17.06.2023 21:46
для всіх
36
    
  1 | 1  
 © Арсеній Троян

Нещасне кохання

Нещасне кохання

Якось, ніби після Яблуневого Спасу з’явився у нашій Вишнівці коваль. Літ він мав двадцять, мо` і більше. Хлопець був нівроку — здоровий, дужий, жилавий, волосся як та смола, а як гляне — то здається, що прямо в душу дивиться. А який роботящий! Бувало, ідуть люди сіно гребти на поле. Рано, надворі ще доволі зимно, сонечко тільки показується з-за лісу, а з кузні вже чути — цюк, цюк… цюк, цюк…

Звісно, усі дівчата почали про нього говорити, й скоро гомін докотився і до Параші.

Якщо ви не знаєте, хто така Параша, то я вам зараз розповім. Людоньки добрі, що то була за дівчина! Перша красуня на всю Вишнівку. Карі очі, чорні брови чи, може, навпаки, уже ніхто точно не одповість…

Не було тоді у Вишнівці парубка, який не залицявся б до цієї дівчини. Та що там парубки — навіть дячок Серафим, і той не впускав менту, щоб не підморгнути молодиці, коли бачив її на вулиці. Але та навіть у його сторону не дивилась — задере свого носика, руки на грудях складе і стоїть, як та статуя.

Багато парубків засилали до дівчини старостів, однак та була горда і всім давала гарбуза, навіть не питаючи від кого. А як тільки красуня почула про того коваля, так відразу почала уявляти. Ось молодий хлопець, про якого всі говорять, заходить в її хату зі старостами, хреститься до образів і тільки відкриває рота, щоби звернутись до батьків, як Параша йому відразу — на! Гарбуза в руки. От у нього і фізія буде!

І Параша навіть від самої думки розсміялась. Треба було лише почекати…

Йшли дні.. Ось уже і Воздвиження скоро, а коваля все нема й нема. Параша собі місця не знаходила, та все виглядала у вікно, а чи не йде той суціга свататись. Але на вулиці було порожньо.

Аж глянь — хтось іде. Параша кинулась до вікна — він!

Коваль брів по безлюдній дорозі з розкуйданою головою, брудний і стомлений. На ньому була стара сорочка, яка давно втратила колір і скидалась більше на те лахміття, яке чіпляють на городні опудала. Проте, незважаючи на поганий вигляд, було видно, що то хлопець вродливий, а в тих чорних по лікті руках чаїться неабияка сила.

Параша, не чекаючи поки коваль зникне з виду, вилетіла з хати і ніби ненавмисно гримнула дверима, роблячи заклопотаний вигляд, ніби шукає курячий баняк, а сама краєм ока спостерігала за хлопцем. Коваль звів очі на звук, на якийсь мент затримав погляд на дівчині, а потім байдуже відвів погляд убік, немов перед ним була не перша красуня на все село, а якась коза чи корова, і почимчикував далі.

Лице Параші залила червона фарба. Вона була ладна кинутись хлопцеві услід і вчепитись пальцями у те розкуйдане волосся! Ич який, не дивиться! Та дівчина стрималась і, зла та незадоволена, повернулась у хату.

Пройшло ще кілька днів, які для Параші були нестерпними. Вона зла все ходила по світлиці і у вікно глипала. Їй хотілось, щоб коваль знову з’явився на дорозі, а вона вийшла б за тин, стала така горда і відпустила якийсь колючий жарт, щоб той халамидник згорів на місці від сорому і не здумав навіть дивитись на неї так байдуже!

Але коваля немов корова язиком злизала. Його не було ні наступного дня, ні через день…

Біг його зна, чим би ця історія закінчилась, якби Параша одного ранку, усю ніч прокрутившись на лаві як в’юн на сковороді, не вискочила з хати і не попрямувала до кузні.

Коваль, як завжди, з самого ранку працював біля вогнища. Він мовчки й зосереджено кував косу, а коли Параша зайшла в кузню, то навіть не глянув на неї, продовжуючи мовчки кувати косу. «Слухайте, добродію, — замість привітання злісно кинула Параша до схиленого над роботою коваля. — Ви, мабуть, чи хворий, чи якийсь балахменний?!!»

Коваль і цього разу не озвався. Він мовчки кинув розжарену косу у воду і та зашипіла, немов змія. «Агов, я, здається, з вами говорю! — зашипіла Параша і собі. — Усі парубки, як парубки, а ви ходите і навіть не підморгуєте!»

Хлопець зітхнув, відклав молота і, підвівши очі, мовив: «Якщо чесно, я не парубок...» «Як це?» — звела брови Параша. «Так, тобі не почулось, — тихо відмовив коваль і взяв невеличкий ніж. — Я не парубок. Я взагалі не людина. Я прибулець з майбутнього. Я — Термінатор Т-150. Мене відправили в минуле, у ваше село, щоб я зміг врятувати людство. Через два місяці і чотири дні в Сари Конорівни, народиться хлопчик, який стане лідером Повстання і очолить боротьбу проти російського-царатського Скайнету, котрий намагатиметься знищити Україну за допомогою роботів, лазерів і мовних указів».

Параша аж рота відкрила, аж коваль тим часом підставив ножа до правої руки і повільно та без жодного звуку зрізав шмат шкіри. У дівчини крик застряг у горлі, бо під шкірою оголилась блискуча металева рука.

«От бачиш, — сумно мовив коваль. — Так що сватів тобі від мене не дочекатись...»

Параша бджолою вилетіла з кузні і помчала до своєї хати, не звертаючи уваги на здивованих вишнівців. Удома вона сіла на лаву і до вечора просиділа нерухома, дивлячись поперед себе пустим зором. Родина намагалась її розворушити, всі питались, що треба, чи не болить у неї нічого, хотіли вже послати за Пріською-шептунихою.

«Нічого не треба.... — сумно відповідала Параша. — Я зараз посиджу і до роботи…»

Мати хрестилась на образи, батько тер напрацьовані долоні. Вони бачили, що з їхньою донькою щось не те, але не могли нічого вдіяти...

Вранці Вишнівку прорізав тонкий жіночий крик. «Та що ж це коїться, людоньки добрі!...»

То кричала мати Параші. Вона була геть мокра, упала на землю, стогнала, заламуючи руки, лише повторювала: «Річка! Річка...» Люди покликали старосту і разом з ним пішли до річки. Та довго їм йти не довелось. Біля містка зупинились. Чоловіки познімали шапки, жінки почали хлипати: у воді лицем униз плавало тіло Параші, одягнене у святкову вишиванку. Не змогла дівчина змиритись з тим, що її коханий — біомеханічний екзоскелет, вкритий людською шкірою, з яким вони ніколи не будуть разом.

Сумно, ну а що поробиш? От таке воно — нещасне кохання!

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!