Цап-відбувайло
з рубрики / циклу «Василіада»
Василеві наснилося, наче він іде великою залою, ні стін, ні стелі якої не видно через густий молочний туман, що клубочився, ніби живий. Чоловік не дивувався побаченому, просто йшов, міркуючи, чому його занесло сюди.
— Вітаю, Василю! — прозвучало несподівано звідусіль, наче невидимі динаміки висіли по периметру і навіть десь угорі.
— А з ким я балакаю? — Василь вже запитав, та потім зрозумів, що знає відповідь на своє питання. — Ти ж Бог, так?
— Ви, люди, здебільшого цим ім'ям і кличете мене, — голос був приємним, його хотілося слухати й слухати. — Тебе цікавить, навіщо ти тут, еге ж? Я про все розкажу, та зараз — чи не бажаєш присісти? — слова звучали вже десь попереду.
— Ого! Виходить, розмова буде довгою?
— Ні, але я не хочу, аби Бога вважали неввічливим. Бо такі, як ти, заперечуєте моє існування, та саме ви мені зараз і потрібні. То що, створити стілець, чи крісло?
— Та ні, краще постою. То навіщо, кажеш, я знадобився всемогутньому?
— Насправді всемогутнім бути не дуже цікаво. Це перші миті відчуваєш себе творцем, незамінним. А потім все набридає і єдине, що підтримує в такі моменти, це віра, ваша віра в мене. Вона, як життєдайна енергія, подовжує моє існування. Втім, останнім часом людей, що щиро вірять, стає все менше. Тож довелося мимоволі задуматися — а чи досконалий світ, де не шанують його творця? Чи не краще стерти все й натомість створити щось більш ідеальне?
Знай, цю бесіду я наразі веду не лише з тобою, мої слова чують інші, такі ж як ти, ті, кому моє існування не заважає, але й не допомагає. Я вирішив, що саме від вас залежатиме мій вибір — спалити Землю в Армагедоні, або ж залишити все, як є. Ви сильні у своєму невір'ї, та якщо увіруєте, ваша впевненість в істинності моєї природи додасть мені сили. Ви будете набагато кращими вірянами, ніж ті, хто оббиває лоби в храмах, хто вихваляється своїми пожертвами, які анічогісінько для мене не значать. Бо від їхніх потуг саме поняття віри дискредитується, нівелюється. Тож вам лише треба сьогодні до дев'ятнадцятої години за Києвом знайти шлях до мене, впустити світло моєї істини у свої душі. Відкрийтесь мені, бо інакше цей день стане для Землі останнім. Отже, я своє слово сказав — наступний крок за вами.
— Гов, гов! А як же інші — ти зможеш через віру, чи невіру декого з людей знищити їх всіх?
— Для невинних завжди відкрита дорога в царство Боже. Всіх інших чекає…
Звідкілясь налетілий комар зненацька вкусив Василя за лоба, чоловік ляснув себе по чолу і… прокинувся.
— А щоб його! — Василь увімкнув світильника, що стояв поруч з ліжком, глянув на свою долоню — на ній розпливалася червона пляма. Він витер її, потер ще раз лоба, вимкнув світло й заплющив очі. Але той сон так і не повернувся.
Вранці Василь про нього забув і звичне гортання стрічки новин під час сніданку чоловіка майже не здивувало:
— Ураган… Пожежі… Землетрус… Війна… Все, як завжди — нічого нового.
Зате бігборд біля зупинки громадського транспорту зумів пробудити у Василя якісь підозри: з велетенського плаката на нього тицяв пальцем насуплений чоловік з Біблією в руках і через підпис унизу запитував:"А ти віриш в Бога?"
Спочатку Василь намагався згадати, чи цей плакат висів тут учора, та невдовзі підійшла маршрутка й думати довелося про те, як в неї влізти.
В тисняві маршрутки мимоволі підслухана розмова знов пробудила у чоловіка дивне відчуття чогось забутого: дві жіночки обговорювали поміж собою відео якогось новітнього пророка, який стверджував, що кінець світу не така вже й віддалена у часі подія, що він може статися хоч сьогодні ввечері.
Тож в контору, де працював сантехніком, Василь заходив уже доволі задумливим. На додаток, розписуючись в журналі, він побачив на столі вахтерки розкриту книгу й зумів прочитати підкреслене в ній: "По вірі вашій нехай буде вам!" І відразу згадався сьогоднішній сон, де він, Василь, не дослухав Бога.
Думка про те, що через нього в полум'ї божого гніву згорять невинні люди, не давала тепер Василеві зосередитись на роботі. Тому після обіду він поскаржився на погане самопочуття й відпросився начебто до лікаря. Насправді ж Василь вирішив чи не вперше відвідати церкву. Бо де, як не в божому домі, слід було шукати відповіді на питання, що наразі хвилювали його.
Храм зустрів запахом ладану й приємною прохолодою. Людей в цю годину дня було небагато: дві жіночки балакали з продавчинею свічок, ще декілька молилися біля ікон святих, імен яких Василь звичайно не знав, а біля катедри бородатий священник в рясі та з великим хрестом на грудях балакав з, мабуть, своїм помічником, молодим чоловіком теж в рясі, але з ріденькою борідкою. Тож саме до них Василь і попрямував.
Зупинившись осторонь, він дочекався, поки панотці закінчать розмову й потім, кашлянувши, привернув до себе увагу:
— Перепрошую! Тут у мене питання є, чи не виділите хвилинку свого часу?
— Кажи, сину мій, — відповів бородатий священник і склав руки на животі.
Василя ці слова трохи розсмішили, бо скоріше панотець годився йому в сини — володар бороди насправді виглядав доволі молодо. Втім, поправляти людину з великим хрестом Василь не став і навіть не усміхнувся на це, а вдаючи смиренність, продовжив:
— Я сьогодні вночі мав розмову з Богом, — панотець ніяк не відреагував на Василеві слова. — Але так вийшло, що нас перебили. Тож мене цікавить, чи існує прямий зв'язок з Господом і чи можу я зараз ним скористатися? Це дуже важливо, повірте.
— Ти звернувся якраз за адресою, — панотець взяв за лікоть Василя. — Бо саме в храмі — найближче до Бога. Молися й він почує тебе.
— А чи відповість він?
— Господь усім відповідає. Нехай не відразу, інакомовно, але ти отримаєш відповідь, сину мій.
— Але ж мені треба зараз, терміново!
— Всьому свій час. Молися і Бог буде з тобою, — панотець перехрестив Василя й пішов зі своїм помічником за амвон.
— Та чи буду я з ним? — прошепотів невідомо кому Василь і поплентався на вихід із храму.
У дверях він зіткнувся з чоловіком, що роззирався, наче щось шукаючи. "Ось ще один з питанням про віру", — промайнуло у Василевій голові. Там же й зародився намір поговорити з незнайомцем — удвох бо завжди легше шукати потрібне. Але чоловік вже звертався із запитанням до жіночки, що продавала свічки, тож довелося пройти повз нього мовчки. Бо можливо то був звичайний вірянин і Василь дарма зараз ледь не в кожному вбачав такого ж агностичного атеїста, як він сам.
Вже вдома, не пам'ятаючи, як дістався туди, Василь пожалкував, що не подивився на білборд біля зупинки — а раптом там ніякого насупленого чоловіка з Біблією немає і насправді сон також всього лише плід його бурхливої уяви. Тож може слід про все це забути й жити далі, як жив?
Від цієї думки у Василя на душі стало так спокійно, що він аж усміхнувся. Та через хвилину, насипаючи кішці корм, знову відчув, як його почав гризти хробак сумнівів: "А раптом через мене сьогодні таки станеться кінець світу? І я нікого попередити не зможу, бо хто мене слухатиме! Скажуть, збожеволів чоловік. А якби й дослухалися — що далі? Від Божого гніву хіба сховаєшся?"
Тож про всяк випадок Василь вирішив заздалегідь прийняти душ і навіть поголився — щоб не осоромитися перед Господом дводенною щетиною. І вже після цього, перевдягнувшись в чистий одяг, він вмостився в старе крісло, що стояло посеред альтанки, узяв до рук мобільника.
Спочатку ніхто не брав слухавку й Василь намірився натиснути червону клавішу, але нарешті гудки припинилися й почувся чоловічий голос:
— Тату, привіт! Ми тут фільм дивимося, тож не відразу почули виклик, вибач, — десь поряд із сином галасували його діти — Василеві онуки, фоном працював телевізор. — Як ти там? Як твоє здоров'я?
— Привіт! Та наче нічого, ще бігаю.
— Це добре. Ти щось хотів? Давай після фільму я тебе наберу, гаразд?
— Набери. Але я зараз повинен сказати, що усіх вас люблю. І те що ви разом — це дуже, дуже добре, чуєш?
— І ми тебе любимо. Я наберу, тату. Бо тут, бач, який галас, — і слухавку по той бік вимкнули.
Василь уявив, як син здивовано здіймає брови:"З чого це батько раптом признається їм в любові? То ніколи такого не казав, аж тут — на тобі! Може дійсно старіє?" А потім хтось його відверне від цих думок і вони далі дивитимуться кіно: з попкорном, з коментарями, сваркою малечі через те, що в однієї миска спорожніла й вона простягнула руку до сусідньої посудини. А далі плач, сльози й невістка підвищуватиме голос, вгамовуючи дітей, а син тихенько піде на кухню, щоб повернутися з пакетом і досипати малим ще смаколиків у їхні мисочки.
"Може десь на хмаринці, — подумалося Василеві, — Бог теж сидить з відерцем попкорну і спостерігає, як ті, кому він цієї ночі наснився, метушаться, шукаючи стежку до нього й намагаючись цим запобігти Апокаліпсису?
Онде, кішці, чи собаці, наприклад, все одно, існує Бог, чи ні. Вони не переймаються питанням віри, їм аби було що їсти, де спати й щоб коли-не-коли живота хтось чухав. Коти, кажуть, взагалі вважають, що вони — боги, а людина створена, щоб прислуговувати їм. І нічого — живуть, не переймаючись ніяким Армагедоном. Тож виходить, що без людей існування Бога стає спірним — бо хто тоді у нього віритиме?"
Василь засовався в кріслі — замість того, щоб шукати стежку до Господа, у нього ненавмисно виходило зовсім протилежне. Може тому Бог і переклав усю відповідальність на безвірців, бо вже вирішив, що робитиме, а Василь з компанією стануть своєрідними цапами-відбувайлами? І на Страшному суді Господь, як той чоловік з бігборда, тицьне на них пальцем й скаже: "Ось хто винен в Армагедоні! Дякуйте їм, я тут взагалі лиш як суддя." І всі з осудом та зневагою дивитимуться на причину кінця світу. І Василь ще до прояви божого гніву згорить на місці від тих поглядів.
"Краще б я не бачив того сну!» – Василь зітхнув, знов узяв мобільника, щоб зателефонувати сестрі — як-не-як, та все ж рідня. Вона, на противагу братові, вважала себе істинною вірянкою: і в церкву ходила, і вдома молилася, й Василя заохочувала до цього, хоча знала, що все це марно.
А сестра слухавку не брала. Схоже, залишила її в хаті, сама ж пішла жуків кропити — сонце якраз сідає, вже не так жарко городом лазити, от і не марнує час, влаштовує кінець світу колорадам хоча б на своїй ділянці. А якби вона й відповіла — що їй Василь сказав би? Про те, що любить? Так сестра й без його слів це знає. Розповів би про свій сон? Вона б відповіла, що дурному дурне сниться… Хоча ні, сестра про Бога таке б не сказала, вона скоріш за все знов би вмовляла його піти до церкви. Але ж він був там сьогодні — і що?
Онде на годиннику за чверть дев'ятнадцята! І небо накондубасилося, і вітер здійнявся. Може це на дощ, а може…
Василь знав, що не виправдав божих сподівань, але міняти свою невіру на нещиру віру не збирався. Бо хто зрадить собі, той зрадить і Господу. Скоріш за все Бог це знає і його вимога уві сні — то перевірка, спокуса. І невідомо, що краще — повірити у Всевишнього, перехиливши ваги вибору на користь життя, чи сказати, що й досі не визнаєш його існування.
Десь поряд спалахнула блискавка, загуркотів грім.
— Що ж, Боже, я готовий прийняти твій вирок! Можеш сміятися! Або ж вмикай свій Армагедон, — Василь зітхнув. — Хоча перше, скажу, сподобалось би мені більше.
>м. Дніпро, 23.04.2023 р
