24.01.2024 07:27
лише 18+
25
    
  - | -  
 © Шепітко Олександр

Твої мізки пахнуть шмарклями

Твої мізки пахнуть шмарклями

з рубрики / циклу «Мозаїка»

В мерехтливому світлі свічки пар, що клубочився над старим закопченим горщиком, дивним чином формувався в чудернацькі фігури, які поволі підіймалися догори й танули в пітьмі. Велика дерев’яна ложка в руках жінки, лице котрої розгледіти в напівтемряві було важко, неспіхом розмішувала вариво, що потихеньку булькотіло в горняткові.

В якусь мить пар над варівником завмер, не бажаючи летіти під стелю. Уклякла і жінка.

— Дивись, Агнятко, дивись! — прошепотіла вона дівчині, що сиділа поруч і зачаровано споглядала те дійство. — Ось він! Скоро навідається на наш хутір. Запам’ятай — він твоя доля!

— Мамо, а хіба іншого способу стати справжньою відьмою немає! — з надією в голосі перепитало дівча. — Бо їсти людський мозок, воно якось… — дівчина скривилася.

— Це коли вперше, то бридко, — жінка накрила горщика кришкою. — Та наступного разу він тобі здаватиметься солодшим за мед.

— Але все одно, мамо, в наш час — і таке дикунство!

— Тобі вже якось треба визначитися, доню. Або ти дійсно хочеш стати повноцінною відунею, або ж отак і підсоблятимеш іншим, кидаючи зілля в горщик. Всі в нашому роду пройшли через це, тож не тобі змінювати правила. Послухай, — жінка присіла поряд з дівчиною, пригорнула її до себе. — Там же нічого надлюдського немає: причаруєш його — ми ж це проходили, — а як він розслабиться, цюкнеш чимось важким по голові. Тільки дивись, не перестарайся, бо потім випльовуватимеш кістки. Про тіло не хвилюйся — ліс великий, ніхто не знайде. І повір: можливо не відразу, але ти відчуєш, що змінилася, що тобі все під силу.

— А як я це відчую?

— У тебе доню, наче крила виростуть. А ще… — жінка піднялася, обтрусила спідницю. — Загалом, зрозумієш.

— І коли він з’явиться?

— Не знаю, — за вікном почувся гуркіт грому. — Ворожіння діятиме тиждень, тож десь у цей проміжок і чекай.

— Мамо, мені страшно, — дівчина обхопила жінчині ноги, притулилася до них. — Ти ж будеш поряд? Бо раптом щось піде не так?

— Може й буду. Але тобі, Агнятко, все одно самій справлятися доведеться. Такі правила. Все, відпускай і йди в ліжко. Гроза лише почалася, тож під неї й спатиметься краще, — жінка дмухнула на свічку й та згасла. — І не переймайся так. Не ти перша, не ти остання…

На вулиці ще було темно, як у вікно хтось постукав. Жінка схопилася з лежанки, накинула на плечі хустку:

— Кого це ще нечистий приніс? — голосно запитала.

— Я із села, Марфо, — почувся тремтливий чоловічий голос. — Допомога потрібна.

— Мамо, це він? — перелякано озвалося з ліжка дівча.

— Навряд чи, — жінка прочовгала до дверей, відчинила їх — на порозі, прикриваючись від дощу накидкою, стояв вусатий дядько. — Чого тобі? Заходь.

— Та ні, я тут постою, — чоловік з острахом зазирнув до хати. — Мене жінка послала — корова ніяк розтелитися не може.

— То кликав би ветеринара. В селі ж є ветеринар? — Марфа ще дужче закуталася в хустину.

— Є, — відповів вусань. — Це він і порадив звернутися до вас. Я автівкою їхав, але втрапив у баюру. Тому далі довелося багнюку ногами місити, ледь дошвендяв. Назад до села також, мабуть, доведеться пішки чалапати. То ви підете? — благально запитав вусань. — Шкода ж тварину.

— Ото лиш через неї й піду. Якби до людини, то ще б подумала, — Марфа скинула з плечей хустину й стала вдягатися.

— Мамо, а ти надовго? — з-під ковдри запитала дівчина.

— Не знаю — як вправлюся. Спи, Агнятко, спи, темно ще, — і жінка, вийшовши надвір, зачинила за собою двері…

Прокинувшись, дівчина в хаті нікого не побачила. За вікном вже світило сонце, але з даху ще капотіло — на горизонті виднілися темні хмари, що понесли дощ десь далі.

Агнятка відчинила двері, на порозі солодко потягнулася, від чого попід сорочкою чітко проступили всі її дівочі принади. Потім вона стрибнула босими ногами в мокру траву. Втім, насолодитися біганням по ній завадив приємний чоловічий голос, що пролунав від воріт:

— А не боїшся застудитися?

У дівчини похололо в грудях — біля хвіртки стояв молодик, зовні дуже схожий на вчорашнє парове видіння. Агнятка завмерла, намагаючись зрозуміти, чи не примарилося їй це часом.

— Агов, ти мене чуєш? — не вгавав хлопець. — Хто-небудь з дорослих вдома є? Мені б трактор — авто з болота витягти. Та тут, — незнайомець озирнувся, — бачу півтори халупи на дві вулиці. Оце що, і всі хати?

Агнятка все ще боялася поворушитися, але, згадавши настанови матері, очима почала шукати, чим же принагідно цюкнути прибульця.

Тим часом хмара, яка з’явилася нізвідки, закрила собою сонце, подув холодний вітер, розпатлавши чорне Агнятчине волосся.

— Ти що, німа? — дівчина не помітила, коли хлопець зайшов у двір. Тепер же він стояв поряд, пальцями прибираючи волосся з її очей. — Така гарна — і німа, — хлопець усміхався.

Від тієї усмішки щось всередині Агнятки стиснулося, в голові запаморочилося, й вона ледь не впала.

— Агов, агов! Ти чого? — переляканий хлопець притримав дівчину за талію, потім побачив відчинені двері, підхопив її на руки й поніс до хати.

— Ого! — вигукнув він, розглядаючи розвішені попід стелею трави. — То я, схоже, потрапив до лігва відьом! — Агнятка не розуміла, жартома це хлопець сказав, чи серйозно.

А той, побачивши розстелену постіль, вклав у неї дівчину.

— Я так міркую, — хлопець, усміхаючись, озирнувся, — живим мені звідси не вибратися, — він знову шморгнув носом, витер його долонею.

Агнятка відчула, як її щоки починають палати: мало того, що вона з якогось дива ледь не зомліла, та ще і її перепустка до кола справжніх відьом звідкілясь здогадалася про свій скорий кінець!

А хлопець тим часом далі роззирався хатою.

— І як ви тут мешкаєте? Електрики, бачу, немає, води теж, туалет, мабуть, надворі. То з тобою ще хтось живе? — незнайомець глянув на Агнятку. І їхні очі зустрілися. — Кажу, до людей, до цивілізації звідси далеко? — стишеним вже голосом перепитав юнак і шморгнув носом.

— До села десь годину пішки, — теж чомусь пошепки відповіла дівчина. — Це якщо надворі сухо.

— То ти не німа! — радісно вигукнув хлопець. — Не лякай так більше! Мені вистачить і того, що ніч посеред лісу провів. Досі не розумію, як я з траси з’їхав, чого мене в хащі понесло? А поїсти в тебе щось є? Бо з учора нічого не їв, — хлопець знов захлюпав носом.

— У тебе нежить? — Агнятка вилізла з-під ковдри, відсунула заслінку на печі, витягнула звідти казан. — Курку вчорашню будеш? — а сама подумала: “Що ти мелеш? Яка курка — йому жити залишилося, менше, ніж нічого!”

— Буду, — відповів хлопець, всідаючись на стільця. — А про нежить: моя бабця казала, що то в дурнів отак мізки витікають. А я і є дурень, бо в негоду кататися поїхав. Сидів би вдома, то не заблукав би. Зате і з тобою не зустрівся б. У тебе ім`я хоч є?

— Агнятка, — потупивши погляд, відповіла дівчина. — Агнія.

— А я Єгор, — і знов шморгнув носом, беручи з рук дівчини хліб й водночас простягаючи руку до вареної курки.

Агнятці, коли вона вчергове почула Єгорове шморгання, дивне спало на думку: “Якщо його бабця не бреше — а старі люди зазвичай мудрі, їм обманювати немає ніякого сенсу, — то можливо я таки стану відьмою, але без насильства. Бо шкода цьому красеню, — дівчина непомітно глянула на юнака, — ламати череп. Єдина проблема: як скуштувати його мізки, аби він не здогадався, що це спеціально?”

— То ти так і не відповіла, з ким тут мешкаєш. І чому ви до людей не переїжджаєте? — з набитим ротом поцікавився хлопець.

— Я з мамою живу, — Агнятка боялася дивитися на Єгора, аби він по очах не здогадався про її наміри. — І нам тут удвох добре.

— Дивні ви. То як до села пройти? Сподіваюсь, хоч там трактор є?

Агнятка перелякалася, що хлопець зараз піде й вона втратить шанс стати справжньою відункою. “Що там казала мама? — гарячково згадувала вона. — Щось про крила… і про чари.”

Дівчина стрепенулася. І хоч крил поки що не відчувала, втім, знала, що робитиме далі.

— Куди ти такий підеш, Єгоре? — Агнятка, усміхаючись, вже дивилася хлопцеві у вічі. — Тобі спочатку треба підлікувати нежить, а я знаю найшвидший спосіб.

Юнак від такої переміни дівочої поведінки аж оторопів і тепер з повним ротом та курячим стегенцем в руках ошелешено дивився на неї.

Агнятка ж, спокусливо усміхаючись — як вчила мама, — поволі підійшла до хлопця, нахилилася і несподівано схопила його за вуха. Не зволікаючи, вона впилася в Єгорового носа, висмоктуючи його гидкий на смак вміст — а мама ж попереджала, що так і буде!

Хлопець заборсався, не розуміючи, що відбувається, щосили відштовхнув дівчину й, виплюнувши з рота непережовану їжу, закричав:

— Ти що, схибнута? Ледь не відкусила його, — Єгор помацав носа, потім вдихнув-видихнув. — Але дихати стало легше. А-а-а, зрозумів! — хлопець примружив очі. — Я тобі сподобався й ти вирішила мене поцілувати, еге ж? Але ж хто так цілується?

Єгор витер руки об ганчірку, що лежала на столі, підійшов до дівчини, яка саме ковтала щойно висмоктані хлопчачі мізки, міцно обійняв її й смачно поцілував у губи.

Агнятка спочатку запручалася, але приємні й досі незнайомі відчуття, які змусили її шкіру покритися сиротами, водночас позбавили дівчину сил для опору. У неї майнула було думка, що отак, мабуть, і виростають крила: спочатку тепло розливається животом, в голові паморочиться, а вже потім… Потім думки Агнятки заплуталися й вона просто віддалася задоволенню.

— О, я бачу тобі сподобалося! Зараз перевіримо, наскільки ти вогняна, Агніє! — Єгор несподівано підняв дівчину, поклав на ліжко й став стягати з неї сорочку.

А та навіть не пручалася — лежала з широко розплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чи це вона вже відьма, чи ще ні?

Хлопець тим часом вмощувався зверху неї. Несподіваний легенький біль у паху й одночасне неймовірне піднесення змусило дівчину скрикнути. В Агнятки дійсно наче виросли крила й вона, сміючись, зашептала:

— Я — відьма! Я вже відьма!

Єгор було поцікавився, що вона там бурмоче, але через мить, схоже, забув про своє запитання, бо гортанно закричав і замовк.

Хтозна скільки отак вони валялися б, якби до хати не зайшла Агнятчина матір. Вона побачила в ліжку дочку з хлопцем і голосно перепитала:

— Що тут відбувається?

Єгор, помітивши незнайому жінку, скочив і, застібаючи на ходу штани, чкурнув з хати.

Марфа провела його поглядом, потім всілася на стілець:

— Це ж він був, еге ж? — перепитала, хоча вже знала відповідь.

— Він, — Агнятка з блаженною усмішкою на обличчі всілась на ліжку, одягнула сорочку. — У мене були крила, мамо! Я вже відьма! І мені не довелося розбивати йому череп — я мізки висмоктала через ніс. Вони текли, а я висмоктала.

Дівчина захихотіла, а Марфа, з досадою подивившись на доньку, у відповідь лише мовчки зітхнула.

Того дня вони як слід більше й не розмовляли. Марфа коли-не-коли щось казала, на доньчині питання відповідала коротко й весь час відвертала погляд.

А наступного ранку, мовчки поснідавши, матір першою почала розмову:

— Жінки, доню, в душі всі відьми — хтось більше, хтось менше. Мало кому з нас не вдавалося поласувати чоловічим мозком: одні, такі, як ми… як я — роблять це, проломивши череп. Інші потроху клюють своїх обранців, щоб не вмер відразу. Та в результаті він все одно стає безмозким: зовні — людина, а всередині — ганчірка. Кажуть, що є ще треті, які не виїдають вміст чоловічого черепа. Ці жінки вважають чоловіків рівними собі, але, здається мені, їм теж хочеться бути відьмами. Втім, внутрішнє табу на поїдання мізків не дозволяє досягти цього.

— Про четвертих я не казатиму, — продовжувала Марфа, в той час, як Агнятка сиділа на ліжку, обхопивши коліна й розглядаючи щось на підлозі. — Вони й не жінки навіть — рабині. Чоловіки роблять з ними, що забажають і я б хотіла, щоб ти уникнула такої долі. А те, що відбулося вчора... Ти не стала справжньою відьмою, зате стала жінкою. Той, чиї мізки ти мала скуштувати, втік. Але я бачу, що ти носитимеш під серцем його дитину. Можна, звичайно, позбутися її. Втім, я знаю, що це буде дівчинка, майбутня відьма — на неї моя рука не підніметься. Тому вирішувати тобі.

— Мамо, але ж він мені подобається! — нарешті заговорила Агнятка. — З ним було хороше, як ніколи. Ти розповідала про крила — я вчора літала, чуєш?

— Він навряд чи повернеться, доню!

— Мамо, але чому?

— Таке вже життя, — Марфа підсіла до дочки на ліжко й обняла її…

На третій день після цієї розмови матір зібралася йти в ліс по трави. Агнятка, яку вона хотіла взяти із собою, сказала, що нездужає, тому залишилася вдома. Лежати в ліжку не хотілося, робити щось теж не виходило, бо все падало з рук.

Отак вона тинялася двором, розглядаючи попід ногами траву, аж тут із-за паркану почувся знайомий голос:

— Агніє, агов!

Дівчина стрепенулася, поглядом стала шукати того, хто її кликав і нарешті побачила біля кущів бузку, що росли за парканом, Єгора.

— Як ти тут опинився? — Агнятка побігла до хвіртки. — Знову застряг в болоті?

— Ні, — хлопець схопив дівчину за руки. — Мені ти все не йшла з думок, навіть не знаю чому. Ось, вирішив приїхати. Вибач, що тоді втік. То ж твоя мамка була — вона вдома?

— По трави пішла. Я теж весь час про тебе думала, — Агнятка опустила очі й почервоніла.

— Агніє, поїхали зі мною? — запропонував раптом Єгор. — Я маю і квартиру, і автівку. Ти тут захирієш, а біля мене ні в чому собі не відмовлятимеш. Я не можу без тебе. Таке відчуття, наче причарували. Твоя курка, мабуть, з приворотом була, еге ж?

— Ні, — Агнятка захихотіла й водночас згадала, як збиралася проломити хлопцеві голову. — Ніякого привороту там не було. Я не знаю, чому це сталося.

— А я знаю, — Єгор намагався зазирнути дівчині в очі. — Це кохання! То що, поїдеш зі мною?

— А як же мама? Та й мені речі зібрати треба.

— Які речі? Я тобі все нове куплю, — не вгавав юнак.

— То хоч записку напишу, щоб не хвилювалася, — Агнятка для себе вже все вирішила. — Зачекай, я зараз.

Дівчина побігла до хати, знайшла олівець, вирвала із зошита аркуш і кострубатими печатними літерами — матір сама вчила її читати й писати, — на ньому вивела: “Не шукай мене, я з ним.” Потім обвела поглядом кімнату — все тут нагадувало, що вона не стала справжньою відьмою. “Але ще можна стати щасливою”, — подумала Агнятка й вийшла з хати…

А далі все було так, як і казав Єгор. Зареєструвати шлюб вони не могли через неповноліття дівчини, але жили, як подружжя. І у неї не раз виростали крила, коли вони кохалися. Та й після того хлопець ледь пилинки не здував з дружини, потурав їй у всьому, хоча тій багато й не треба було — коханий поряд, а все інше вже не важливе.

А потім у них народилася дочка. І Єгор докорінно змінився. Йому хотілося кохатися, а дружина підхоплювалася до доньки щоразу, як та починала плакати, метушилася біля неї, забуваючи про чоловіка.

Єгор Агнятці нічого не казав про це, але все частіше став затримуватися на роботі. Й одного дня, вкидаючи до пральної машини чоловікову сорочку, Агнятка уловила незнайомий запах жіночих парфумів. І їй стало прикро. Усвідомлення того, що приналежність до гурту щасливих жінок, схоже, виявилася ілюзією, змусило заплакати. Але вона швидко оговталася, витерла сльози й невідомо кому прошепотіла:

— Це помилка! Він собі такого не дозволить. Бо кохає мене.

І все частіше Агнятка стала згадувати свій хутір. Їй хотілося побувати там, показати матері онучку. Вона знала — та зраділа б дівчинці. Але зараз це було не на часі. “От налагодиться з чоловіком, тоді всі разом і поїдемо”, — міркувала собі Агнятка.

Проте, злагода в її сім’ю і не думала повертатися. Єгор потроху став підвищувати на дружину голос, а далі й кричати — з приводу і без нього. І одного разу, коли вона не встигла приготувати вечерю, він обізвав її відьмою і вдарив по обличчю.

Агнятка здивованими від несподіванки очима подивилась на Єгора. А потім помітила на плиті пательню. І рішення прийшло саме. Не роздумуючи, вона схопила сковорідку й щосили опустила чоловікові на голову. Єгор, гикнувши, упав і з його пробитого черепа на підлогу стала витікати драглиста маса жовтувато-рожевого забарвлення впереміш із кров’ю.

Агнятка згадала, що так і не скуштувала справжніх чоловікових мізків. Єхидно усміхнувшись, вона простягнула руку, щоб підчепити те, що вивалилося з голови колись коханої людини, але в останню мить відсмикнула її. Поморщившись, жінка випрямилася і з огидою в голосі прошепотіла:

Твої мізки пахнуть шмарклями!

Сковорідка впала на ще тепло тіло й Агнятка, сказавши:

— Я ще не відьма, але і не рабиня! — переступила через чоловіка й пішла збиратися — її з донькою тут більше ніщо не тримало.



м. Дніпро, 23.12.2023 р.

Шепітко Олександр цікавиться

  • Шепітко ОлександрМожете залишити хоча б два слова чи лайк?
  • Задонатити
  • Добровільну фінансову допомогу на розвиток проекту у вигляді довільної суми коштів, яка Вас не обтяжує, можна швидко надіслати за вказаним під кнопкою "Задонатити" посиланням

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!