Тонтоліно і хмари
з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»
Коли Тонтоліно виповнилося десять років, він залишив свою стару тітку, яка любила тільки кішок, і пішов у гори з пастухом, щоб допомагати йому пасти стадо. Вівці були дуже смирними, ніколи не розбігалися, щипали собі травичку, час від часу бе-е-кали, коли вим’я наповнювалося молоком, давали себе подоїти, а ввечері їх легко можна було загнати до вівчарні.
Поки вівці паслися, Тонтоліно дивився у небо: виявляється, небо дуже цікаве. Тонтоліно було прикро, що йому неможна ходити до школи, і він навчився читати по хмаринках, наче небо – велика книга з малюнками. Він бачив там багато овечок, з яких йшов дощик, а також чимало інших тварин – знайомих і таких, яких на світі не буває: коней, драконів, верблюдів, кентаврів, гусей, химер, пегасів, черепах, сирен, динозаврів, вівчарок, крокодилів і багато ще чого.
На голодний шлунок Тонтоліно бачив хмарки, що нагадували окости, ковбаски чи дерева, усипані яблуками, а також великі хлібини свіжого духмяного хлібу. Іншими днями там попадалися і круги твердого овечого сиру, і маленькі колобки свіжого сиру. Сир твердий та сир він бачив у небі, а їхній запах відчував у себе під носом. Пояснювалося це тим, що пастух, у якого він працював, сам приготовляв сири прямо на пасовищі, розпаливши вогонь під великим мідним чаном.
Кожного дня Тонтоліно дивився на хмарки і кожного разу бачив там що-небудь новеньке: вози, серпи, вулкани, човни, плуги, молотки, пічні горщики і багато іншого. Одного разу Тонтоліно роздивився довгий-предовгий поїзд, та ще й з паровозом! Поїзд поспішав на північ, і паровоз випускав хмари пару. Тонтоліно довго дивився на поїзд, що біг по небу, і йому навіть вдалося роздивитися колеса, віконця і пасажирів, що виглядали з цих віконець і які махали хусточками тим, хто залишився на землі.
Тонтоліно бачив поїзд декілька днів підряд: він випускав клуби пару і завжди поспішав на північ. Варто було гарненько прислухатись, і можна було навіть почути шум коліс що бігли по рейках. В той час Тонтоліно був дуже сумним, тому що він їв дуже мало, а всім відомо, що на пустий шлунок до голови завжди лізуть тільки сумні думки. І от одного прекрасного дня, замість того щоби гнати стадо на пасовище, Тонтоліно пішов дорогою, що вела в долину, а з долини направився в село, звідкіля починалася дорога до станції, а прийшовши на станцію, спитав, який поїзд йде на північ, купив квиток, а купивши квитка, сів у поїзд, попереду якого пихкотів паровоз, що випускав величезні клуби пару – точно такі, які він бачив на небі.
Коли поїзд відійшов від платформи, Тонтоліно виглянув у віконце і став махати хусточкою, прощаючись з людьми, що стояли внизу, хоча нікого з них він не знав.
В північному місті, куди його привіз поїзд, Тонтоліно навчився читати і писати і знайшов роботу, так що міг, їсти досита кожного дня.
В тому місті майже завжди стояв туман, але одного разу недільного ранку небо трохи прояснилося, і Тонтоліно побачив на ньому хмаринки, що витяглися ланцюжком, зовсім як вагони поїзда, а перед ними велику хмару, схожу на паровоз, що випускає клуби пару. Поїзд біг по небу, але цього разу на південь. Тонтоліно вирішив, що тепер, коли він вміє читати і писати, варто, мабуть, повернутися до рідного села.
Сказано – зроблено. В рідному селі Тонтоліно взяли працювати підмітальником.
Тепер вже було не до неба: з ранку до вечора приходилось дивитися на землю, завалену сміттям.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Італія, Рим., XX ст. н. е.