Мамина черешня
ДорослішанняЛевко любив черешні. Але не ті, що продавали на базарі — великі, блискучі, мов налаковані, а свої, з-під хати. Ті, що мама садила того самого року, як він народився.
— Видиш, Левку, — казала вона, притуляючи його маленьке чоло до свого плеча. — Це не просто деревце. То ти. Як воно цвістиме — значить, і в тебе все буде файно.
Він тоді ще не все розумів, але в серці щось защеміло. Так, ніби та черешня справді знала його. І щовесни, коли білі пелюстки сипались, мов сніг, Левко стояв під нею з відкритим ротом і ловив їх, як колись ловив мамині поцілунки.
У селі всі знали про ту черешню. Та й про Левка теж.
— О, іде Мамина черешня, — хіхікали хлопці за школою.
— Та він ще з мамкою за ручку ходить!
— Як виросте — буде бабу від меду відганяти, не медвідя!
Левко чув. І мовчав. Бо що мав казати? Що й справді любить свою маму так, як інші, може, навіть і не вміють? Що для нього мама — цілий світ?
У школі Левка не зачіпали, але й не дуже кликали грати в м`яча. Хіба Марічка з-за першої парти — вона іноді ділилася з ним яблуками, а ще казала, що в нього гарні очі, "як у теляти". Левко трохи сердився на те порівняння, але дякував. Взагалі, він частіше дякував, ніж ображався. Такий вже був.
А от Василь... Василь був інший. Сильний, голосний, перший на кожному футбольному полі й перший у кожній дразнилці. Його боялись. А він тим тішився.
— Черешня! Агов! — гукав він просто з-за спини Левка. — Як там мама? Варить компот для тебе?
Сміялися не всі, але достатньо, щоби Левкові захотілось крізь землю провалитись.
Понеділок приніс несподіванку: на дошці в коридорі з`явилося оголошення:
"Шкільний похід на Говерлу. Учням 4–7 класів. Вихід — п`ятниця, 6:00 ранку. Повернення — субота ввечері. Відповідальні: вчителька біології пані Оксана та вчитель фізкультури пан Михайло."
В класі здійнявся ґвалт. Всі хотіли йти — навіть ті, хто не знав, де та Говерла взагалі знаходиться.
— Та ми як вилізем на ту гору — як закричим! — кричав Василь. — Буде чути аж у Франківську!
— Ага, — піддакнув Тарас. — А "черешня" лишиться вдома — бо ж "не можна простудитися, бо мама не дозволяє".
Цього разу Левко не мовчав. Він підвів голову і, трохи хрипло, але твердо сказав:
— Я йду.
Настала тиша. Пані Оксана, яка саме проходила повз, зупинилася, усміхнулась:
— От і добре, Левчику. З тебе буде добрий турист.
А Василь пирхнув:
— Хіба що він носитиме всім термоси з чаєм...
П`ятниця розпочалася дуже рано. Ще не світало, а Левко вже тримав у руках рюкзак, що майже був важчий за нього. Мама приготувала йому велику пляшку з компотом і домашні пиріжки.
— Візьми, Левчику, — сказала вона, гладячи його по голові. — На дорогу, щоб не було голодно.
В автобусі було шумно і весело. Хтось співав, хтось сміявся, а Левко мовчки дивився у вікно, де темніла дорога і десь далеко світалися ліхтарі.
— Не журися, черешенько, — прошепотіла Марічка, що сіла поруч. — Цього разу точно все буде добре.
Коли автобус зупинився біля підніжжя Говерли, повітря було холодним і свіжим, а небо — чистим, як сльоза.
Група рушила вгору. Спочатку було легко — пісні, жарти, співи. Василь весь час намагався стрибати попереду, а Левко крокував тихо, пильно дивлячись під ноги.
Та потім стежка звузилася, каміння стало слизьким, і ось — перша невеличка проблема: Васькові зірвалася нога і він ледь не впав.
— Та ти що! — вигукнув Левко, допомагаючи йому встати.
— Та нічого, — буркотів Василь, — то ж не Говерла без пригод!
Всі сміялися, і Левко відчув, що цей похід таки буде незабутнім.
Піднявшись вище, група підійшла до густого лісу. Дерева були високі, а повітря пахло свіжістю і хвоєю. Всі трохи втомилися, і вчителька пані Оксана запропонувала зробити невеликий перепочинок.
Левко дістав із рюкзака домашній пиріжок і сів на камінь. Поруч опинився Петрик, який завжди любив ходити в гори.
— Гарно тут, — сказав він, дивлячись у верхів`я дерев. — Тяжко підніматися?
— Трошки, — відповів Левко, — але цікаво.
Група йшла вже мовчки — втома робила свою справу. Пані Оксана час від часу зупинялася й рахувала учнів. Дехто відстав, дехто випередив.
Левко йшов трохи осторонь стежки, роздивляючись мохи, каміння і дивовижні корені дерев. Несподівано позаду почулися глухі кроки — це був Василь. Він наздоганяв усіх після короткої зупинки.
— Не тікай, лісовий ельфе, — пробурмотів він, — я ж не вовк.
Та не встиг він договорити, як із-за ялівцевих кущів, метрів за двадцять, на стежку вийшла масивна тінь. Спочатку хлопці подумали, що то хтось із дорослих... Але потім — серце стислося.
Ведмідь.
Він був великий, мов піч, темний і мовчазний. Зупинився, зиркнув на хлопців маленькими очима, вдихнув повітря і зробив кілька кроків уперед.
Василь завмер. Його обличчя стало білим, як сніг на вершинах.
— Не рухайся, — прошепотів Левко, хоч сам тремтів, як лист. — Просто... стій.
Ведмідь ще трохи постояв, нюхаючи повітря. Але раптом — чи то почув шурхіт, чи запах їжі — повільно, але впевнено ступив ще ближче.
Його важкі лапи хрустнули по гіллі. Десь у рюкзаку Василя заторохкотіла металева фляга. Цього було досить.
Ведмідь підняв голову, і в його очах промайнуло щось не те — зацікавлення чи роздратування. Він рушив прямо на них.
— Та він же йде сюди! — зірвався Василь і, втративши рівновагу, зробив крок назад.
Нога ковзнула по вологому корінні, і Василь впав на схил. Він захропів від страху й болю, намагаючись підвестись, але лише сповзав нижче, просто до яру.
Левко не думав. Усе відбулося за секунди. Він метнувся до нього, вчепився в його руку обома руками й крикнув:
— Тримайся за мене, дурнику!
А ведмідь... зупинився.
Він уже стояв на задніх лапах, але почув голос — не переляканий, а зухвалий. І знову щось понюхав.
Побурмотів, трусонув головою... і звернув у хащу, наче знехтував дрібною метушнею.
А Левко вже витягував Василя назад на стежку, захеканий і блідий.
Той тільки й міг прошепотіти:
— Ти... мені життя врятував...
Коли Василь знову став на ноги, він ще тремтів. Його долоні були подряпані, а очі повні подиву — не стільки від страху, як від того, що саме Левко його витяг.
— Ходімо, — сказав Левко просто, ніби нічого й не сталося. — Нам треба наздогнати всіх.
Василь мовчки кивнув.
Вони йшли поруч. Без слів. Але тепер між ними була не порожнеча — а щось нове. Дивна, тиха повага.
Коли хлопці наздогнали групу, пані Оксана вже була на паніці:
— Де ви були?! Я вже хотіла телефонувати в рятувальну!
— Ми... трохи відстали, — обережно сказав Левко.
Василь мовчав. Але за хвилину сам підійшов до вчительки.
— То Левко мене витяг. Я... зірвався трохи, — пробурмотів.
Пані Оксана здивовано подивилась на Левка, потім на Василя — і кивнула.
— Молодець, хлопче. Молодець.
Увечері, коли всі вечеряли біля вогнища на полонині, Левко сидів трохи осторонь. Збирав у долоню гаряче повітря від багаття й дивився в небо.
І тут хтось сів поруч. Василь.
— Тримай, — сказав він тихо.
У його долоні лежала жменя черешень.
— Мама в рюкзак кинула. Я ще вранці думав з`їсти сам. Але тепер... думаю, вони твої.
Левко взяв кілька ягід і усміхнувся.
Левко жував черешню і мовчав. А Василь сидів поруч. І ніхто його вже не дражнив. І це було добре.
Нікополь, 14.06