Вогняна чаша
Частина №13 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Одноокий тихо нудьгував на самоті. Сидячи біля запорошеного віконця в корчмі старигана Кугера і дивлячись на вулицю байдужим поглядом, він дрібними ковтками цідив трохи тепле остогидле пиво і розмірковував про свого друга - Мандрівника, про якого вже тривалий час не було ані слуху, ані духу.
Хтось зупинив коня біля ґанку. Через деякий час грюкнули вхідні двері, пропускаючи всередину знайомого гвардійця в запиленому дорожньому плащі. Помітивши Одноокого, той привітно махнув рукою, взяв у господаря великий кухоль пива, щось замовив і підсів до столика.
- Привіт, Одноокий! Чим займаєшся, мабуть, уже зранку діжку пива випив?!
- Яке там, перший кухоль усе ще ніяк не подужаю...
- А що так слабко?
Гілбер шумно зітхнув.
- Та розумієш, нудьга зовсім дістала... Несила мені стала гарнізонна служба, набридла. День за днем одне й те саме: чергування, корчма, казарма, знову чергування... Нічого не відбувається, зовсім нічого! Задушно мені стало в цій фортеці... Після безславного походу на Гірські баронства все життя в герцогстві, немов тванню заросло, як у старому ставку. Не по мені це все... набридло...
Він хотів ще сказати кілька слів про Мандрівника, але з обережності передумав - хіба мало що, той ще й досі був у державному розшуку, оголошеному таємною канцелярією Муріда, і всього лише одне необережне слово могло завдати багато нікому не потрібного клопоту.
Гвардієць добряче відсьорбнув зі свого кухля, озирнувся на всі боки і, ближче присунувшись до товариша, змовницьким шепотом довірливо повідомив:
- Здається мені, приятелю, що скоро цю твань, про яку ти кажеш, добряче розворушить...
- Що ти маєш на увазі?
Одноокий уважно нахилився до співрозмовника. Він добре знав гвардійця і був упевнений, що той даремно язиком молоти не стане - не з тих, хто на байки здатен.
- У Панграді чорна кіннота чау-гарців!
- Та ну?! - здивовано вигукнув Одноокий, від несподіванки забувши про обережність. - Ти часом нічого не переплутав? Звідки б їй там узятися? Через наші ворота за останні дні ніхто не проходив... Хіба що який-небудь зовсім маленький загін.
- Яке там! Ціла армія чорноплащників - від важких бойових списів в очах мерехтить. Я так думаю, що вони потайки висадилися десь у затишному містечку на східному узбережжі, інакше їхня поява не була б такою несподіваною.
- То вони що, приступом столицю взяли?
- Навіщо ж?! Ні. Просто увійшли спокійно в місто і все... Та ще й за містом, я бачив, цілий табір великих наметів. Тисяч п`ять кіннотників буде - ніяк не менше... Кажуть, повне бойове крило Ордена.
Гілбер тільки присвиснув і відкинувся на спинку стільця, від подиву витріщивши на співрозмовника своє єдине око. Справа набувала вельми серйозних обставин. П`ять тисяч кіннотників-чорноплащників на землях Вальгарда - це вже не жарт, схоже на справжнісіньке вторгнення. Пахнуло бойовими діями.
- І що, ніхто не чинив жодного спротиву?
- Але ж команди не було!
- А герцог що?
Несподівано згадавши про те, що замість герцога Хедміра нині править ненависний чорнокнижник Мурід, Одноокий в серцях сплюнув і недобре вилаявся.
- А цей ... Мурід, що він?
- А що, нічого... Зустрів, кажуть, чау-гарців ледь не з розпростертими обіймами. Воно і зрозуміло - адже він з їхніми жерцями вже давно якшається...
Новина справді була абсолютно несподіваною, особливо для Гілбера, який ніколи не заглиблювався у велику політику і не стежив за палацовими інтригами.
"Що ж це виходить? - метушливо розмірковував ветеран. - Продав нас Мурід чау-гарцям з усіма потрохами, як кошенят сліпих продав... От сволота! Спіймати б його де-небудь на задвірках та підвісити за ноги на першому ж ліпшому дереві... Що ж тепер буде, як далі справа обернеться? Ех, Мандрівнику, Мандрівнику... де ж ти нині блукаєш, якими шляхами - дорогами?"
Забувшись, Одноокий у серцях так грюкнув своїм величезним кулачищем по столу, що кухолі підстрибнули й перекинулися, розливаючи стільницею залишки пива. Нечисленні в цей час дня відвідувачі корчми від несподіванки замовкли і, як за командою, дружно розвернулися на шум. Сам господар корчми вийшов з-за стійки і наблизився до столика, на ходу витираючи руки фартухом.
- Щось не так? - стурбовано поцікавився він.
- Вибач, Кугере, - зніяковів Одноокий. - Це я тут трохи погарячкував, ну і ось...
- Буває...
Заспокоєний господар повернувся на своє місце, а відвідувачі знову відновили перервані бесіди. За хвилину всі присутні вже забули про інцидент, а Одноокий так і сидів, відкинувшись на спинку стільця й мовчки втупившись у протилежну стіну.
- Ти чого це? - окликнув його стурбований гвардієць.
- Та так, - неохоче пробурмотів Гілбер, приходячи до тями.
Не міг же він, справді, розповісти йому про все, що сталося з ним під час походу на Гірські баронства, про Мандрівника, про його сутичку з головнокомандувачем об`єднаними військами, про те, що він, Ґілбер, сам власноруч потайки доправив Ратона на хутір Ґестама і залишив там під опікою молодої знахарки. А ще підслухана ним розмова двох жерців про те, що Мандрівник становить загрозу для якихось їхніх чорних планів...
"Ах, друже Арґнаре, не дарма ти, мабуть, подався казна-куди безкрайніми дорогами Вальґарда... Маєш ти якусь мету, це вже точно, проте мене з собою взяти не захотів. А шкода..."
- Цікаво, що тепер буде? - повернувся Одноокий до перерваної розмови. - Які події на нас чекають попереду?
- Що там буде, мені не відомо, а ось перший загін чи то розвідників, чи то гінців чау-гарців кудись вислали. Я їх сам випередив уже перед самим в`їздом у Скурбел...
У цей час з вулиці долинув тупіт кінських копит - перед корчмою спішувалися вершники в чорних плащах.
- А ось і вони самі, - додав гвардієць, тицяючи пальцем у віконний отвір. - Легкі на згадку...
Вершників була бісова дюжина. Десять із них були міцні й рослі, як на добір, одразу видно - справжні вояки, а троє інших на воїнів не дуже походили. Двоє поводилися якось дивно - вони виглядали млявими, немов перебували в напівнепритомному стані. Їм допомогли зійти з коней і всадили під стіну корчми тут же біля конов`язі. Третій же навпаки виявився вельми рухливим, незважаючи на досить-таки огрядну фігуру і, судячи з усього, немолоді роки. Він віддав попутникам якісь короткі розпорядження і в супроводі двох мечників попрямував до корчми.
Зацікавлений Одноокий очікував його появи, миттєво забувши про свого співрозмовника. Невідомо звідки до нього чомусь прийшло тверде переконання, що зараз має відбутися щось важливе, щось таке, що він просто не має права проґавити.
Коли новоприбулі увійшли всередину, товстун насамперед підійшов до стійки, зробив Кугеру замовлення і виклав перед ним купку срібних монет. Потім напівголосно додав ще якусь фразу і махнув рукою в бік дверей. Негайно двоє слуг швидко заповнили великі блюда м`ясом, сиром і хлібом, і винесли все це на вулицю чорноплащникам, які там залишилися. Товстун і двоє його супроводжуючих влаштувалися за сусіднім столиком і взялися за їжу.
Гілбер крадькома спостерігав за ними. Товстун чомусь не відкинув капюшон, що приховував його обличчя, хоча в приміщенні було досить-таки задушливо. Коли той розмовляв із господарем трактиру, Одноокому здалося, що голос товстуна йому добре знайомий, але він ніяк не міг пригадати, де раніше його чув. І тут на пухкому безіменному пальці невідомого кривавим відблиском спалахнув великий рубін, вправлений у прикметний золотий перстень, який Одноокий уже неодноразово бачив у палаці герцога Хедміра, коли стояв у варті біля трону під час урочистих церемоній.
"Диявол мене забирай, та це ж не хто інший, як гнида Мурід власною персоною! - сліпучою блискавкою спалахнула в голові здогадка. - Що він, старий лис, тут робить, хотілося б мені знати, і чому вирядився в одяг простого воїна? Ні, безумовно щось тут не чисто... Цей чарівник-пройдисвіт явно замишляє якусь чергову гидоту, раз приховує свою личину".
Одноокий швидко потупив погляд і спробував вгамувати хвилювання, щоб не видати себе ненароком. Знайомий гвардієць щось досі квапливо розповідав йому пошепки, багатозначно витріщаючи при цьому очі, якісь чергові столичні плітки. Гілбер кивав головою, роблячи вигляд, що слухає, але насправді гарячково міркував, як би примудритися довідатися про плани Мурида. Так нічого путнього і не вигадавши, він зрештою розпрощався з гвардійцем, розрахувався з Кугером, перекинувшись з ним кількома звичайними казарменими жартами, мимохідь легенько шльопнув по м`якому місцю пробігаючу повз нього служницю, яка верескнула від несподіванки, і не поспішаючи вийшов на ганок.
Час був ранній. Глибока просинь чистого неба здавалася величною, напоєною ранковою прохолодою. Сонце ще не встигло високо здійнятися, зачепившись десь за дахи окраїнних будинків, наче збираючись із силами перед рішучим сходженням на небосхил, тож вулиця була ще занурена в тінь. Біля корчми ніхто не стояв, не враховуючи групи приїжджих. Розташувавшись тісною компанією біля конов`язі, вони мовчки й зосереджено снідали. Не було чути звичайних у таких випадках жартів і розмов. У їхній поведінці відчувалася якась незрозуміла напружена скутість, хоча чого можна було побоюватися, перебуваючи всередині міста-фортеці, захищеного неприступними стінами?! Це здавалося вельми дивним, навіть дещо підозрілим.
Гілбер з удаваною байдужістю повільно пройшов повз чау-гарців, обережно скосивши на них око. У цю мить один із тих двох, що вирізнялися з-поміж інших дивною млявою поведінкою, незграбно повернувся, і капюшон сповз із його голови, відкриваючи погляду випадкових перехожих гордовитий шляхетний профіль. Негайно один із супровідників поспіхом знову натягнув капюшон на голову того, хто сидів біля стіни. Усе це сталося буквально за кілька миттєвостей, але їх виявилося цілком достатньо. Худорляве виснажене обличчя, коротко стрижена сива борідка - цього вистачило Гілберу, щоб упізнати законного правителя Форвану - герцога Хедміра. Тепер не становило особливих труднощів здогадатися, що другим бранцем, найімовірніше, був Етмор, єдиний син герцога. А в тому, що обидва вони є бранцями чорноплащників, Одноокий не засумнівався ні на одну мить. Ледь не перечепившись від несподіванки, він усе ж таки спромігся дійти до рогу неквапливою ходою, звернув за нього і завмер на місці, притулившись могутньою спиною до стіни крайнього будинку.
Молода дівчина, що випурхнула з провулка, злякалася похмурого виразу його обличчя, квапливо перебігла на протилежний бік вулиці і, насторожено озираючись, почимчикувала геть. Але Гілбер навіть не звернув на неї жодної уваги, поглинений власними роздумами.
"Що ж робити, що робити?!" - гарячково метушилися в голові безладні тривожні думки.
Було ясно, як божий день, що герцога і його сина кудись таємно везуть проти їхньої волі. У тому, що їх необхідно якимось чином звільнити, Гілбер був абсолютно переконаний. Але робити це просто тут, на одній з вулиць Скурбела небезпечно - один проти десятка чорноплащників він навряд чи впорався б. Та й занадто багато було у фортеці поплічників Муріда, а в результаті відкритого зіткнення Одноокий не був упевнений.
"Ось Мандрівник зміг би, - несподівано спало на думку. - Але де він зараз, на яких землях? Та й чи живий?.."
Гілбер кинувся в бік казарм, благо вони були зовсім неподалік.
Пробігшись кімнатами, Гілбер швидко зібрав півтора десятка перевірених бойових товаришів - друзів Аргнара, серед яких були й ті, хто допомагав йому перевезти Ратона у Вільні поселення після безславного походу на Гірські баронства.
Квапливо повідомивши їм усе те, про що дізнався в корчмі старого Кугера, Одноокий запропонував, не відкладаючи справу в довгу шухляду, здійснити напад на чау-гарців, доки вони ні про що не підозрюють, і звільнити герцога, а там - хай що буде.
- Ні, цей план не підходить, - розважливо заперечив один із присутніх справжніх ветеранів гвардії. - Так ми, найімовірніше, нічого не досягнемо, тільки даремно свої голови покладемо і герцога з сином не врятуємо. Потрібно вигадати що-небудь краще і напевно...
- А що, як ми нападемо на чау-гарців, коли вони виїдуть за межі фортеці?! - запропонував інший. - У чистому полі, де чорноплащникам нізвідки буде чекати допомоги, ми впораємося.
- Вірно! - підтримали його інші змовники. - Влаштуємо засідку біля розвилки на Південний тракт і нападемо раптово.
- Зачекайте, - охолодив запал товаришів ветеран. - Так-то воно так, та тільки не забувайте, що ми перебуваємо на службі. Як ми зможемо вибратися з фортеці непомітно, та ще й бути відсутніми невідомо скільки? Нас оголосять дезертирами, а ви й самі не гірше за мене знаєте, що нас у цьому разі чекає!
Це було правдою, і не погодитися зі словами завбачливого гвардійця було важко. Усі чудово знали, що втікачів-дезертирів після упіймання зазвичай вішали на центральній брамі фортеці як повчання тим, у кого виникали таємні бажання ухилитися від служби.
- У мене є пропозиція...
Усі повернули голови до Одноокого.
- Нехай кожен із нас звернеться до свого безпосереднього командира, мовляв, ми з товаришами хочемо трохи розім`ятися, а то вже засиділися тут без діла, - з`їздити на полювання, а заодно і розвідати околиці фортеці - чи не з`явилися десь поблизу розбійники-мародери. Потрібно ще домовитися з надійними друзями про підміну на той випадок, якщо ми будемо відсутні кілька днів.
Задумка Гілбера всім припала до душі. На тому й вирішили. Не гаючи часу, взялися залагоджувати справи і вже десь за півгодини всі були готові до від`їзду. Лише одного зі змовників командир не відпустив, проте той надіслав на заміну замість себе двох інших, які, дізнавшись, у чому річ, охоче приєдналися до загону.
Проїжджаючи повз вуличку, на якій розташовувалася корчма "Відведи душу", Ґілбер із задоволенням відзначив про себе, що загін чорноплащників усе ще залишався на колишньому місці. Отже, не доведеться відкрито наздоганяти, а можна буде заздалегідь влаштувати засідку і підготуватися до майбутньої зустрічі як слід.
"Ось уже воістину душу відведу!" - хижо посміхнувся Одноокий, мимоволі погладжуючи руків`я важкого меча.
Біля малих брам фортеці назустріч невеликому загону виступив начальник варти. Простягаючи руку за дозволом на виїзд, він з подивом вигукнув:
- Ей, Одноокий, куди це тебе чорти несуть так рано, ти ж тільки змінився з нічного чергування?!
- Та ось із приятелями вирішили пополювати трохи, а ти сам розумієш: полювання - це найкращий відпочинок!
- Це точно! - життєрадісно погодився начальник варти, який і сам був неабияким любителем поганяти на дозвіллі дичину, та й узагалі був чоловік, що треба.
- Пропустити! - гучно крикнув він воякам, які чергували біля воріт. - А вам вдалого полювання! Тільки дивіться, не перебийте всю звірину в окрузі, залиште що-небудь і нам.
- Дякую, друже, - за всіх відповів Гілбер. - Такої звірини, за якою ми вирушаємо, в наших краях, на жаль, аж надто багато розвелося останнім часом, гадаю, давно вже не завадило б її перебити, та все руки не доходили...
Гвардієць, що їхав поруч із ним, непомітно штовхнув його ногою, і Одноокий замовк, не договоривши.
Загін виїхав на Малурійський шлях, залишивши позаду себе здивованого начальника варти - з чого б це раптом в Одноокому прокинулася така кровожерливість?
Дорога була пустельною до самого обрію. Тільки дуже далеко попереду, праворуч від шляху кружляли в чистому небі чорні крапки, час від часу знижуючись до землі. Мабуть вороння бенкетувало. Ось-ось із-за Сторожових гір мало визирнути сонце, заливаючи степ золотистим світлом. День обіцяв бути теплим і погожим.
- Ну, з Богом!
Одноокий махнув рукою, пришпорюючи коня. Дружно вдарили в утоптану землю копита коней, здіймаючи хмарки пилу, і вся кавалькада швидко помчала на захід.
* * *
Мурід монотонно погойдувався в сідлі. Його об`ємистий живіт весь час зрадницьки намагався з`їхати то в один, то в інший бік, при цьому, змушуючи господаря відхилятися в протилежний. Від цього смикання у Муріда давно вже не перестаючи, нудило сідниці. Він не звик до тривалих переїздів, тим паче верхи. Практично все життя старого пройдисвіта пройшло в хитросплетіннях палацових інтриг, а якщо він кудись і виїжджав, то вже тільки в кареті. А тут доводилося труситися на якійсь копитчастій шкапі запорошеною дорогою в оточенні похмурих і мовчазних воїнів Ордену. Та ще й не відомо, яка доля чекає на нього там, у самому лігві Ярида...
Мурід спідлоба зиркнув уздовж дороги.
Двоє передових вершників їхали дозором кроках у п`ятдесяти. Вони уважно поглядали по сторонах, але нічого підозрілого не спостерігалося. Рівний, як стільниця, степ, подекуди розбавлений для різноманітності приземкуватими пагорбами, широко і вільготно розкинувся навкруги. Він дихав спокоєм і не віщував якихось несподіванок. Якби хтось і надумав влаштувати засідку, то сховатися тут було ніде. У тому, що хто-небудь, крім посвячених, знає про мету поїздки і склад загону, Мурід дуже сумнівався. Однак не варто забувати про розбійників, які час від часу бешкетували в цих місцях. Щоправда, воїнам Ордена цей різношерстий непотріб не рівня, але навіть випадкова стріла, пущена невмілою рукою, могла призвести до сумних наслідків. А розлучатися зі своїм життям чарівник-узурпатор ох, як не хотів.
Загін рухався розміреним похідним кроком, поступово наближаючись до роздоріжжя Малурійського шляху, де брав свій початок Південний шлях, який вів на Асдарську дорогу, а звідти вже до Ерденеха. За старих часів біля цієї розвилки неодноразово траплялися криваві сутички між гвардійцями герцогства та ерденехськими молодиками, але відтоді, як підписали останній договір про союзницькі відносини, конфлікти припинилися самі собою. Проте Мурід інтуїтивно відчував наближення якоїсь незрозумілої загрози - у м`ясистій потилиці злегка поколювала тупа голка, а це була вірна ознака того, що попереду щось негаразд... Він цілком довіряв своєму лисячому чуттю, яке його ще жодного разу в житті не зраджувало - десь там попереду зачаїлася невідома небезпека. Але бувалі воїни Ордену поводилися, як ні в чому не бувало, і він мовчав, тільки зиркав настороженими колючими оченятами на всі боки, та нервово стискав неслухняні поводи раптово спітнілими пальцями.
Герцог Хедмір ніяк не міг зібрати плутані думки докупи. Якась хитка розмита завіса, крізь яку смутно вгадувалася широка дорога, постійно затуляла очі. Він кудись їхав в оточенні незнайомих мовчазних людей, одягнених у все чорне. Куди? Навіщо? Хто ці люди? Питання настирливо і водночас ліниво ворушилися в сутінковій свідомості, не знаходячи відповідей. Герцог безуспішно намагався відмахнутися від них, йому зовсім не хотілося міркувати і взагалі ухвалювати будь-які рішення - йому було абсолютно байдуже. Але думки вперто долали його, не відпускали, і так чи інакше Хедміру довелося напружити свідомість, пробиваючись крізь липке павутиння байдужості. Він почав повертатися назад лабіринтами своєї пам`яті й поступово згадувати...
Сире похмуре підземелля. Дуже знайоме неприємне обличчя товстуна з щурячими оченятами, що неспокійно бігали, розпливалося в єхидній усмішці. Коливне світло смоляних смолоскипів, що кидало криваві відблиски на похмурі стіни, вкриті мохом. Мовчазні й зловісні силуети наглядачів. Згорблена бліда постать виснаженого юнака поруч - Етмор! У свідомості яскраво спалахнуло світло, наче з-за грозових хмар раптово з`явилося сліпуче сонце, освітлюючи далекі сховища пам`яті. Хедмір згадав усе! Зрада, підступна зрада!
Залишки липкого павутиння, що обплутувало думки, розірвалися і знехотя розповзлися. Не підіймаючи голови, герцог обережно глянув на всі боки - навколо нього їхали холодні бездушні вороги, а трохи попереду - мерзенний зрадник Мурід. Поруч, похилившись у сідлі, з байдужим виразом обличчя і засклянілими очима погойдувався син. Він усе ще перебував під впливом чаклунських заклять чарівників-жерців, так само, як і його батько кілька хвилин тому.
Герцог почав гарячково міркувати, що можна було зробити в цій ситуації, щоб звільнитися. Куди і навіщо везли його з сином, про це він не мав ні найменшої гадки, але вже в усякому разі, не для того, щоб повернути на престол. Нічого доброго ця поїздка їм обом не обіцяла.
"Якщо навіть несподівано схопити поводи коня Етмора і спробувати рвонутися в степ, то далеко піти нам однаково не дадуть", - розмірковував Хедмір.
Він добре розумів, що не йому змагатися з досвідченими ворожими воїнами, які за лічені хвилини граючись наздоженуть утікачів, а то й просто постріляють їх арбалетними стрілами, як куріпок, а допомоги чекати не доводилося.
"Ех, якби Аргнар був поруч! Вже він вигадав би що-небудь... - подумки зітхнув герцог. - Але немає його, а більше розраховувати нема на кого, навколо тільки вороги..."
Розвилка наближалася.
На широкому трикутнику, утвореному сходженням трактів, у невеликій затишній улоговинці ще майже по-літньому густо зеленіла діброва. Звідти спокійно вийшов якийсь чоловік, несучи на плечі важку в`язку хмизу, і попрямував до ще двох невідомих, які невимушено розташувалися на відпочинок біля похідного багаття праворуч від дороги. Їхні коні мирно паслися тут же поруч. На траві була розстелена полотняна тканина, на якій лежали харчі, кілька чашок і почата пляшка вина. Судячи з усього, трійця розташувалася на привал, щоб трохи відпочити і підкріпитися. Один із тих, хто сидів біля багаття, окинув наближаючийся загін зацікавленим поглядом з-під долоні козирком, щось сказав своєму товаришеві, який реготнув при цьому, і відвернувся з байдужим виглядом. До них приєднався третій із в`язкою хмизу. Скинувши її на землю біля багаття, він присів навпочіпки і простягнув руку за своєю чашею.
У тому, що відбувалося, не було абсолютно нічого підозрілого, але Мурід миттєво напружився, нутром відчувши щось недобре. У цій місцевості улоговина була найбільш зручним і, мабуть, єдиним місцем для можливої засідки. Він упнувся чіпким поглядом у гай, немов намагаючись пронизати його, однак за густою зеленню нічого не можна було розгледіти.
"Потрібно буде віддати наказ випалити всю діброву під корінь, - вирішив для себе Мурід. - Якщо, звісно, сьогоднішній день закінчиться вдало..."
На краю гаю злегка здригнулася гілка.
"Ось воно! - блискавкою промайнула здогадка. - Зараз щось має відбутися..."
Однак усе було начебто спокійно. Трійця, як ні в чому не бувало, підняла чаші і, відпивши по кілька ковтків, взялася за скромну трапезу. Проїжджаючи повз відпочивальників, воїни Ордену уважно оглянули їх, і, не помітивши нічого підозрілого, спокійно попрямували далі. Вони вже майже минули тих трьох, коли їм навперейми з гаю безмовно виметнулася велика група вершників з оголеними мечами і списами. Не зупиняючись, вони одразу кинулася в наступ.
Досвідчений командувач чорноплащників забарився всього лише на одну коротку мить. Переконавшись, що атакуючі дещо перевершують числом його воїнів, він не став марно ризикувати, а швидко віддав коротку гортанну команду до відступу. Чау-гарці розвернули коней, але не тут-то було. Ті троє, що залишалися позаду них, відкинувши чаші з вином, уже стояли на колінах, виготовивши до стрільби важкі осадні арбалети. Воїни Ордену опинилися затиснуті між двох вогнів.
Тупо грюкнули спущені тятиви, і троє вершників у чорних плащах, вилетівши з сідел, наче викинуті сталевою пружиною, замертво впали в дорожній пил - з такої короткої відстані товсті арбалетні стріли запросто пробивали їх наскрізь. У лавах чау-гарців виникла плутанина, їхній стрій змішався. Коні іржали, піднімаючись на диби. Кінь Муріда різко смикнувся вбік, і товстий живіт нарешті остаточно переважив, з`їхавши набік - Мурід незграбно звалився під копита коней атакуючих вершників. Але й тут пройдисвіт залишився вірним самому собі - всупереч своїй, здавалося б, неповороткій комплекції, він вивернувся вужем, вправно прослизнув між ногами коней і прудко скотився в неглибокий придорожній кювет, спостерігаючи звідти за тим, що відбувається.
А подивитися було на що. Досвідчені воїни Ордену, які прийшли до тями після раптової атаки, дарма, що в меншій кількості, встали в коло, узялися за мечі та гідно зустріли супротивника. Заблищала, задзвеніла сталь, розсипаючись іскрами і забарвлюючись кров`ю - своєю і чужою. І гвардійці Форвана, і чорноплащники були досвідченими бійцями, тому результат сутички ніхто не міг передбачити. Але тут несподівано серед чау-гарців виникла якась метушня, їхнє оборонне коло здригнулося і розімкнулося. Ніхто з них зовсім не звертав уваги на бранців, знаючи, що вони перебувають під впливом чаклунських заклинань, тому й не помітили, що герцог Хедмір прийшов до тями. Він вихопив з-за спини одного з чау-гарців приторочений там запасний дворучний меч і напав на своїх мучителів ззаду. Це стало тією самою останньою краплею, що вирішила справу і довершила поразку чорноплащників. Тільки один з них вирвався з оточення і кинув коня в скажений галоп, маючи намір втекти з пастки, але арбалетники не дрімали. Товста стріла проспівала коротку і тужливу пісню смерті, і останній воїн із загону Ордену впав замертво на землю.
Це була повна перемога. Піднісши мечі до неба і стрясаючи ними, збуджені гвардійці радісно скандували:
- Хай живе Форван!
- Слава герцогу Хедміру!
Сам герцог у цей час за допомогою ще одного гвардійця намагався привести до тями Етмора, який абсолютно байдуже дивився на те, що відбувалося навколо. Поступово засклілий погляд юнака почав набувати свідомого виразу. Він закрутив головою, намагаючись розібратися в тому, що діється.
Радісний шум і гам перекрив потужний голос Одноокого:
- А де ця жирна свиня Мурід?! Відшукайте негідника, його потрібно негайно повісити на найвищій гілці дуба!
Довго шукати не довелося. Узурпатора, який трясся від переляку, за комірець витягли з запорошеної придорожньої канави і жбурнули до ніг Хедміра. Побачивши зрадника, обличчя герцога скам`яніло. Спираючись на руків`я меча, він суворо промовив:
- Муріде, ти звинувачуєшся у зраді державі й трону, у клятвопорушництві, у брудному пособництві іноземним загарбникам, у численних смертях ні в чому не винних вірнопідданих форванців, у чорнокнижництві... Цей список можна було б продовжити, однак, я думаю, що для ухвалення вироку і цього буде цілком достатньо.
Хедмір звернувся до притихлих гвардійців.
- Скажіть, на яку долю заслуговує ця... істота?
- Смертної кари... - як один видихнули присутні.
- Хай здійсниться правосуддя! - герцог змахнув рукою.
Негайно Муріду заламали руки за спину, обплутуючи міцною мотузкою, і потягли до могутнього дуба, що самотньо височів на околиці гаю поблизу дороги. Раптово, усвідомивши сенс того, що відбувається, і безвихідь свого становища, Мурід пронизливо завищав, як недорізана свиня, і смикнувся в огидних конвульсіях. На його губах виступила піна, а очі, здавалося, готові були вискочити з орбіт.
- Ех, шкода, Мандрівник не бачить... - голосно зітхнув Одноокий. - Він давно вже мріяв підвісити цього кабана за ноги...
Почувши цю фразу, Мурід абсолютно несподівано припинив верещати і голосно крикнув:
- Стійте! Ви робите жахливу помилку!
Але його ніхто і не збирався слухати. Зашморг вправно приладнали на шию Муріда, а вільний кінець перекинули через товсту гілку. Усе вже було готово, чекали тільки змаху руки герцога. І тоді чарівник зробив останню спробу.
- Якщо ви мене зараз повісите, то Мандрівник загине, бо тільки я знаю секрет жерців, який може допомогти йому в боротьбі з Повелителем темряви! - відчайдушно вигукнув він.
Якби Мурід благав про пощаду або обіцяв нечувану винагороду за порятунок власної шкіри, то його слова, найімовірніше, взагалі не почули б - так ненавиділи його оточуючі. Але Мандрівника присутні поважали, а багато хто навіть по-дружньому любив. Його ім`я виявилося для Муріда тією самою рятівною соломкою, яка вирішила його долю.
- Зачекайте! - зупинив гвардійців герцог.
Він під`їхав до чаклуна ближче і холодно поцікавився:
- Що ти знаєш такого важливого, що може зашкодити або допомогти Мандрівникові? Відповідай!
Але Мурід тільки хитро висклабився.
- Це я скажу лише одному йому, віч-на-віч...
- Тебе зараз повісять...
- Що ж, нехай буде так, у такому разі моя таємниця навіки піде разом зі мною в труну, а Мандрівник найімовірніше загине, і його смерть назавжди залишиться на вашій совісті чорною плямою, герцог Хедмір!
Герцог скривився від презирства.
- Ти брешеш, підступний зрадник для того, щоб спробувати врятувати свою нікчемну продажну шкіру. Я не вірю тобі!
- Справа ваша, герцог, але, коли Мандрівник загине, згадайте мої слова - адже я вас попереджав.
Мурід, попри всі його численні вади, був тонким знавцем людських душ і добре розумів, у який момент і на яких струнах потрібно грати. Якби він взявся погрожувати герцогу, або навіть його синові, то не отримав би жодного успіху - надто гордий і непохитний був Хедмір, щоб приймати підношення з таких брудних рук. Але Мандрівник - це була зовсім інша справа, тут Мурід поцілив у саму точку.
Герцог на деякий час замислився, зосереджено насупивши брови. Усі інші мовчки чекали його рішення, з відвертою ненавистю поглядаючи на Муріда, який, навпаки, здавалося, підбадьорився і навіть трохи повеселішав.
- Ти брехливий і брудний виродок, - нарешті порушив мовчання Хедмір. - І я майже не сумніваюся, що ти знову вигадав якусь підступну інтригу... Але все ж спробую повірити тобі, хоч і не лежить у мене до цього серце. Однак запам`ятай: де б ти не був і чим би не займався, якщо знову вигадав якусь гидоту, я знайду тебе, хоч на землі, хоч під землею, і вже тоді нарікай на себе!
Мурід лише криво посміхнувся у відповідь. Він уже зрозумів, що для нього загроза пройшла стороною - зашморг минув його шию, отже, життя триває. А далі - буде видно, він покладався на свою неймовірну спритність і хитрість. Як би там не було, а Мандрівника зараз поблизу не було, отже, час ще є, до того ж Мурід справді знав дещо важливе.
- Однак, що ми будемо робити з цим мерзотником? - задумливо пробурмотів герцог. - Тягати його всюди за собою - справа небезпечна, адже він за першої ж нагоди всіх нас зрадить... А де зараз Мандрівник, не відомо. Треба його відшукати, раптом і справді Мурід знає що-небудь важливе...
Одноокий зніяковіло кашлянув, привертаючи до себе увагу.
- Тут справа така, - вимовив він. - У мене в Лісовому уділі є кілька надійних людей...
- Що ти маєш на увазі?
- Я можу відвезти Муріда в Лісовий уділ і здати його під догляд моїх вірних друзів. Вже вони-то з нього очей не спускатимуть - якщо вигадає щось, отримає стрілу в горло по саме пір`я! А я, тим часом, спробую розшукати Мандрівника.
- Ну що ж, раз так, то нехай... - вирішив герцог, після короткого роздуму.
Хедмір відкликав Одноокого вбік і тихо сказав:
- Не хочу, щоб цей негідник чув про наші плани... Я вирішив разом із сином та рештою гвардійців вирушити до фортеці-порту Західні Ворота. З тамтешніми правителями в мене дружні зв`язки ще з давніх-давен. Гадаю, вони осторонь не залишаться, тим паче, що велике лихо насувається на всі народи Вальгарда - треба збирати ополчення, не зволікаючи жодного дня. Ти ж займися Мурідом. Візьми собі на допомогу кілька вірних товаришів. Тільки будь із ним надзвичайно обережний - цей хитрун здатний на будь-яку підлість!
- Не хвилюйтеся даремно, мій пане, вже я-то з нього ока не спущу, хоч воно в мене лише одне й залишилося... а як що, то рука в мене не здригнеться!
- Ну й гаразд, - герцог якось втомлено зітхнув і, несподівано тепло посміхнувшись, додав. - А тобі та всім твоїм бойовим друзям величезна подяка. Якби не ви...
- Ми присягали Вам на вірність, герцогу, - гордо відповів Гілбер, мимоволі випростуючи плечі. - Це був наш обов`язок!
- Дасть Бог, коли закінчиться весь цей гармидер, я у вас у боргу теж не залишуся.
Хедмір узяв Гілбера за руку і міцно потис її.
Одноокий навіть зніяковіло почервонів від задоволення, адже не щодня доводилося удостоїтися такої високої честі - особистого рукостискання законного правителя герцогства Форван.
План подальших дій було затверджено, тому біля роздоріжжя надовго вирішили не затримуватися – хто й зна, коли могли з`явитися чорноплащники Ордену або спостерігачі жерців-чорнокнижників.
Гілбер відібрав двох гвардійців із загону, тих, які разом із ним на прохання Аргнара доправили пораненого Ратона на хутір Гестама. Інші, розпрощавшись із друзями по зброї, вирушили разом із герцогом та його сином Етмором Малурійським шляхом на захід.
Сховавшись у густій тіні діброви, Одноокий і його товариші привели себе до ладу після битви - промили рани, зробили пов`язки, трохи підкріпилися перед дорогою і попрямували безпосередньо землями Вільних поселень до далекого Лісового хребта.
З Муріда очей не зводили на жодну хвилину, добре знаючи його підступну натуру, але колишній узурпатор і сам вирішив до певного часу нічого не робити, тим більше що його плани поки що сходилися з планами Одноокого. Мурід сам шукав зустрічі з Аргнаром для втілення своїх власних чорних задумів, а заразом і для того, щоб поквитатися із жерцями Ярида.
* * *
Крони високих могутніх дерев стривожено розгойдувалися під різкими поривами холодного західного вітру. У шепелявому шелесті листя відчувалося якесь невиразне загрозливе бурмотіння, немов сердито бурмотіли беззубі дідусі, нарікаючи на обридлу негоду, на власну неміч, хвороби та, як водиться, на молодь, що, як завжди, ні на що путнє не здатна. Протяжно поскрипували товсті вузлуваті гілки, вперто протистоячи настирливому вітру. Засохлі старі гілки з гучним хрускотом відламувалися і відлітали в сутінки підліску, який причаївся під захистом своїх старших побратимів-дерев. У гущавині стояв гул і тріск.
"Ось вона - Безіменна пуща, - подумав Аргнар, уважно розглядаючи хвилюючу стіну темного лісу. - Давненько я тут бував, уже й не пригадаю, коли востаннє... А ліс начебто змінився, став якимось відчуженим, непривітним..."
Він стояв усього за кілька кроків від першої шеренги деревних велетнів. Ріп був поруч із ним, теж пильно вдивляючись у глибину Безіменної пущі. Вовк чітко відчував там присутність якоїсь ворожої сили, але ніяк не міг визначити, що вона собою являє насправді. Це було щось природне і водночас перетворене, ніби в чисте незамутнене джерело потрапив дохлий щур.
Ріп нервово позіхнув, зробив крок уперед, знову зупинився і невпевнено озирнувся на людину, дивуючись, чому та зволікає.
Аргнар роздумливо хитнув головою, немов так і не дійшовши згоди із самим собою, і вступив під покров дерев. Негайно навколо нього темними крилами загусла напівтемрява. Одночасно з цим раптово посилився вітер. Він припинив безладно кидатися з боку в бік і наполегливо задув в одному напрямку. Озирнувшись назад, Аргнар помітив, як від Асдарської дороги мчить до лісу щільна бура стіна пилу.
- Давай, Ріпе, рухаємося вглиб лісу, та швидше, поки нас не накрив тут пиловий буревій! - стривожено вигукнув він, з розгону вдираючись у гущу чагарнику.
Пробігши десь із півсотні кроків, Аргнар почув, як засвистіло, загуділо, затріщало навколо. Прямо попереду обламалася товста гілка і з гучним стогоном впала на землю, перегороджуючи шлях. Людина і вовк одразу перестрибнули її і побігли далі. Дерева, немов живі, вперто намагалися зупинити їх. Розкорячуючи вузлуваті гілки і сплітаючи їх між собою, вони боляче хльостали по обличчю, намагаючись вчепитися сучками у волосся, розірвати одяг. Чагарник несамовито впивався в ноги гострими шипами. Ріп рвав іклами гілки, що обплутували його, але не відступав.
Несподівано вони опинилися на невеликій галявині, немов кільцем оточеній кремезними, у півтора - два обхвати, дубами, і зупинилися перевести подих.
А вітер розчаровано вив і біснувався в кронах дерев, у злісному безсиллі обсипаючи вислизаючих втікачів зірваним листям і дрібними сучками. Пил піднявся вище лісу, затьмаривши небосхил сірим покривалом. Він гидко й сухо скрипів на зубах, забивався в очі, настирливо ліз за комір сорочки. Щось глухо й загрозливо забурчало над головою. Сліпучий спалах безжально роздер сутінки, спалахнувши на півнеба яскраво-фіолетовими тремтячими щупальцями. Важкий грізний гуркіт хвилею прокотився лісом, відгукнувшись судомним здриганням землі під ногами і... все вщухло. Усього лише коротку мить тому ліс був заповнений какофонією диких звуків, і несподівано все зникло. Хаща принишкла, зачаїлася, немов прислухаючись до чогось.
Аргнар закрутив головою на всі боки, намагаючись визначити напрямок. У напруженій тиші почувся спочатку тихий, але поступово зростаючий шелест. Раптово велика крапля впала на розпалене швидким бігом обличчя воїна, за нею друга, третя... А потім одразу хлинув густий дощ, переходячи в справжнісіньку зливу.
Ріп першим кинувся до найближчого дуба, гілки якого звисали ледь не до самої землі, і зник під покровом листя. Аргнар побіг за ним.
Опинившись під густим навісом гілок, воїн помітив у стовбурі дуба, приблизно на середині людського зросту, величезне дупло, в якому могло одночасно розміститися кілька людей. Підхопивши з землі гілку, Аргнар кілька разів тицьнув нею в темряву і переконався, що всередині нікого немає. Довго не роздумуючи, він заліз у дупло. Всередині було темно і сухо, а повітря напоєне гіркуватим запахом прілого листя.
- Ріпе, йди сюди! - покликав він.
Одним стрибком вовк опинився в дуплі і, сівши на задні лапи, одразу ж втупився в отвір, за яким уже хльостало щосили. Злива швидко пробила завісу листя, і тепер перед входом стояла суцільна пелена води, за якою неможливо було нічого розгледіти. Якесь на смерть перелякане звірятко сунулося, було, в дупло, сподіваючись сховатися від негоди, але, побачивши там дивну компанію з вовка і людини, пронизливо пискнуло і зникло так швидко, що Аргнар навіть не встиг зрозуміти, хто це був.
Посидівши трохи навпочіпки і переконавшись, що злива навіть і не збирається вщухати, Аргнар спокійно розстелив свій плащ, поклав під голову невеличку торбинку з нехитрим похідним скарбом і незворушно влігся відпочивати.
- Лягай-но і ти, друже, - запропонував він вовку, вкриваючись полою плаща. - Під монотонний шум дощу добре спиться, а він, судячи з усього, надовго...
Ріп тільки злегка смикнув вухом у відповідь. Він уважно дивився назовні, ніби чекаючи чогось. Його нерухомий силует, немов статуя, чорнів на тлі пелени дощу.
- Ну, як хочеш, - пробурмотів Аргнар, зміжуючи повіки.
Його чуйний сон тривав не довго. Прокинувся він від різкого поштовху і злого гарчання Ріпа. У ніздрі вдарив жахливий смердючий запах. Щось величезне і потворне, сопучи і глухо порикуючи, намагалося вдертися у дупло. Аргнар тільки встиг помітити перед самим обличчям товсті ікла, що відливали гнилуватою жовтизною. Навіть не встигнувши збагнути, в чому річ, і не маючи можливості як слід розмахнутися, він просто ткнув у жахливу пащу мечем. Лезо з хрускотом увійшло глибоко в глотку нападника.
Громоподібний несамовитий рик, сповнений невимовної люті, струсонув кремезний дуб до самої основи, і чудовисько вивалилося назовні, ледь не потягнувши з собою меч. Висмикнувши його з невідомого ворога, оглушений ревом Аргнар сперся спиною об протилежну стіну дупла і труснув головою. У вухах гуділо, перед очима плавали темні кола.
Зовні знову долинуло люте гарчання, якому відповіло глухувате підвивання Ріпа. Вовк вистрибнув слідом за чудовиськом, яке відвалилося від дупла, і тепер, наїжачившись і припавши до землі, завмер напроти непроханого гостя.
Струсивши з себе залишки заціпеніння, воїн одним стрибком вимахнув з укриття і став поруч із Ріпом.
Як виявилося, дощ непомітно закінчився, лише зрідка ще падали останні поодинокі краплі. Усе навколо матово поблискувало в темряві від вологи.
Істота і справді була неймовірна. У напівтемряві вона віддалено нагадувала людину величезних розмірів, що стоїть на карачках, але, мабуть, більше в ній було ведмежого. Потужна горбата спина, вкрита густою жорсткою щетиною, похилою дугою спадала до величезної злегка плескатої голови, увінчаної притиснутими до потилиці гострими вухами з пензликами на кінцях, як у рисі. Два вузьких широко посаджених ока палали якимось пекельним полум`ям, і водночас у них відчувався незвичайний розум. Ніс і губи були майже людськими, якщо не брати до уваги їхні потворні обриси. Чотири товстих, немов пні, лапи доповнювали загальний портрет невідомої істоти. Причому задні лапи були приблизно в півтора рази коротшими за передні, через що в стійці страховиська було щось огидно жаб`яче.
Спираючись на три лапи, чудовисько підняло праву передню, маючи намір завдати удару, але чомусь зволікало, немов вагаючись у нерішучості. Воно явно роздумувало про щось. По нижній відстовбурченій губі з пораненої пащі струменіла темна густа кров, збираючись біля ніг тьмяно поблискуючою калюжкою.
Тримаючи меч напоготові, Аргнар повільно підняв ліву руку долонею вперед і насторожено звернувся до істоти:
- Хто ти? Що тобі потрібно від нас?
Очі чудовиська злегка прочинилися. З-під важких складчастих повік оцінювально блиснули затягнуті кривавою поволокою очі.
Аргнар чекав, відчуваючи нервову напругу Ріпа, який завмер поруч із ним у бойовій стійці.
- Твоя смерть...
Ці слова прозвучали так несподівано, що Аргнар мимоволі здригнувся. Голос істоти був дуже низьким, утробним і... моторошно спокійним. Вона явно була впевнена у власній перевазі, хоча й чомусь зволікала з нападом. Вочевидь, її бентежив меч, що тьмяно виблискував у руці людини.
- Хто ти? - знову повторив запитання Аргнар. - Чому напав на нас, адже ми тебе не чіпали?
Істота забарилася трохи з відповіддю, а потім глухо пробурчала:
- Ти маєш померти...
Більше нічого не пояснюючи, чудовисько здибилося на задні лапи і всією своєю масою звалилося на людину і вовка, маючи намір підім`яти їх і безжально пошматувати. Але не тут-то було - Аргнар і Ріп блискавично відскочили в різні боки й одразу ж у свою чергу напали на нього з боків.
Вовк, зметнувшись на спину страховиська, впився гострими іклами в жорстку шкіру, намагаючись прогризти її.
Аргнар навскіс поперечним ударом з відтяжкою полоснув по ребрах, розрізаючи бік. Хлинула густа темна кров. Чудовисько дико заревіло і з незбагненною для його розмірів спритністю розвернулося мордою до людини, водночас люто відкинувши вовка вбік, наче дрібничку. Ударившись об стовбур дуба, Ріп схопився, було, на лапи, але тут же знесилено впав на землю і жалібно застогнав. Вочевидь, від сильного удару в нього зламалися ребра.
Аргнар залишився з чудовиськом сам на сам. Здивування і деяка початкова розгубленість зникли. Воїн бачив тепер перед собою тільки ворога - не важливо, що цей ворог був величезним і сильним, сутичка вирішить усе.
Страхіття спробувало вдарити його збоку пазуристою лапою, але людина виявилася швидшою. Вивернувшись вужем, Аргнар завдав нищівного удару, відсікаючи монстру зап`ястя. Несамовито заревівши, так, що в Аргнара заламало у вухах, страховисько кинулося на людину, не звертаючи більше жодної уваги на його меч. Засліплене дикою люттю і болем, воно трощило все на своєму шляху, змітаючи кущі і навіть молоду поросль дерев, що не встигли ще зміцніти.
Виття, тріск, хрускіт і вереск сповнили нічний ліс. Аргнар ухилявся з останніх сил, завдаючи ударів один за одним. У цій відчайдушній ситуації він не розмірковував, а повністю довірився інстинктам тренованого тіла. Здавалося, меч сам знаходив дорогу, раз по раз завдаючи чудовиську поранення. І воно не витримало. Раптово відстрибнувши назад, страховисько швидко розвернулося і кинулося навтьоки в гущавину лісу. Але колишньої спритності в ньому вже поменшало, воно спливало кров`ю, і рухи його були тепер вже не настільки стрімкими.
Аргнар кинувся слідом і, скочивши на широку спину чудовиська, з усього маху обома руками встромив меч мало не до самого руків`я біля основи потворного черепа.
Немов його підкосило, страховисько звалилося на землю, не видавши жодного звуку. Судомне тремтіння пробігло величезним потворним тулубом, пазуриста лапа востаннє розпорола землю, і чудовисько завмерло бездиханно.
Усе було скінчено.
Висмикнувши меч з тіла монстра, Аргнар старанно обтер лезо жмутом трави і повернув його в піхви. Руки воїна при цьому злегка тремтіли. Витираючи з чола піт тильною стороною долоні, Аргнар з гіркою усмішкою пробурмотів:
- Старіємо, брате, старіємо...
Тихе скиглення повернуло його до дійсності.
- Ріпе, ти де? - гукнув він вовка.
Праворуч пролунало важке хворобливе зітхання. Підійшовши до дуба, в дуплі якого вони знайшли собі такий невдалий притулок, Аргнар присів біля вовка й обережно поклав долоню йому на загривок.
Ріп дихав важко і судомно, його стрясало дрібне тремтіння. Заплющивши очі й зосередившись, Аргнар відчув, як у тілі вовка пульсує пекучий біль, джерелом якого була рвана рана на боці та зламане ребро. Аргнар ніколи раніше не випробовував свої здібності лікування на тваринах, тому не був упевнений в успіху, але вирішив спробувати.
- Потерпи трохи, - звернувся він до Ріпа. - Зараз спробую що-небудь зробити...
Насамперед Аргнар дістав із торбинки сухе листя путь-трави і старанно розтер його на долонях у порошок. Потім дбайливо обмив рану чистою водою з фляги і посипав цілющим порошком. Поки він робив приготування, Ріп терпляче лежав на боці, зсунувши повіки, і тільки зрідка дрібно здригався.
Нарешті все було готово. Аргнар поклав долоні по краях рани і зосередився, посилаючи внутрішню енергію по кінчиках пальців у тіло вовка. Легке поколювання в кінчиках пальців поступово наростало, стаючи пекучим і болючим. Але щось було не так. Його енергія не йшла в тіло вовка - не відбувалося контакту. І тоді Аргнар вирішив сам стати вовком. Він заплющив очі й уявив себе, як біжить крізь гущавину лісу. Ніч. Час полювання. Усе живе в окрузі тремтить, в жаху забившись у свої нори. Але йому байдуже до всякої дрібноти, він вистежує справжню здобич, якої вистачило б його самці з дитинчатами. Ось легкий вітерець приніс запах переляканої козулі, що причаїлася на дні яру. Безшумно і плавно прослизаючи між кущами ліщини, він кидається туди. Погоня! Серце рветься з грудей, наче птах, колючі гілки безжально б`ють по боках, але дедалі ближче й ближче втікачка... Стрибок! Передсмертний крик здобичі... Тепер буде чим поласувати молодим вовченятам. Піднявши голову до блідого диска місяця, він кинув урочистий клич перемоги.
Ріп відчув, як у його тіло стрімким потоком увірвалася цілюща сила, прояснюючи затуманену болем свідомість. Дихати одразу стало легше, в пораненому боці з`явився якийсь приємний свербіж. Несподівано поруч пролунав хрипкий із підвиванням вовчий рик. Піднявши голову, Ріп зі здивуванням втупився на людину.
Не знімаючи рук з рани вовка, Аргнар сидів, заплющивши очі і підвівши голову догори. З його губ зривалося тихе глухувате гарчання. Таким Ріп його ще ніколи не бачив. Було в цій людині щось таке незвичайне, що притягувало до нього і змушувало відчувати його своїм. Ріп так і ставився до нього, як до побратима - самотнього вовка, тільки в людській подобі.
Далі буде