Рибалка, або повсталі з підземного царства
частина Iз рубрики / циклу «ЛУКІАН»
СОКРАТ. Бийте, бийте проклятущого, каміння не жалійте! Вали – завалюй брилами і черепків підкидай, бий його дубом, бий нечестивого, та дивись, щоб він не втік! І ти, Платон, бий його! І ти, Хрізіпп, бий його! І ти… як тебе там… всі разом, щити зімкнувши рушимо на нього!
Та поможе торбина – торбині, і посоху – посох. (1)
Він нам усім – ворог однаковий, і всі ви без винятку ним ображені… Ну-бо, Діоген: тепер чи ніколи!... Дубом його! Бий палицею!... Назад – ні кроку…. Нехай получить гідне покарання за хулу! Що це?... Невже ви зморились, Епікур і Арістіпп? Ой-ой-ой, який же сором!
Мудрі же, будьте мужами: згадайте про лютість гніву. (2)
АРІСТОТЕЛЬ. А ну, наваліться! Ух! Славно: попалось звірятко у пастку! Спіймали ми тебе, мерзенна тварино! От зараз побачиш, яких мужів ти лаяв у злобній промові! Якби ж це нам тебе прикінчити? Давайте – но придумаємо для нього якусь хитрішу страту, щоб ми всі змогли помститися: бо кожному окремо, по справедливості, він повинен семикратно заплатити смертю.
ПЕРШИЙ ФІЛОСОФ. Пропоную: треба його розіп’яти.
ДРУГИЙ ФІЛОСОФ. Згоден! Але спершу – бичувати.
ТРЕТІЙ ФІЛОСОФ. Треба йому очі повибивати!
ЧЕТВЕРТИЙ ФІЛОСОФ. Язика, язика треба раніш за все відрізати.
СОКРАТ. Ну, а ти як вирішиш, Емпедокл?
ЕМПЕДОКЛ. В жерло вулкану вкиньте його, (3) щоб знав як лаяти достойних.
ПЛАТОН. А все ж… краще за все, щоб його, як Пенфея чи Орфея,
В горах настигла доля і тіло рознесла на шмаття. (4)
Щоб кожен, отримавши по шматку його тіла, пішов примирений і…
ЛУКІАН. О ні, ні! Заради Зевса – заступника, пощадіть мене!
СОКРАТ. Кінчено! Тобі не піти звідціля. Чи ти забув? Адже і у Гомера сказано:
Люди і леви поміж собою клятв непорушних не ставлять. (5)
ЛУКІАН. Одначе і я благаю вас зовсім не за Гомером, - можливо, ви пошануєте епічну музу і не відкинете мене, як піснетворця:
Зжальтесь над мужем невинним і викуп прийміть достойний
Мідь і люб’язне золото, їх же і мудрі люблять (6)
СОКРАТ. Та і ми, не задумуючись, заперечимо гомерівським складом. Ось послухай:
В серці своєму не май, злоязикий і думки про втечу!
Кинь говорити про гроші: не втечеш від руки покарання! (7)
ЛУКІАН. Горе гірке! І Гомер став марним для вас, наш надійніший щит! Так! Тоді залишається вдатися до Еврипіда: можливо, хоч цей виручить нас.
Не убивай! Того, хто благає не можна вбивати. (8)
ПЛАТОН. Так що ж? А ось це – хіба не Еврипід:
Нехай зле терпить той, хто зло здійснив! (9)
ЛУКІАН. Отже, в ім’я слів, ви вб’єте мене? (10)
ПЛАТОН. Бачить Зевс, вб’ємо. Той же Еврипід говорить:
Неприборканим устам,
Беззаконням дурнів
Лише один кінець – біда. (11)
ЛУКІАН. Отже, якщо ваше рішення про мене проти нас – безповоротне і ніякою хитрістю мені не уникнути смерті, - що ж? Хоча б одне скажіть мені: хто ви такі і чим ви так жорстоко ображені, що розгнівалися на нас безжалісно і збираєтесь стратити смертю?
ПЛАТОН. У чому твій страшний злочин проти нас – самого себе, негіднику, питай, і свої чудові книги, де ти і саму філософію ганьбив всіляко і нам вчиняв образи, наче як на торгу розпродував мужів мудрих і – що головне – вільних. Ось це і обурило нас, і ми піднялися на землю проти тебе, відпросившись ненадовго у Аїдонея. (12) Перед тобою ось цей – Хрізіпп, той – Епікур, а я – Платон; онде – Арістотель, а той, мовчазний, це Піфагор; і Діоген тут і всі інші, кого ти рвав на шмаття в своїх книгах.
ЛУКІАН. Фу-у-у! Відлягло… Впевнений: мене ви не вб’єте, коли узнаєте, як я до вас завжди ставився. Так що киньте ви своє каміння, а ще краще – приховайте його: воно вам знадобиться проти більш достойних.
ПЛАТОН. Дурниці! Тобі ж сьогодні загинути повинно, і ось уже
Кам’яний плащ облягає тебе за твої злодіяння. (13)
ДУКІАН. Так знайте мудрі: того, хто один з усіх заслуговував би ваших похвал, хто завжди для вас своєю людиною і другом, і однодумцем, і, якщо це не прозвучить грубо, був опікуном всіх ваших починань – ось кого ви вб’єте, якщо на мене здіймаєте руку, на мене, що стільки для вас потрудився. Дивіться ж, не вчиняйте подібно філософам, що нині живуть, невдячними, безрозсудними показавши себе до відданої вам людини.
ПЛАТОН. О, яка безсоромність! Так нам ще й дякувати тобі за злосливість? Невже ти думаєш, що й справді з рабами говориш? І перераховуєш нам свої благодіяння після стількох слів образливих і безчинних?
ЛУКІАН. Де ж це і коли я образив вас, я, що все моє життя благоговів перед філософією і вас самих всіляко звеличував і твори, вами залишені, вважав за друзів? Та і все те, що я говорю, звідкіля ж, як не від вас, я беру – і, подібно бджолам, з ваших квітів зібраний мед несу людям? Вони ж слухають і хвалять, і кожен старається розпізнати, відкіля, з якої квітки я зібрав його. На словах дивуються збору моїх квітів, на ділі ж – вам і вашому лугу квітучому, по якому ви розсипали стільки різнобарвних квітів щедрих своїм кольором. Для тих, хто зуміє зібрати їх і заплести так складно, щоб їхні голоси не розходилися один з одним. І невже знайдеться така людина, щоб, отримавши від вас стільки добра, відважилася сказати зле про свої благодійників, завдяки яким вона і стала хоч ким-небудь? Справжнім Фамірідом чи Євритом треба народитися, щоб з Музами змагатися у пісні, від яких навчився співати, або з Аполлоном змагатися у стрілецькому мистецтві – з тим, хто навчив людей натягувати лука. (14)
ПЛАТОН. Це все, дорогий мій, ти сказав, як прийнято у ораторів. Але слова стоять в повному протиріччі з твоїми вчинками й тим більш тяжку знаменують в тобі зухвалість, що в тобі з беззаконням ще й невдячність поєднується; бо ми тебе обдарували стрілами, як ти сам сказав, і на нас же ти повернув свого лука, поставивши одну-єдину ціль – злими промовами нас лаяти. Так ось що ми отримали від тебе за те, що ті луги квітучі перед тобою розіслали і зривати квіти дозволили, і відпустили додому з наповненою ними пазухою. Ось за все це ти і повинен, по справедливості, померти.
ЛУКІАН. Постривайте! Ви прислуховуєтесь до голосу гніву, а будь-яку справедливість відкидаєте. Одначе ж я ніколи не думав, щоби Платона, Хрізіппа чи Арістотеля міг охопити гнів! Навпаки, мені здавалося, що тільки ви одні і вільні від цього. Але якщо вже так, то хоча б не без суду, високоповажні, не без слідства умертвіть мене, - адже і цьому ви навчали: не на силі і не на пригніченні найслабшого будувати управління містом, але судом вирішувати розбіжності, даючи кожному слово і вислуховуючи всіх почергово. Так і зараз: вибравши суддю, починайте мене звинувачувати, хочете – всі разом, хочете – той, кого уповноважите, від загального імені, а я почну виправдовуватися в тих злочинах які на мене насилають. І, якщо вина моя буде доказаною і відповідний вирок винесе мені судилище, я, звісно, отримаю по заслугам, а ви не здійсните ніякого насильства. Якщо ж я дам вам у всьому звіт, якщо моя чистота і бездоганність повстане перед вами, тоді мене суд звільнить, а ви на тих, хто вас обдурив і налаштував проти мене, направте ваше обурення.
ПЛАТОН. Знаємо ми таке! Пусти коня на рівнину, так ти і підеш, збивши своїх суддів. Адже про тебе говорять, що ти – ритор, майстер судитися і виголошувати підступні промови…. Та й де ж ми знайдемо такого суддю, щоб ти не підкупив його, за вашим звичаєм, і не переконав винести на твою користь неправий вирок?
ЛУКІАН. Полишіть всілякі побоювання! Я ніколи не виставлю посередником людину підозрілу і ненадійну, яка продасть мені свій голос. Дивіться ж, ось мій вибір: сама Філософія нехай засідає з вами як член суду.
ПЛАТОН. А хто ж буде обвинувачем, якщо ми будемо суддями?
ЛУКІАН. Разом будьте і обвинувачем, і суддями: і це ніскільки мене не лякає. Справедливість настільки на моєму боці, що я маю надію захистити себе з лихвою.
ПЛАТОН. Що нам робити, Піфагор і Сократ? Адже, мабуть-що, розумну він пред’являє вимогу, викликаючи нас до суду?
СОКРАТ. То що ж? Залишається тільки відправитись до суду, а там, запросивши Філософію, послухаємо що він скаже на своє виправдання. Без суду карати – це не по-нашому; так діє грубий натовп, збіговисько людей, одержимих пристрастями та тих хто вважає за право силу кулака. Безсумніву, ми дамо привід злословити над нами всім, хто цього шукає, якщо поб’ємо камінням цього чоловіка, не вислухавши його виправдань, і таким чином самі скажемо «пробач» справедливості. Що я, наприклад, буду говорити про Аніта і Мелета, моїх обвинувачів, чи про той склад суду, якщо цей чоловік помре, не отримавши в клепсидру ні краплі води?
ПЛАТОН. Правильну ти, Сократе, даєш пораду. А тому відправимось до Філософії.
Хай вона розсудить, а ми будемо вітати все, що вона вирішить.
ЛУКІАН. Прекрасно, наймудріші: так буде краще, та і більш по закону. А каміння ви все-таки прибережіть, як я і радив: трохи згодом в суді воно вам знадобиться. Але як би це нам знайти Філософію? Адже я не знаю де вона живе. Правда, я довгий час мандрував, розшукуючи її житло, щоб поближче познайомитися з нею. Тоді мені доводилося зустрічати людей, одягнених у філософські плащі, з відпущеними довгими бородами і які стверджували що вони йдуть від неї самої; я їх розпитував, приймаючи за людей що знають. Але виявлялося, що вони ще більші невігласи, ніж я, і тому або зовсім мені не відповідали, не бажаючи виказати своє невігластво, або один на одні, другий на другі двері указували. І до цього дня я так і не зміг розшукати її житло.
Не один раз, то слідуючи за власними припущеннями, то ким-небудь керований, я підходив до одних дверей, маючи тверду надію, що тепер, нарешті, я знайшов її; я робив про це висновок через ту кількість людей, що входили і виходили: всі дивилися суворо, одягнені були пристойно і мали глибокодумний вигляд. І от одного разу, якось проштовхнувшись, увійшов і я разом з іншими. І бачу якусь жіночку: не проста, але з усіх сил прикидається простою і наївною. Втім, мені зразу ж все стало ясно: і волосся, як нібито випадково розпущене, не лишилось без прикрас, і складки плаща, досить обдумано накинуті. Було зразу видно, що це – її наряд, і тільки для прикраси їй служить уявна недбалість. Проглядали ненароком і білила і рум’яна, і промови, цілком підходящі для гетери. Вислуховуючи від шанувальників похвали своїй красі, вона ними явно тішилась; коли хто-небудь обдаровував її, приймала з готовністю і тих, хто побагатше, садила ближче до себе, а на шанувальників – бідняків навіть не оглядалася. І часто, коли оголювала вона себе, як начебто ненароком, я бачив золоті намиста – ланцюги товщі за нашийники. Побачивши це я спішно став задкувати і повернув назад, жаліючи, звісно, тих злощасних, не за ніс, а за бороди притягнутих до неї і, подібно до Іксіона, який замість Гери оволодів привидом. (15)
ПЛАТОН. Це все добре сказано. Бо не зразу можна роздивитись і не кожен може розпізнати двері до неї. А втім, нам не прийдеться йти до Філософії додому. Ми тут ось, в Кераміку, дочекаємось її. Філософія сама, мабуть, прийде до нас, йдучи із Академії на перипатичну прогулянку в Стою? Такий у неї щоденний звичай. Так, втім, ось вона – вже наближається. Бачиш ту, скромну, з величною поставою, з прихильним поглядом, ту жінку, що йде у спокійному роздумі?
ЛУКІАН. Багатьох я бачу, схожих поставою і ходою і плащем. Але у всякому разі лише одна із них і є вона, істинна Філософія.
ПЛАТОН. Благі промови! Втім, стане ясним, яка із них – вона, щойно мовить слово.
ФІЛОСОФІЯ. Ба! Що я бачу? Платон, Хрізіпп, ви знову тут, наверху? І Арістотель і всі інші – словом, саме очолення моєї науки! Що ж, знову – в життя? Невже вас що-небудь засмутило в підземному світі? Я бачу: ви розгнівані. А це кого ви захопили і ведете з собою? Мабуть, який-небудь розкопувач могил, убивця чи святотатець?
ПЛАТОН. Клянусь Зевсом, о, Філософіє! З усіх святотатців – найнечестивіший: він посмів хулу нести на тебе, найсвятішу, і на нас усіх, що, деякі знання від тебе отримали, і в спадщину нащадкам їх залишили.
ФІЛОСОФІЯ. Як? Вас обурила чиясь лайка, хоча ви знаєте мене: чого тільки я від Комедії не наслухалась під час Діонісій, (16) а все ж вважаю її подругою, в суд не ходила і зі скаргами не виступала – нехай жартує пристойно і звично для торжества! А все тому, що знаю: від насмішки ніяке худо не народжується, а, навпаки, саме лиш добро – наче золото очищене чеканкою, більш сліпуче сяє і виступає чіткіше. А ви - чому не знаю – гнівом і обуренням наповнились. Ну, що ви його душите?
ПЛАТОН. Ми, на один цей день випросивши відпустку, двинулись на нього – та отримає він по заслузі за свої діяння: чутки сповістили нам, що він про нас розповідав, виступаючи перед натовпом.
ФІЛОСОФІЯ. І що ж? Безсудно, навіть не вислухавши виправдання, ви його вб’єте? Між тим – ясно: він щось хоче сказати.
ПЛАТОН. Ні! На тебе все це покладається. І як би ти не вирішила, кінець буде цьому ділу!
ФІЛОСОФІЯ. Що ти скажеш?
ЛУКІАН. Теж саме, володарко Філософіє! Лиш одна ти змогла би розкрити істину. І я з трудом добився, посиленими благаннями, відкласти цю справу до зустрічі з тобою.
ПЛАТОН. А-а-а, негіднику ти такий, тепер володаркою її називаєш? А недавно безчестив Філософію на виду у всіх, перед великим натовпом, розпродуючи по два обола кожну систему її вчення!
ФІЛОСОФІЯ. Та чи це так? Можливо, не Філософію, а крикунів базарних, що під нашим іменем багато різної гидоти роблять, ганив цей чоловік?
ЛУКІАН. Зараз узнаєш, дозволь тільки вислухати мій захист.
ФІЛОСОФІЯ. Пішли на пагорб Ареса або, краще, прямо до Акрополю, щоб з висоти бачити також все, що робиться в Городі. А ви подруги, поки що погуляйте в Стої. Я до вас прийду, розібравши цю справу.
ЛУКІАН. Але хто вони, Філософіє? Їхня зовнішність теж прекрасна і благопристойна.
ФІЛОСОФІЯ. Ось ця, з мужнім виглядом, - Чеснота, та, - Скромність, і Справедливість поряд з нею. На чолі їх – Наука, а он та, мало помітна, з безбарвним лицем – це Істина.
ЛУКІАН. Я навіть і не бачу, про кого ти говориш.
ФІЛОСОФІЯ. Та он вона, невже не бачиш: та, без прикрас, оголена, що все втікає і вислизає від поглядів.
ЛУКІАН. Тепер бачу, з трудом. Але чому б тобі їх теж не взяти з собою, нехай суд буде повним і довершеним? А Істину я б навіть попросив виступити на суді моїм захисником.
ФІЛОСОФІЯ. Клянусь Зевсом, ти правий. Ідіть з нами і ви. Одну справу розібрати не важко, та до того ж вона нас близько стосується.
ІСТИНА. Ви йдіть, якщо хочете. Мені ж ніскільки непотрібно слухати те, що і так давно мені достатньо відоме.
ФІЛОСОФІЯ. Але ж нам-то, Істино, ти, можливо, допоможеш розсудити при потребі і повідомити всі відомості.
ІСТИНА. Так, значить, я можу взяти з собою і цих двох найближчих моїх помічниць?
ФІЛОСОФІЯ. О, звісно, всіх кого забажаєш.
ІСТИНА. Ідіть за нами, Свобода і Відвертість: можливо, нам вдасться спасти цього безпомічного чоловічка, що завжди нашим шанувальником вважався, нині ж попав у біду без достатньої на те причини. А ти Доказ, залишайся тут.
ЛУКІАН. О ні, володарко! Нехай він теж іде: він потрібніший за всіх. Адже не зі звірами мені прийдеться зустрітися в цій битві, а з лукавими людьми, яких важко спіймати і які завжди знайдуть собі укриття, так що Доказ повинен бути наявним.
ФІЛОСОФІЯ. Неодмінно повинен бути. Та добре буде, якщо ти з собою і Доведення прихопиш.
ІСТИНА. Ідіть усі, якщо визнається, що ви необхідні для суду.
АРІСТОТЕЛЬ. Дивись же, Філософіє! Він проти нас схиляє на свій бік Істину!
ФІЛОСОФІЯ. Що ж? Ви боїтесь, Платон, Хрізіпп і Аристотель, як би вона, Істина, не збрехала на його користь?
ПЛАТОН. Звісно ж, ні! Але він жахливий негідник і підлесник до того ж. Так що він заговорить її.
ФІЛОСОФІЯ. Бадьоріше! Нічого не станеться несправедливого, якщо з нами сама Справедливість, ходімо ж.
Отже, скажи мені, як тебе звати.
ЛУКІАН. Мене? Я – Хороброслов, син Правдолюба, онук Доказослова!
ФІЛОСОФЯ. Звідкіля родом?
ЛУКІАН. Сирієць, Філософіє, з берегів Євфрату. Але що в тому? Адже і серед цих моїх противників, я знаю, дехто не менш за мене – варварського походження. А вдачею і наукою вони пішли не в еолійців, не в кіпріотів, ні в вавилонян і не в стагиритів, (17) а втім, адже перед тобою ніскільки не гіршим постане і той, чия мова звучить не зовсім чисто як грецька, лише б його думки були прямими і справедливим.
ФІЛОСОФІЯ. Благе діло! Даремно я про це спитала. А за своїм заняттям ти – хто? Ось це вже точно потрібно уяснити.
ЛУКІАН. Я - хвастуноненависник, блазнененависник, лжененависник, чваноненависник, я ненавиджу всі ці породи гидотних людей! А їх так багато, ти знаєш.
ФІЛОСОФІЯ. Геракл! Яке одначе, багатоненависне заняття!
ЛУКІАН. Благе слово! Тепер ти бачиш, скільки людей, ворожих мені, і якими бідами загрожує мені моє ремесло. Однак не його одне, але і протилежне йому я знаю до тонкощів, я маю на увазі те, що закінчується любов’ю: я – правдолюб, прекраснолюб і простолюб і люблю все, з чим схоже «бути любимим». Та тільки мало хто гідний познати силу цього мистецтва, зате іншому підкорених і дружніх з ненавистю – цілий стрій, п’ятдесят тисяч ворогів, і ось я стою під загрозою: одне забути, не займаючись ним зовсім, а в другому – вже дуже нагостритися!
ФІЛОСОФІЯ. А між тим не варто! Адже одне і те ж, як говориться, і те і це, - так що не розділяй ремесла: на вигляд їх два, а суть - єдина.
ЛУКІАН. Тобі це краще знати, Філософіє. А моє діло – відоме: до негідників – мати ненависть, а чесних людей – любити і вихваляти.
ФІЛОСОФІЯ. Ну, от ми і прийшли, куди нам треба. Тут, мабуть, біля Афіни – Паллади і влаштуємо суд. Жрице! Розстав лави, а ми тим часом уклонимось богині.
ЛУКІАН. О, володарко Граду! Будь мені союзницею проти пустодзвонів і згадай всі брехливі клятви, що кожного дня ти чуєш від них. І всі їхні діяння бачиш лише ти, живучи на вершині. Нині прийшов час їх покарати. І якщо ти мене побачиш переможеним і чорних камінців буде більше (18) – тоді, поклавши свій камінець, спаси мене!
ФІЛОСОФІЯ. Та буде так. Ми відкриваємо засідання і готові вислухати промови, а ви, вибравши кого-небудь одного, хто, на ваш погляд, краще за всіх, зуміє звинувачувати, викладайте зрозуміло ваші звинувачення і докази: бо говорити усім разом важко. Ти ж, Хороброслове, будеш захищатися услід за цим.
ХРІЗІПП. Ну хто ще знайдеться для суду більш здатним з усіх, що зібралися, ніж ти, Платоне? І дивний, високий розум, і благозвучна, чисто аттична мова, і люб’язна вишуканість, і переконлива повнота, і розсудливість, і точність слів, і наведені доречно докази – все це разом взяте тобі природне. Отже, тобі перше слово, ти скажи за нас усіх, що належить. Нині все поверни до пам’яті і в одне ціле поєднай, що говорив ти колись проти Горгія, Пола, Гіппія і Продіка: (19) бо цей противник страшніший за тих. Притруси свою промову сіллю насмішки, вишукай трудні і хитрі запитання, і якщо вважатимеш за потрібне, можливо, вставиш куди - небудь і те, що сам великий Зевс, що мчить по небу на крилатій колісниці, розгнівається, якщо цей чоловік не понесе покарання.
ПЛАТОН. Ніколи! Давайте кого – небудь з найсильніших для цього призначимо – Діогена, хоча б або Антисфена, чи Кратета, а не то так і тебе Хрізіппе. Бо не краса сьогодні і не мистецьке письменство потрібні, але сила доказів і всеозброєння судової промови: адже він ритор, цей Хороброслов.
ДІОГЕН. Так я ж його буду звинувачувати! Втім, дуже довго, впевнений, і говорити не прийдеться. До того ж я найбільш за всіх ображений: у два оболи він недавно призначив мені ціну.
ПЛАТОН. Діоген, о Філософіє, промовить слово за всіх нас разом. Пам’ятай же, дорогенький, не за себе одного старайся, звинувачуючи, але май на увазі всіх. І нехай ми один з одним в чомусь і не згодні в наших поглядах, - ти це не надумай досліджувати, і про те хто із нас правий, сьогодні мовчи, але цілковито за неї, за Філософію, обурюйся, що терпить образи та ганьбу від промов Хороброслова. Опустивши відмінності напрямків, в яких ми розходимось, те, що маємо спільного, нині захищай. Дивись же, одного тебе ми виставили, на тобі зараз тримається все наше майбутнє: чи нам здобути найвищу повагу чи бути вірним тому, що цей чоловік розказував про нас.
ДІОГЕН. Тримайтеся! Ми не залишимось позаду, я за всіх скажу! І якщо, навіть, Філософія, схилившись до переконливих промов, - адже у неї найтихіша і лагідна природа, - надумає його відпустити, то від мене він не втече: я йому покажу, що ми недарма ходимо з дубцями.
ФІЛОСОФІЯ. Ну, ну, ну… тільки не так! Ти – більше словом; це пристойніше, чим палкою…. Не зволікай же! – Водяний годинник вже наповнений, і на тебе дивиться суд.
ЛУКІАН. Нехай решта сяде з суддями, Філософіє, і голосують разом з вами. А Діоген хай один звинувачує.
ФІЛОСОФІЯ. Так ти не боїшся, що вони подадуть голоси проти тебе?
ЛУКІАН. Ні в якому разі! Я хочу, навпаки, щоб за мене було більше голосів подано!
ФІЛОСОФІЯ. Добре сказано! Що ж? Сідайте. А ти, Діогене, почни.
ДІОГЕН. Що за люди ми були за життя, про те ти знаєш, Філософіє, сама добре, і говорити про це немає ніякої потреби. Про себе я промовчу, але Піфагор, ось цей Платон і Арістотель, і Хрізіпп, і решта інших – хто не знає, скільки прекрасного вони принесли у світ? Ні, не про це, а про ті образи, яким піддає нас, таких мужів, ось цей тричі проклятий Хороброслов, я буду зараз говорити. Він всього лише ритор, і сам він це визнає, кинув суди, знехтувавши славою судового оратора, з усім мистецтвом, з усією силою, придбаними ним у красномовстві, накинувся на нас і, не перестаючи, злословить нас, крикунами базарними, обманщиками величає, натовп же переконує висміювати і зневажати нас як повну нікчемність. Більш того, вже і ненависними для дуже багатьох він зробив і нас самих, і тебе, Філософію, балаканиною і нісенітницею називаючи твої вчення, також про найважливіші знання, що ми отримали від тебе, говорячи з посмішкою. І ось: йому – оплески та схвалення усіх глядачів, а нам – одна образа. Така вже природа народних натовпів: їм любі ті, хто насміхається або лається, особливо коли те, що вважалось найсвятішим, рвуть на шмаття. Так точно і в давнину їх тішили Арістофан і Євполід, коли ось цього Сократа з глузуванням виводили на підмостки і створювали про нього різні безглузді комедії. (20) Однак ті поети насмілювались ображати так одного, притому ж на свята на честь Діоніса, який дозволяє це робити, і сама насмішка здавалася частиною свята, так, можливо, і бог задоволений нею, бо любить сміх.
А цей? Він скликає найосвіченіших людей і, - плід довгих роздумів і приготувань, - наповнивши велику книгу різною брехнею, починає на весь голос зло лаяти Платона, Піфагора, гідного Арістотеля, славного Хрізіппа, мене і без винятку усіх, хоча і свята немає ніякого і сам він від нас нічого поганого не мав. Так, його можна було почасти вибачити за ці вчинки, якби він захищався, а не виступав сам призвідником. Але жахливіше за все, що, роблячи все це, він іменем твоїм, о Філософіє, хоче прикритися і, звабивши Діалог, що є нашим служителем, (21) використовує його як союзником проти нас і як актором, та на додачу і Меніппа, мужа нам дружнього, умовив разом з ним створити не одну комедію, (22) - ось чому одного Меніппа тут сьогодні немає, і він не звинувачує разом з нами, в спільній справі зрадивши нас.
За все це він повинен понести сьогодні кару. Насправді, що він зможе сказати, перед очима у стількох свідків розірвавши на шматки найвеличнішу святиню? Буде це і для тих хто його слухав небезкорисним – побачити, що він покараний, та ніколи ніхто інший не посміє сміятися над Філософією! Бо зберігати спокій і переносити образи – це, звісно, була б не помірність, слабовілля і просто дурість. Ну, а останнє – можна стерпіти? Він наче невільників вивів нас всіх на ринок, вистроїв рядком, поставив глашатая і … розпродав нас, як-то кажуть. Притому одних – дорожче пустив, других – по аттичній міні, мене ж – ох, із негідників негідник! – за два оболи. А ті що дивились сміялися. Ось для чого із домовин повстали ми сьогодні, обурені, і тебе просимо помститися за нас, найганебніше ображених.
ХОР ПОВСТАЛИХ. Славно, Діоген! Ось так! За всіх сказав! Прекрасно! І все що треба було, і нічого не упустив.
ФІЛОСОФІЯ. Припиніть схвалення! Наповни водяний годинник для захисної промови обвинувачуваного. Твоя черга говорити, Хороброслов. Краплі вже падають. Не зволікай же!
ЛУКІАН. Не всі звинувачення проти мене виставив Діоген, Філософіє, і я не знаю, що з ним сталося – тільки пропустив він більшу частину із них і при тому найтяжчі! Я, однак, настільки далекий від бажання заперечувати мною сказане чи старатися знайти яке-небудь виправдання, що навіть те, про що змовчав мій звинувачувач, або те, що я сам раніше не встиг сказати, нині вирішив договорити. Бо таким чином ти побачиш, кого іменно я доручив глашатаю, про кого говорив зі злом, крикунами базарними і обманщиками називав. Тільки за одним зараз слідкуйте ви: чи правильно я буду про все це говорити. Якщо ж дещо злослівними чи жорсткими здадуться мої промови, то не мене, що викриває, але їх, вважаю, справедливо визнаєте винними – їх, що такі діла сотворили. Справа в тому, що, лиш тільки я побачив, скільки неприємностей неминуче пов’язано з судовими промовами – обмани, брехня, нахабство, крик, метушня і тисячі схожих, - я від цього всього втік, само собою, і, до твоїх благ, Філософіє, звернувшись, визнав за гідне прожити весь мій залишок життя під твоїм захистом, наче від бурхливої морської безодні поспішив сховатися у тихій гавані.
Тільки-но я заглянув у ваші області, як від тебе – бо інакше і бути не могло – і від усіх цих мужів прийшов у захват: ви – найкращого життя законодавці і тим хто до цього прагне протягуєте руку, найпрекрасніші і найкорисніші даючи поради, лиш би їх не переступала людина, не ковзала убік, але, напружено вдивлялася у взірці, запропоновані вами, за ними налаштовувала і направляла своє життя, хоча, Зевс свідок, і в наші часи мало хто так робить.
Але потім я помітив, що багато хто одержимі любов’ю не до філософії, а лише до популярності, яку та надає, і в зручному, загальнодоступному усім, легкому для наслідування - я маю на увазі бороду, ходу і плащ (23) – зовсім схожі на кращих людей, але життям і вчинками суперечать своєму вигляду і піклуються про протилежні вашим цілям і опоганюють гідність ваших обітниць. Тоді я обурився, і становище здалося мені схожим із тим, що якби актор – трагік, сам, будучи зніженим і жіночним, задумав грати Ахілла чи Тезея, або навіть Геракла грати надумав, не маючи ні ходи, ні голосу героя, приховуючи свою розслабленість під величною машкарою, - такий актор, чиєю надмірною схожістю з ними навіть Єлена і Поліксена були б обурені, не говорячи вже про переможця Геракла, який би, я думаю, такого молодика негайно ударом палиці стер в порох, і самого його і машкару, вважаючи для себе безчестям таке уподібнення жінці.
Добре розуміючи, що ви самі потерпаєте від таких людей, я не мав сили витримати ганебну виставу, коли мавпи насмілилися надівати на себе личини героїв, коли вони почали наслідувати ослу в Кумах, який, накинувши левову шкуру, уявив себе справжнім левом і до тих пір приголомшував неосвічених жителів Кум, своїм роздираючим ревом, поки один чужинець, що не раз бачив і лева і осла, не викрив його і не прогнав, прибивши палицею. (24) Але ось що, Філософіє, здалося мені жахливішим за все: коли люди бачили кого-небудь із філософів, що поводили себе підло, непристойно, розпущено, то всі без винятку тебе, Філософіє звинувачували, негайно нападаючи на Хрізіппа, на Платона, на Піфагора – словом, на того із вас, чиїм іменем пройдисвіт величався і чийому вченню наслідував. Від порочного життя такого ще живого філософа, люди приходили до висновку про вашу негідність, людей, що давно померли; не при житті вашому проходило це слідство: ви - то були відсутніми, а обвинувачений був поряд і у всіх на виду робив вчинки обурливі та безчесні, так що ви заочно піддавалися засудженню разом з ним і підпадали принизливому наклепу, звинувачені в однакових злочинах.
Цього я не міг витримати, і почав викривати таких філософів і почав відділяти їх від вас. Ви ж, замість того щоб пошанувати мене за це, ведете до суду? Отже, якщо я, побачивши, що хто-небудь із посвячених розголошує таємні обряди богинь або витанцьовує священні танці, (25) обурюся і почну викривати, ви і тоді будете вважати мене злочинцем? Ні, це несправедливо! Дивіться: і в театрах судді зазвичай піддають бичуванню, якщо який-небудь актор, наряджений Афіною чи Посейдоном, чи Зевсом, погано і не гідно богів виконає свою роль. Звісно, боги не гніваються на суддів за те, що одягненого в їхню маску і одіж вони передали до рук биченосців, але, думаю, що навіть раді бувають, коли таких акторів якомога сильніше бичують: тому що раба або якого-небудь вісника показати безталанно – не велика провина, але Зевса чи Геракла показати в не гідному вигляді тим хто зібрався – це випадок, що загрожує ганьбою і бідою!
Я продовжую. Безглуздіше всього, що ваші книги такі пройдисвіти знають до тонкощів, принаймні, більшість із них. Наче тільки для того і читають їх і заучують напам’ять, щоб діяти якраз навпаки: ось як живуть такі філософи. Все, про що вони говорять – що потрібно мати зневагу до грошей і слави, тільки одне прекрасне вважати за добро, що слід бути безгнівним і на пишноту сильних і багатих дивитися зверхньо і бесідувати з ними як з рівнею, - воістину все це прекрасно, боги свідки, і мудро, і надмірно дивовижно. Однак, філософи настановами в цих самих істинах займаються за платню і багатими захоплюються і на грошики дивляться, розкривши рота, самі будучи злішими за песиків, боягузливішими за зайців, догідливішими за мавп, хтивішими за ослів, злодійкуватішими за кішок і задерикуватішими за півнів. І тому вони викликають одні насмішки, сперечаючись через всілякі блага, від дверей багатіїв один одного відштовхуючи, на багатолюдних обідах обідаючи, виголошуючи за столом надоїдливі похвали, понад будь-яку пристойність поглинаючи страви, жаліючись, що їм мало подали, над чашею філософствуючи сумно і нескладно, не витримуючи кріпкого вина. А присутні разом з ними не філософи сміються, звичайно, і відпльовуються від філософії, що породжує таку гидоту.
Але ганебніше за все, що кожен заявляє, нібито він не має потреби ні в чому, що «лише мудрець – багатий», кричить до хрипоти, а трохи згодом іде, просити і обурюється, якщо не дадуть, зовсім так, як якби хто - небудь в одежах царствених, у високій тіарі з діадемою і з усіма відзнаками царської гідності почав би просити подаяння у своїх підданих. І от, коли філософам хочеться самим добитися якого-небудь подарунку, довга розмова ведеться про те, що все повинно бути загальним, що багатство – річ байдужа, і «що таке є золото і срібло? Хіба на теж саме, що камінці на морському березі?» Але якщо який небудь старий приятель і друг, що потребує допомоги прийде і попросить у філософів від їхнього багато небагато, тоді – мовчання, збентеження, нерозуміння і, за Стесіхором, слова звучать навпаки, піснею задом-наперед. А безкінечні розмови про дружбу, чесноту, красу – все це раптом, злетівши, відлітає, не знаю куди, - воістину крилаті слова – і даремною стає війна з тінями, яку філософи ведуть щоденно для проведення часу.
І лише до тих пір філософи між собою друзі-приятелі, поки не ляже поміж ними золото чи срібло. Але варто кому-небудь показати хоча б один обол, все кінчено: мир порушено, ні згода, ні перемовини неможливі, боргові записи в книгах закреслені, чеснота тікає геть – словом, трапляється те ж, що і з собаками: коли хто-небудь кине кістку всередину зграї, вони накидаються, кусають один одного і пса, що заволодів кісткою проводжають гавкотом. Розповідають, що один єгипетський цар одного разу навчив воєнному танцю мавп; (26) тварини, найздібніші в наслідуванні людині, дуже швидко засвоїли навчання і танцювали, зодягнені в багряниці і сховані за масками. Досить довго вистава проходила з великим успіхом, поки, нарешті якийсь жартівник із глядачів, що прийшов з горіхами за пазухою, не кинув їх танцівникам. Мавпи, побачивши горіхи, забули про танці, перетворилися із воїнів знову в те, чим вони були, у мавп, на шматки розламали маски, одежі розірвали і почали битися одна з одною за горіхи, - увесь стрій войовничого танцю розпався і перетворився на втіху для глядачів.
Ось так же і ті «філософи» роблять, і я якраз їх і ганив і ніколи не перестану викривати і висміювати. Що ж стосується вас і подібних вам, бо існують – так, так! Існують люди, що воістину шукають філософію і вірні вашим законам, - то ніколи б я не дійшов до такого безумства, щоб яку - небудь хулу на вас зводити або хоча б якесь погане слово сказати. Та й то, щоби я міг сказати? Хіба ви при житті здійснювали що-небудь подібне? А ці богопротивні крикуни заслужили, я вважаю, ненависть. Справді, невже ти, Піфагор, чи ти, Платон, чи Хрізіпп, чи Арістотель, скажете, що хоча б в чому – небудь ці обманщики схожі на вас, що своєю поведінкою вони показують близькість і спорідненість з вами? Клянусь Зевсом: ви і вони – це за поговіркою «Геракл і мавпа». (27) Чи в тому, що у них довгі бороди, що вони, за їх словами, філософствують, що похмурі на вигляд – в цьому треба бачити подібність між ними і вами? Втім, і схожість я би припустив, якби вони, принаймні вірно і правдоподібно вели гру. Але ж легше яструбу зійти за солов’я, чим цим людям – за філософів! Отже, все, що я мав сказати на свій захист, я сказав. Ти ж, Істино, засвідчи перед судом, чи істинні мої слова.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.