Діла давні, діла славні
з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»
ІСТОРІЯ НА РІЧКОВІЙ АКВАТОРІЇ.
Син царя Філіппа Македонського Олександр увійшов в історію як Олександр Magnus, латиною це означає Великий. Не тому, що він був великий на зріст і дорідний (він і їв-то небагато, правда, випити був мастак). Зізнатися, не зовсім зрозуміло, чому македонцю, тобто греку, раптом дали латинське прізвисько; правильнішим було б назвати його не Magnus, а Mega ( від грецького слова megas – великий). Але тепер вже що зробиш? Як би там не було, а Олександр, який вирізнявся на додачу надзвичайним честолюбством, вирішив залишити про себе пам’ять у віках. Для цього йому було потрібно звершити щось надзвичайне. У царів і генералів видатні справи – не винайдення чого-небудь корисного, а частіше за все захоплення чужих територій.
По сусідству з Македонією знаходилось Перське царство, ось його Олександр і вирішив завоювати. Одного прекрасного дня він підійняв своє військо і вирушив у похід, прихопивши поетів і літописців, які повинні було оспівувати його подвиги, а якщо таких не буде, придумувати їх. Про діла, що не прикрашали Олександра Великого, треба було мовчати, бо він, як і всі царі та генерали, був дуже зарозумілий і самочинно перевіряв кожне написане про нього слово. Точніше кажучи, піддавав все цензурі. Але, не дивлячись на цензуру Олександра Великого, про деякі не дуже славні його діла розповідали солдати, яким пощастило після війни живими повернутися додому. Ці розповіді переходили з вуст в уста, з міста в місто, зі століття в століття, а деякі з них дійшли навіть до нас. Ось як ця, наприклад.
Коли царю персів Дарію стало відомо, що Олександр має намір захопити його землі, він спорядив військо і послав його назустріч неприятелю на берег ріки Гранік, тобто на кордон з Македонією. Військо Дарія складалося з кавалерії – двадцяти тисяч персів (і, також, двадцяти тисяч коней) – і з двадцяти тисяч найманих солдат, що пересувалися пішки. Для цих, останніх воювати було таким же звичним заняттям як для других кувати залізо або бути теслею. Цар Дарій був дуже багатий і добре платив своїм найманцям.
В самому центрі табору персів на березі Граніка для Дарія поставили шатер, хоча він сам відсиджувався в безпеці в одному зі свої вавилонських палаців. Час від часу його воєначальники заходили до цього шатра – начебто як для доповіді царю. Але, судячи зі звуків що доносились звідти і смороду, займалися вони в шатрі не розробкою бойових операцій, а зовсім іншими ділами. Всі, звичайно, розуміли, що без цього на вдачу теж розраховувати не приходиться, і терпіли сморід та все інше.
На чолі перського війська стояли генерали Спітридат і Арсит, найманцями командував генерал Мемнон. Ці три генерали з такими некрасивими іменами не ладили між собою, постійно сварилися, а головне – не могли вирішити питання, чи слід персам самим напасти на Македонію, коли вже Олександр пішов війною на їхнього царя, чи краще сидіти на місці, а коли Олександр з’явиться, гарненько його потріпати. В решті - решт вони кинули жереб, і питання було вирішене: доля повеліла чекати Олександра не березі Граніка.
Однак, довго чекати не прийшлося. Привівши своє військо, Олександр вистроїв його на протилежному березі ріки: вперед висунув кінноту; за нею поставив легку піхоту, пельтастів, з пельтами, тобто щитами, обтягнутими шкірою; в третьому ряду – гоплітів, піхотинців у важких обладунках, таких, що бідолагам було навіть важко пересуватися.
Отже, обидві армії стояли лицем до лиця, але на протилежних берегах Граніка. В небі, очікуючи поживи, кружляли зграї вороння. Відомо, що ворони дуже охочі до мертвечини, але солдати, замість того щоби зразу кинутися в смертельний бій, чомусь дивилися один на одного через ріку і видавали губами непристойні звуки. Воєначальники обох армій заохочували таку поведінку своїх солдаті, бо вважали, що це сприяє підняттю бойового духу і, коли настане вирішальна мить, всі будуть битися з особливою жорстокістю.
Непристойні звуки супроводжувалися ще й образливими вигуками – знову ж таки для задоволення воєначальників, що ніяк не наважувалися віддати наказ про атаку. Генерали Дарія не бачили потреби проявляти ініціативу: Раз Олександр оголосив війну Персії, то нехай сам і починає. Але Олександр теж не хотів атакувати першим, так як його солдатам прийшлось би увійти в ріку і перси, що знаходилися на березі легко могли би відбитися від них і ногами. Македонське військо за чисельністю було меншим перського, і програти перший же бій для Олександра було рівнозначно катастрофі: прощай завоювання Перського царства, прощавай слава. Але була ще одна причина, через яку Олександр не бажав починати битву першим: він не вмів плавати.
Вороння продовжувало літати кругами у небі, птахів над Граніком зібралась незчисленна кількість, часом вони, наче хмара, навіть сонце закривали. Під акомпанемент їхнього каркання солдати Олександра і Дарія продовжували лаятися через ріку. Македонці кричали персам:
- Лоповухі!
- Пожирачі сарани!
- Беззубі!
- Слабаки!
Треба сказати, одначе, що образи персів не дуже - то й зачіпали персів, оскільки ті не знали грецької мови. За то грецькі найманці прекрасно все розуміли і, стоячи позаду своїх перських соратників, надривали животи від сміху. Правда, сміх притих, коли македонці добралися до найманців і почали їх нагороджувати презирливими епітетами:
- Зашмаровані!
- Нечупари!
- Зрадники!
Від персів і грецьких найманців теж не забарилось:
- Дикі пастухи! – кричали вони солдатам Олександра.
- Темнота!
- Замурзані!
- Сироїди!
Але оскільки перси лаялися перською мовою, македонці їх не розуміли. Зате вони розуміли лайку грецьких найманців, голоси яких, однак, перекривали і приглушували голоси перських солдат і каркання вороння, що прийшло у невимовне хвилювання: птахи вирішили, що ця перепалка – провісниця битви. Але ворони помилялись. Ладно, нічого не вдієш.
Солдати обох армій продовжували драти горлянки і обсипати один одного найстрашнішими образами, але з місця ніхто не рухався. Вигадувати все нові й нові образи стало свого роду розвагою, що допомагала вбивати час і розганяти нудьгу, що царювала над Граніком.
Берег, на якому стояли перси, був випалений сонцем: суцільні камені та жодного кущика. Таким чином, перському воїнству приходилося справляти нужду на виду у всіх – на велике задоволення солдат противника, що свистіли і улюлюкали з іншого берегу. Перські воєначальники, що мали в своєму розпорядженні шатро Дарія, наказали вкопати в землю стовпи і натягнути між ними полотнища – такі собі ширми. Солдати йшли за них і там спускали свої широченні в збірку штани.
Проминуло десять днів в таборі македонців і стільки ж – в таборі персів. На одинадцятий день обидва війська накрив такий густий туман, що з одного берегу неможливо було роздивитися другий. Цілий день дозорні з обох сторін стояли у воді і слідкували за тим, що відбувалося у стані противника. Потім настала ніч, і вести взаємний нагляд стало зовсім неможливо.
Олександр, а він був хитромудрий, наказав вилити зі шкіряних мішків питну воду і наповнити їх гарячим повітрям. Ще звечора він повелів командирам привести свої загони до повної бойової готовності.
Наказ набрав сили з наступом темряви, але річ в ньому йшла не про атаку, яку так чекали воїни, ні. Виявляється, треба було зробити марш-кидок по берегу проти течії ріки і прийти… Куди? Ось цього якраз ніхто і не знав. Що робити, солдати повинні виконувати накази, не задаючи питань. А головне – слід було дотримуватися цілковитої тиші: командири пригрозили протнути мечем кожного, хто видасть хоч звук. Солдати йшли навшпиньки, міцно стиснувши губи. Було заборонено розмовляти, і ще було заборонено – спотикатися – знову ж таки, щоб не порушити тишу.. Нарешті все військо добралося до броду – його Олександр знайшов ще напередодні, - біля якого він звелів вкопати стовпи, щоб в темряві не проскочити мимо.
Першими перейшли ріку убрід гопліти, тобто важка піхота. По двоє входили вони у воду, чіпляючись за надутий міх. Таким чином, вони могли триматися на воді і навіть в найглибших місцях. Міхи були зв’язані ланцюжком, як сосиски, і коли перший загін гоплітів вийшов на берег, двоє з них повернулися назад, тягнучи за собою всю зв’язку: з її допомогою повинна була переправитися наступна група. В цілому переправа пройшла без надзвичайних випадків; жоден з гоплітів не втонув, хоча багато хто з них не вмів плавати.
Після гоплітів, знову ж з допомогою надутих міхів, переправлялася також легка піхота, пельтасти. Туман був таким густим, а нічна темінь такою непроглядною, що солдати наступали один одному на п’ятки і стукались головами, але ніхто не смів пожалітися чи запалити факела, щоб не переполохати персів.
Після гоплітів і пельтастів через ріку переправилася кіннота, а вже останнім обоз з запасами продовольства та зброї. Олександр був на чолі кінноти. Він міцно тримався за сідло, щоб ненароком не впасти у воду.
Переправа йшла майже всю ніч.
На світанку туман потроху почав розсіюватися, і Олександр приготував своє військо до битви. Попереду стояли основні сили кінноти, потім – гопліти, а в ар’єгарді – пельтасти і невеликий загін кавалерії. Олександр був впевнений, що настільки неочікуваний маневр викличе сум’яття в рядах противника, абсолютно не готовому до одночасного удару з флангу і тилу. Зграї вороння схвильовано металися по небу, маючи надію, що нарешті відбудеться битва і можна буде вволю побенкетувати.
Олександр дав своєму війську наказ рухатися вздовж берега, наблизитись до ворожих сил і вступити з ними в бій. Македонці пройшли декілька миль, що відділяли їх від табору персів, і прийшли до місця, де їм належало битися з ворогом. Туман танув, видимість стала досить гарною, але табір, в якому ще вчора було стільки персів, зараз, на велике здивування македонців, опинився зовсім безлюдним. Тут і там виднілися сліди солдатського бівуака: недоїдки, що валялись на землі, кілочки від наметів, повні попелу похідні кухні, стовпи з полотнищами для відхожих місць, але не було жодного солдата.
Олександр влаштував коротку нараду зі своїми генералами і вирішив пройти ще декілька миль вздовж Граніка. Було ясно, що під покровом ночі перська армія знялася з місця і кудись перейшла. Олександр був у нестямі від такої неприємної несподіванки і, носячись на коні вздовж берега, вигукував прокляття.
Вислана наперед розвідка бачила колії від коліс і купи навозу, залишені ворожою кіннотою. Раптом розвідники зупинилися, а вслід за ними і все військо. Сліди перської армії пропали: колії вели в води ріки. Що ж сталося?
А сталось те, що до генералів Дарія прийшла та ж сама ідея, що і до Олександра.
Скориставшись туманом і темрявою, перси знялися з місця, всім військом двинулись вниз по течії і теж переправилися вбрід через Гранік, щоб захопити македонців зненацька.
Коли перед полуднем туман нарешті розійшовся, обидві армії знову опинилися лицем до лиця і знову на різних берегах: і ті і другі зайняли попередню стоянку противника. Солдати мочки дивилися через ріку один на одного. Ну що тут скажеш? Нічого, звичайно. Генерали були в люті: всі їхні труди пішли прахом, і плани битви розчинилися разом з туманом.
Олександр розлютився більш за всіх і того ж дня, поки перси влаштовувалися в новому таборі, перевів своє військо через Гранік і атакував противника з такою силою, що розбив його наголову і розчистив собі шлях до завоювання Перського царства.
Поети і літописці, що йшли за македонською армією, описали битву при Граніку і події, що слідували за нею, але за наказом зверху змовчали про все, що сталося в ту туманну ніч. Солдати ж передавали цю малоприємну для Олександра історію з вуст в уста, і так, переходячи від людини до людини, з міста до міста, з віку у вік, вона дійшла до наших вух.
ІСТРОРІЯ ДРУГА, АКВАТОРІЯ МОРСЬКА.
Древні перси вміли ферментувати сливи, груші, яблука, виноград і робити з них найрізноманітніші вина і настоянки – солодкі і не дуже, більш-менш терпкі, міцні і не дуже. Після захоплення Вавілонії Олександр Македонський гарненько накуштувався цих вин і взагалі спиртного, що зберігалось в величезних царських підвалах.
Від випитого у нього, природно, зразу ж покращувався настрій, от він і почав напиватися доп’яну. Кожного вечора він валився під стіл, і кожного вечора вірні соратники витягали його звідтіля і клали спати в похідному шатрі.
Через це вино Олександр став жахливим соньком. Він більше не прокидався вдосвіта, а взяв за звичку вставати, коли сонце стояло вже високо.
Військо Олександра через це втрачало багато часу, і Артаксеркс, новий після Дарія цар персів, йшов все далі. Олександр спав, а Артаксеркс втікав.
У п’яного Олександра в голові все переплуталось: схід сонця з заходом, дощ з вітром, вино з водою, небо з землею, чорне з білим, місяць з сонцем, хвіст з головою. Плутати хвіст з головою чоловікові, що веде війну і командуючому армією, ніяк неможна – це загрожує неприємностями. І дійсно, одного разу Олександр поставив свою кінноту задом наперед, і його військо, замість того щоби переслідувати Артаксеркса, пройшло декілька миль в протилежному напрямку.
Є у воєначальників така слабкість: час від часу приговорювати кого-небудь до смертної кари – «щоб другим не кортіло», говорять вони. Одного разу, напившись вином сильніше звичайного, Олександр без суду і розслідування приговорив до смертної кари коня, що перебіг йому дорогу. На щастя, він переплутав голову з хвостом, і коню замість голови відрубали хвоста, так що життя його було врятоване.
Коли Олександр здогадався, що Артаксерксу вдалося від нього піти, він з відчаю почав битися головою об стіну. Добре, що стіни його шатра були з овечих шкір, і голова Олександра не постраждала. На цей час він вже завоював майже половину величезного Перського царства – і все завдяки швидкості пересування і раптовості нападу. Військо, що прагне уникнення зіткнення, схильне до втечі. І вірно, кожного разу, коли Олександру вдавалося догнати Артаксеркса, серед перських солдат починалася паніка, вони зразу ж кидалися навтіки, та в такому сум’ятті, що нерідко помилково вбивали один одного.
В решті-решт у Артаксеркса лишилася жменька солдат, небагато коней і зброї, так що йому доводилося всіляко ухилятися від бою на відкритому просторі. От він і відступав, прагнучи дістатися до якого-небудь укріпленого міста і зайняти там захисну позицію. Якраз цього і не хотів допустити Олександр. Але він розумів, що якщо він буде як і раніше спати зранку допізна, то втратить найкращі для переслідування ворога вранішні години, поки сонце не розпекло землю.
В ті далекі часи ще не були винайдені будильники, а Олександр не міг допустити, щоб такому видатному воєначальнику, як він, побудку влаштовували солдати. Тоді-то він і придумав для цієї цілі використовувати козла.
Відомо, що козли прокидаються дуже рано, на світанку, щоб пощипати свіжої, ще вологої від нічної роси травички. Олександр наказав двом своїм вірним служивим, що кожного вечора укладали його в ліжко, прив’язати до його щиколотки мотузку, а другий її кінець – до ноги козла, залишивши тварину, само-собою, ззовні (адже відомо, що від козлів смердить, навіть більше, ніж від людини).
Козел виявився надійнішим за будь-який годинник. Кожного ранку при сході сонця він вскакував, щоб попастись, і, натягнувши мотузку, будив Олександра. Таким маневром Олександру вдалося трохи надолужити втрачене, але наздогнати армію Артаксеркса, що продовжувала втікати що було духу, він так і не зміг.
Одного прекрасного дня македонські передові пости побачили, нарешті в глибині долини густу хмару пилу: Олександр наказав своїй кінноті дати ворогу бій, зайняв місце на чолі першого ескадрону і поскакав уперед. На жаль, хмара пилу була здійнята зовсім не ворожою армією, а отарою овець. Подумати тільки! Олександр Великий – і якесь там стадо.
Вбитих овець засмажили на рожні і роздали солдатам, які наїлись до відвалу. Правда поетам і літописцям, що супроводжували Олександра, було наказано жодним словом не згадувати про цей інцидент. Якби історики, що пізніше присвятили цілі томи славним ділам Олександра Великого, узнали про такий конфуз, вони б, можливо, не тільки не назвали його Великим, але ще й посміялися над ним від всієї душі.
Піхота все маршувала і маршувала, вершники все скакали і скакали, і от одного разу війська Олександра побачили безкрайній водний простір. В ті далекі часи люди не користувалися географічними картами – з тієї простої причини, що тоді ще й паперу не придумали.
Якось, взяли солдати в полон двох пастухів-персів, щоб узнати від них, що це за море – чи не Індійський океан бува? Треба вам сказати, що захоплення Індії було нав’язливою ідеєю Олександра. Після Персії він мав намір підкорити Індію, і море, яке він побачив, на його думку, було якраз Індійським океаном.
Але що могли знати пастухи про океан? Головна їхня турбота – вівці та пасовища, і коли вони сказали Олександру, що перед ним озеро, він вирішив це діло перевірити. Зачерпнув води і попробував на смак. Вода була солона! Значить, пастухи його обдурили! І він наказав їх відшмагати, стадо відняти, а війську стати табором на березі. Олександр був абсолютно впевнений, що дійшов до самого Індійського океану.
Оскільки Олександр був великим стратегом, він задумав морським шляхом добратися до Індії, а на зворотньому путі завоювати залишок Перського царства. Кінноту він пошле берегом, і таким чином Артаксеркс опиниться в лещатах між кіннотою з одного боку і піхотою – з другого. Остаточно добивши Артаксеркса і його армію, Олександр зможе знову зайнятися завоюванням Індії.
Плавання морем мало ще одну перевагу: у піхотинців, пельтастів і гоплітів від довгих переходів набухли і ослабли ноги, і морська подорож помогла б їм відновити сили. Особливо гоплітам, які просто знемагали під вагою своїх обладунків.
Кіннота пустилася слідами Артаксеркса, а теслярі, що рухалися разом з військом Олександра, взялися за діло і почали будувати кораблі для піхоти. Хто зрубував високі кедри – їх багато росло в тих місцях, - хто звивав джутові канати для вітрил, хто ткав самі вітрила. Ковалі почали кувати якоря, ланцюги, скоби і інші залізні деталі для кораблів. Олександр наказав, щоб кораблі були місткими, так як на них разом з військом треба було перевезти великі запаси зброї і провіанту. Десь за місяць кораблі вже можна було спускати на воду. За цей час маркітанти приготували все, що було потрібне: живих овець і курей, сушені боби, муку, сало, солонину, багато міхів з прісною водою і неабияку кількість вин і спиртного для Олександра. Було вирішено, що спочатку від овець будуть отримувати свіже молоко, а від курей – яйця, а потім і тих і других пустять на м’ясо.
Нарешті кораблі були спущені на воду. Вони прекрасно трималися на плаву, і всім робітникам Олександр повелів передати подяку. Як ми вже говорили, плавати він не вмів, а тому піднявся на найбільше і найнадійніше судно, споряджене рятувальними човнами і пробковими кругами. Він вирішив не дуже віддалятися від берегу, щоб час від часу посилати туди людей – для обстеження берега і збирання свіжої зелені для салату.
Отже, невелика флотилія вирушила в плавання, не випускаючи з виду берега, як і наказав Олександр, який дуже боявся води і постійно для хоробрості напивався вином. Досить довго вони пливли на північ, розраховуючи, що берег скоро почне завертати на схід. Через тиждень генерали почали хвилюватися і пішли зі своїми сумнівами до Олександра. Було вирішено кинути якоря у відкритому морі і вислати до берега два баркаси, щоб обстежити цей район, взнати новини і зібрати небагато свіжої зелені.
Від того, що побачили македонці, зійшовши на берег, у них роти роззявились. Перед ними лежала безкрайня прилизана вітром пустеля, і по ній на великій швидкості в хмарах пилу рухалися отари, супроводжувані пастухами. Здавалося, пастухи летять в повітрі разом з великими шарами легких сухих рослин, за які вони чіплялися довгими палицями з гачками на кінцях.
Спочатку македонці навіть не насмілювалися наблизитися до шарів, що летіли, але потім зловчилися і спіймали на льоту двох пастухів. Та тільки їх старання були марними, бо пастухи не могли сказати, звідкіля і куди вони йдуть: просто рухаються, куди дме вітер, і зупиняються лише там, де знаходять зелені пасовища для своїх овець. Так і живуть. Про Індійський океан вони ніколи не чули, і взагалі їм немає жодного діла до якихось там океанів. Якщо солдати хочуть взнати про Індійський океан, нехай звертаються до рибаків, а не до пастухів.
І повернулися македонці на свої кораблі з пучками жорсткої і запиленої трави, декільками кругами сиру, отриманими в дар від пастухів, і без усяких відомостей про Індійський океан і про те як дістатися до східних кордонів Перського царства.
Олександр віддав наказ продовжити плавання, і флотилія, піднявши вітрила, вирушила далі вздовж берега, який чомусь почав повертати на захід. Виходило, що судна, що весь час йшли на північ, тепер начебто поверталися назад.
Мабуть, це якийсь мис, говорили генерали Олександру, який через вино часто плутав схід з заходом. Ну, так, говорили генерали, що знаходились на флагманському кораблі, якщо це Індійський океан, то рано чи пізно ми знайдемо прохід до Індії. Те, що це саме Індійський океан, вони, по правді кажучи, придумали самі, тому що ті пастухи – їх потім ще висікли – стверджували зворотнє. Люди, як відомо, схильні вважати правдою саме те, що відповідає їхнім бажанням. А Олександр і його генерали бажали плисти на схід і тому були впевнені, що це їм вдасться, хоча їхні судна пливли на захід.
Пройшовши ще достатню відстань на захід, генерали, на свій подив, були вимушені визнати, що тепер берег, замість того щоби звернути на схід, повернув пряменько на південь. Це їх дуже стривожило, але Олександр наказав плисти далі. Розігрався невеликий шторм, і флотилії прийшлось сховатися в якійсь бухті, бо піхота на суднах почала виявляти ознаки занепокоєння. Людей, що не звикли до морських подорожей, легко закачувало, до того ж окрім неприємних відчуттів і страху була загроза прямої шкоди: жалко було викинути в море тільки що з’їдену дорогоцінну їжу – запаси продовольства вже закінчувались.
Одного разу вранці генерали, що знаходилися на судні Олександра, подивилися один на одного, потім на берег, потім знову один на одного. Але виказати свої думки вголос вони поки що не посміли: вони пізнали берег, від якого їхня флотилія відчалила два місяця тому. Але ось кинули якоря, і вся піхота зійшла на сушу. Солдати знайшли обрізки кедрів, що залишилися від будівництва кораблів, кілочки від наметів, складені з каміння вогнища похідних кухонь і ковальських горнил. Олександр зрозумів, що пастухи були праві: океан виявився озером. Але тоді чому вода в ньому солона? Вочевидь, це велике озеро, яке має зараз назву Каспійського моря, а в давні часи поєднувались з Понтом Евксинським, нинішнім Чорним морем, а потім невідомо чому від нього від’єдналося. Можливо, з причини якогось катаклізму? Втім, велике озеро чи маленьке море – яка різниця? Головне, що з нього не було виходу на схід.
Так македонська флотилія здійснила кругове плавання по великому соленому озеру і на кінець повернулася до вихідного пункту. Олександр зробив вигляд, наче його це зовсім не дивує, і навіть сказав, що нарешті його армія трохи відпочила. Тепер вона з новими силами зможе переслідувати армію Артаксеркса. Він знову почав прив’язувати до своєї ноги будильника – козла, і кожного ранку з досвіту його військо прискореним маршем рухалося на схід.
Нарешті македонські передові пости побачили свою кінноту, після чого військо Олександра що возз’єдналося продовжило переможну війну, розбило армію Артаксеркса і захопило все його величезне Перське царство.
І про цю не дуже славну історію з соленим озером, тобто, з нинішнім Каспійським морем, ми узнали не від поетів і літописців Олександра. Хтось з солдат, що повернулися додому з перської війни, розказав її своїм рідним і друзям, а ті своїм рідним і друзям, так, від батька до сина, дійшла вона і до нас.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Італія, Рим., XX ст. н. е.