Двері неспокою
з рубрики / циклу «О. ГЕНРІ»
Я сидів, опівдні, в кабінеті редактора «Щотижневої Труби» в Монтополісі.
Редактором був я.
Шафранні промені сонячного світла, що почало вже сідати, проникали через хлібні скирти на садовій ділянці Мікаджа – Віддеп і накривали янтарним сяйвом мою склянку з клейстером.
Я сидів на гвинтовому стільці, що не обертався і писав передовицю проти олігархії. Кімнату з єдиним вікном вже охопили сутінки. Своїми гострими фразами я зрізав, одну за одною, голови політичної гідри і в той же час, сповнений доброзичливості до світу, прислуховувався до дзвіночків на шиях корів, що повільно брели додому і намагався вгадати, що ж м-с Фланаган готує на вечерю.
І раптом із сутінків тихої вулиці з’явився і схилився над моєю конторкою молодший брат старого Часу. Його безбороде обличчя було сучкуватим, як англійський горішник. Я ніколи не бачив одягу, схожого на той, що був на ньому. Поряд з ним одяг Йосипа здавався би одноманітним. Але не красильник створив ці кольори. Плями, латки, дія сонця та іржі були причиною їхнього різноманіття. На його грубих чоботях виразно лежала пилюка від тисяч пройдених ліг. (ліга – три милі) Я не можу далі описувати його, але скажу ще, що він був невеликого зросту, слабкий і старий, - такий старий, що я почав рахувати його роки століттями. І ще, я пам’ятаю, що відчувався запах, ледь відчутний запах, схожий на алое чи мирру або, можливо, на шкіру, - і я подумав про музеї.
Я схопив бювар і олівець, тому що справа не жде, а відвідини древніх мешканців, - відвідини почесні і священні, - повинні бути занесені до хроніки.
- Рад вас бачити, сер, сказав я. – Я хотів би вам запропонувати стільця, але, як бачите, - продовжував я: - я прожив в Монтополісі усього три тижні і знайомий з небагатьма із тутешніх громадян. – Я невпевнено подивився на його покриті пилом чоботи і закінчив газетною фразою:
- Припускаю, що ви живете в нашому середовищі.
Мій відвідувач пошукав щось серед свого одягу, витяг засалену картку і невпевнено вручив її мені. На ній простим, але нечітким почерком було написано ім’я «Майкоп Адер»
- Я радий, що ви зайшли, м-р Адер, - сказав я. – В якості одного із найстаріших наших містян, ви з гордістю повинні дивитись на зростання Монтополіса останнього часу. Серед інших покращень я, здається, можу обіцяти, що місто буде забезпечене живою, цікавою газетою.
- Чи знайоме вам це ім’я на картці? – запитав відвідувач, перервавши мене.
- Ні, мені не прийшлося його чути.
Знову він щось пошукав у своєму древньому одязі. Цього разу він витяг вирваний із якоїсь книги аркуш, що потемнів і став тонким від часу. Зверху сторінки стояла назва «Турецький шпигун», старомодним шрифтом. Надруковано було наступне:
«В 1643 році в Парижі з’являється чоловік, який стверджує, що жив всі ці шістнадцять століть. Він розповідає про себе, що був шевцем у Єрусалимі під час розп’яття. Що його ім’я Майкоп Адер і що, коли Ісус, месія християн, був засуджений Понтієм Пилатом, римським намісником, він, несучи хреста до місця розп’яття, зупинився відпочити біля дверей дому Майкоба Адера. Швець ударив Ісуса кулаком і сказав: «Іди, чого ти тягнеш час?» На що месія відповів йому: «Я йду, але ти чекатимеш, поки я не прийду».
Цим він прирік його жити до судного дня. Він живе вічно, але в кінці кожного століття з ним трапляється напад або транс, після чого до нього повертається вік, в якому він був під час страждань Христа, а було йому тоді біля тридцяти літ. Така ось історія Майкоба Адера – Вічного Жида, який говорить…»
Тут рукопис обірвався.
Я, можливо, щось голосне сказав про Вічного Жида, тому що старий заговорив голосно і гірко.
- Це брехня, - сказав він, - як і дев’ять десятих того, що називають історією. Я – язичник, а не єврей. Я прийшов пішки з Єрусалиму, сину мій. Але якщо це робить мене євреєм, тоді все, що виливається із пляшки, - дитяче молоко. Моє ім’я – на картці, що у вас в руках. Ви прочитали також шматок газети, що називається «Безглуздий шпигун», що надрукувала цю звістку, коло я зайшов в її редакцію в 19 – й день червня 1643 року. Це сталося майже так, як я відвідав вас сьогодні.
Я поклав олівець і бювар. Ясно, що з цього нічого не вийде. Могло би бути дещо для колонки місцевих відомостей в «Трубі». Але такий матеріал не підійде. Однак уривки думок, що стосувалися цієї неймовірної «особистості», почали пробігати по моєму специфічному мізку. «У дядька Майкоба такі ж спритні ноги, як у тисячолітнього юнака або близько того»… «Наш великий відвідувач розповідає, що Георг Вашинг… ні, Птолемей Великий гойдав його на колінах в домі у його батька». «Дядько Майкоб говорить, що наша сира весна ніщо в порівнянні з сирістю, яка згубила врожай навколо гори Арарат, коли він був хлопчиком». Але ні, ні, з цього нічого не вийде.
Я намагався знайти тему для розмови, яка б могла зацікавити мого відвідувача, і вибирав між змаганням в ході і пліоценовим періодом, як раптом старий почав гірко і тяжко плакати.
- Підбадьортесь, м-р Адер, - сказав я, дещо зніяковіло. – Все це може з’ясуватися через декілька сотень літ. Вже настала явна реакція на користь Юди Іскаріота, полковника Берра і відомого скрипаля Нерона. Наш час – час відбілювання. Вам не варто втрачати дух…
Сам того не розуміючи, я торкнувся його слабкої струни. Старий войовниче блиснув очима крізь старечі сльози.
- Пора, - сказав він, - щоб брехуни віддали декому належне. Ваші історики такі ж самі як і купка бабусь, що базікають на папертях храмів. Із людей, що носили сандалії, не було людини кращої за імператора Нерона. Я був при пожежі Риму. Я добре знав імператора, так як в ті часи був теж відомою людиною. Тоді шанували людину, яка живе вічно. Але я хотів розповісти вам про імператора Нерона. Я увійшов до Риму по Аппієвій дорозі вночі 16 липня 64 року. Я тільки що, прибув до Італії через Сибір і Афганістан; одна нога в мене була відморожена, а на другій був пузир від опіку пісками пустелі. Я почував себе досить погано, маючи обов’язки патруля від Північного полюсу до крайньої точки Патагонії, і на додаток невірно вважаючись євреєм. Так от, я проходив мимо цирку. Дорога була темною, як дьоготь. Раптом чую, хтось кричить: «Це ти Майкоб?».
Притулившись до стіни, схований поміж старих ящиків з-під мануфактури, стояв імператор Нерон в тозі, обгорнутій навколо ніг, і палив довгу чорну сигару.
« - Хочеш сигару, Майкоб?» – сказав він.
« - Це зілля не для мене, - кажу я, - ні люлька, ні сигара! Яка користь від паління, якщо немає ні найменшої можливості себе цим убити?»
« - Правильно, Майкоб Адер, мій незмінний жид, - сказав імператор, - ти завжди мандруєш. Але ж вірно, що небезпека, а також заборона надають нашим задоволенням смаку».
« - Чому ж, - говорю я, - ви палите вночі в темних місцях, і вас не супроводжує хоча б центуріон у цивільному одязі?»
« - Чи чув ти, коли-небудь, Майкоб, - говорить імператор, - про визначення долі?»
« - Я більше знаю про наші мандри, - відповів я, - і вам це добре відоме»
« - Це, - говорить мій друг Нерон, - вчення нової секти людей, яких звуть християнами; вони відповідальні за те, що я палю ночами в пітьмі в різних дірах і кутках».
Тоді я сідаю, знімаю свої чоботи і тру відморожену ногу, а імператор мені розповідає. Мабуть – що, з тих пір, коли я раніше проходив по цій дорозі, імператор зажадав розлучення у імператриці, а місіс Поппея, знаменита леді, була запрошена, без рекомендацій, до палацу.
« - Одного дня, - говорить імператор, - вона розвішує чисті завіси в палаці і записується в антитютюновий гурток. І коли я відчуваю потребу в палінні, я повинен прокрадатися в пітьмі до куп цього мотлоху».
І ми продовжували так сидіти, імператор і я, і я розповідав йому про свої мандри. І коли стверджують, що імператор був палієм, то брешуть. В цю ніч почалася пожежа, що знищила Рим. На мою думку, вона почалася від недопалка сигари, якого імператор кинув поміж ящиками. Брехня також і те, що він в цей час грав на скрипці. Він шість днів робив все можливе, щоби зупинити пожежу, сер».
Тепер я виявив новий запах у містера Майкоба Адера. Я нюхав не мирру, не бальзам чи ісопп. Ні, - еманація була запахом поганого віскі і що було ще гірше! – Душком комедії того сорту, яку дрібні гумористи публікують, одягаючи серйозну і поважну сутність легенди і історії у вульгарне міщанське ганчір’я, що сходить за деякий рід дотепності.
Я міг терпіти Майкоба Адера, як самозванця, що видає себе за тисячудев’ятсотлітнього старого, що грає свою роль із пристойністю респектабельного божевілля. Але в ролі жартуна, що знижує цінність своєї прекрасної історії легковажністю водевіліста, його значення зменшувало.
Раптом, ніби вгадавши мої думки, він змінив тон.
- Вибачте мені, сер, - захникав він, - у мене інколи плутанина в голові; я дуже старий і не можу все запам’ятати…
Я розумів, що він правий, і що мені не варто пробувати примирити його з римською історією; тому я почав розпитувати його про інших древніх особистостей, з якими він був близьким у своїх мандрах.
Над моєю конторкою висіла гравюра, що зображувала рафаелівських херувимів. Ще можна було роздивитися їхні форми, хоча пилюка дивними плямами змінювала їхні контури.
- Ви називаєте їх херувимами, - проквоктав старий, - ви уявляєте їх собі з крилами, у вигляді дітей. А є ще інший херувимчик, на ногах, з луком і стрілами, якого ви називаєте «Купідон». Я знаю, де їх знайшли. Їх пра-пра-прадід був козел. Як редактор, сер, ви мабуть знаєте, де стояв Соломонів храм.
- Мені здавалось, що в… в Персії. Втім я не знаю напевно.
- Ні в історії, ні в біблії не сказано де він стояв. Перші зображення херувимів і купідонів були висічені на його стінах і колонах. Два найбільших, сер, знаходилися в найсвятішій частині храму, підтримуючи балдахін над ковчегом. Але замість крил, у них були роги, а обличчя козлині. Всередині і навколо храму налічувалося десять тисяч козлів. Ваші херувими були козлами в часи Соломона, але живописці помилково переробляли роги на крила. Я також дуже добре знав Тамерлана, кульгавого Тимура. Це був невеличкий чоловічок, не більше за вас, з волоссям кольору янтарного чубука у люльки. Він похований у Самарканді. Я був на похоронах, сер. О, в домовині це був прекрасної статури чоловік, довжиною в шість футів, з чорними бакенбардами. Я пам’ятаю також, як в Африці кидали ріпами в імператора Веспасіана.
Я обійшов увесь світ, сер, без найменшого натяку на відпочинок. Так мені було наказано! Я бачив зруйнування Єрусалиму і загибель Помпеї при виверженні. Я був на коронації Карла Великого і на лінчуванні Жанни д’Арк… І куди б я не пішов, скрізь починалися бурі і революції, епідемії і пожежі. Так було наказано. Ви чули про Вічного Жида? Все вірно, за виключенням того, що я єврей. Але історія бреше, як я вам уже і казав. Чи впевнені ви, сер, що у вас немає ні крапельки віскі? Ви добре знаєте, що мені доведеться пройти ще багато миль шляху.
- У мене немає ніякого віскі, - сказав я, - І, вибачте, я збираюсь вечеряти.
Цей древній нероба ставав сущим покаранням. Він витрусив затхлі випари зі свого одягу, перевернув чорнильницю і продовжував нести свою нестерпну нісенітницю.
- Я не звертав би на це увагу, - жалівся він, - коли б не робота, яку я повинен виконувати в страсну п’ятницю. Ви, сер, звісно, знаєте, про Понтія Пилата. Коли він здійснив самогубство, його тіло було викинуте в озеро на Альпійських горах. Тепер послухайте яку роботу я повинен виконувати кожної страсної п’ятниці. Старий диявол спускається в озеро і витягує Пилата, а вода кипить і бризкає як в кип’ятильному котлі. Старий диявол саджає тіло на трон на скелях, і ось тут-то і починається моє діло.
О, сер, ви би пожаліли мене! Помолились би за Вічного Жида, який ніколи не був жидом, якби ви бачили все жахіття того, що я повинен був робити. Я повинен принести чашу з водою і стояти перед ним на колінах, поки він миє руки. Заявляю вам, що Понтій Пилат – чоловік, що помер двісті років назад, якого витягли разом з багнюкою що покривала його, без очей і з рибами, що звивалися в ньому, і з тілом що розкладається, сидить на троні, сер, і миє руки в чаші, яку я тримаю перед ним кожної страсної п’ятниці. Так було наказано!
Ясно, що сюжет вже давно вийшов за рамки стовпчика місцевих пригод в «Трубі». Можливо, що тут би знайшов роботу лікар з душевних хвороб або ж людина, що вербує людей в товариство тверезості, але з мене було достатньо: я встав і повторив, що повинен вже йти.
При цих словах він схопив мене за сюртук, засовався по конторці і знову вибухнув невтішними риданнями. «В чім би не було його горе, - подумав я, - воно повинно бути щирим».
- Ну, містере Адер, - сказав я заспокійливим тоном: - в чому ж справа?
Він відповів голосом що переривався, через болючі ридання:
- Тільки в тому, що я не захотів дати відпочити бідному Христу на сходинках.
На його галюцинацію, мабуть-що, не було розумної відповіді, одначе її дія на нього навряд чи заслуговувала на презирство. Але, не знаючи нічого такого, що могло би полегшити страждання старого, я знову сказав, що нам обом пора вже йти з контори.
Послухавшись, він піднявся нарешті з моєї конторки і дозволив мені, трохи піднявши себе, поставити його на підлогу. Несамовитість горя лишила його мови; свіжість сліз відмочила кору горя. Пам`ять померла в ньому, принаймні, її зрозуміла частина.
- Я зробив це, – бурмотів він, коли я вів його до дверей, - я – швець з Єрусалиму.
Я вивів його на тротуар і при більш сильному освітленні побачив, що його обличчя висушене, зморщене і спотворене тугою, що не могла бути наслідком лише одного життя. І раптом у темному небі ми почули різкий крик якихось великих птахів що пролітали. Мій Вічний Жид підняв руку, нахиливши при цьому голову вбік.
- Семеро Свистунів, - сказав він, як нібито знайомлячи з давніми друзями.
- Дикі гуси, - відповів я, але зізнаюсь, що вирахувати їхню кількість було мені не під силу.
- Вони скрізь слідують за мною, - сказав він, - так було наказано! Те, що ви чуєте, - душі семи євреїв, що допомагали при розп’ятті. Інколи вони бувають як кулики, інколи як гуси, але ви зажди побачите їх, що вони летять туди, куди я йду.
Я стояв, не знаючи, як розпрощатися. Я подивився вниз вздовж вулиці, переступив з ноги на ногу, знову оглянувся і відчув, що моє волосся стає дибки. Старий пропав. Нарешті моє волосся опустилось, - я неясно бачив, як він віддалявся в пітьму. Але йшов він так швидко і беззвучно, ходою, яка настільки не відповідала його віку, що мій спокій був не зовсім відновлений, хоча я і не знав чому. Того вечора я був до такої міри безрозсудним, що зняв зі своїх скромних полиць декілька вкритих пилом книг. Я марно шукав "Hermippus Redivvus", і "Salathiel", і "Pepis Collection". А потім у книзі з назвою «Громадянин світу», і в другій, що вийшла двісті років назад, я напав на те, що шукав.
Майкоб Абдер, дійсно, відвідав Париж в 1643 році і розповів «Турецькому шпигуну» незвичайну історію. Він претендував на те, що він Вічний Жид, і що…
Тут я заснув, так як мої редакторські обов’язки цього дня легкими не були.
Суддя Хувер був кандидатом «Труби» в члени конгресу. Маючи потребу переговорити з ним, я зайшов до нього вранці наступного дня. Ми пішли разом до міста по вузенькій вуличці, яку я не знав.
- Ви коли – небудь чуло про Майкоба Адера? – спитав я у нього, посміхаючись.
- Так, звичайно, - відповів суддя, - до речі, це нагадало мені про черевики, що знаходяться у нього в ремонті. Ось його лавочка!
Суддя Хувер зайшов до брудної маленької лавочки. Я подивився на вивіску і побачив на ній напис: «Майк О’Бадер, шевський майстер». Декілька диких гусей з різкими криками пролетіли у височині. Я почухав за вухом і насупився, а потім зайшов до лавки.
Мій Вічний Жид сидів на табуреті і тачав підметки. Він був змоклим від роси, брудний від трави, не причесаний і жалюгідний, і на його обличчі все ще залишалася незрозуміла прикрість, проблемний смуток та езотерична печаль, яка, здавалося, могла бути написана тільки пером століть.
Суддя Хувер ввічливо спитав про свої черевики. Старий швець підняв очі і відповідав досить розумно. Він декілька днів був хворим, сказав він. Завтра черевики будуть готові. Він подивився на мене, і я помітив, що не залишив і сліду в його пам’яті. Ми вийшли і пішли своєю дорогою.
- У старого Майка, - сказав кандидат, - знову був напад запою. Він регулярно кожного місяця напивається до непритомності, але він гарний швець.
- Його історія? – спитав я.
- Віскі, - коротко відповів суддя Хувер, - це пояснює все.
Я змовчав, але не задовольнився цим поясненням. Коли випала можливість, я спитав про нього у старого Селлерса, що жив у мене на хлібах.
- Майк О’Бадер вже шив черевики в Монтополісі, коли я приїхав сюди п`ятнадцять років тому. Я здогадуюсь що його горе від віскі. Раз на місяць він сходить з путі і залишається у такому вигляді цілий тиждень. Він уявляє, що був єврейським рознощиком і всім про це розказує. Ніхто вже не хоче його слухати. Коли ж він тверезий – він не дурень. У нього багато книг у кімнатці за лавкою, і він читає їх. Я думаю, що все його горе у віскі.
Але я не був задоволений. Мій Вічний Жид все ще не був правильно сконструйованим для мене. Я вважаю, що жінкам не слід видавати монополію на всю цікавість у світі. І коли найстаріший мешканець Монтополіса ( на дев’яносто двадцяток молодше за Майкоба Адера) зайшов до мене у справі газети, я направив його безперервний струмінь згадок у бік нерозгаданого шевця. Дядько Ебнер був загальною історією Монтополіса, переплетеною в коленкор.
- О’Бадер, - забренчав він, - з’явився тут в 69 році. Він був першим тутешнім шевцем. Його тепер вважають тимчасово схибленим. Але він нікому не спричиняє зла. Я думаю, що пияцтво вплинуло на його мозок. Погана річ – пияцтво. Я дуже стара людина, сер, і ніколи не бачив добра від пияцтва.
- А чи не було у Майка О’Бадера якої – небудь гіркої утрати чи нещастя? – спитав я.
- Підождіть. Тридцять років тому було щось схоже. Монтополіс, сер, в ті часи був дуже строгим містом. У Майка О’Бадера тоді була дочка, дуже красива дівчина. Вона була занадто веселої вдачі для Монтополіса, тому в один прекрасний день вона пішла до іншого міста, вірніше, втекла з цирком. Через два роки вона повернулася провідати Майка, вся виряджена в персні і дорогоцінності. Він не хотів її знати, і вона на деякий час оселилася десь у місті. Думаю, що чоловіки це ніяк би не заперечили, але жінки взялися за те, щоб чоловіки виселили дівчину.
І от, одного разу вночі вирішили її вигнати. Натовп чоловіків і жінок вигнали її із дому і погналися за нею з палками і камінням. Вона побігла до будинку свого батька і молила його про допомогу. Майк відкрив, але коли побачив хто це, то ударом кулаки збив її на землю і закрив двері.
Натовп продовжував її переслідувати, поки вона зовсім не вибігла за місто. А наступного дня її знайшли утопленою в ставку біля Хенторівського млину.
Я відкинувся на спинку мого гвинтового стільця, що не обертався і, наче мандарин, лагідно кивнув моїй склянці з клейстером.
- Коли у Майка запій, - продовжував дядько Ебнер, розбазікавшись, - він уявляє себе Вічним Жидом.
- Він і є Вічний Жид, - сказав я, продовжуючи кивати головою.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
м. Нью – Йорк., 1904 рік.
