Зимовий поцілунок
з рубрики / циклу «Проза»
Сьогодні нарешті настав довгоочікуваний вихідний. День видався напрочуд казковий. Білі легковажні пушинки, плавно погойдуючись у морозному повітрі, задумливо линули до землі і дбайливо вкутували її чистим сніговим покривалом. А коли сніжинки, що вже нарешті вгамувалися, починали було тихо задрімувати, занурюючись у холодний летаргійний сон, звідкись раптово налітав пустотливий ігрунок вітерець і весело розвіював їх, пробуджував, знов підіймаючи догори і змушуючи бездумно кружляти у феєричному вальсі. Здавалося, немов на самій межі видимості ледь вловимо марилися в цьому чудовому хороводі образи гордовитої Снігової королеви з відомої казки та її крижаної свити на чолі з прекрасним принцем Сніговієм. Ах, щось незвичайне, загадкове витало навколо, хвилюючи і тривожачи, обіцяючи чарівну пригоду.
Тетянка повільно розвела руки в різні боки, заплющила очі в несміливому очікуванні і, довірливо підставивши обличчя легким сніжинкам, повільно закружляла в такт нечутній музиці, відчуваючи на щоках ніжні дотики морозних пушинок, немов погладжування крихітних прохолодних пальчиків...
І, треба ж такому статися: несподівано, послизнувшись на загладженій сніговій стежці, вона незграбно гепнулася горілиць і боляче вдарилася ліктем. Розплющивши очі, які миттєво наповнилися сльозами, Таня побачила незнайомця, який схилявся і з настороженою цікавістю дивився на неї, простягаючи руку, щоб допомогти встати.
"Це, звісно, не принц..." - чомусь подумала вона і злегка розчаровано зітхнула, змахнувши сльози.
На трохи припухлих губах рожевощокого незнайомця блукала збентежена усмішка. Натомість очі світилися захопленням, а трохи кирпатий ніс і зсунута на потилицю шапка надавали йому дещо безшабашного вигляду.
"Ні, це точно не принц..."
Остаточно впевнившись у первісному припущенні, Тетянка вхопилася за руку незнайомця, підвелася на ноги і, поправивши пасмо волосся, яке вибилося з-під шапочки, рішуче вимовила:
- Ну що, так і будемо мовчати?! Раз уже прийшов, то давай знайомитися! Тебе як звуть?
- Андрій... - розгублено вимовив рятівник.
- Щось я тебе тут раніше не бачила... ти новачок?
Таня злегка примружилася, пильно роздивляючись співрозмовника, який під її допитливим поглядом помітно зніяковів.
- Ну... взагалі-то я тут уперше, - зізнався він, знизавши плечима. - Іду собі повз... а тут ти лежиш... ось і вирішив допомогти...
- Ясно... дякую, звісно! Тільки я б і сама впоралася... але все одно дякую! До речі, мене Тетяною кличуть...
- А мене - Андрій...
- Та ти вже казав. А що робиш у нашому дворі?
- Так я ж тут живу, он у тому будинку... - Андрій змахнув рукою, вказуючи на дев`ятиповерхівку позаду себе. - Щоправда, ми тільки кілька днів, як сюди переїхали. А ти теж тут мешкаєш?
- Ага, у сусідньому будинку.
Таня почала зчищати налиплий при падінні сніг.
- Ну-бо, давай допоможу... ти не забилася? Може, тобі боляче?
Лікоть трішки скиглив від удару, але дівоча гордість не дозволила в цьому зізнатися, тим паче першому зустрічному, і вона заперечливо мотнула головою.
Андрій заходився дбайливо обтрушувати сніг з її шуби. Він намагався робити це м`яко, обережно, хоча виходило насправді дещо незграбно. Це було трішки смішно, проте чомусь приємно, і Таня мимоволі розпливлася в задоволеній усмішці.
Коли з чищенням було закінчено, Андрій дістав із кишені шоколадку і простягнув новій знайомій:
- Пригощайся.
- Дякую, але мені зараз не хочеться.
- Тоді просто візьми, а з`їси потім.
- А як же ти?!
- Та в мене вдома ще є, - безтурботно махнув рукою Андрій. - Бери, не соромся!
Таня поклала шоколадку в кишеню, а потім сміливо взявши Андрія за руку запропонувала:
- Ходімо, на гірку - покатаємося, поки вихідний не скінчився, а то ж завтра в садок іти!
- Ну, мені-то в школу, - з гордістю повідомив новий знайомий. - Я вже в перший клас ходжу!
- А я цієї осені теж піду! - зазначила Танечка.
- От і здорово! - зрадів Андрій. - Ми тоді зможемо разом до школи ходити. Я допомагатиму тобі підручники носити... якщо, звісно, ти не заперечуєш.
- Хай буде так, - погодилася дівчинка.
Вона ще раз зміряла Андрія оцінювальним поглядом з голови до ніг і, несподівано поцілувавши його в щоку, дзвінко розсміялася і побігла до гірки, на якій копирсалися дворові дітлахи.
"Він такий добрий і чутливий" - думала Таня. - "Напевно, все ж таки принц..."
А хлопчисько деякий час стояв стовпом, розгублено притискаючи долоню до щоки, на якій повільно остигав неочікуваний поцілунок, і дещо ніяково посміхався. Потім, немов прокинувшись, він помчав навздогін.
День і справді виявився казковим. Незабаром знову пішов пухнастий сніг, осідаючи на віях білими сніжинками, які перетворювалися на блискучі кришталеві сльозинки. До самих вечірніх сутінків дзвінкі дитячі голоси заповнювали двір веселими вигуками і сміхом. І тільки коли в зимовій темряві заклично засяяли теплим світлом вікна будинків, вщухли останні відгомони дитячих голосів, танучи тихою луною в остигаючих під`їздах. Розійшлися по домівках і Таня з Андрієм, захоплено згадуючи сьогоднішнє несподіване знайомство і відлітаючи в майбутнє світлими наївними мріями. Що ж, завтра на них чекав новий день, а за ним ще нескінченна низка днів, сповнених нових зустрічей і вражень, радощів і, можливо, розчарувань - на те воно й життя! Що подарує воно їм? Ніхто не знає... Але цей найперший в житті зимовий романтичний поцілунок напевно збережеться в їхній пам`яті, як дороговказний промінчик світла у дитинство...
