Вогняна чаша
Частина №18 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Мелькор замовк. У кімнаті зависла тиша, яку Філгор побоювався порушити навіть подихом. Хвилина пролітала за хвилиною, а старець і Філгор не вимовляли жодного слова. Вражений розповіддю Мелькора, альфарець марно намагався зібрати докупи бентежні, наче перелякані птахи, думки.
Нарешті, сяк-так впоравшись із цим, Філгор здійняв на сивого старця здивовані очі й тихо прошепотів:
- Мелькоре, то ти і є той самий... Повелитель Часу?!?
- Повелителя Часу більше немає... - несподівано скрипучим голосом відповів старий. - У своєму божевіллі й гордині він ледь не зруйнував основи світобудови, і за це йому була уготована гідна кара...
- Яка? - мимоволі вирвалося у Філгора.
Але старець замість відповіді задумливо похитав головою, немов про щось беззвучно сперечаючись сам із собою, а потім підвівся з-за столу і, вказавши гостеві на канапу, суворо промовив:
- Лягай спати! Вже от-от світанок настане... Вранці я тебе збуджу. Усе!
Філгор відчув, що сперечатися і питати марно - сьогодні Мелькор не скаже більше ні слова.
Старець мовчки розстелив на лежанці постіль з тієї ж дивної трав`янистої тканини, а сам вийшов за поріг, щільно прикривши за собою двері. Робити було нічого. Хоча, схвильований розповіддю Мелькора, альфарець зовсім навіть не думав про сон, довелося влаштовуватися на ночівлю. Час і справді був пізній - навіть блідий місяць уже зник із небосхилу, зануривши Стародавній ліс у передранкову темряву.
Лежачи на спині й закинувши руки за голову, Філгор розмірковував про почуте. Мелькор не повертався, але це його чомусь не турбувало - альфарець був упевнений, що у своїх володіннях старцю нічого не загрожувало. Поступово погляд Філгора затуманився, і він поринув у м`які обійми нічної господині - солодкої дрімоти. Йому снилися світлі зелені діброви, прозорі до самого дна річки й озера та білосніжні вершини високих струнких гір. Філгор ніколи не бував у таких місцях, але чомусь був упевнений, що десь у Вальгарді мають бути або, принаймні, були такі місця. Високо в небі, гордо розкривши крила, ширяв птах - ні, не птах, це був золотистий дракон, осяяний променями яскравого сонця. Звідкись спало на думку, що це Дракон Часу... Раптово чорна тінь впала на землю, затьмаривши прозору глибину кришталевих озер. Зблякли трави й квіти. Похмуре багряне полум`я здійнялося до небес, поглинувши сонце, і гордий золотий дракон з обпаленими крилами, гнівно скрикнувши, звалився донизу...
- Прокидайся, Філгоре! - пролунав здалеку знайомий голос. - Бо весь день заспиш...
Розплющивши очі, Філгор побачив над собою стурбоване обличчя Мелькора.
- Бач, розіспався! - з удаваною суворістю пробурчав старий, але в очах його променилася добра посмішка. - Підводься, нічого мені тут лежак протоптувати...
Філгор легко схопився на ноги, немов спав не кілька годин, а цілу добу. Втоми не було ані краплини. Вибігши на галявину, він насамперед виконав кілька вправ із мечем, а потім похлюпався в чаші з джерельною водою, голосно пирхаючи від задоволення.
Повернувшись до будинку, альфарець побачив на столі тарілки з їжею і дерев`яну чашку з учорашнім іскристим напоєм. Апетит був на славу, тому він швидко впорався зі сніданком і вичікувально подивився на Мелькора.
- Ну що, готовий? - запитав його старець.
- До чого?
- До того, чого ти вже давно прагнеш.
- Але... я не розумію... - зам`явся Філгор.
- А тут і розуміти нічого! - перервав його Мелькор. - Адже ти зі своїми молодцями не дарма тут опинився, вірно? По всьому Вальгарду така смута піднялася, що й до вашого Дальнього лісу докотилася. Отже, прийшли ви сюди, щоб нечисті протистояти! Так?
Філгор тільки кивнув у відповідь.
- А щоб упоратися з цими породженнями Повелителя темряви, одних мечів та луків замало буде... Тут потрібна магія... та не проста, а бойова магія ельфів!
Філгор радісно подався вперед.
- Мелькоре, ти навчиш мене? - вигукнув він.
Але старець заперечно похитав головою і тихо відповів:
- Я тебе нічому навчити не можу, та й якби навіть міг, то все одно на це потрібні були б роки, а їх у нас немає! Ворог уже стоїть на підступах, і зволікання смерті подібне!
- Виходить, усе марно?.. - Філгор сумно похилив голову.
- Що ж це ти завчасно падаєш духом?! - сердито прикрикнув на нього Мелькор. - Хоч я тебе навчити і не можу, але ти сам здатен осягнути таємниці бойової магії! Якщо, звісно, докладеш зусиль...
Філгор з надією підвів на старця очі.
- Як же це зробити?
- А ти почекай, не поспішай. Ось зараз спершу приберемося трішки, а потім і за справу візьмемося. Поспіх - він, знаєш, тільки під час ловлі бліх потрібен...
Мелькор одним рухом спритно прибрав зі столу посуд і відніс його в комору. Після цього він попрямував до свого ліжка, на яке, судячи з недоторканої постелі, так і не приліг, і витягнув з-під нього невеличку скриньку, окутувану мідними листами у формі квіток лілії. Відкривши її, Мелькор витягнув зсередини кам`яну плиту у формі книги і поклав її на стіл.
- Ось...
- Що це? - запитав Філгор, здивовано дивлячись на камінь.
- Книга бойової магії ельфів!
- Яка ж це книга? - ще більше здивувався Філгор. - Це ж звичайнісінький камінь...
- А ти придивися уважніше, - порадив Мелькор. - Може, й побачиш щось...
Філгор з недовірою нахилився ближче до кам`яної плити і почав її ретельно розглядати з усіх боків. Формою вона дуже нагадувала товсту книгу, але й тільки.
"Можливо, це кам`яна скринька, в якій зберігається книга?" - промайнула думка. Але ніде з боків не було видно сторінок або хоча б щілини, в яку можна було б просунути ніж і спробувати відкрити. Хіба що на верхній поверхні плити проглядав якийсь неясний візерунок, що нагадував невідомі літери... Та ні, найімовірніше, це був звичайний візерунок каменю.
Філгор обережно торкнувся холодної поверхні плити рукою. У ту ж мить щось невловимо змінилося. Візерунок посвітлішав і став поступово чіткіше проявлятися, складаючись у якісь загадкові символи. Холод каменю зник, і раптово альфарець відчув під долонею шорстку поверхню шкіряної палітурки.
Не вірячи своїм очам, Філгор дивився на стіл - перед ним замість кам`яної плити лежала стародавня книга, на верхній обкладинці якої м`яко світилися хитромудрі символи.
- Я так і думав! - задоволено крекнув Мелькор. - У тобі тече кров Першороджених!
Філгор зі здивуванням подивився на старця.
- Про що ти кажеш? З чого ти це взяв?
- А хіба сам не бачиш?! - Мелькор тицьнув пальцем у фоліант. - Це Книга бойової магії ельфів. На ній закляття каменю, яке може зняти лише той, у кому тече кров Першороджених! Ти доторкнувся до кам`яної поверхні, і книга відчула в тобі того, перед ким зобов`язана розкритися.
Філгор ще раз недовірливо провів рукою по палітурці, і незрозумілі символи спалахнули вогняним блиском. Тоді альфарець обережно відкрив книгу. Сторінки були суцільно вкриті символами і якимись кресленнями.
- Що це за літери такі дивні? - задумливо пробурмотів Філгор. - Вони здаються мені знайомими, але я впевнений, що ніколи раніше не бачив їх...
Мелькор загадково усміхнувся в білосніжні вуса і, опустивши руку на плече альфарця, м`яко потріпав його.
- Хлопчику мій, ти підсвідомо відчуваєш привабливість цих літер. Насправді це ельфійські руни, і твоя кров, у якій є ельфійська, впізнала їх...
- Послухай, Мелькоре, ти весь час кажеш: ельфійська кров, ельфійська кров... але ж я не ельф! Звідки ж у мене в жилах візьметься їхня кров?
Старець лише посміхнувся і відповів запитанням на запитання:
- А хто такі альфарці, як ти гадаєш?
- Ну... наше плем`я з давніх-давен мешкає в Далекому лісі... Ми - слідопити, і деякі з нас володіють зачатками простої магії... Витоків нашого племені я не знаю, оскільки літописів не збереглося...
- Вони не могли зберегтися, тому що їх не було...
Мелькор почухав бороду, допитливо дивлячись на Філгора, який застиг в очікуванні, а потім продовжив:
- Колись давно, коли ще ельфи мешкали в цих краях, вони товаришували з людьми. Іноді деякі з ельфів-воїнів пов`язували свої долі з долями простих смертних. Від цих шлюбів народжувалися діти, які дали початок племені альфарців. Про те, звідки в твоїх жилах тече ельфійська кров, напевно, могла б розповісти твоя прапрабабуся... Але Книга бойової магії не могла помилитися! Якщо вона відкрилася під твоєю долонею, це означає, що ти гідний її пізнати...
Філгор приголомшено дивився на старця, не в змозі вимовити жодного слова. Він навіть і в думках своїх не помислював про те, що є спадкоємцем ельфів. Однак, чим же іншим можна було пояснити те, що сталося?!
- На жаль, я не вмію читати руни, - зітхнув Філгор. - Але, навіть якби й умів, то все одно на вивчення всіх премудрощів, описаних у цій книзі, знадобилося б щонайменше кілька років...
- А ти не поспішай із висновками завчасно... Спробуй читати її не очима, а внутрішнім зором - душею.
- Я не розумію...
Мелькор сів за стіл навпроти альфарця і почав терпляче пояснювати:
- Для початку поклади руки на книгу і заплющ очі. Потім спробуй відімкнутися від навколишнього. Коли відчуєш, що всі твої думки зосередилися на книжці, спробуй у неї увійти. Ну а далі - за обставинами...
Із сумнівом поклавши долоні на верхню обкладинку книги, Філгор заплющив очі й завмер в очікуванні. Поступово навколишні звуки ставали глухішими й тихішими, немов віддаляючись. У темряві почувся легкий шелест, немов весняний вітерець доторкнувся до молодого листя, а попереду спалахнув вогник. Філгор невпевнено рушив до нього. Він нічого не бачив у навколишній темряві, лише відчував під ногами якийсь м`який килим. Єдиним джерелом світла була іскорка, яка наближалася все швидше й швидше, поступово набуваючи обрисів палаючих рун, написаних на важкій кам`яній брамі.
Наблизившись впритул, Філгор побачив брамника. І хоча альфарець ніколи раніше не зустрічав таких створінь, він чомусь одразу зрозумів, що це лісовий дух. Брамник був чимось середнім між людиною і деревом. Його суворі темні очі вимогливо вп`ялися у Філгора, немов намагаючись зазирнути просто в душу. Пасма волосся, що нагадували вузьколисті пагони молодого очерету, стояли дибки, надаючи лісовому духу загрозливого вигляду. На зморшкуватій шкірі обличчя, що найбільше скидалася на кору стародавнього дуба, не здригнувся жоден м`яз, але брамник підняв руку і повільно провів долонею по палаючих рунах. Язички полум`я з жадібністю облизували його вузлуваті пальці, проте, не завдаючи шкоди.
Немов відчувши, що його запрошують зробити те саме, Філгор теж провів долонею по рунах. Він очікував відчути жар вогню, навіть біль опіку, але нічого цього не сталося. Вогонь лизнув його пальці й слухняно впав, немов песик, що визнав господаря. Руни заіскрилися кришталевим блиском, і, коли брама повільно відчинилася, Філгор ступив усередину.
Тут височіли хитромудрі будови найхимерніших, а часом і неймовірних форм. Це були стародавні піраміди і куби з темного потрісканого каменю, крізь тріщини яких пробивалися язики помаранчевого полум`я. Величезні кам`яні кулі повільно котилися вузькою світною смугою, що прямувала за небокрай. Багатогранні фігури, обтикані довгими зеленими шипами, плавали в повітрі. І ще безліч всіляких незрозумілих предметів оточували Філгора з усіх боків. У височині ковзали золотаві дракони, схожі на того, якого альфарець бачив уві сні.
Над усім цим стояв дуже низький гуркітливий звук. Коли Філгор прислухався до нього, то зрозумів, що це був голос, який читає співом якісь, здавалося, безглузді слова. Немов заворожений цим голосом, Філгор завмер на місці. Йому здалося, що всі предмети почали поступово прискорювати свій рух. Одночасно з цим голос став підвищуватися, набуваючи звичайного людського тембру.
Усе навколо оберталося швидше й швидше. Голос невпинно підвищувався і прискорювався, поки не перетворився на тонкий пронизливий вереск. Обертання предметів злилося в блискучу сферу, яка замкнула в собі альфарця. Несподівано вона вибухнула сліпучими розпеченими бризками, що впилися у Філгора, і він закричав від нестерпного болю, провалюючись у палаючу прірву...
Відчуваючи ниючу ломоту в понівеченому тілі, Філгор насилу розліпив важкі повіки. За вікном було темно, вочевидь, уже прийшла ніч. У кімнаті палахкотіли світильники. У вухах усе ще стояв нестерпний вереск, голова розколювалася від болю. Обережно повертаючи голову набік, альфарець виявив, що лежить на ліжку Мелькора. Сам старець щось робив біля столу.
Почувши слабкий стогін, Мелькор озирнувся і привітно посміхнувся:
- Прийшов до тями? Ну, не хвилюйся, зараз усе мине...
Він узяв зі столу великий кухоль і підніс його до губ Філгора.
- Випий, це допоможе тобі відновити сили.
Філгор слабкою рукою взяв кухоль і почав пити іскристий напій, відчуваючи, як сили знову повертаються до нього. У голові вияснилося, шум у вухах почав зникати. Усе ще побоюючись стрімких рухів, альфарець сів на край ліжка й поставив ноги на підлогу.
- Що це було, Мелькоре? - запитав він. - І чому в мене нічого не вийшло з Книгою бойової магії.
- А з чого ти взяв, що не вийшло?
- Тому що я не зрозумів жодного слова... - з гіркотою відповів Філгор. - Я взагалі нічого не зрозумів і не запам`ятав навіть те, що бачив - у пам`яті лишилися лише якісь неясні уривчасті видіння...
Слухаючи альфарця, Мелькор кивав головою, а на губах його грала задоволена посмішка. Коли Філгор замовк, старець хитро примружився і промовив:
- Насправді ти пройшов навчання і, як мені здається, досить успішно... принаймні книга знову перетворилася на кам`яну плиту. Це свідчить про те, що навчання завершено.
На столі лежала книга, точніше там знову лежала сіра кам`яна плита, що лише за формою нагадувала книгу. Руни зникли, і тепер поверхня матово відблискувала, як звичайний шліфований камінь.
Філгор із недовірою перевів погляд на усміхненого старця.
- Чому ж я нічого не пам`ятаю? - запитав він.
- Тому що знання увійшли в тебе відразу, і ти ще не можеш свідомо користуватися ними. Але повір мені: в необхідний момент ти зробиш усе так, як потрібно.
Із цими словами Мелькор попрямував до дверей.
- Почекай! - гукнув його Філгор. - А як же...
Але він не встиг закінчити своє запитання, бо Мелькор несподівано стрімко обернувся і жбурнув щось в альфарця. Подальше відбулося настільки стрімко, що Філгор навіть не встиг зрозуміти. Його рука смикнулася вгору, пальці самі собою склалися в якусь хитромудру фігуру і розвернулися назустріч камінцю. Пролунав сухий тріск, і на підлогу кімнати впала дрібна кам`яна крихта.
Філгор з подивом дивився то на цю крихту, то на старця, не розуміючи, що сталося. Нарешті на його обличчі з`явилася невпевнена посмішка.
- Тепер зрозумів?! - посміхнувся Мелькор. - Якби ти знав заздалегідь, то, можливо, у тебе нічого не вийшло б через сумніви. Натомість тепер ти переконався, що таємниці бойової магії ельфів уже в тобі, і вони не зрадять у потрібний момент...
Зібравши пізню вечерю, Мелькор і Філгор сіли за стіл. Вони розмовляли майже до самого ранку. Багато цікавого повідав старець про давно минулі дні, про часи розквіту Малурії, про легендарного короля - Елабора Світлоликого. Розмовляли і про тих створінь, що збирали свою силу в Загубленому краї, про чорних жерців із замор`я.
Філгор розповів про своє видіння, в якому йому примарився лицар у срібних обладунках, супроводжуваний незвичайним вовком. Своєю чергою Мелькор розтлумачив альфарцю його видіння, а заразом і розповів про те, що таємничий лицар - відомий вальгардський мечник Аргнар, на прізвисько Мандрівник...
Відпочинок був недовгим. На світанку Мелькор провів Філгора швидкісною стежкою до лісового селища, в якому кілька днів тому відбулася битва з чудовиськом.
Розпрощавшись на узліссі, Мелькор і Філгор обійнялися, як старі друзі. З якихось обставин старець намагався не з`являтися в селищі. Вочевидь, він сам себе присудив до добровільного вигнання. І, хоча Мелькор і відмовлявся, але Філгор був упевнений, що легендарний Повелитель Часу і Мелькор - одна й та сама особа. Найвидатніший маг минулих століть обрав для себе як покарання відлюдництво і з`являвся поблизу поселень лише в разі крайньої небезпеки для їхніх мешканців.
Відпочилий загін альфарців вирушив у похід до Охоронних пагорбів, де, за пророцтвом Філгора, мала відбутися зустріч із Мандрівником. Попереду був довгий шлях.
* * *
Аргнар обережно рухався по самому краю зрадницького сланцевого осипу. Дрібні камінчики з тихим шурхотом осипалися униз, погрожуючи в будь-яку секунду викликати лавину.
Ріп залишився охороняти стежку біля розвилки. Там стояла тиша, і Аргнар був спокійний, він знав, що вовк не пропустить нікого, принаймні без шуму. За час спільних поневірянь землями Вальгарда він жодного разу не підвів Аргнара.
Одноокий з Мурідом чекали на їхнє повернення в похідному таборі, який облаштували на східному схилі Охоронних пагорбів. Місце там було пустельне, Обхідний шлях пролягав далеко - ліг за двадцять, тож ніхто з випадкових подорожніх не міг тут з`явитися. За теперішніх часів до Охоронних пагорбів і пирогом нікого не підманити, особливо після таємничої й моторошної події з усіма мешканцями замку шляхетного барона Греттіра.
Гілбер намагався піти в розвідку разом із Мандрівником, але той м`яко відмовив. По-перше, Муріда не можна було залишати без нагляду, а по-друге, відважний Гілбер попри всі свої чесноти був занадто гучним, а в розвідувальній вилазці це нікуди не годилося. Крім того, потрібно подбати про коней і приготувати вечерю.
Сухий ліс зберігав тривожне мовчання. Ніщо не рухалося, навіть слабкий вітерець не ворушив висохле колосся трави. Лише далеко внизу, біля самого підніжжя Охоронних пагорбів ліниво й беззвучно клубочився непроникний густий туман. Він здавався живим - повільно спучуючись важкими клубами, туман чіплявся за гілки понівечених дерев, наче намагаючись підтягнутися на них і піднятися вище по схилу, але щоразу знесилено опадав і знову починав усе спочатку. У цих судомних рухах відчувалася якась неосмислена цілеспрямованість, немов якесь неповоротке чудовисько намагалося вибратися зі свого притулку на простір, але під тягарем власної ваги не могло подолати перешкоду.
Так, тут явно відчувалася незрима присутність магічних, а точніше - чаклунських сил і, судячи з усього, вельми могутніх. Адже не дарма в окрузі не було чутно пташиних голосів, навіть миші-польовки й ті не снували в сухій траві.
Аргнар зупинився, відчувши попереду неясну загрозу. Перстень - подарунок Одноокого відчутно потеплішав, а це була вірна ознака наближення чогось, пов`язаного з темними силами. Затамувавши подих, Аргнар старанно вслухався, але жодного звуку не доносилося звідти, куди він прямував, хоча щось там явно було. Зате ззаду пролунало приглушене гарчання Ріпа, потім тріск гілок і крижане виття якоїсь істоти.
Не роздумуючи, Аргнар кинувся назад, прагнучи встигнути на допомогу вовку. Він не знав, з ким або з чим схопився Ріп, але був твердо впевнений, що біля розвилки сталося зіткнення з невідомим ворогом. І якщо Ріп порушив мовчання, то на це були вагомі причини.
Величезна багатонога істота, що віддалено нагадувала гігантську стоногу, виперла на середину стежки і, втупившись у вовка чотирма жмутами фасеткових очей, повільно рушила до нього, на ходу висуваючи з міжпластинчастих складок суглобові лапи, які закінчувалися вузькими зубчастими клешнями. Це кошмарне створіння, вкрите короткою жорсткою щетиною, навіть ні на мить не зупинилося, щоб оцінити ймовірного супротивника. Воно просто перло на нього всією своєю масою, і вовк в останню мить усе ж відстрибнув убік. Ухилившись від клацнувших клешень, він стрибнув на спину супротивника і спробував вгризтися йому в потилицю. Але ікла лише ковзнули по пластинчастому панциру, зрізуючи буру щетину. Стонога несподівано спритно розвернулася, ледь не схопивши однією з клешень Ріпа, але в цей момент приспів Аргнар. Він з усієї сили вдарив мечем, прагнучи влучити в те місце, де голова моторошного створіння мала з`єднуватися з тулубом.
Хоч би якою була міцність хітинового панцира чудовиська, але Шер пропоров його, немов звичайне грубе полотно. Потворна голова відвалилася вбік, судорожно смикаючи щелепами, але тулуб, здавалося, продовжував жити власним життям. Він рухався прямо на вовка, немов бачив його. Ріп стрибнув ліворуч, і обезголовлене чудовисько, не звертаючи уваги на людину, повернуло за вовком - це було неймовірно.
Аргнар знову завдав нищівного удару, майже розваливши багатоногу істоту навпіл, але й тоді вона все ще намагалася дотягнутися до супротивника, безглуздо клацаючи клешнями на всі боки. Здивований Аргнар завбачливо відступив убік, щоб не потрапити під удар. Він зупинився, спостерігаючи за неймовірною істотою. Ріп сів, було, біля його ніг, але несподівано швидко закрутив головою на всі боки й хрипко загарчав. Шерсть на його загривку стала дибки.
І тут з усіх боків полізли тварюки - одна неймовірніша за іншу: якісь роздуті шкіряні мішки зі звивистими щупальцями, крабоподібні створіння на кінських ногах, ящероподібні двоногі виродки... Їм не було видно кінця. Усе це страхітливе сонмище одночасно поперло на Аргнара і Ріпа, охопивши їх смертельним кільцем, у якому не було ані найменшої шпаринки. Хоч би якою була міць Шера і спритність Аргнара, встояти проти цього сонмища моторошних створінь було просто неможливо. Уже розуміючи безперспективність битви, Аргнар двома руками перехопив руків`я меча, готуючись якнайдорожче продати своє життя і життя бойового товариша.
Ріп стиснувся як пружина і стрибнув на величезну жабу з кривими іклами в широкій пащі. Але ще до того, як він долетів до мети, дві стріли простромили обидва опуклих ока чудовиська, і воно з оглушливим вереском заметалося, чавлячи й калічачи інших дрібніших монстрів.
Разячи мечем праворуч і ліворуч, Аргнар краєм ока помітив якихось людей, що з`явилися позаду чудовиськ. Вони напали на монстрів мовчки, і ті не відразу встигли збагнути, що сталося. А коли чудовиська все ж усвідомили, що з`явився новий супротивник, справу було вже практично зроблено - основну масу моторошних створінь було вбито, а тих небагатьох, котрі ще лишалися живими, невідомі воїни взяли в кільце і добивали з луків та арбалетів.
Аргнар повільно опустив меч і озирнувся на всі боки. Ріп стояв трохи віддалік, уважно спостерігаючи за незнайомцями, які довершували побоїще. Один із них щось сказав своїм товаришам і попрямував до Аргнара.
Ріп спершу, було, застережливо рикнув на нього, але одразу якось зніяковіло замовк і опустився на землю, хоча насторожених очей із незнайомця не зводив.
- Спасибі за допомогу, - просто сказав Аргнар, простягаючи незнайомцеві долоню. - Якби не ви, то нас би вже не було в живих...
Стрункий воїн відповів рукостисканням і, уважно дивлячись в очі Аргнару, запитав:
- Ти ж Мандрівник, чи не так?
- Так, але вибач, незнайомцю, звідки ти мене знаєш, якщо ми з тобою раніше ніколи не зустрічалися?
- Не зустрічалися, це правда, але зустріч наша не випадкова.
Аргнар здивовано підкинув брову. Найменше він очікував допомоги від будь-кого в цей момент, а тим більше не очікував зустрічі з людьми в гиблому Сухому лісі.
- Хто ти? - запитав він незнайомця.
- Філгор... я керую цим загоном.
- Альфарець, судячи з імені? - ще більше здивувався Аргнар. - Яким вітром занесло вас у ці безлюдні краї?
- Ми шукали саме тебе, - відповів Філгор. - Я використав деякі магічні заклинання мого племені, щоб визначити твоє місцезнаходження, а коли ми прийшли сюди, то знайшли твої сліди на східному схилі Охоронних пагорбів. Ці сліди вели в Загублений край. Ми пішли по них і, на щастя, вчасно встигли. До речі, там унизу розташований невеликий табір, у якому перебувають коні та двоє чоловіків. Як я розумію, це твої супутники?
- Вони чекають мого повернення.
- Добре, що ми не попрямували до табору, а одразу пішли твоїми слідами - встигли в самий розпал!
- Так, якби не ви...
Аргнар похмуро подивився на втикані стрілами туші моторошних чудовиськ і хитнув головою.
- Як би там не було - відтепер я твій боржник! - вимовив він. - Але навіщо ви мене шукали?
- Про це ми поговоримо трохи пізніше, але повір: ми прийшли сюди не просто так - ми хочемо допомогти тобі звільнити землі Вальгарда від лиха.
- Гаразд, - вирішив Аргнар. - Оскільки сьогодні вже все одно толку не буде, то краще повернемося до табору. Скоро вечір, а мені йти далі на берег Межиріччя нічною темрявою не дуже хочеться. Та й поспілкуватися нам, судячи з усього, є про що.
На тому й вирішили. Зібравши стріли і перевіривши околиці на той випадок, якщо раптом десь там причаїлися інші чудовиська, загін альфарців разом з Аргнаром і Ріпом, який, проте, намагався триматися трохи осторонь, вирушили до табору.
Аргнар кинув через плече останній погляд на рвану лисину в завісі сивого туману, що вкривав загадкову долину Межиріччя. Там, десь за три ліги в розривах виднілася каламутна поверхня свинцево-сірого Мертвого озера. Навіть легкі брижі не бентежили його похмуру гладь, немов і вітер побоювався залітати в ці краї.
Пологий узвіз від сідловини міжгір`я йшов до східного підніжжя Охоронних пагорбів, біля якого розташувалися табором Одноокий і Мурід. Дивлячись з-під долоні на невідомий загін, що наближався з боку Загубленого краю, Одноокий кинув стривожений погляд на чаклуна, який і сам із зацікавленням витріщався на тих, хто наближався, і потягнувся, було, за зброєю. Але помітивши, що Мандрівник спокійно йде попереду поруч зі струнким воїном в одязі слідопитів північного узбережжя, трохи заспокоївся, хоча непомітним рухом перевірив, чи легко виймається з піхов меч.
Першим підійшов вовк. Проходячи повз багаття, біля якого влаштувався Мурід, Ріп недобро поглянув на нього і глухо рикнув.
- Бачиш, і вовк теж тебе не любить! - криво посміхнувся Одноокий. - Навіть тварина відчуває твоє гниле нутро. Ех, якби моя воля...
Але він не закінчив, бо якраз у цей час підійшли новоприбулі. Одноокий повернувся до них, не помітивши, як злісно блиснули з-під насуплених брів очі колишнього узурпатора.
- Знайомтеся, - відрекомендував прибулих Аргнар. - Це - Філгор і його товариші. Вони врятували нас із Ріпом у Сухому лісі від тварюк, що прийшли з Межиріччя... а це - Ґілбер, на прізвисько Одноокий.
- А хто той, інший гідний чоловік, що сидить біля багаття? - поцікавився Філгор, кивнувши в бік Муріда, який схилив голову і спостерігав за тим, що відбувається, з підлоба.
- Гм... гідний... - Аргнар із сумнівом хитнув головою, немов відганяючи якісь настирливі думки. - Це колишній радник герцога, колишній придворний чарівник і колишній самозванець-узурпатор - Мурід! Чув про такого?
Філгор розгублено подивився на пониклого Муріда, а потім на Мандрівника - чи не жартує він. Ні, Мандрівник виглядав серйозним.
- Чув, звичайно ж... - обережно відповів альфарець. - Чутка про нього дійшла і до наших країв. Але скажи мені: що тут робить ця людина? Як він опинився разом із тобою?
- Це довга історія, - відповів Аргнар. - А в двох словах можу відповісти: Мурід сам став жертвою власних інтриг. Він підготував вторгнення чау-гарців, здійснив державний заколот, уклав ганебний союз між Форваном і його споконвічним ворогом - королівством Ерденех. Але чорні жерці більше не потребують його послуг і тому відіслали Муріда та герцога Хедміра з сином до Загубленого краю... На Малурійському тракті Одноокий із товаришами перебив чорноплащників та визволив законного правителя Форвана. А Муріда хотіли повісити на придорожньому дереві, та він, хитра тварюка, викрутився, пообіцявши відкрити таємні задуми жерців Повелителя темряви. Ось так він і опинився в нашому загоні... А що привело сюди вас, і чому ви шукали саме мене?
- Судячи з усього, ми тут з тієї ж причини, що й ти, - ухильно відповів Філгор. - А чому шукали тебе... про це поговоримо трохи пізніше.
- Як знаєш... - знизав плечима Аргнар. - У такому разі час вечеряти. Скоро сонце сяде, а палити багаття в цій місцевості вночі, чесно кажучи, мені чомусь не дуже хочеться.
Дичини в цих місцях не було - уся живність, немов відчуваючи згубність Загубленого краю, давним-давно пішла з довкілля подалі. Тому на полювання годі було й розраховувати. Але альфарці принесли з собою косулю, яку підстрелили днем раніше. Головні в багатті, завдяки старанням Одноокого, дихали жаром. Оброблену тушу поставили на рожен, і через деякий час табором поплив смачний запах смаженої дичини.
Міднувато-тьмяний диск сонця висів уже над самими верхівками млявих голих пагорбів, занурених у летаргічну сплячку. Ось-ось він мав остаточно сховатися за гребенем, поступаючись своїм місцем на небосхилі нічному господареві. Навколо панувала млява порожнеча, яку не порушував жоден звук, крім тих, що лунали в таборі.
Сівши трохи осторонь від інших на каменях, Аргнар і Філгор завели неквапливу бесіду. Несвідомо підкоряючись інтуїції, Аргнар в основних рисах розповів альфарцю майже все про те, що з ним відбувалося останнім часом, а також про злісні задуми чорних жерців. Наостанок він поділився своїми власними планами. Промовчав лише про те, що вважав суто особистим, потаємним.
Зі свого боку Філгор повідав йому свою історію і поділився тими знаннями, які отримав від Мелькора.
Поки вони розмовляли, приспіла вечеря. Розташувавшись навколо вогнища, яке вже почало посмикуватися попелом, усі приступили до трапези. По колу пустили кілька фляг, наповнених легким червоним вином, кожен ковток якого, здавалося, підбадьорював і повертав сили.
Отримавши свій шматок смаженої дичини, Мурід мовчки відійшов убік і влаштувався на невеликому п`ятачку землі, немов кільцем, оточеному невисокими каменями. Він сидів, методично пережовуючи м`ясо, і невідривно дивився в одну точку, лише зрідка кидаючи насторожені погляди в бік альфарців.
Після вечері виставили вартових, і дехто вже почав готуватися до сну.
Альфарці жартували, про щось розмовляючи між собою і перевіряючи за звичкою зброю, тому що завтра вирішено було зробити обережну розвідувальну вилазку в Малурію.
Життєрадісний Гілбер уже шкірив зуби в оточенні альфарських слідопитів, розповідаючи чергову байку з армійського життя - він завжди вмів знаходити компанію.
Аргнар приліг осторонь на дорожньому плащі й прикрив очі.
Ріп, наче тінь, ковзнувши табором, зник за камінням - вочевидь, вирушив кудись у своїх вовчих справах.
Сидячи на пласкому сірому камені по інший бік багаття, Філгор крадькома спостерігав за Мурідом. Щось у поведінці колишнього радника непокоїло альфарця, не давало йому спокою. Начебто Мурід нічого не робив, а навпаки - прикидався абсолютно байдужим до того, що відбувалося навколо нього, але Філгор знав, що це облуда. Він відчував задушливі хвилі злості, що йшли від думок чародія.
Дуже обережно, щоб не злякати Муріда, який теж був знайомий з магією не з чуток, Філгор створив закляття проникнення в чужі думки і почав слухати.
Спочатку це було всього лише якесь нерозбірливе бурмотіння. Але поступово заклинання стало набирати силу, і думки колишнього чародія почали лунати чіткіше.
"Як же так? Звідки взялися ці ненависні альфарці, і навіщо вони тут?! Вони мені можуть зіпсувати всі плани... Особливо цей їхній ватажок... бач, як очима-то нишпорить! Одне слово - ельфійський виродок... Ну, нічого, мені б тільки заманити Мандрівника одного у фортецю Асдар або в будь-яке інше затишне місце, де ніхто не завадить... Так, щоб ми залишилися з ним віч-на-віч. Лише один влучний удар кинджалом під лопатку - і перстень буде мій, а я вже знаю, як з ним вчинити... Тоді ані жерці Ярида, ані ніхто інший мені не будуть страшні... Рано, ох, рано списали вони мене зі своїх рахунків!"
Не стримавшись, Філгор з явною огидою подивився прямо на Муріда, і той відразу запідозрив щось недобре. У його маленьких оченятах промайнув переляк, і Мурід негайно перевів погляд на землю, немов знайшовши там щось вельми цікаве. Але це було лише удавання. Філгор продовжував чітко чути всі його думки.
"І чого цей альфарець так на мене вилупився, немов думки мої читає? А що, як і справді... читає?!"
Філгор відчув швидко кинуте чародієм перевірочне закляття, але вже не встиг закрити свою підсвідомість, і зрозумів, що Мурід виявив його присутність у своїх думках. Негайно виникла каламутна непроникна стіна - підступний чарівник зрозумів свою помилку і миттєво поставив захист. Однак зовні він не подав виду, продовжуючи щось зосереджено розглядати біля своїх ніг на землі.
Удавано потягнувшись, Філгор підвівся зі свого місця і підійшов до одного з альфарців, який полірував на точильному камені накінечники арбалетних стріл. Перекинувшись із ним кількома нічого не значущими фразами й обережно скосивши око в бік чародія, що залишився біля багаття, Філгор не помітив нічого підозрілого. Найімовірніше навпаки: Мурід начебто заспокоївся і вже влаштувався відпочивати на маленькому п`ятачку між камінням, накрившись із головою плащем. Тоді альфарець зробив крок до Аргнара і, присівши навпочіпки, обережно доторкнувся до плеча сплячого воїна.
Немов і не спав - Мандрівник миттєво сів і насторожено глянув на Філгора.
- Що сталося?
- Поки що нічого, - відповів альфарець. - Але може статися...
- Кажи ясніше! - попросив Мандрівник. - У чому справа?
Філгор мовчки тицьнув пальцем у бік мурідової лежки.
- Ти щось помітив підозріле? - насторожився Мандрівник.
- Мені вдалося підслухати думки Муріда. - пошепки відповів альфарець. - Цей лиходій замишляє згубити тебе і навіщось заволодіти перснем, який ти носиш на пальці. Якщо я правильно зрозумів, цей перстень не простий...
При цих словах Філгор уважно подивився на перстень і здригнувся від несподіванки, він одразу впізнав за описом Мелькора легендарне Драконяче око. Від природи чутливий до магії, альфарець вловив у глибині каменю якийсь повільний рух, не помітний для звичайного ока.
- Так ось воно в чому справа! - прошепотів приголомшений Філгор. - Це ж...
Але Аргнар не дав йому закінчити, поглядом наказавши мовчати.
- Я знаю. Але зовсім не обов`язково, щоб про це знали всі. - сказав він. - А з Мурідом ми зараз поспілкуємось...
Аргнар легко підвівся на ноги і зробив крок до сплячого чародія. Вийнявши кинджал із піхов, Філгор пішов за ним.
Плащ Муріда височів над камінням безформним горбом. З-під нього не долинало жодного звуку.
- Зачаївся мерзотник! - вимовив Аргнар, нахиляючись і одним рухом зриваючи з Муріда плащ.
Під плащем нікого не було. Замість грузного тіла чародія на землі лежало зібране в купу каміння і польовий мішок із теплими речами. Сам чарівник зник, немов провалився крізь землю.
Зацікавившись тим, що відбувається, Одноокий підійшов ближче і здивовано втупився на купу каміння.
- А куди поділася ця гидота? - розгублено пробурмотів здоровань. - Зовсім нещодавно я його бачив на цьому самому місці...
- Втік... - відповів Аргнар. - Філгору вдалося поринути в його чорні задуми, і, судячи з усього, чаклун зрозумів, що його викрили, та вирішив утекти.
- Ех, казав же я, що треба було його повісити на першій-ліпшій осиці, а ще краще - посадити на кіл! - з жалем вигукнув Одноокий. - Однак ще не пізно все виправити. Він не міг далеко втекти - кругом голий степ, а попереду Загублений край...
Швидко озирнувшись на боки, всі дружно подивилися на схил Охоронних пагорбів.
- Ось він! - вигукнув Гілбер. - У мене хоч і залишилося всього одне око, але цього виродка я і під землею розшукаю!
На тлі вечірнього неба, на якому вже несміливо розквітли перші ранні зірки, чітко вимальовувалася темна постать людини, яка квапливо піднімалася вгору схилом до сідловини міжгорбища. Озирнувшись униз, він побачив, що його втечу вже помітили, і ще швидше поліз уперед.
- Брешеш, гад! Не втечеш! - прогарчав Одноокий і, вихопивши меча, кинувся навздогін.
Мандрівник і Філгор побігли за ним. Ще не зрозумівши, що сталося, відпочиваючі альфарці схопилися на ноги і теж приєдналися до погоні, на ходу готуючи до стрільби луки й арбалети.
Тим часом Мурід уже піднявся нагору, ще раз озирнувся і, зі зловісною усмішкою погрозивши кулаком переслідувачам, зник по той бік Охоронних пагорбів.
Першим вибігши нагору, Одноокий заскреготав у люті зубами - Мурід був уже далеко внизу. Ледь не стрімголов скотившись західним схилом до межі Сухого лісу, чародій із тріском вломився в чагарник, залишаючи на зламаних гілках клапті свого одягу.
- Стій! - вигукнув Аргнар, утримуючи за руку Одноокого, який вже збирався бігти вниз. - Лізти вечірньої пори в Сухий ліс не найкраще рішення...
- Так адже втече ж! - заревів здоровань. - Як пити дати, втече! Треба його зловити й повісити!
- Нехай іде, - відповів Аргнар. - Що він може нам зробити? Та й куди йому йти, на ніч глядячи? Напевно Мурід зачаїться десь у чагарнику до ранку, а завтра ми його знайдемо. Я не хочу даремно ризикувати життями всього загону...
- Вибач мені, Мандрівнику, - перервав його підбігший Філгор. - Але твій приятель має рацію. Якщо Мурід дістанеться палацу Повелителя темряви, то зможе розповісти про тебе і про Драконяче око, а заодно про всі плани, пов`язані з походом по Вогняну чашу...
- Що ти в такому разі пропонуєш?
- Ми підемо слідами Муріда і відшукаємо його.
Після хвилинного роздуму Аргнар рішуче змахнув рукою.
- Будь по-вашому!
Альфарці-слідопити попрямували вниз.
Зламані гілки сухого чагарнику чітко вказували напрямок, у якому зник утікач. Але, минувши колючі зарості, воїни опинилися серед понівечених сухих дерев, покритих зморшкуватими лахміттям напівзгнилої кори. Чагарник закінчився, а під ногами була лише потріскана земля, на якій сліди не відбивалися.
Але альфарці не дарма славилися наймайстернішими слідопитами Вальгарда. Розсипавшись на всі боки, вони швидко відшукали сліди за непомітними простому оку прикметами. Переслідування відновилося.
Сутінки стрімко густішали. Ось-ось на землю мала впасти темрява. Скручені, понівечені останньою передсмертною мукою, мертві дерева перекривали шлях, немов допомагаючи втікачеві. Звідкись з`явилися поки що рідкісні клапті каламутно-білястого туману, що повільно стелився над самою землею, жадібно чіпляючись за ноги переслідувачів. Поступово цих клаптів ставало дедалі більше. Туман густішав і піднімався вище.
Аргнар уже вирішив, було, припинити переслідування і повертатися в табір, коли почув попереду переляканий тупіт. Хтось, не розбираючи дороги, в паніці ломився крізь Сухий ліс.
Це було те саме згубне місце, де Мерглу і його загін, що вирушили на пошуки легендарних скарбів Загубленого краю, потрапили до лап чудовиськ Повелителя темряви і згинули всі до єдиного. Але про це переслідувачі не знали.
Аргнар кинувся в туман на звук. За ним біг Одноокий і ще кілька альфарців. Незабаром попереду в білястій пелені замаячив темний силует спини. Це був Мурід. Постійно озираючись через плече, він, ледь не підвиваючи від переляку, мчав уперед, не розбираючи дороги.
Несподівано мертвий сухостій скінчився, і переслідувачі, вибігши на відкритий простір, зупинилися, як укопані.
За кілька десятків кроків перед ними стояв Мурід. Але цього разу він не був зляканий. Навпаки - чарівник дивився на своїх переслідувачів із нахабною тріумфальною усмішкою. А за ним... за ним мовчазно застигла темна стіна служників Повелителя темряви. У єдиному строю стояли темні постаті, схожі на потворних людей, горбаті ящери на шести лапах, якісь і зовсім немислимі створіння з клубками щупалець, що повільно звивалися, і багато інших чудовиськ, яких і описати неможливо.
Скільки їх насправді, відповісти було важко, бо зі стіни каламутного туману виступали тільки перші ряди ворожого війська, а далі все ховалося в білястій завісі.
- Матінко моя! - тільки й зміг видихнути Одноокий, здивовано витріщаючись на досі небачених створінь.
Філгор же без довгих роздумів підняв лук і вистрілив у чародія, цілячись у його гниле серце. Однак стріла не долетіла, переломившись об невидимий щит.
- Ха-ха... - уїдливо промовив Мурід. - Що, не очікував, ельфійський виродку?! На цій землі сила Чорного каменю захистить мене від будь-якої зброї і, до речі, від твоєї магії!
З цими словами він підняв над головою амулет у вигляді черепа з чорним каменем у лобі, що вишкірився в кровожерливій усмішці. Потім чаклун перевів погляд на Аргнара і звернувся до нього:
- А ти, Мандрівнику, міг би посісти цілком гідне місце в лавах слуг Повелителя, але я знаю, що ти вибрав інший шлях і не звернеш з нього - ти сподіваєшся врятувати нікчемних людинок цього світу. Шкода... але я нічим не можу тобі допомогти, ти сам зробив свій вибір!
Мурід картинно простягнув руку в напрямку альфарців і наказав:
- Взяти їх, і бажано живими! Гадаю, що нашому Повелителю сподобаються такі подарунки - найкращий меч Вальгарда і нащадки ельфів. Він потішиться їхніми тлінними тілами і кволими душеньками...
Темна маса ворожого воїнства хитнулася вперед. Альфарці разом дали залп із луків і арбалетів, цілячись у Муріда. Але він пропав даремно, бо всі стріли пішли криво і навскіс, вражаючи тварюк з армії Темряви, але жодна з них не долетіла до Муріда, який стояв, схрестивши руки і зловтішно посміхаючись.
- Нам потрібно відходити! - крикнув Філгор. - Занадто багато тварюк, з якими ми не зможемо впоратися, тому що нас мало. До того ж ми нічого не можемо зробити з Мурідом, вочевидь, йому й справді допомагає чаклунський амулет!
Уже розуміючи всю нерозумність їхньої спроби, Аргнар почав задкувати, відбиваючись мечем від чудовиськ, що насідали з усіх боків. І тут сталося зовсім несподіване - у лавах супротивників стрімко промайнула сіра тінь і кинулася просто на груди Муріда.
Це був Ріп. Повернувшись до табору зі своєї безрезультатної вилазки в степ, він знайшов лише кілька стривожених альфарців, які охороняли стоянку. Тоді, недовго думаючи, вовк вирушив слідами Аргнара і встиг у самий розпал.
Ніким не помічений, Ріп прошмигнув під лапами монстрів і стрибнув на груди чорного чародія, який не очікував нападу. Вовкові давно вже не подобався Мурід, мало того, десь підсвідомо він відчував до чародія ненависть, дуже схожу з тією, яку він відчував до рудих карликів Оманливих гір.
Ікла вовка з хрускотом увійшли в горло Муріда і вирвали його.
Хрипко булькнувши і так ще й не усвідомивши того, що сталося, колишній узурпатор із безглуздим виразом очей повільно осів, завалився набік і впав на землю. Кілька разів судомно смикнувшись, його тіло востаннє вигнулося дугою і завмерло без рухів. Так безславно і нікчемно закінчив свій темний шлях по життю Мурід.
Кілька монстрів кинулося до вовка, але він уже відскочив убік і, вивертаючись вужем, прослизнув під лапами неповоротких чудовиськ.
- Справу зроблено! - вигукнув Філгор.
Він відбивався від чудовиськ, що насідали на нього з двох боків, мечем. У такій тісноті стріли були марні, та й часу на перезарядку арбалетів теж не залишалося, тому всі альфарці билися мечами. Деякі зі слідопитів уже дістали поранення. Так не могло довго тривати. Прислужників Повелителя темряви було надто багато, а з білястого туману виступали їхні нові ряди. Чудовиська тіснили альфарців, які ледве стримували їхній наступ.
- Тікаймо, поки ці тварюки не обійшли нас із боків! - вигукнув Аргнар, відсікаючи щупальця чергового головоногого чудовиська.
Філгор видав якийсь умовний свист, і альфарці одночасно відскочили назад. Негайно вони взялися за луки і зустріли монстрів, що кинулися за ними навздогін, дружним залпом. Передні туші, утикані стрілами, як їжаки голками, повалилися на землю, утворивши завал. На якусь мить це затримало переслідувачів.
- Біжимо! - крикнув Філгор.
Скориставшись збентеженням ворогів, альфарці кинулися в змертвілі хащі Сухого лісу, прагнучи відірватися від погоні й швидше дістатися сідловини Охоронних пагорбів. Позаду них з гучним тріском, супроводжуваним низьким хрипким риком, пробивалися крізь сухостій розлючені чудовиська.
Блідий бляклий місяць заливав хворобливим кольором землю, відкидаючи від стовбурів дерев примарні криві тіні. Заволока липкого туману, немов жива, чіплялася за ноги, забивалася в легені, заважаючи дихати. Підніматися косогором, усіяним камінням, і петляти серед понівечених сухих дерев, постійно озираючись назад і стріляючи в найзавзятіших переслідувачів, було непросто. Слідом утікачам з мерзенним шипінням і поклацуванням летіли білясті канати липкого павутиння. Але сухі дерева заважали переслідувачам так само, як і альфарцям.
- Нам потрібно буде відразу залишати табір. - прохрипів на ходу Аргнар. - Ці тварюки не залишать нас у спокої...
- Я відправлю кого-небудь уперед, щоб попередити товаришів, які залишилися в таборі. - відгукнувся Філгор.
Він щось крикнув на ходу одному зі слідопитів і той, закинувши лук за плече, додавав ходу і незабаром зник далеко попереду.
Нарешті Сухий ліс закінчився, а разом із ним і каламутний туман. Він немов не наважувався виповзати на відкритий простір. Збігши на вершину пагорба, альфарці розтягнулися в ланцюг і виготовили для стрільби луки.
У похмурій пелені між деревами рухалися неясні потворні силуети. Чулося глухе бурчання, загрозливе шипіння і прицмокування, але за межі мутно-білої стіни ніхто не виходив. Філгор на слух випустив у туман стрілу - у відповідь пролунав несамовитий вереск, і тупий удар туші, що впала на землю. Пущена навмання стріла знайшла свою ціль. Однак і після цього ніхто з чудовиськ не з`явився, вони лише вибухнули огидними зойками.
Обережно відступивши за гребінь, усі кинулися бігом униз. Посланий уперед слідопит вже попередив товаришів, які, втім, і самі чули шалені воплі, що лунали з-за Охоронних пагорбів. Альфарці закінчували згортати табір.
Вирішено було вирушати одразу і не вздовж пагорбів, з-за яких будь-якої миті могла хлинути орда тварюк, а в степ у напрямку до Обхідного шляху. Монстри поки що не наважувалися по відкритій місцевості заходити далеко від Загубленого краю. У крайньому разі, від погоні, якщо така буде, можна було відірватися, а потім таємно дістатися занедбаної фортеці Асдар і вже звідти потайки спостерігати за тим, що відбувається в Межиріччі. Потрібно було завчасно вистежити чау-гарських жерців, коли вони прямуватимуть до Гарячих джерел і, випередивши їх, влаштувати засідку подалі від Охоронних пагорбів, щоб до них не приспіла допомога з Загубленого краю.
Далі буде