Зламаний Буратіно
з рубрики / циклу «Казки для ДОРОСЛИХ»
Туман. Не видно нічого. І раптом висовується щось схоже на засохлу гілку. Ні, це не гілка, це дерев’яна рука старого Буратіно. Вона опускається, тоне у сірому серпанку, і на її місці виникає голова дерев’яного чоловічка, що дивиться в іншу сторону.
- Ну і туман, хоч ріж його ножем!
Тепер ми наче дивимось його очима: обриси предметів розмиті. Буратіно встає, можливо, він уже стояв – не розібрати. Швидко крутить головою, на зразок хамелеона. Нам видно, біле обличчя з випученими очима.
- Невже я осліп! – вигукує він тихенько.
І тут же нахиляється і пропадає в тумані. Ось ледь-ледь розвиднилось: Буратіно лежить у великій коробці і не відводить погляду від темної стінки, що приховує від нього світ. Раптом він помічає, що перед ним хтось ворушиться. А-а, це білка, інколи її видно досить виразно.
- Ну чого тобі тут треба, дурна? Горішки шукаєш, так? А може, мене? Так ось він я, перед тобою. Та не смикайся ти, а то, і поговорити толком неможливо. Стоп, тпру! А знаєш як мене тепер звати? Зламаний Буратіно. А звідкіля я, знаєш? З Мілану. З самого центру. Але ось уже років зо два, як мене закинули у цю діру. Тому-то у мене і акцент, зрозуміло? Зарубай собі на носі: всіх рано чи пізно викидають на звалище. Та не крути ж ти головою! І дорослих, і дітей. Я був дорослим. Хочеш, відкрию таємницю: скоро і сонце погасне. Це буде кінцем світу. Жахлива темінь і холод. От тоді і насправді можна буде зійти з розуму! А поки що я не жаліюсь. Не чіпай мого ґудзика! Забирайся! Дружба дружбою, але не настільки ж. Давай вали звідціля, ти мені осточортіла!
Білка втікає, а Буратіно ще довго вдивляється в туман і потихеньку засинає. Яскравий промінь освітлює стару коробку, де спить зламаний Буратіно. Він лежить до нас спиною, але, потривожений променем, різко повертає голову, тільки голову.
- А от і весна!- радісно вигукує він і піднімається на весь зріст.
Лише зараз можна зрозуміти де він знаходиться. Це невелике звалище біля обриву скелі, на якій височіє старовинна церква. Буратіно рухається на шарнірах, але у всьому іншому він як людина, що вийшла на прогулянку і з цікавістю, а також з деякою опаскою оглядається навкруги. Ось він натикається на пластмасову банку і з викликом кричить до неї:
- Скільки можна повторювати: я ненавиджу пластмасу!
Затим топче її ногами і кидає в своє «персональне» звалище, де зібрано багато всілякого синтетичного мотлоху. А ще там валяється ціла купа стріляних гільз: Буратіно ненавидить будь-яке насильство і зброю.
- Я люблю селянську цивілізацію! – розлітається по долині його крик, що лишається без відповіді. Потім Буратіно довго любується деревами в цвіту і раптом чує непристойний звук. – Хто це там пустує?
Напружено чекає. Його одяг обшматований, але все одно у нього вигляд аристократа. А тіло все з дощечок, скріплених іржавими гачками. Він відчуває на собі уважний погляд корови.
- Так це ти? Тоді це, мабуть, у тебе вийшло мимоволі.
І він йде геть, ступаючи повільно, розмірено.
Біля краю обриву зупиняється автомобіль; там юнак і дівчина – напевно наречений і наречена. Вони виходять з машини, залишивши дверцята відкритими: мабуть рішили полюбуватися природою і в той же час слухають музику, що звучить з приймача. Люди не звикли задовольнятися чимось одним. Скажемо в потязі їм потрібно одночасно дивитися у вікно, слухати музику і розмовляти з попутниками.
Зламаний Буратіно вилізає зі своєї коробки, почувши сучасні ритми. Дівчина і юнак підіймаються оббитими кам’яними сходами покинутої церкви. А Буратіно не може встояти на місці: він починає смикатись, підстрибувати і нарешті, пускається в танець – так натхненно танцюють тільки негритянські танцюристи. Але раптом завмирає, побачивши, що лялька, яка лежала на задньому сидінні вилізла з машини. На ляльці досить елегантне плаття, правда, дещо в циганському стилі – довге, шовкове, з вишивкою. На голові капелюшок з великими краями, на шиї моніста.
- Іноземка? – зачаровано питає Буратіно.
- Грузинка, - низьким голосом відповідає лялька. – Я – Грузинська Княжна. Грала в театрі великого Резо Габріадзе, поки мене не вивезли з Грузії.
- Ви прекрасно говорите італійською.
- Я уже давно живу в Італії.
Зламаний Буратіно нахиляється і виймає з коробки червоний клапоть. Пов’язує його навколо пояса.
- Пробачте мене за мій вигляд, правда ж, це не моя вина. Зараз у мене важкий період у житті. Але раніше я навіть смокінг носив.
- Тримайтеся.
- Мужності мені не займати. І знаєте, життя йде мені назустріч. Ви – тому наглядний приклад.
Грузинська Княжна оглядається.
- Яке гарне відокремлене місце!
- Воно було ще красивіше, - поспішно відгукується Буратіно. – На жаль все тут занепало. Однак церкву варто подивитись. Дозвольте бути вашим гідом?
Княжна коливається, але потім, зважившись, бере зламаного Буратіно під руку і направляється до оббитих сходів.
Зверху ми бачимо, як Буратіно обережно переносить Княжну зі сходинки на сходинку, а сам піднімається сміливо, наче акробат.
Добравшись до площадки на вершині скелі, вони зупиняються біля входу. Двері церкви зламані. Вони заглядають всередину, на завалену уламками підлогу і листя рослин які обвиваючись проникли всередину через тріщину в стіні. Штукатурка майже вся обвалилася – лиш де-не-де ще проглядали голубі плями. Раптом увагу Буратіно і Грузинської Княжни приваблює незвичайне видовище: наречений і наречена займаються любов’ю прямо під хорами, де колись був орган. Дівчина скинула спідницю; юнак у вогні плотської пристрасті. Зламаний Буратіно передбачливо веде Княжну в бік олтаря. Вони проходять вздовж правої стіни і сідають на балку, що обвалилась. Крізь стару стелю проглядає небо, і Буратіно указує Княжні на місяць, який тільки-но зійшов.
- Я був би щасливий, якби ви лишилися тут назавжди.
У Княжни проривається презирливий смішок, але вона зразу ж його подавляє.
- Не можу.
- Вас хто-небудь чекає? – розпитує Буратіно.
- Тут – ніхто.
- А де?
Княжна дивиться на нього і сумно зітхає.
- В Грузії, можливо.
- Але ж це так далеко.
- Для серця відстані не існують, - твердо і спокійно відповідає Княжна.
Несподівано доноситься гуркіт включеного мотора. Княжна у відчаї підхоплюється.
- Від’їжджають!
Вони біжать до виходу. Вискакують на маленький майданчик з тугою (Княжна принаймні) дивляться услід машині, яка з’їхала з майданчика біля підніжжя сходів і, спускаючись по звивистій дорозі, направляється в долину.
- Що ж тепер зі мною буде! – надривно вигукує Княжна.
Буратіно нахиляється, зриває гірську квітку, що пробилася через тріщину в скелі, простягає її Княжні.
- Інший раз немає кращої втіхи, ніж запах квітки.
Княжна рішуче відводить його руку, і тоді Буратіно додає:
- У будь-якому випадку, я у вашій владі. То нічого, що у вас не прокинулось у відповідь почуття, але я на все готовий.
Княжна дивиться на нього здивовано.
- На що готовий?
- Для початку прийняти вас як дорогу гостю, як друга. Ну, а потім… як знати… від дружби до любові…
- Ні, я не зможу жити в цій глушині.
- Ви праві. Спочатку, коли доля закинула мене в ці місця, у мене було таке ж відчуття. Але з часом, хоча мій смокінг весь порвався, я виявив, що тут царює поезія і мир, а інколи бувають і важливі культурні події… Наприклад, сюди приїздить кам’яний оркестр.
- Що значить «кам’яний»? – дивується Княжна.
- Мармурові ангели з храму Малатести в Ріміні вечорами приїздять, грають в покинутих церквах.
- Що ж вони грають?
- Таємну музику, що віддалено нагадує церковну.
- Хочу піти звідціля, - рішуче заявляє Княжна.
- Куди?
- Куди завгодно, де проїжджають машини: раптом зустрінеться хто-небудь зі знайомих.
З церкви долинає урочистий дзвін тарілок. Зламаний Буратіно просяяв.
- Це ангел – ударник. Він завжди приїздить першим.
Він заходить до церкви і сідає в куточку. На хорах грає ангел: від мідних звуків колихається повітря.
Боязко, невпевнено входить і Грузинська Княжна, і Буратіно садовить її поряд з собою. А наверху вже витягнувся ланцюжок ангелів; за мить стародавні склепіння заповнюються чарівними звуками оркестру. Зламаний Буратіно бере Княжну за руку, маючи надію, що їх зблизить ця натхненна музика. Княжна не віднімає руки і, щасливо посміхаючись, схиляє йому голову на груди. Але як тільки музика змовкає, в дверному отворі з’являються юнак і дівчина; електричним ліхтариком вони завзято обшукують всі кутки і, нарешті, знаходять ляльку.
- Ось вона, тут! – вигукує юнак. – Як же вона тут опинилася?
Він хапає Княжну, а разом з нею і зламаного Буратіно. Однак, прийнявши його за звичайну дерев’янку, кидає зі сходів до обриву. Буратіно майже миттєво схоплюється і у відчаї махає руками, роблячи спробу перегородити дорогу машині з увімкненими фарами. Але машина набирає швидкість. На мить фари вихоплюють з пітьми скалічене тіло зламаного Буратіно. І він знову тоне в пітьмі, викрикуючи з усіх сил:
- Ви можете зробити зі мною що завгодно… Мої почуття не підвладні нікому з тих хто живе на цій Землі. Я буду вічно тебе чекати, Грузинська Княжна!
Ніч стирає контури та приглушує звуки. Високо на небі світить місяць, жовтий наче тарілка з палентою.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Італія, Рим., XX ст. н. е.