив голову і тепер не давав їй проходу, буквально засипаючи квітами і записками з палкими зізнаннями. Він усюди намагався потрапити їй на очі. Навіть чергував іноді на сходовому майданчику, коли йому вдавалося прорватися в під`їзд повз пильну Гарпію. Судячи з усього, Ігор нещодавно закінчив школу, і палкий підлітковий романтизм ще не встиг розвіятися. Велика різниця у віці його анітрохи не зупиняла. Він підстерігав даму серця чи не кожен день, сподіваючись звернути на себе її увагу, але натомість часто ставав об`єктом дотепності прискіпливої двірнички.

- Що, залицяльник, мабуть, у міському саду на клумбі квіточок насмикав? - хитро примружилася Гарпія.

- З чого це ви взяли? - ображено відгукнувся юнак. – Я їх купив у квітковому магазині.

- Ага, так я й повірила. Звідки ж у тебе гроші взялися?

- А ось це, вибачте, вже не ваша справа!

- Бач ти, не моє…

Галина Романівна притулила мітлу до стовбура дерева і рішуче узялася в боки, явно збираючись розпочати лекцію про мораль сучасної молоді. Але в цю мить відчинилися двері, і східцями, життєрадісно помахуючи сумочкою, збігла Надя.

- А, Надюша, привіт! – усміхнулася двірничка. - Тебе тут биту годину кавалер очікує, вже змучився весь.

Вона тицьнула пальцем у бік юнака, який в цей момент готовий був спопелити поглядом настирливу робітницю комунальної служби. Він так виразно подивився на Гарпію, що та навіть відступила на кілька кроків, але не вгамувалась.

- Дивись - дивись... ач, як глянув на мене! Очі прямо вогнем палають...

- Привіт, тьотю Галю.

Надя вітально махнула двірничці, навмисно не помічаючи Ігоря, який розгублено тупцяв, переступаючи з ноги на ногу. Вона вже кілька разів намагалася поговорити з юнаком і пояснити, що вони не можуть мати жодних стосунків. Але Ігор уперто продовжував переслідувати її. І тоді Надя вирішила ігнорувати його і вдавати, що не помічає, сподіваючись, що поступово хлопчисько охолоне.

Вмостившись за кермом пошарпаних "Жигулів", який стояв біля під`їзду, Надя завела двигун, крадькома кинувши погляд на своє відображення в оглядовому дзеркалі заднього виду, ще раз махнула рукою Гарпії і виїхала з-під арки на вулицю.

Віра Іванівна провела поглядом автомобіль, зітхнула і, діставши з верхньої полиці кухонної шафи колоду стареньких гральних карт, присіла до столу. Старанно перетасувавши карти, вона почала уважно розкладати хитромудрий пасьянс, щось тихенько наспівуючи собі під ніс.


* * *


Після вчорашнього дощу повітря дихало чарівною свіжістю. Золотисті сонячні промені, які пробилися крізь зелень каштанів, затіяли веселу чехарду на лобовому склі, викликаючи мимовільну посмішку. Через прочинене віконце автомобіля під втихомирюючий шурхіт коліс життєрадісно щебетали спритні птахи. День починався чудово і обіцяв багато приємного.

"Прямо, як у казці, - подумала Надя. - Ось тільки ще принца на білому коні не вистачає..."

Проїхавши кілька кварталів, вона глянула на годинник і стурбовано насупилась - час буквально танув на очах. Вона рішуче натиснула до упору педаль газу, і автомобіль слухняно рвонув уперед.

Несподівано праворуч із вузького провулка дуже повільно викотилася біла "Тойота" і незграбно зупинилася поперек головної дороги, повністю перекривши рух. Надія ледве встигла в останню мить натиснути на педаль гальма. Невдоволено верескнувши покришками, її машина завмерла, ледь не врізавшись у бічні двері іномарки.

- Агов, ви що там заснули?! – у серцях вигукнула дівчина і нетерпляче посигналила.

Але водій ніяк не відреагував, наче й справді заснув, схиливши голову на кермо. А може він щось шукав у себе під ногами. Надя посигналила ще раз, але з тим самим результатом.

- Та що ж це таке?! - сердито вигукнула вона і вискочила з машини, киплячі від обурення.

Рішуче підійшовши до іномарки, дівчина сердито узялася в боки і в`їдливо поцікавилася:

- Ви що, прямо тут вирішили паркуватися, поперек дороги?! Нічого, що я тут проїжджала і вас потривожила? А може, все ж таки трохи з`їдете в бік?!

Незважаючи на її слова, незнайомець продовжував упиратися лобом у кермо, ніби з цікавістю розглядаючи щось на підлозі у себе під ногами. На вигляд йому можна було дати від тридцяти п`яти до сорока років.

Надія остаточно не на жарт розсердилася і вже зібралася висловитись у більш рішучій формі, але в цей момент звернула увагу, що по обличчю чоловіка повільно розливається мертва блідість.

- Агов, що з вами?

Дівчина відчинила дверцята автомобіля і доторкнулася до плеча незнайомця. Відразу він зісковзнув з керма і ледве не випав з машини – його втримав ремінь безпеки. Повиснувши на ремені, чоловік безвільно звісив голову та руки. Він майже не дихав. Надія спробувала розбурхати незнайомця, але безрезультатно. Тоді вона заглушила двигун, кинулася до своєї машини і, схопивши мобільний телефон, почала набирати номер швидкої допомоги.

Боже ж ти мій, ну чому те, що має допомагати нам і полегшувати життя, завжди підводить у самий невідповідний момент?! Жалібно пискнувши та висвітливши на екрані сумний напис "Не вистачає заряду батареї", телефон вимкнувся.

Закусивши губу, Надя розпачливо озирнулася. Повз неї проходила парочка, з напруженою цікавістю дивлячись у бік автомобілів.

- Агов, молоді люди! - гукнула їх Надія. - Будь ласка, викличте швидку допомогу, тут людині погано!

- У нас немає мобільного, - неохоче відгукнувся хлопець.

Він наполегливо потягнув дівчину за руку, і парочка квапливо попрямувала далі. Інших перехожих поблизу не було видно. Надія на мить розгублено завмерла, потім, прийнявши для себе якесь рішення, схопила сумочку і зачинила дверцята свого автомобіля. Чоловіка вона абияк перетягла на пасажирське сидіння "Тойоти", мимоволі відзначивши про себе привабливість незнайомця та приємний аромат його парфуми.

- А ти нічого так... і пахнеш смачно, - пробурмотіла Надя, пристібаючи ременем безпеки обм`якле тіло. - Шкода, що ми зустрілися за таких невеселих обставин...

Влаштувавшись у кріслі водія, вона рішуче повернула ключ запалення, розвернула іномарку і, набираючи швидкість, помчала в бік найближчої лікарні.


* * *


Людмила Юріївна Соловйова стояла на ганку приймального відділення міської лікарні швидкої допомоги, заплющивши очі і із задоволенням підставивши обличчя лагідним променям сонечка. Руді теплі відблиски метушилися на її віях, намагаючись прослизнути під щільно зімкнуті повіки, а легкий вітерець ворушив пасмо волосся, яке вибилося з-під білої шапочки. День почався спокійно, і чомусь хотілося вірити, що сьогоднішня зміна в кардіологічному відділенні пройде без особливих подій. Санітари тихенько палили і про щось напівголосно перемовлялися за її спиною, намагаючись не заважати замисленому лікарю. Людмила Юріївна усміхнулася. Наразі вона ні про що особливо не думала, а просто розслабилася й отримувала задоволення від теплого сонечка.

Несподівано в тиші виник гуркіт потужного автомобільного двигуна, який швидко наближався, завищали гальма, і у двір лікарні на повному ходу влетіла біла "Тойота". Вона підкотила до самого ґанку і різко зупинилася. З автомобіля вистрибнула дівчина і, благально склавши долоні, вигукнула:

- Допоможіть, будь ласка! Тут людині погано!

Людмила Сергіївна стривожено збігла сходами до машини, на ходу кличучи санітарів, і заглянула всередину.

- Що в нас тут? - поцікавилася вона.

Побачивши чоловіка, Людмила Сергіївна стурбовано вигукнула:

- Ох, це ж Олег Борисович! Що з ним?!

Але не чекаючи відповіді, вона повернулася до санітарів.

- Негайно відвезіть його в реанімацію! Покваптеся! Я йду слідом.

Санітари кинулися виконувати вказівку, а лікарка знову звернулася до Надії:

- Зачекайте, будь ласка, тут! Зараз хто-небудь до вас вийде, і ви розповісте, що сталося. А я в реанімацію - не можна втрачати ані хвилини...

Людмила Сергіївна поспішила за санітарами, які квапливо відвозили незнайомого чоловіка кудись углиб довгого коридору під акомпанемент деренчливих коліщаток каталки, одне з яких нервово смикалося й постійно крутилося в усіх напрямках, немов прагнучи вирватися й утекти.

Проводивши поглядом медпрацівників, Надія розгублено озирнулася на всі боки і приречено зітхнула. Пройшовшись кілька разів вперед-назад перед ґанком, вона з нетерпінням подивилася в тунель довгого коридору, але звідти ніхто не з`явився. Тоді дівчина кинула погляд на годинник і, схопившись за голову, побігла до воріт.

У цей час на ґанок неквапливо вийшла огрядна санітарка неосяжних розмірів. У руках вона тримала реєстраційний журнал. Із незадоволеним виглядом неквапливо озирнувшись на всі боки, санітарка помітила дівчину, яка вибігала з воріт на вулицю, і запізніло гукнула:

Егей, громадяночко, ви куди?!

Але Надія навіть не озирнулася. Буквально вистрибнувши на проїжджу частину, вона підкинула руку у відчайдушному жесті і, зупинивши першу-ліпшу машину, вмовила водія відвезти її в художню галерею Олексія Меншикова.

Коли автомобіль із дівчиною зник за рогом, санітарка розгублено почухала в потилиці, навіщось відкрила журнал, наче сподіваючись знайти в ньому підказку, потім роздратовано зачинила його і буркнула:

- Ось так завжди... а я маю за всіх віддуватися! Ех...

Приречено махнувши рукою, вона, крекчучи і чухаючись, неквапливо вирушила в кімнату чергової сестри.


* * *


Дмитро Семенович Колишній - директор рекламної фірми "Успіх" перебував у вкрай збудженому стані, що межує з тихою панікою. Ще б пак, адже могло зірватися таке вигідне замовлення від вельми солідного клієнта! З якоїсь причини він наполягав, щоб усе було виконано саме в такому стилі, який притаманний Надії Поляковій. І все б нічого, та тільки клієнт попався примхливий і вельми нетерплячий: зажадав, щоб уже за три дні можна було подивитися перші робочі ескізи. Сьогодні якраз був термін, а Надії все немає і немає.

- Ну, чому з нею завжди так?! - вигукнув Колишній, у серцях ляснувши долонею по стільниці, і крикнув у двері кабінету:

- Ніночко, зателефонуй ще раз Поляковій!

- Я буквально п`ять хвилин тому розмовляла з її матір`ю, - негайно відгукнулася секретарка, миттєво з`являючись у дверях. - Вона сказала, що Надія давно вже вийшла з дому, а куди поділася в дорозі - невідомо, оскільки її мобілка не відгукується...

- Прокляття! Ну де її чорти носять?! Ми ж пропадемо без неї...

Раптово запнувшись, Колишній суворо подивився на секретарку і переконливо додав:

- Тільки дивись не обмовся! Їй про це зовсім не обов`язково знати! Я нічого такого не говорив, а ти нічого не чула... зрозуміло?!

Секретарка з готовністю кивнула.

- Не хвилюйтеся, Дмитре Семеновичу! Хіба я вас коли-небудь підводила?!

Директор полегшено зітхнув і помахом руки відпустив секретарку, яка негайно випурхнула за двері. Провівши її поглядом, Колишній знову насупився і, сівши за широкий стіл, почав заклопотано вистукувати пальцями на поверхні стільниці хитромудрий ритм.


* * *


Мимовільна винуватиця панічного настрою директора рекламної фірми з приреченим виглядом, потуплено стояла перед Олексієм Меншиковим, який сердито вичитував її, немов суворий вчитель злісну прогульницю.

- Полякова, ну ти як завжди, у своєму неповторному амплуа!.. Запізнитися... та що там запізнитися... просто зовсім не з`явитися на таку зустріч! Та ти хоч розумієш, що у тебе був такий шанс, про який можна тільки мріяти?! Один із найвідоміших галеристів... Європи, зауваж, звернув увагу на твої роботи, а що ти?! Ха-ха! Просто не спромоглася з`явитися вчасно...

- Льошику, ти зрозумій, тут така справа вийшла, - зніяковіло почала виправдовуватися Надія. - Людина в біду потрапила, ось мені й довелося їй допомогти, я ж не могла її кинути...

Олексій тільки втомлено відмахнувся.

- Ох, Полякова... скільки пам`ятаю, ти ще зі студентської лави була надто жалісливою безсрібницею і, до речі, часто на шкоду самій собі... хіба я не правий?!

Надя приречено кивнула. Але несподівано Меншиков клацнув пальцями, широко посміхнувся і, взявши подругу за плечі, зі змовницьким виглядом оголосив:

- Гаразд уже, не вішай носа! Зізнаюся чесно, я домовився з німцем про нову зустріч через два тижні...

Надія радісно підстрибнула і чмокнула Олексія в щоку.

- Але з однією умовою... - з хитрим виглядом додав він.

- Що за умова? - негайно насторожилася дівчина.

- О, це тобі нічого не коштуватиме... хіба що доведеться поритися в старих загашниках... і обов`язково з моєю участю!

Олексій для переконливості кілька разів серйозно кивнув.

- У якому сенсі? - здивувалася Надя. - У яких загашниках... ти можеш висловлювати свої думки ясніше?!

- Так куди вже ясніше, - усміхнувся Меншиков. - У твоїх загашниках, у яких ти зберігаєш свої старі студентські акварелі.

- Почекай, Льошику, - спробувала заперечити дівчина. - Я їх давним-давно викинула...

Але Олексій не дав їй договорити:

- Ой, Надійко, тільки не потрібно мені розповідати... я абсолютно точно знаю, на якій антресолі вони в тебе зберігаються в такій великій блакитній папці для креслень, зав`язаній на чорні шнурочки...

- Мама здала... - приречено зітхнула Полякова і зробила останню спробу. - Але ці акварелі абсолютно нікому не цікаві, і в мене там із кольором не дуже... я вже мовчу про сюжетність...

- Припини! Твої роботи на курсі вважалися одними з найкращих - я їх дуже добре пам`ятаю. Одним словом, не сперечайся! Я хочу зробити персональну виставку твоїх студентських акварельних робіт - це не обговорюється! І ще...

- Що? - знову насторожилася Надя.

Озирнувшись назад, де в головному залі якісь люди возилися з телевізійною технікою, виставляючи світло, Олексій довірливо повідомив:

- У мене тут сьогодні телевізійники в гостях, хочуть зробити репортаж про галерею, художників, останні новомодні тенденції в живописі й узагалі... тож із тебе інтерв`ю.

Від несподіванки Полякова навіть відступила на крок і злякано замотала головою.

- Ні-ні, Льошику, навіть не проси! Я абсолютно не знаю, про що говорити і... я не готувалася!

- А експромтом навіть краще! - посміхнувся Меншиков. - Вони тобі самі ставитимуть запитання, а гарно відповідати, як і малювати, ти теж завжди вміла... ну, будь ласка, Надю! Я тебе дуже прошу, по-дружньому!

Помітивши, що дівчина засумнівалася, він із докором виклав останній козир:

- Я ж із німцем за тебе домовився, а ти...

- Ну гаразд, домовилися - здалася Надія. - Нехай мене мучать твої телевізійники... тільки спершу позич свій мобільний, а то мій наказав довго жити - заряд скінчився, а мені просто конче необхідно зробити один дзвінок.

- Без проблем!

Зраділий Олексій залюбки вихопив із кишені мобільний телефон, вручив його подрузі, а сам із явним полегшенням попрямував до телевізійників залагоджувати організаційні питання.

- Набравши номер, Надя дочекалася з`єднання і квапливо промовила:

- Це я... та ні, у мене все гаразд, просто мій телефон розрядився і до того ж ще один випадок стався...


* * *


Вальяжно розкинувшись у широкому директорському кріслі, Дмитро Семенович Колишній із блукаючою на губах двозначною посмішкою розмірено кивав головою, слухаючи співрозмовницю. Айфон він награно-аристократично тримав двома пальцями, водночас самовдоволено підморгуючи власному відображенню в дзеркалі, яке висіло на протилежній стіні.

- Ой, я тебе прошу... не потрібно про це занадто багато думати, все буде добре, повір і не переймайся! - заспокоїв він.

Жіночий голос щось прощебетав у відповідь, і Колишній додав:

- Так, і я теж скучив... непогано було б вибрати час і трохи відпочити в спокійній обстановці... так, посидіти десь у затишному ресторанчику, подалі від усієї цієї метушні та турбот... сподіваюся, що доживу.

У слухавці знову пролунало квапливе стрекотіння жіночого голосу. Злегка поморщившись і нетерпляче смикнувши головою, Дмитро Семенович голосно потопав ногами, створюючи шум, кашлянув і удавано поквапливо вимовив:

- Ну, все. Тут до мене прийшли... так... цілую тебе!

Закінчивши розмову, він з ледачим виглядом зневажливо відштовхнув айфон, і той стрімко ковзнув полірованою поверхнею до краю столу. Схаменувшись, Колишній жваво вистрибнув із крісла і в останню мить встиг його підхопити. Відтерши миттєво спітніле від переляку чоло, директор дбайливо опустив айфон у внутрішню кишеню піджака і зітхнув:

- Ох, ледь не розбився, а я ж ще й розстрочку за нього не всю виплатив. Мда... потрібно бути акуратнішим...


* * *


- І я тебе теж цілую! - з усмішкою промовила Надя і голосно чмокнула в мобілку. - Не хвилюйся, мамо, ввечері буду вдома... бувай!

Вона з вдячністю повернула телефон Олексію, який саме підійшов, і приречено зітхнула:

- Що ж, віддавай мене на роздирання своїм безжальним телевізійникам... тільки швидше, будь ласка!

- А куди ти так поспішаєш? Робота від тебе нікуди не втече, тим більше, що там багато чого на тобі тримається.

- Ну, вже ти скажеш, - зніяковіло відмахнулася дівчина. - Я всього лише рядовий дизайнер...

- Що мене дуже дивує! - підхопив Меншиков. - Адже не секрет, що над найуспішнішими проектами в місті працювала саме ти. А твій начальник просто користується і...

- Припини, Льошо! - зупинила друга Надя. - Мені мами вдома вистачає, а тепер і ти туди ж! До того ж мені справді потрібно поспішати, і не тільки через роботу.

- А що іще?

- Потрібно підготуватися, адже завтра із села приїжджає моя улюблена племінниця...

- Машка чи що?! - зрадів Олексій.

- Ну, тепер вже Маша... навіть Марія, - усміхнулася Надія. - Доросла дівчина, сімнадцять років.

- Ох, як швидко летить час, - зітхнув Меншиков. - Начебто ще зовсім нещодавно приїжджала до тебе така пустунка з бантиками, що стирчали у різні боки під немислимими кутами, і з обдертими колінами... а вона в гості чи як?

- Вступні іспити складати буде.

- Куди?

- У наш інститут.

- О як! - захоплено вигукнув галерист. - Значить, вирішила піти по стопах своєї геніальної тітки?!

- Гаразд, досить насміхатися! - зніяковіло ткнула його кулачком у бік Надя. - Давай, швидше сюди своїх мучителів, а то я і так уже на роботу безнадійно запізнилася! А ще потрібно забрати машину, яка залишилася на місці події...


* * *


Каламутна пелена почала поступово світлішати, десь поруч лунали приглушені голоси і щось розмірено цокало. Олег повільно розплющив очі й побачив сусідку Людмилу Юріївну, яка схилилася над ним чомусь у білому халаті. Вона стурбовано дивилася на нього. Відчувши, що лежить на ліжку, Олег здивовано запитав:

- Що сталося? Де я?

Він повернув голову набік, розглядаючи незнайоме приміщення - явно медичного закладу, наповнене різноманітною апаратурою. Поруч із ліжком стояла крапельниця, приєднана до його ліктьового згину.

- Ви не хвилюйтеся, Олеже Борисовичу, слава Богу, все закінчилося добре, тільки вам доведеться кілька днів провести в спокої. Бажано - постільний режим.

- А що, власне кажучи, сталося?

- Ви в реанімаційному відділенні кардіології. Судячи з усього, перевтома викликала стрес, який зі свого боку спричинив серцевий напад. Добре, що вас так швидко до нас доставили. Тепер криза минула, але темп життя вам усе ж доведеться змінити... я вам, до речі, це неодноразово говорила, але ви ж не слухаєте: все кудись поспішаєте, не досипаєте і харчуєтеся абияк наспіх...

Олег кивнув, погоджуючись, і тут же нетерпляче поцікавився:

- А коли я зможу повернутися до справ?

- Не можна ж бути таким фанатом роботи! - фиркнула Людмила Юріївна. - Потрібно поберегти своє серце - воно у вас одне!

- Та знаю я, - відмахнувся пацієнт. – Але ж не тільки в роботі справа...

- А в чому ж іще?

- Мене більше хвилює, що син закохався якраз тоді, коли йому потрібно думати про вступ до інституту.

- Ну, це справа молода, - усміхнулася лікарка. - Як то кажуть, коханню всі віки покірні...

- Та я зовсім і не проти, і все розумію, тільки ось час він вибрав не зовсім підходящий.

- Хіба кохання приходить за розкладом?! - усміхнулася Людмила Юріївна. - Серцю ж не накажеш... та й вам, Олеже Борисовичу, годі вже вдовувати - ви ж зовсім ще молодий!

Але пацієнт тільки плечима знизав і поцікавився:

- Як я сюди потрапив? Пам`ятаю тільки, що виїжджав на роботу, а потім... немов темрява огорнула, нічого в пам`яті не залишилося.

- Вас дівчина якась привезла на вашій же машині. До речі, дуже навіть симпатична... можна сказати, вона вам життя врятувала!

- Що ж, спасибі їй! Потрібно буде знайти і якось віддячити...

- Навряд чи вийде.

- Чому? У вас же мають бути записані її дані, адреса там... або хоча б прізвище, ім`я.

- Повинні-то повинні, та тільки нема, - розвела руками сусідка. - Поки ми тут вами займалися в терміновому порядку, вона чомусь не дочекалася і поїхала. Тож ніхто зовсім нічого про вашу рятівницю не знає, на жаль...

- Шкода, - зітхнув Олег.

Він стомлено заплющив очі, занурюючись у цілющий сон, а лікарка навшпиньки вийшла з палати й тихенько причинила за собою двері.


* * *


Віра Іванівна зробила крок з під`їзду на подвір`я, залите сонячним світлом, і зіткнулася з Гарпією, яка з нудьгуючим виглядом озиралася на всі боки в марних пошуках потенційного співрозмовника. Побачивши сусідку, двірничка одразу пожвавішала і, зайнявши зручну позицію, перекрила дорогу і завела розмову:

- Гарний сьогодні день, Вірочка, правда?!

- Безумовно. Сонечко світить, і вітру немає... день і справді чудовий...

Але вимовила ці слова Віра Іванівна без особливого ентузіазму, явно думаючи про щось інше, що не вислизнуло від уважних очей Гарпії. Відчувши, що сусідка чимось стурбована, вона співчутливо подалася до неї.

- Ти явно чимось стурбована, Вірочко... що сталося?

- Нічого не сталося, просто...

Віра Іванівна зам`ялася. Але Гарпія безцеремонно її підбурила:

- Давай-давай, викладай вже! Я ж по очах бачу, що тебе щось дуже турбує.

- Та все через доньку хвилююсь, що ніяк своє щастя зустріти не може - все одна та одна...

- Ну ти даєш, подруго! - в серцях сплеснула долонями двірничка. - Так у неї цих залицяльників - хоч греблю гати! Ось, наприклад, іноді вранці заїжджає один такий весь із себе... гонористий, на дорогезній машині. Мабуть, начальник якийсь.

- А, так це, напевно, Колишній...

- Що, вже так швидко розлучилися?! - щиро здивувалася Гарпія, ледь не втративши дар мови. - Адже тільки нещодавно з букетом троянд тут приїжджав...

- Та ні, не розлучилися, на жаль, - невдоволено відмахнулася Віра Іванівна. - Просто в нього прізвище таке.

- А... - розчаровано протягнула двірничка, але знову пожвавилася. - А ось днями ще такий інтелігентний молодий чоловік приємної зовнішності приходив... ввічливий, на артиста якогось схожий...

- Ну, це, найімовірніше, наш Льоша, з Надійкою інститут разом закінчували... всього лише...

Віра Іванівна сумно зітхнула з явним жалем і приречено махнула рукою, але співрозмовниця все не вгамовувалася:

- Або ось узяти цього пацанятка... бач ти, мабуть, тільки школу закінчив, молоко на губах ще не обсохло, а туди ж! Повадився нашу Надюху схмурювати, з квітами підстерігає мало не щодня... от я його, паршивця, наступного разу мітлою!..

- Ну що ви, Галино Романівно, навіщо ж так?! У хлопчика, можливо, щирі почуття... у них у такому віці дуже вразливі душі, тут потрібно акуратно... тактовно.

- Ну хоч Надя не страждає через відсутність кавалерів! - несподівано заявила двірничка і з гордістю сперлася на мітлу, немов це було її особистим досягненням. - Молодець! Що не день, то новий залицяльник!

- А ось це вже зовсім нікуди не годиться, - невдоволено насупилася Віра Іванівна. - Я з донькою з цього приводу обов`язково поспілкуюся! Що сусідки подумають...

- Обзаздряться, - переконано заявила Гарпія, і рішуче пристукнула мітлою. - Повір!

- Чому ж тут заздрити? - здивувалася Віра Іванівна. - Невлаштованість в особистому житті... невизначеність, а роки йдуть... та й мені, чесно зізнатися, хочеться з онуками побавитися.

- Ну, так це ж святе... - просвітлівши обличчям, визнала Гарпія. - Мої шибеники як у гості приїжджають, так просто немов сонечко у квартирі з`являється...

Але за мить, вочевидь щось пригадавши, посерйознішала і безапеляційно завила:

- Але не довго. Рай дуже швидко на пекло перетворюється, коли починають гасати по квартирі і все зносити на своєму шляху. Днями мою улюблену вазу з ліпними квіточками розтрощили.

- На те вони й діти, - посміхнулася Віра Іванівна.

- Так-то воно так, тільки мені ця ваза пам`ятна була... подарував мені її давним-давно один... утім, чого згадувати, - двірничка мрійливо змахнула рукою, зітхнула і посміхнулася. - А ти не горюй, усе порозуміється, і Надійка твоя зустріне своє щастя!


* * *


Тільки-но Надія переступила поріг рекламного агентства, як її одразу ж зі змовницьким виглядом перехопила Маргарита. Підхопивши подругу під руку, вона потягла її в бік, посадила за свій стіл і поставила перед нею чашку ароматної кави з нової каво машини, днями придбаної фірмою. Сівши на стілець поруч і підперши гостре підборіддя долонями, Марго втупилася у Полякову блискучими від цікавості очима.

- Ну, давай, подруго, викладай, що там у тебе сталося, а то шеф уже кілька годин місця собі не знаходить!

- Ой, мені ж потрібно до нього бігти, адже скоро клієнт приїде! - схаменувшись, спробувала підхопитися Надія.

- Стій, дурепо! - схопила її за руку подруга. - Можеш особливо не поспішати, зустрічі не буде... сьогодні.

- Чому?

- На твоє щастя, у клієнта виникли якісь термінові справи, і він переніс зустріч аж на наступний тиждень, тож охолони й попий спокійно кави з нового апарата й заціни, а заодно й розкажи, чому так запізнилася?

Надя з явним задоволенням сьорбнула підбадьорливого напою і розслаблено відкинулася на спинку стільця.

- А кава й справді гарна! - похвалила вона. - Розповідати ж про все дуже довго. Якщо коротко, то... абсолютно випадково ледь не потрапила в аварію - в одного чоловіка стався серцевий напад, довелося терміново везти його в лікарню...

- І як завжди, ти виявилася крайньою, - з легким глузуванням у голосі констатувала Марго. - Невже не було нікого іншого, хто зміг би впоратися з цим?

- Уяви собі, через це я запізнилася на зустріч з одним німцем, який хотів мої картини придбати для своєї художньої галереї. Потім довелося інтерв`ю давати...

- Яке ще інтерв`ю?! - здивувалася Марго.

- Та це я Льошці Меншикову обіцяла, - відмахнулася подруга. - Нічого особливого, просто в нього там телевізійники були, і Льоша мене попросив... утім, це не важливо.

- О, так тепер ти в нас ще й телезіркою стала! - поблажливо усміхнулася Маргарита.

- Не сміши мене... на додачу до всього, поки я моталася в лікарню, потім у галерею до Льошки, мою машину забрали на штрафний майданчик. Тепер доведеться сплатити штраф і їхати за машиною на інший кінець міста... кошмар! У мене взагалі катастрофа - навіть не знаю, де час брати?!

- Але ти ж допоможеш мені з дизайн-проектом для тієї будівельної фірми, про яку я тобі казала?! - насторожено нагадала Марго. - Ти ж мені обіцяла, пам`ятаєш?!

- Звичайно, допоможу, - заспокоїла її Надя, взявши за руку. - Ми ж подруги, а друзів у біді не кидають!

У цей час відчинилися двері директорського кабінету, і на порозі виріс Дмитро Семенович. Помітивши Надію, він розплився в поблажливо-глузливій усмішці й оголосив:

- О, нарешті зволили нас відвідати... найнижче прошу пройти до мого кабінету!

І він схилився в блазнівському поклоні, жестом вказуючи на двері.

Спалахнувши від збентеження, Надя схопилася зі стільця і швидко пройшла між робочими столами під спрямованими на неї співчутливими поглядами товаришів по службі повз Колишнього прямо в кабінет.

Поки вона йшла, Марго, злегка примружившись, пильно дивилася їй услід, потім чомусь усміхнулася і повернулася до перерваної роботи.

Дмитро Семенович з ображеним виглядом зачинив двері і пройшов до свого крісла, на ходу спритно ухилившись від Надіного поцілунку, сів і вказав дівчині на крісло навпроти:

- Сідай, Полякова!

- Ну годі тобі, Митю, - усміхнулася Надія. - Вибач і не будь таким букою... так, я запізнилася, але в мене була на те вагома причина...

- У тебе завжди причини знаходяться, а ми, між іншим, "палаємо синім полум`ям"! Що я маю замовнику сказати?

- А нічого казати і не потрібно, - лукаво посміхнулася Надя і дражливо показала кінчик язичка. - Адже я знаю, що замовник переніс зустріч на наступний тиждень, тож усе встигнемо!

- Мда, як виявилося, це секрет Полішинеля... що ж, тим не менш, ти мене підводиш, утім, як і весь колектив!

- Митю, я ж не винна, що ти передав мені цей проект лише кілька днів тому, - Надя здивовано знизала плечима. - Де він досі "гуляв" і чому такий поспіх?

- Ну... я хотів тебе трохи розвантажити... дати відпочити, доручивши цей проект іншому співробітнику... - злегка зніяковівши, із затримкою відповів начальник.

- І кому ж?

- Неважливо, - зневажливо відмахнувся Колишній. - Усе одно з цієї затії нічого не вийшло, бо замовник захотів...

Він поперхнувся, зрозумівши, що ледь не бовкнув зайвого, але Надя легковажно не звернула уваги на його останні слова. Злегка нахилившись уперед над столом, вона, понизивши голос, зі змовницьким виглядом жартівливо запропонувала:

- Шановний Дмитре Семеновичу, на спокуту своєї провини пропоную вам завтра провести мирову зустріч, щоб я могла повністю себе реабілітувати... тим паче, що завтра в нас вихідний.

Але Колишній лише заклопотано скривився і, зніяковіло скуйовдивши потилицю, зізнався:

- Завтра ніяк не вийде, у мене важлива ділова зустріч.

- Як завжди, - докірливо зауважила Надія. - Останнім часом ми так рідко буваємо наодинці... я вже й згадати не можу, коли це було. Тільки й чути - робота, терміни, робота... а жити-то коли?!

Колишній розгублено моргнув, для чогось переклав місцями папки на столі і почав виправдовуватися:

- Надюша, ти ж знаєш, як я тебе люблю і мрію скоріше звільнитися від обридлої, недалекої мегери...

- Ну, навіщо ж так Митя?! Просто ви різні, ось і все.

- Ти її не знаєш! - гаряче вигукнув Колишній. - Утім, справа не в ній, а в дітях... поки вони маленькі, не може бути й мови про розлучення. Я не хочу травмувати малюків, зрозумій! От нехай підростуть - тоді вже... а поки що треба терпіти.

- Я тебе повністю підтримую в цьому питанні, - погодилася Надя. - Діти - це святе, і вони ні в чому не винні.

Несподівано вона ляснула себе долонею по лобі й вигукнула:

- От я забудькувата!

- У чому річ? - миттєво насторожився Колишній.

- Та в мене знову вискочило з голови, що завтра приїжджає моя племінниця - Маша, яку мені потрібно буде зустрічати і... загалом, виходить, що я теж буду зайнята весь день, а сама пропоную тобі зустрітися...

- Ось бачиш, як усе вдало складається, - полегшено зітхнув Дмитро Семенович.

- Що ти маєш на увазі? - здивувалася Полякова.

- Ну... ти ж зайнята, тож моя ділова зустріч не перешкода. Але, сподіваюся, ти пам’ятаєш про наш проект, викроїш час і все підготуєш до зустрічі з клієнтом?!

- Звісно!

У цей момент у Колишнього задзвонив телефон і він, заклопотано глянувши на екран, вибачаючись розвів руки, ткнув пальцем угору, даючи зрозуміти, що дзвінок згори, а потім поквапливо вказав на двері.

Надя піднялася з крісла, послала Дмитрові Семеновичу повітряний поцілунок і навшпиньках вислизнула з кабінету.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!