Вогняна чаша
Частина №19 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Йшли всю ніч розмашистим похідним кроком. На трьох коней, на яких прибули Аргнар, Одноокий і Мурід, навантажили основну поклажу, залишивши в руках лише зброю. Ріп нишпорив десь далеко позаду, і Аргнар був упевнений, якщо з`явиться погоня, вовк сповістить про це.
Поступово померкли зірки. Закотився за обрій полохливий місяць, і на землю впала передранкова темрява. Альфарці мовчки рухалися швидким кроком, майже безшумно, наче сірі тіні, які ковзають тривожно завмерлим степом.
Невдовзі край неба на сході почав світлішати й забарвлюватися в блідо-рожевий колір. Наближався світанок. Попереду з`явилося перехрестя, де Обхідний шлях, що вів до Беренграду, перетинався з занедбаною Асдарською дорогою.
- Нам доведеться розділитися. - порушив мовчання Аргнар.
- Навіщо? - не зрозумів Філгор.
- Кілька людей на чолі з Однооким потрібно відправити в Беренград, щоб вони закупили ще коней для загону і провізію. Адже коли ми дізнаємося, що загін чау-гарців вирушив до Гарячих джерел, нам потрібно буде їх випередити. А як це зробити без коней?
- Згоден, - відповів Філгор.
Відтоді, як альфарці зустрілися з Аргнаром, Філгор мовчазно і без роздумів прийняв верховенство прославленого воїна. Він відчував повагу до Аргнара і розумів, що той все добре продумав. Крім того, Аргнар був саме тим, кого було обрано для того, щоб знищити Повелителя темряви, а отже, йому і приймати рішення.
- З рештою загону ми проберемося в Асдар і влаштуємо там таємний табір, - продовжив Аргнар. - Звідти нам буде легше спостерігати за Загубленим краєм. Крім того, там нас не повинні помітити сторонні очі. А коли Одноокий приведе коней, їх буде легше сховати в старих руїнах...
Покликавши Гілбера, Аргнар розтлумачив йому завдання і вручив залишок грошей. Своєю чергою Філгор додав жменю самоцвітів і виділив трьох слідопитів, які мали вирушати з Однооким.
Прощання було коротким, бо друзі розлучалися ненадовго. За кілька днів вони мали з`єднатися в Асдарі.
Чотири постаті відокремилися від загону і вирушили на північ широким наїждженим шляхом. Решта повернули ліворуч, виходячи на запорошену, занедбану дорогу, якою вже давним-давно ніхто не ходив.
Край сонячного диска з`явився над небокраєм, і на рівнину бризнуло світло, змиваючи залишки важкої ночі. Наступ нового дня ознаменувався радісним співом жайворонків, що стрімко злетіли в піднебесся. У траві зашурхотіли степові мешканці, прокидаючись від сну. Тут, далеко від похмурих Охоронних пагорбів степ був наповнений життям.
Ріп кудись зник перед самим світанком, але незабаром повернувся і приєднався до загону. З того, як спокійно він рухався поруч, Аргнар зрозумів, що вовк уже пополював і тепер ситий. Пора було влаштувати короткий привал і самим трохи підкріпитися.
Влаштувавшись на узбіччі дороги, нашвидкуруч поснідали і трохи відпочили. Після виснажливого нічного маршу скиглили ноги, і хотілося спати, але часу на відпочинок не лишалося - треба було поспішати до Асдара, щоб потрапити туди до наступу темряви. Тож, скомандувавши підйом, Аргнар із Філгором першими вирушили в дорогу. За ними потягнулися інші.
Праворуч темніла західна околиця Безіменної пущі. Ліворуч виднілися біля обрію вершини Охоронних пагорбів, а далеко попереду вже позначилися верхівки напівзруйнованих веж старовинної фортеці Асдар. Ось уже понад триста років тут не ступала людська нога, не враховуючи тих відчайдушних шукачів пригод, що інколи вирушали до Загубленого краю по міфічні скарби, та так і зникали безслідно.
Вислані вперед розвідники вирушили без нічого, прихопивши з собою лише луки. У разі виявлення в околицях фортеці ворога вони мали зачаїтися і надіслати гінця, щоб попередити решту. Аргнар сподівався дістатися Асдара вдень, оскільки тварюки Загубленого краю здебільшого з`являлися в темний час доби.
Філгор крокував поруч із ним, повністю заглибившись у свої роздуми. Він відновлював у пам`яті різноманітні охоронні закляття, якими хотів огородити стоянку у фортеці. Сильні закляття могли бути виявлені чорними жерцями. Незримими нитками, що зв`язують охоронне заклинання з підсвідомістю того, хто творить, можна було дістатися і до його душі. А Філгор зовсім не хотів вплутуватися в магічне протиборство з чау-гарськими жерцями. Він прекрасно усвідомлював, що їхня магічна міць у багато разів перевершує його власну. Тому альфарець вирішив сплести такі слабкі заклинання, щоб на них ніхто не звернув уваги, сприйнявши за захисну природну магію, яка сама по собі існувала в деяких місцях Вальгарда. Таке слабке заклинання не могло захистити, проте дуже чутливо реагувало на появу будь-чого ворожого і негайно давало знати про це своєму господареві.
Сонце піднялося в зеніт, постояло там, немов вагаючись у нерішучості, і, нарешті, покотилося на захід. Розігріте повітря струменіло прозорим коливчастим маревом, послужливо підсовуючи уяві якийсь підозрілий рух на рівнині. Проганяючи ману, Аргнар струснув головою і примружився, вдивляючись у степ, але нічого не помітив. Лише високо в небі ширяв самотній степовий орел.
Зловивши його стурбований погляд, Філгор сказав:
- На рівнині нас видно з усіх боків, як на долоні.
- І справді, - погодився Аргнар. - Якщо в жерців у цих місцях є спостерігачі, то нас вже давним-давно помітили...
- Як я розумію, судячи зі стану дороги, тут ніхто не буває, тому її можуть і не стерегти. До того ж загін наш нечисленний, і на нього ніхто не зверне уваги... У крайньому разі приймуть за черговий загін мародерів.
- Найкраще було б проскочити взагалі непоміченими, але на це замало надії...
Аргнар скосив око на перстень. Камінь поводився спокійно, отже, темної магії поблизу не було. Це, звісно, було слабкою втіхою, але, принаймні, зараз навколо було спокійно.
Подальший шлях пройшли в цілковитому мовчанні - всі вимоталися до краю. Ось уже майже добу загін перебував у постійному русі, зупиняючись лише на короткочасні перепочинки. Позаду залишилися десятки ліг. Але мета була все ж близька. Потріскані й подекуди обсипані бастіони колись могутньої фортеці Асдар уже виростали перед воїнами мовчазною похмурою громадою. В одній із верхніх бійниць з`явилася біла хустка і тричі хитнулася з боку в бік. Це був умовний знак розвідників, який свідчив про те, що у фортеці нікого не виявлено.
Через деякий час весь загін увійшов у тінь фортечних стін і беззвучно розчинився в руїнах.
* * *
Вологий північно-західний вітер стійко дмухав уже третю добу, сіючи дрібний водяний пил на обсидіанові плити довгого й широкого причалу Західних воріт. Через негоду кораблів у порту було мало, та й ті, що стояли пришвартованими, виглядали млявими - жодних вантажно-розвантажувальних робіт на них не проводилося. Команди через вимушене байдикування прогулювали гроші в припортових шинках, чекаючи поліпшення погоди.
За похмурою сірою пеленою мряки навіть не було видно скелястий Дозорний острів. Високі кам`яні стіни морської фортеці, здавалося, наситилися вологою до межі. З їхніх монолітних боків вода стікала маленькими струмочками, які з`єднувалися в охоронному рові, що оперізував усе місто суцільним широким кільцем, а вже звідти йшла дренажними трубами в море.
Герцог Хедмір стояв на краю причалу і задумливо дивився у свинцево-сіру далечінь. Вітер роздував обважнілі від вогкості поли його плаща, немов крила старого орла. За кілька кроків позаду герцога терпляче стояв Корні - слуга барона Бродіра.
Відтоді, як Хедмір прибув до фортеці-порту разом із сином Етмором і форванськими гвардійцями, які визволили його з лап чау-гарських чорноплащників, минуло вже більш як півроку. Барон Бродір - двоюрідний брат благородного барона Греттіра, був давнім знайомим герцога і з радістю прийняв його у себе. Яке ж було здивування і радість Хедміра (а ще більше - юного Етмора), коли вони дізналися, що донька Греттіра - білява красуня Лута - теж тут. Сумна звістка про смерть батька і загибель родового замку Мелрода зробила її замкненою. Дівчина не брала участі у святах, які періодично влаштовувала місцева аристократія. Лише один раз відвідала вона палац правителя за його особистим запрошенням, коли відзначали день незалежності вільної держави Маліцента, до складу якої входила і фортеця-порт Західні ворота.
Зустрівшись з Етмором, Лута немов ожила. Поступово вона знову почала посміхатися. В її очах нарешті з`явився завзятий блиск. Молода служниця Аста, яка супроводжувала свою юну господиню від замку Мелрода, почала з радістю діставати зі скринь вбрання та прикраси, які вже залежалися там. Лута поступово знову ставала тією життєрадісною дівчиною, якою і була до загибелі батька. Щирі палкі почуття Етмора допомагали їй у цьому - молодість усе ж таки брала своє.
Хедмір розмірковував. За все своє життя герцог лише кілька разів бував на березі Крижаного океану, що омивав Форван з північного сходу. Все його життя, за рідкісними винятками, пройшло в Панграді - столиці герцогства. І ось тепер, коли він був далеко від батьківщини і від своїх прямих обов`язків, герцог отримав можливість вільного споглядання величезного водного простору. Хедміру подобалося море Харлад. Ці величезні маси свинцевих у негоду вод і бірюзових - у сонячні дні змушували його забувати про все на світі. Напевно, якби він народився в сім`ї звичайного рибалки, то, найімовірніше, став би юнгою, а потім і шкіпером якогось торгівельного корабля. Але за правом народження Хедмір був герцогом - спадкоємним правителем Форвана, а отже, позбавленим права вибору. Його турбували долі підданих, доля його держави. Кожен день вимушеної еміграції тяжким каменем лягав на душу, і не було йому спокою ні вночі, ні вдень.
Але й тут, на західному узбережжі Вальгарда, відбувалося щось вельми недобре. Чомусь Маліцента і королівство Тромболі, які завжди жили в мирі та дружбі, раптом стали ворогами. Споконвіку суверенний кордон між ними пролягав хребтом Гримлячих гір, і ніхто не зазіхав на землі сусіда. Але віднедавна вони почали без жодних видимих причин звинувачувати одне одного в підступних задумах, у зазіханнях на внутрішню політику. Та що там казати, якщо навіть у звичайних поселеннях сусіди почали ворогувати?! За всім цим явно крилися інтриги чорних жерців, чиїх емісарів останнім часом помічали всюди. Вони сіяли насіння ворожнечі і недовіри, намагаючись роз`єднати народи Вальгарда і нацькувати один на одного. Навіть знатні й шляхетні прізвища шанованих родів затівали інтриги всередині своїх родин...
Ох, не до добра все це! Влада Повелителя темряви міцнішала з кожним днем дедалі більше. Його жахливі тварюки настільки знахабніли, що з`являлися вже далеко за межами Загубленого краю. Завелися невідомі досі страховиська в раніше мертвих Тенгорових болотах. Руді карли Оманливих гір знахабніли настільки, що вже здійснювали набіги на стоянки мирних степових кочівників за межами своїх володінь. А в стародавньому Проваллі, що розтинає надвоє Безмовні гори, з`явилися злісні духи, які полюють на людей. Тож самотні хутори, що зрідка траплялися вздовж Небезпечного шляху, нині знелюдніли й дивилися на дорогу пустими проваллями холодних вікон покинутих будинків. Тепер уже ніхто не ризикував ходити до діамантових копалень, розташованих на кордоні Лісів Забуття. А в Хелдарських горах знову облаштувалися розбійники, через яких перервалися всі зв`язки між королівством Понго і Менткроудом...
Хедмір важко зітхнув і повільно попрямував до портових воріт. Мовчазний Корні, немов тінь, послідував за ним. За найсуворішим наказом барона Бродіра він завжди супроводжував герцога у всіх його виходах у місто. Іноді до них приєднувався і старий десятник Геллі. Після загибелі барона Греттіра він вважав своїм обов`язком охороняти його дочку Луту. Але останнім часом у дівчини з`явилася надійніша охорона - молодий Етмор ні на крок не відходив від неї. Тому ветеран дозволяв собі час від часу супроводжувати герцога, до якого ставився зі щирою повагою.
Начальник портової варти сіпнувся, було, назустріч, але впізнав законного правителя Форвана і чемно вклонився йому. Хедмір хотів зупинитися й трохи поспілкуватися з начальником, але в цю мить помітив неподалік Геллі, який щось палко обговорював із кількома гвардійцями, що приїхали до Західних воріт разом із герцогом. Очі ветерана суворо блищали, а сиві вуса трохи стовбурчилися.
Мабуть, розмова була серйозна, і Хедмір попрямував до гвардійців.
Помітивши герцога, який наближався до них, усі замовкли і ввічливо вклонилися.
- Про що ви сперечаєтеся, друзі мої? - запитав Хедмір. - Судячи з виразу лиць і жестикуляції, ви обговорюєте якийсь бойовий план?
Геллі зніяковіло кашлянув, смикнув себе за вуса, а потім, швидко перезирнувшись із товаришами, зізнався:
- Є тут одна справа... Ми, ваша світлість, хочемо зробити вилазку і подивитися, хто це ночами здійснює таємничі набіги на мирних поселян, які живуть за стінами фортеці...
- Люди різне базікають... - втрутився в розмову один із гвардійців.
- Наприклад? - поцікавився Хедмір.
- Кажуть, що викрадають немовлят, а дорослих вбивають! Але хто це робить, нікому не відомо, бо ж ніхто й носа з хати не висовує, тільки-но ніч настає...
- І давно ці чутки ходять?
- Начебто з півроку, а може, й більше... - гвардієць знизав плечима. - Спершу особливо ніхто й уваги не звертав, вважали, розбійники якісь або ще хто. А потім це стало відбуватися дедалі частіше. Селяни вже й прохання подавали місцевій владі, та тільки їх і слухати не захотіли. Кажуть, самі, мовляв, дядьки нап`ються, один одного повбивають, а потім намагаються скинути провину на жіночі вигадки!
Хедмір окинув допитливим поглядом воїнів і припустив:
- А що, коли так воно і є?
- Ні, ваша світлосте, - похитав головою Геллі. - Я тут знаю одного господаря хутора - він чоловік розумний, брехати даремно не буде. Минулої ночі він почув зойки із сусідської хати, запалив смолоскип і вискочив на обійстя із синами. Розказував, що на власні очі бачив моторошне чудовисько, схоже на велетенську стоногу, що вибралося з вивернутих дверей із немовлям у щелепах і попрямувало кудись у темряву. Вони до сусідів у хату, а там... усе в кровищі, живих нікого...
- Мда... - пробурмотів Хедмір. - Якось усе це...
Він невизначено крутнув рукою, підшукуючи слова, але так і не зміг нічого додати. Новина справді була таємничо-лякаючою.
- Отже, ви набираєте загін добровольців? - задумливо промовив герцог і несподівано додав: - А мене візьмете?
Гвардійці розгублено перезирнулися.
- Ваша світлосте, - зам`явся Геллі. - Не вважайте за грубість, тільки справа ця... похідна: багнюка, болото... знову ж таки по ночах між хуторами доведеться їздити... наша ж справа солдатська, звична...
Сивовусий десятник не став казати про те, що така вилазка дуже небезпечна. Це лише розпалило б Хедміра, а то й образило б.
Але герцог і так усе прекрасно розумів.
- Отже, не візьмете. - підсумував він. - Ну що ж, напевно, так буде правильніше - воїн-то з мене нікчемний... Тільки ось що я думаю: треба з бароном Бродіром побалакати, може, він чогось і порадить, а то й десяток своїх вояків підкине на допомогу. Справа-то важлива... А коли, власне, збираєтеся?
- Якщо всіх, хто на цю справу піде, встигнемо зібрати, то сьогодні ввечері й виступимо. А чого чекати?
На тому й вирішили. Гвардійці пішли збирати перевірених товаришів, а Хедмір із Геллі та Корні вирушили в будинок Бродіра.
Барон сприйняв новину відразу і без глузувань. До нього вже доходили дивні насторожуючі чутки. Тому Бродір негайно викликав командира своїх воїнів і, коротко пояснивши йому завдання, наказав відібрати десяток найвідчайдушніших рубак, перевірених у боях, і забезпечити їх усім необхідним для майбутньої вилазки.
Етмор намагався теж вирушити в нічну варту з воїнами, але Хедмір відрадив сина, та й Лута дивилася на нього так благально, що юнак здався.
Ближче до вечора, коли занудний дощ вгамувався, загін воїнів у складі трьох десятків у повному бойовому спорядженні виїхав зі східних воріт міста і рисями попрямував на південь уздовж Обхідного шляху. Там за кілька ліг розташовувалися хутори, де, як подейкували, ночами найчастіше з`являлися чудовиська.
Хедмір із Бродіром усамітнилися в кабінеті барона, щоб обговорити те становище, в якому зараз перебували жителі Вальгарда. Ясно було, що все, що відбувається навколо, кимось дуже ретельно сплановано. Ворожнеча, що несподівано спалахує то тут, то там між добрими раніше сусідами, тільки підтверджувала ці підозри.
Герцог згадував про те, що сталося у Форвані. Він докладно розповів про чау-гарських жерців і їхню чорноплащну кінноту. На його подив, Бродір пригадав, що і в Західних Воротах останнім часом з`явилося багато мандрівних ченців у чорних плащах. Та й в інших містах Маліценти вони стали зустрічатися все частіше.
- А якщо ці ченці насправді таємні емісари чорних жерців? - припустив барон. - От дивно-то як: не було їх на наших землях - і всі жили мирно, а як з`явилися ці ченці, то одразу й почалася смута! Та ще й усякі чудовиська раптом з`явилися, яких зроду в цих місцях ніхто раніше не бачив...
- То може, звернутися до правителя Маліценти? - запропонував Хедмір. - Щоб як слід перевірили цих ченців, допитали: хто та звідки, навіщо з`явилися?
- Ні, милостивий друже, ви вже мені повірте - користі від цього не буде ніякої... - із сумнівом похитав головою барон. - Ви ж знаєте - держава у нас вільна, і за законом ніхто не має права зазіхати на особисту свободу іншої людини незалежно від її віросповідання або місця народження.
- Але перевірити ж можна! А раптом це і справді посланці Повелителя темряви?
- Бездоказово... От якби ми їх на чомусь спіймали, тоді так! Але, на жаль, поки ще ніхто на ченців не скаржився. А те, що хтось комусь не подобається, ще не привід для офіційного розслідування.
Хедмір насупився і забарабанив пальцями по столу, про щось розмірковуючи. Його погляд був спрямований в одну точку, немов там, за межею видимого, він силкувався відшукати відповідь.
Барон Бродір терпляче чекав, що скаже його шановний гість.
Нарешті герцог підняв голову й обережно вимовив:
- А якщо провести неофіційне розслідування?
- Тобто, як це?! - здивувався Бродір.
- Ну, припустімо, якась людина хоче знайти одного свого старого приятеля і тому ходить вулицями міста, зазирає в усі готелі й розпитує зустрічних, описуючи зовнішність вигаданого приятеля...
- Але яку зовнішність?
- Відомо. Смагляволиций, мовчазний, ходить у чорному чернечому вбранні... можна навіть ім`я якесь вигадати... скажімо, Скундрел!
- М-м... - барон задумливо насупився. - Що ж... може й спрацювати, хоча надії замало. Однак це делікатна справа, тому необхідно підібрати надійних людей...
- Я займуся цим питанням особисто.
- Наодинці?!
- Ні, я візьму із собою кількох перевірених гвардійців із тих, що звільнили мене й сина.
- Етмора ви теж візьмете?
- Ні, мабуть, йому про це я не говоритиму...
- І правильно, - погодився Бродір. - Він ще молодий, гарячий... до того ж він зараз опікується Лутою, і я, чесно зізнатися, радий, що в неї знову з`явився смак до життя. Після загибелі мого брата племінниця була немов нежива.
Ще трохи поспілкувавшись про справи життєві, Хедмір і Бродір розійшлися, побажавши один одному доброї ночі. Але ні той, ні інший так і не зімкнули до ранку очей, чекаючи звісток від посланого в нічний похід загону воїнів під проводом Геллі.
* * *
На рисях кінний загін ішов до дальнього хутора, де останнім часом найчастіше з`являлися нічні чудовиська. Іноді сипав дрібний мрячний дощ, але він закінчувався так само раптово, як і починався. У розривах низьких хмар проглядали зорі, а подекуди й повний жовтуватий місяць, тож дорогу було добре видно на півсотні кроків уперед.
Як і належить досвідченому ветерану, Геллі їхав попереду. Спис він тримав у лівій руці, сперши передню частину древка на холку коня. Він докладно дізнався дорогу ще до виходу з міста, але про всяк випадок взяв із собою одного з хуторян, який вже розпродався на базарі і збирався вранці повертатися додому. Провідник їхав одразу за Геллі.
Коні йшли рівно, зрідка попирхуючи. Кілька хуторів із темними за нічним часом вікнами вже залишилися позаду. Ніхто навіть і не визирнув на загін воїнів, що проїжджав, по всьому відчувалося, що поселенці побоювалися всього, навіть людей.
Попереду за гаєм, що йшов до Стародавнього лісу, мав бути дальній хутір. Ходу залишалося з пів ліги.
- Агов, хлопці, не розслаблятися! - крикнув через плече Геллі. – Вже скоро хутір, а що там зараз робиться, невідомо. Зброю тримати напоготові!
Через деякий час загін обігнув гай. Попереду з`явився хутір, і одразу вух ратників досягли запеклі крики жінок. Погано було діло - на хуторі йшла різанина.
На повному ході воїни увірвалися до хутора і спершу навіть розгубилися від того, що побачили! Одна хата горіла зсередини. Полум`я почало вириватися з розбитих вікон назовні, освітлюючи подвір`я похмурим світлом. У цих зловісних відблисках подвір`ям повзло волохате членистоноге чудовисько із закривавленими жвалами, в яких воно несло маленький згорток. Десь у темряві несамовито кричала жінка. Біля комори двоє чоловіків відмахувалися вилами й сокирою від величезної стоноги, яка насідала на них. Великий дворовий пес, захлинаючись хрипким гавкотом, намагався вчепитися в панцирний бік чудовиська, але його ікла лише безуспішно брязкали, не маючи сил розкусити хітинову броню.
- Розбитися на команди по п`ятеро! - вигукнув Геллі, піднімаючи спис. - Бийте тварюк, щоб жодна не пішла!
Ще перед виїздом із Західних Воріт Геллі розбив три десятки, що потрапили під його командування, на шість груп по п`ять воїнів у кожній. Тож жодної метушні не було - на п`ятірки розбилися майже миттєво й одразу кинулися в бій.
Геллі зі своїми товаришами розвернувся в щільний ланцюг і атакував чудовисько, що притиснуло до стіни комори чоловіків. Одностайно вдарили списи в бік величезної стоноги. Сила удару була така, що чудовисько перевернулося на спину. Тієї ж миті друга п`ятірка всадила списи в відкрите підчерев`я, вкрите більш тонкими пластинами хітину. Стонога видала несамовитий скрипучий вереск і забилася в агонії, скажено звиваючись і намагаючись дотягнутися могутніми щелепами до держаків списів. Але п`ятірка Геллі довершила справу, добивши страховисько.
Тим часом решта воїнів посеред подвір`я взяли в кільце друге чудовисько, що тримало в щелепах пакунок із немовлям. Вони по черзі атакували потвору з усіх боків, але списи ковзали по міцному панциру, не завдаючи страховиську шкоди. Стонога крутилася, намагаючись вислизнути з оточення, але не знаходячи жодної лазівки. Маленький згорток, з якого долинав плач дитини, безпорадно мотався в її щелепах.
- Розійдися! - пролунав гучний голос Геллі.
Воїни слухняно відступили. Тієї ж миті чудовисько прудко кинулося в просвіт, що утворився, але не тут-то було. П`ятірка Геллі знову застосувала бічну атаку. Але, остерігаючись заподіяти шкоду немовляті, вдарили не по всій довжині тулуба, а лише в задню частину, тож велетенська стонога встояла.
Від різкого поштовху тканина, в яку було загорнуте немовля, тріснула, і дитина відлетіла вбік. Один із чоловіків, що осторонь здивовано витріщалися на несподіваних рятівників, кинувся до немовляти і, дбайливо пригорнувши його до грудей, одразу ж відбіг убік.
Стонога люто кинулася на воїнів, які атакували її. Потужний членистоногий тулуб враз опинився біля самих ніг коней. Клацнули жахливі щелепи, і кінь одного з воїнів звалився з перекушеною ногою, тягнучи за собою сідока. Не звертаючи уваги на інших, чудовисько кинулося до воїна, який, на свою біду заплутався і не міг підвестися без сторонньої допомоги.
Усе вирішували миті. Вершники розгубилися, не встигаючи допомогти товаришеві. Страховисько вже клацнуло щелепами над бідолахою, пристосовуючись, як би відкусити йому голову. І тут звідкись із темряви вискочив напівроздягнений здоровенний чоловік зі скуйовдженою бородою. У руках він тримав величезну сокиру-колун. Люто закричавши, він стрибнув прямо на спину жахливої потвори і з усього розмаху, з хрипким підсерцевим видихом, влупив сокирою в те місце, де голова страховиська з`єднувалася з огидним тулубом.
Пролунав хрускіт, тріск і величезна голова, все ще продовжуючи клацати моторошними жвалами, відвалилася вбік. Тіло монстра забилося в корчах, але чоловік вже зістрибнув на землю і відтягнув воїна убік.
Якось раптово сутичка закінчилася, і настала тиша, яку переривало лише тріскотіння і гул лютого полум`я, що вирвалося з вікон назовні і охопило всю хату. Звідкись почали з`являтися перелякані мешканці хутора, які до цього ховалися у своїх хатах, а то й у підвалах. Вони несміливо підходили ближче, з радісною недовірою поглядаючи на воїнів, які вбили кошмарних нічних викрадачів.
Геллі наказав двом п`ятіркам об`їхати по периметру хутір, перевірити, чи не причаїлися десь іще посланці темних сил, і виставити про всяк випадок дозори. Після цього він спішився і, підійшовши до хуторян, які перелякано збилися в купу, завів із ними розмову:
- Люди добрі, розкажіть, що у вас тут відбувається, і звідки з`явилися ці чудовиська в тутешніх краях?
Бородатий чоловік, який зніс сокирою голову стонозі, зніяковіло кашлянув і відповів:
- Так воно ж справа-то яка, пане добрий, вибачте, не знаю, як звати-величати...
- Десятник Геллі.
- Так от, пане десятнику, звідки вся ця нечисть приходить, нам не відомо, тільки причастили вони до нас - життя нема! Народ у нас звичайний, військовій справі не навчений. Так, одні баби сільські та чоловіки-хлібороби, котрі меча в руках ніколи не тримали - от і тішиться безкарно нечисть досхочу...
- Так і безкарно! Я ж сам бачив, як ти цій тварюці голову одним ударом сокири зніс! Невже не могли за себе постояти?
- Але ж це я від відчаю, пане десятнику... - зніяковіло розвів ручищами бородань. - Дивлюся, чудовисько огидне мальця сусідського тягне, ну я й розлютився... Схопив, що під руку потрапило, і того... Воно начебто, й не особливо складно було, ну наче плуг кувати...
- То ти, виходить, коваль?
- Ну...
- Молодець! А все ж звідки б ці страховиська до вас повадилися?
Бородань задумливо почухав бороду, щось пригадуючи, а потім вигукнув:
- Були тут у нас півроку тому двоє якихось упирів у чорних шатах. Самі смагляволиці і, хоч по-нашому розмовляли, проте говірка відчувалася іноземна.
- Ну так і що? - здивувався Геллі, але тут же насторожився. - Чекай, кажеш, чужинці в чорному вбранні?
- Саме так, пане десятнику.
- А про що казали?
- Так у тому-то й річ, що проповідували вони жахи якісь. Нібито треба скоритися владі якогось там Повелителя темряви, данину йому сплачувати і допомагати всіляко його представникам.
- А ви?
- Я ж і кажу: ми - народ звичайний, нам політика без потреби. Так ми тим чорним і відповіли, а вони чогось там про страшну кару неслухняним товкмачили та всілякими бідами лякали... Невже вважаєте, що вони й наслали цих страховиськ?!
Геллі задумливо потер сивий вус.
- Гаразд, розберемося! - вирішив він. - У вас тут на перших порах два десятки воїнів залишиться для охорони, а я в Західні Ворота повернуся - треба правителю доповісти, що до чого.
Воїнів розподілили по хатах на постій.
Відпочивши до світанку, Геллі зі своїм десятком вирушив назад до міста, щойно перші промені ранкового сонця пробили сутінки низьких хмар, що повільно повзли над самою землею.
До Західних Воріт повернулися швидко, не зустрівши на пустельній дорозі жодної душі. Ще сонні міські вартові біля воріт здивовано витріщили очі на втомлених, заляпаних брудом вершників, які казна-звідки з`явилися в таку ранню годину.
- Чого лупалки повилупляли, сонні тетерки?! Відкривайте ворота! - гримнув на них Геллі.
Чи то в десятника вигляд був грізний, чи то очільник варти ще сам не прокинувся, тільки суперечити не став, а кинувся разом з іншими вартовими відчиняти важкі стулки.
Тільки-но ворота відчинилися, як загін з місця в кар`єр поскакав широкою вулицею в бік палацу правителя Маліценти.
- Агов, зачекайте! А перепустка?! - запізно гукнув очільник услід кавалькаді, що віддалялася.
Однак ніхто з вершників навіть не озирнувся на його голос. Лише один з увальнів вартових - здоровенний рудий чолов`яга голосно заіржав, вискаливши криві жовті зуби. За що одразу ж і поплатився - начальник варти, що розлютився на власну помилку, з усього маху врізав йому по самовдоволеній червонощокій пиці.
- Чого іржеш, дурень?! - гаркнув на нього начальник. - Службу як несеш?! Та я тебе в карцері згною!
Рудий чолов`яга спробував, було, сховатися за своїх товаришів, але не тут-то було - усі так і пирснули на всі боки, тому що нікому не хотілося потрапляти під руку начальству, яке раптом розлютилося.
А тим часом, поки начальник продовжував виливати свій гнів на невдалого вартового, невеликий загін Геллі на всьому скаку влетів на широку, вимощену рівною бруківкою центральну вулицю, де гордовито височіли будинки аристократів і заможних купців. Прогримівши під вікнами ще сплячих будинків, вершники зупинили коней лише біля самого ґанку великого особняка, де мешкав барон Бродір.
У будинку вже давно не спали, чекаючи звісток від надісланого в ніч загону. Коли Геллі збіг сходами біломармурових сходів на другий поверх, його зустріли барон Бродір і герцог Хедмір. Утрьох вони зайшли в кабінет барона і щільно прикрили за собою двері.
Розмова тривала кілька годин, після чого Бродір разом із Геллі вирушив до палацу правителя Маліценти, а Хедмір запросив у вітальню гвардійців, які повернулися з нічної вилазки.
Нарада відбувалася за зачиненими дверима доти, доки не повернувся барон з десятником. За їхніми словами, правитель Маліценти спершу сприйняв розповідь із недовірою. Але, вислухавши докладну доповідь Геллі і поспілкувавшись зі своїми радниками, виділив для охорони хуторів сотню кінних копійщиків і сотню панцирної піхоти, які мали вирушити до нового місця служби завтра на світанку і змінити воїнів із загону Геллі, які залишилися на дальньому хуторі.
Сам герцог, Геллі та його перевірений десяток ветеранів, які прибули з ним до фортеці-порту із замку Мелрода, супроводжуючи доньку барона Греттіра, ухвалили рішення від сьогоднішнього вечора почати обхід вулиць міста в пошуках чорноплащових ченців, а також перевіряти найпідозріліші притони та заїжджі двори.
Незрима тінь настороженості й недовіри нависла над Західними Воротами. Суперечливі й страшні повідомлення, що надходили від далеких меж держави Маліцента, не додавали ясності, а лише вносили ще більшу плутанину в голови городян. З чуток всюди на землях Вальгарда спалахували війни і криваві міжусобиці, хоча підстав толком ніхто назвати не міг. Нині городяни з підозрілістю дивилися на своїх сусідів, з якими прожили пліч-о-пліч багато років, не кажучи вже про прибульців, до яких ставилися і зовсім мало не з ненавистю. У кожному зустрічному їм ввижався лиходій, який зазіхає, якщо не на життя і гаманець, то, принаймні, на честь і свободу. Погано, ох, погано стало в колись гордому і волелюбному місті. Навіть погода, немов за чиїмось злим намовлянням, останнім часом стала мерзенною до неможливості. Здавалося, Західні Ворота просочилися вогкістю і затхлістю до самого фундаменту. Та ще й досужі бабські язики плели казна-що, пророкуючи незліченні біди і страшні хвороби.
* * *
У лігві зла - у палаці колишнього правителя загиблої Малурії верховний жрець чорної касти Гру готував полчища слуг Повелителя темряви до останньої битви, в якій мало згинути все людство. Він сидів за ворожильним столом з чорного мармуру, на якому лежало безліч різноманітних пристосувань для виконання обрядів чорної магії. Вся поверхня столу була поцяткована похмурими кабалістичними символами. Прямо перед жерцем на столі лежав невеликий амулет у вигляді вишкіреного черепа з чорним каменем у лобі.
Ярид уже знав про загибель Муріда. Про це йому доповіли слуги, які принесли з околиці Сухого лісу чаклунський амулет, що належав колишньому радникові герцога Хедміра. Коли на загін воїнів Ордену під проводом десятника Шипа напали якісь невідомі розбійники і відбили герцога Хедміра та його сина, Мурід зник. Ярид думав, що колишній радник загинув, а амулет став здобиччю одного з невдалих грабіжників. Утім, непомітно амулет мав змінити його душу, і, врешті-решт, той усе одно став би одним зі слуг чорних жерців. Однак же, як виявилося, Муріду вдалося якимось невідомим чином вислизнути з рук розбійників, і він несподівано з`явився на кордоні Межиріччя, де й загинув. Але не це хвилювало Ярида - Мурід своє відслужив і більше не мав для Ордену жодної цінності, а ось те, що хтось посмів вторгнутися до володіння Володаря темряви, та ще й утекти з нього безкарно, злегка непокоїло.
Верховний жрець задумливо масажував лису потилицю, спрямувавши нерухомий погляд на амулет у вигляді черепа. Амулет мовчав, він нічого не міг повідомити Яриду. Якби ті, хто вбив Муріда, застосували проти нього магію, амулет запам`ятав би це, і тоді за залишками магічних ниток Ярид зумів би знайти винуватців. Але, судячи з усього, нападники на колишнього радника були звичайними людьми.
- Що ж, їм пощастило... - зловісно посміхнувся жрець, підіймаючись з-за ворожильного столу. - Хоча й ненадовго...
Звісно, можна було б застосувати одне з найпотужніших заклять чорної магії - пошук кров`ю, але для цього необхідні були численні людські жертви, яких останнім часом знаходилося не дуже багато. Налякані моторошними чутками і таємничою загибеллю кількох прилеглих поселень, люди знімалися з обжитих місць і йшли подалі від Загубленого краю. Оскільки невідомі, які вбили Муріда, не застосовували проти нього магію, отже, вони не становили небезпеки, і витрачати на них сили і час не варто було. Принаймні, поки що...
Ярид легенько стукнув у долоні. Негайно безшумно відчинилися масивні двері в гадальний покій, і на порозі з`явився Леприд - перший помічник верховного жерця. Він зігнувся в раболіпному поклоні ледь не до підлоги. Відтоді, як з`явився Повелитель Карг, авторитет Ярида, до того і так високий, тепер піднісся і зовсім на недосяжну висоту. Йому корилися беззаперечно з півслова.
- Слухаю, Верховний... - підлесливо пробурмотів Леприд.
Ярид нагородив його важким поглядом з-під напівопущених повік. Леприд був, мабуть, єдиним з оточення, кому верховний жрець довіряв майже як самому собі, але намагався тримати його в чорному тілі.
- Чи прибув перший магістр бойового крила Ордена?
- Гектон уже в палаці й очікує наказу.
- Настав час готувати загін обраних до походу за Вогняною чашею, - глухо промовив Ярид. - За два місяці вони мають вирушити Північною пустелею до Гарячих джерел. Ти відібрав найбільш гідних для цієї справи?
- Так, Верховний. Вони чекають твоїх вказівок...
- Добре. Час розпочинати. Простеж, щоб вони пройшли повну підготовку. А Гектона приведи до великої зали - нехай чекає мене там...
Леприд знову вклонився і вийшов, прикривши за собою двері.
Повернувшись до ворожильного столу, Ярид почав уважно вивчати чаклунські амулети, що лежали перед ним. Він відклав убік скриньку, усередині якої в поглибленні на оксамитовій підстилці спочивала чорна сталева квітка із зімкнутими пелюстками. Потім узяв до рук восьмипроменеву зірку, засіяну дрібним чорним камінням, немов маковими зернами, підніс її ближче до очей і довго-довго уважно розглядав. Камінчики були абсолютно чорними й непроникними для погляду. Вони не блищали, повністю поглинаючи все світло без залишку.
Задоволено посміхнувшись, верховний жрець поклав магічну зірку поруч зі скринькою. Після цього він відібрав ще вісім чаклунських амулетів - за числом жерців, які мали вирушити в похід. За задумом Ярида до Гарячих джерел мали їхати десять найсильніших жерців на чолі з Гектоном і два десятки найкращих воїнів бойового Ордену.
Поки Карг набирав силу, необхідно було, будь-що-будь привезти Вогняну чашу в Загублений край! Тоді вже ніщо не зможе перешкодити встановленню безмежної влади Повелителя, а відтак і його - Ярида. Адже не дарма під час свого пробудження в палаці, звертаючись до Ярида, Карг виголосив: "Ти служив мені вірою і правдою - я ціную це!" Великий Повелитель темряви гідно оцінив його заслуги - нині ніхто навіть із верховних жерців шостого рівня не сміє оскаржувати накази Ярида, тремтячи перед ним майже як перед Повелителем. Але в глибині своєї чорної, як сам морок, душі верховний жрець таємно плекав мрію стати помічником великого Карга не тільки тут - на землях Вальгарда, а й, можливо, знайти безсмертя на кшталт того, що мав сам Володар... а тому Ярид не шкодував власних сил, а тим більше не шкодував помічників.
Ще раз упевнившись у тому, що він відібрав найпотужніші чаклунські амулети, верховний жрець вийшов з ворожильного покою і попрямував до великої зали, де на нього вже мав чекати магістр Гектон.
У похмурих коридорах колись чудового світлого палацу по кутах і в нішах зачаїлися клубчасті згустки темряви. Це був особистий чаклунський винахід Ярида, який йому підказав Карг. Згустки темряви насправді були нічим іншим, як позбавленими тіл злісними мешканцями глибинних шахт, розташованих на дні стародавнього провалля. Вони безмовно підкорялися тільки Повелителю, але Ярид зумів накласти на них закляття чорної петлі, яке підкоряло цих безтілесних тварюк і йому. Вони були найнадійнішою охороною, готовою за першим покликом накинутися на кого завгодно і в одну мить роздерти на дрібні клаптики.
Зовні палац охороняли чудовиська і спеціально відібрані воїни з бойового Ордена. Люди були потрібні лише з однієї причини: могутні й безстрашні монстри вирізнялися надзвичайною тупістю, натомість слабкі, порівняно з ними, люди краще мислили. До того ж хтось мав керувати страховиськами на місцях.
Двері до великої зали були відчинені, і Ярид стрімко увійшов до неї.
Магістр Гектон стояв посеред зали нерухомо, немов статуя. Здавалося, його очі заскленіли. Але щойно він побачив верховного жерця, негайно схилився у вітальному поклоні.
- Не потрібно особливих церемоній, Гектоне, - вимовив Ярид, проте, не зумівши повністю погасити самовдоволену усмішку. - Адже ми знаємо з тобою один одного багато років і служимо одному й тому самому господареві.
- Слава Повелителю Каргу! - відгукнувся Гектон.
Він випростався, але при цьому якось примудрився зберегти погляд, немов продовжуючи дивитися на верховного жерця знизу вгору.
"Так... цей уміє робити кар`єру, проте він, напевно, був би таким самим послужливим, якби на моєму місці був будь-хто інший..." - подумав Ярид, але вголос нічого не сказав.
Він пройшов до великого крісла з високою різьбленою спинкою і, сівши в нього, жестом вказав Гектону на крісло трохи менше навпроти.
- Сідай, нам потрібно дещо обговорити.
Магістр без зайвого поспіху сів у крісло і вичікувально втупився у верховного жерця, намагаючись надати обличчю спокійного виразу, хоча десь у глибині його сірих очей мерехтів ледь вловимий вогник настороженості. Гектон прекрасно знав, що просто так, для бесіди Ярид нікого не викликав. Або це було пов`язано з якимось дорученням, або з провиною... про останню думати не хотілося, оскільки за будь-яку провину, нехай навіть і таку, що не залежала від того, хто її вчинив, від верховного жерця йшли однією дорогою - на жертовний вівтар.
Ярид зі свого боку сталевим поглядом впився в обличчя бойового магістра, намагаючись прочитати на ньому думки свого командувача. Те, що в погляді Гектона відчувався страх, було добре - це свідчило про те, що той охоче виконає будь-яке доручення, аби лише зберегти заступницьке ставлення верховного жерця.
- Послухай, Гектоне, - почав Ярид. - Я хочу, щоб ти очолив спеціальний загін, який скоро вирушить далеко на північ Вальгарда.
- Я з радістю виконаю будь-яке доручення, навіть якщо мені доведеться заради цього розлучитися з життям! - з готовністю відгукнувся магістр.
- Якраз навпаки - ти не маєш права загинути, поки не виконаєш місію, покладену на тебе! Сподіваюся, ти це засвоїв!
- Так, Верховний! Я весь в увазі...
- Відбери два десятки найвправніших і найвідданіших воїнів з Ордена. Сам перевір їхні бійцівські якості - відповідаєш головою!
- Слухаюся!
- Крім воїнів із тобою будуть ще дев`ять досвідчених жерців. Я приготував для тебе і для них десять могутніх амулетів - вони допоможуть потрапити в Гарячі джерела, які охороняють стародавні чудовиська, непідвладні нікому, окрім Повелителя Карга. Але твій амулет допоможе тобі впоратися з ними...
- Чи дозволено мені дізнатися мету походу? - обережно запитав Гектон.
Ярид пильно подивився йому в очі і відповів:
- Так, ти дізнаєшся це свого часу. Але запам`ятай: крім тебе ніхто не повинен знати справжньої мети! Тобі все зрозуміло?
- Так, Верховний!
- У такому разі йди і займися підготовкою воїнів, яких візьмеш із собою в похід. Жерців, які поїдуть у Гарячі джерела, я представлю тобі перед виходом. Усе...
Магістр встав, вклонився верховному жерцеві і вийшов із зали.
Залишившись наодинці, Ярид продовжував сидіти в кріслі і розмірковувати. Він дуже багато надій покладав на свого вихованця Ратона, але його загадкова загибель на перевалі під час безславного штурму Гірських баронств сплутала всі карти. Для верховного жерця було незрозуміло, як загинув Ратон. Адже на ньому лежали охоронні чари, його мав захищати чаклунський амулет, не кажучи вже про те, що сам Ратон був настільки майстерним і досвідченим воїном, що йому не було рівних у Вальгарді. Хіба що якийсь воїн-бродяга на прізвисько Мандрівник, про якого йому доповідали жерці-віщуни... Але ймовірність такої зустрічі була настільки мізерна, що Ярид знехтував нею. І, судячи з усього, даремно... Після загибелі головнокомандувача об`єднаним військом Ерденеха і Форвана Ярид намагався відшукати душу Ратона, яка належала Володарю, однак сполучну нитку було дивним чином обірвано. Як це сталося і в кого вистачило на це магічних сил - відповіді не було. Пошук же магічними шляхами слідів Ратона і Мандрівника також не дав результатів: заклинателі душ натрапили на сріблясту вуаль, що закривала астральні шляхи цих двох. Це могло свідчити або про те, що Ратона і Мандрівника більше не існує, і навіть душі їхні канули в ніщо, або хтось дуже могутній прикриває їх. Але про те, хто б це міг бути, Ярид навіть думати не хотів...
Тепер верховний робив ставку на Гектона, хоча цей був не рівня Ратону. Зараз для досягнення головної мети всі засоби підходили. А потім... потім його вже ніщо не хвилювало.
Ярид тримав у руках чаклунські вервиці й задумливо перебирав чорні намистини у формі людських черепів. У палаці було тихо, тільки потріскувало полум`я у світильниках та іноді з-за вікон долинало глухувате гарчання монстрів, які несли охорону зовні.
Над зубчастим скелястим хребтом Карних гір важко нависала похмура стіна вічної імли. Немов жива, вона тягуче роздувалася, набрякаючи велетенськими бугорами, повільно й ліниво переверталася, намагаючись вмістити своє неосяжне безформне тіло в чаші гір. Здавалося, ще трохи - і вічна імла хлине на землі Вальгарда, затоплюючи їх з краю в край. Десь там, усередині неї часом палахкотіли темні багряні спалахи, породжуючи щупальця-протуберанці, що, подібно до велетенських хоботів невідомих чудовиськ, тягнулися до небосхилу, погрожуючи висмоктати його до краплі, але знесилено опадали донизу.
Від підніжжя гір простягалися довгі тіні, що потопали в затхлому липкому тумані, з якого кістяками доісторичних тварин стирчали сухі покручені дерева. Їх уже ніколи не зможуть відродити води річок Кипейної та Підгірної.
Тихо і моторошно в Загубленому краю. Лише зрідка зметнеться до похмурих небес тужливий протяжний зойк або розкотиться глухе гарчання, і знову настає мертвотна безмовність. Грузнуть звуки в завісі туману, грузне світло в темряві смертної туги Межиріччя, і повзуть, повзуть чорні тіні в бік покинутої фортеці Асдар.
Далі буде