Кульбабове варення
Стефан, здається, збив камінь. Насмерть.
Судячи з того, як боліло коліно, від камінця і мокрого місця не залишилося, а крізь штани точно стирчала кістка. Наскільки це було точно, Стефан лише здогадувався. Дивитися «туди саме» він поки боявся, але зважаючи на те, як сильно боліло, то там була величезна діра і зіпсований одяг, і йому за це добряче влетить удома.
О, це буде страшнісінько-страшенно. На порозі з’явиться мама. Її очі стануть озерілими – розширяться до розмірів блакитних озер, щойно вона побачить цю халепу. Їі брови злетять догори наляканими чорними ластівками. Її руки на якусь мить засумніваються у своїх діто-ніжнятах і зависнуть у повітрі... Так завжди буває, коли мама стривожена. Коли Стефан, як і всі 8-річні хлопці, з кимось поб’ється чи притягне додому якусь бридокомаху, яка вже встигла пошматувати усю руку... Потім мама насварить, а трохи згодом розтане у теплому повітрі кухні і вже за мить буде дмухати Стефану на рану, оброблену не ліпшою гидотою, ніж комашиний яд. Та найкраще лікують млинці з кульбабовим варенням. Жовтим, як сонце у свої щасливі години, і тягучим, як карамельні дитячі спогади... Якби ця солодка штука не була такою липкою, Стефан би точно напхав її за пазуху, бо ж усе найкраще має бути біля серця...
Стефан підвівся. Усі члени родини кульбабових, яка ще п’ять хвилин тому здавалася найміцнішою на світі, валялися за кілька метрів один від одного. Хлопчик обережно зібрав докупи уцілілі квітки. «На місці росте цілий кущ, дозбираю вже там», - рішення здавалося простим. Коліно боліло, але кілометр - це вже й не так багато, якщо знаєш куди йдеш. Півкрок за півкроком. Ще трохи – і знову там...
«А як то отим, кому немає куди йти?», - майнуло в голові. – «Ні, так не буває... чорта з два, а не це... дуля вам з тисячма засушеними кажанами... дика свиня вам на голову... ні, ні, ні!...».
Сонце опівдні було не дуже лагідним. Розпечені камінці під ногами нагадували про забуті десь черевики...
Марк виринув наче з дитячих спогадів Стефана:
- Підвезти, хлопче?..
Автівка, як і усі ці сто років, пахла потертим дермантином. В ній були затемнені вікна, прохолода і відчуття безпеки. Було добре. Але не аж так, як хотілося б. Власне, зовсім не так.
- Знову кульбаба? - буденно запитав чоловік. - Вже три роки, як Ірми немає, а ти все носиш їй цей бур’ян на могилу... Твоя мати була доброю жінкою... Та життя пахне не лише комашиним послідом на кульбабі... І, врешті, кожен Карфаген колись має зникнути... Ти щось чув про Карфаген, Стефане?
Перед очима хлопця вмить запалали сотні карфагенів. Вони горіли мільйонами жовтих кульбабових полів, і щороку в травні народжувалися знову і знову. З попелу, з Ірминого погляду, з дитячих снів чи з самої природи – Стефан точно не знав. Та й зрештою “точно” в його житті було лише одне, і він волів би його забути...
- А знаєш, Марку, що стається з комахами, які не встигають втекти з кульбаби до того, як вона стає варенням?.. Вони стають варенням також і живуть вічно на кульбабових пелюстках... Солодким кульбабовим варенням, Марку...
